Артистка – каторжанка: Як юна артистка Буковинського хору Надя Лукаш розплатилася з московією за свою любов до України

Історія
14 січня 2024 року
4184
1

Надія Лукаш на кам’яних копальнях у Магадані. 60-ті роки ХХ ст.

Постійний автор нашого сайту професор Микола Тимошик щойно завершив дворічну працю над своєю двотомною буковиніаною «ЗМОСКОВЛЕННЯ БУКОВИНИ». Перша книга, що має підзаголовок «Ментальність. Культура. Література», вже на виході з видавництва «Букрек». Сім ексклюзивних подач із цього тому автор довірив оприлюднити нашій редакції. Публікації ці мали широкий розголос серед читачів, підігріваючи інтерес до книжкової новинки.
Рік тому ми також подали розлоге інтерв’ю нашої кореспондентки Марини Корпан про суть творчого задуму та змістові особливості двокнижжя. Інтерв’ю це, до речі, вміщене як Післяслово до першого тому.
Нині пропонуємо нашим читачам перший ексклюзив із другого тому «Змосковення Буковини», що вже готується до друку. В ньому на основі архівних матеріалів та газетних публікацій висвітлюється історичне тло, специфіка діяльності засобів масової діяльності краю (преси, радіо, телебачення) тоталітарної доби та долі їх творців.

* * * * *

Виповнилося 100 років від дня народження Надії Лукаш із мальовничого буковинського села Банилів над Черемошем біля Вижниці – талановитої артистки Буковинського ансамблю пісні і танцю, яку в 1948 році,замість гастролей до Києва, відправили в Сибір. На довічну висилку, без права повернення до рідного краю. Одна з мільйонів молодих доль, понівечених комуно-більшовицькою системою під гаслами «радянізації», «комунізації» та «денацифікації».

Не почуті, не пізнані, не пошановані

За радянських часів до всіх, кого звинувачували у зв’язках з ОУН-УПА, влада через свої засоби масової інформації формувала однозначно негативне ставлення. І коли ці відчайдухи, відсидівши на каторзі свої, здебільше чвертьстолітні, терміни нібито власного покаяння та непрямими дорогами, як у випадку з героїнею цієї розповіді, поверталися нарешті додому, громадська думка не була готовою по-людськи прийняти їх. Бодай зрозуміти, вислухати, допомогти.

Не виявилася готовою вчасно підняти цю тему й наша так звана національна журналістика олігархічної доби, з якої попередні власники уперто й системно вичавлювали все національне, патріотичне, правдиве.

З певною долею запізнілого каяття перед героїнею цієї розповіді, з якою в короткі кілька приїздів на Буковину пощастило спілкуватися, роблю це тепер. Шкодую, що не знайшов час, поки живою і при здоровій пам’яті була Надія Матвіївна, розпитати в деталях цю її житейську епопею. Низку незнаних фактів і деталей вдалося оживити з розповідей її найменшого брата Остапа. Йому на час висилки в Сибір батька і старшої зведеної сестри в 1947-му був лише один рік. Та він, уже дорослим, почув і серцем сприйняв їхні сповіді. Саме завдяки цьому нитка роду таки не обірвалася.

Свої уривчасті сюжети з тієї молодості вона зазвичай викладала тихо, в яскравих картинках, із ледь помітним присмаком журби й смутку. Але не було на її обличчі ні сердитості, ні обізленості, ні жалю, ні осуду.

То промовляла аристократка. І цього величавого духу, успадкованого генетично від таких же величних, воістину аристократичних батьків, не могли витравити, розчавити інтелектуально убогі, національно кастровані комуно-більшовики - носії руйнівного світу.

Арешт напередодні гастролей

«Арештували Надю Лукаш!». Ця новина як раптовий тріск весняної громовиці у блакиті Чумацького Шляху приголомшила репетиційну залу Буковинського ансамблю пісні і танцю квітучої пори кінця травня 1948-го.

Ніхто в новому творчому колективі, який лиш формувався, не йняв віри. Були певні, що сталася прикра помилка, що Надя ще встигне на генеральну репетицію. Адже за пару днів ансамбль рушав на перші, особливо відповідальні, гастролі - до Києва. Та як же без тієї, в якої був направду голос від Бога. Вона ж так мріяла побувати в українській столиці…

Відколи цю синьооку красуню-русявку із вижницького Банилова запросили до новоствореного професійного ансамблю, своє майбутнє приміряла до ритму життя цього колективу. Тішилася з того, що буде серед небагатьох, хто по всій області, республіці, ба більше - по всьому СРСР представлятиме образ осібного в Україні буковинського краю. Того, який так емоційно й барвисто постає перед глядачем і слухачем із пісень і танців народжених у цім земнім раю красивих юнаків і дівчат у дивних національних ношах. За час концертів містами й селами області вже встигла помітити, як ніби намагнічується якоюсь дивною енергетикою глядацька зала, як ясніють лиця тих, хто приходив чи приїздив подивитися на цю неповторну виставу краси й талантів Буковини.

…Надії Лукаш на пору арешту якраз виповнювалося 25 літ. Перша пам’ятна дата розквітлої юності. Перший самостійний відрізок дівочої долі. Та раптом із відкритих настіж дверей цієї пори її доля постала не в оновленій перед гастролями барвистій буковинській ноші, а в брудній робі каторжанки. З писаною чужинською мовою казенною довідкою «врага народа», із застрашуючим кожного стрічного статусом довічної виселенки-вигнанки з рідного дому, без права повернення коли-небудь на Батьківщину.

Хто така Надія Лукаш? За що вона «провинилася» перед радянською владою? Чому така «довічна винагорода» від держави?

Уроки життя в патріотичній родині

По материній лінії Надя Лукаш - із дому відомих на весь Вижницький повіт Шандрів. Їхнє велике обійстя з просторим будинком ще з австрійських часів, із садом, полем і лісом довкруж Скляної Гори мальовничого Велавчого (перейменованого радянською владою 1946 року в неоковирну назву Коритне) віддавна показувало себе лише з гарного боку. Лише добре чулося про газдів та дітей того маєтку. Мамина бабуся Марія походила з українізованої польської шляхти. Її брат Володимир був відомим фаховим інженером. Недарма багато літ користався апартаменти на всю родину на верхнім поверсі знаного залізничного двірця в Станіславові, бо начальникував над усім відділком станіславівської залізниці. Дядьки мами Ольги Денис-Деонісій та Зибко-Євзибій Шандри у чині офіцерів австрійської армії пройшли всю Першу світову війну. Родина Шандрів завжди була прихильною до українських громадських патріотичних об’єднань, зокрема «Просвіти» і «Чорноморців». Чоловіки з цієї родини - чолові активісти і спонсори відділень цих організацій у Вижниці та Вашківцях.

Патріотичний український дух за всіх влад краю завжди жив і в родині батькової гілки роду. Лукаші з кіцманських Іванківців – спредковіку були селянами. Але, казали в селі, селяни особливі. Бо найменший їхній син Матвій (майбутній батько Надії) своїми здібностями і невпинною працею досяг нечуваного доти в селі – закінчив Віденський університет, отримав там диплом за спеціальністю «німецька філологія». А що любив до безміри свій край, то не захотів скористатися з пропозиції продовжувати наукову кар’єру у Відні, а повернувся на Буковину. Став учителювати у довколишніх селах. Найдовше – в Долішньому Шепоті, згодом – у Банилові, де його незабаром призначили директором школи. Там він і створив свою сім’ю, одружившись із Ольгою Шандро із сусіднього Велавчого.

Можна лишень уявити яке виховання отримували в цій родині троє дітей Матвія і Ольги Лукашів, найменшою з яких була Надія, народжена 1923 року…

Надіїна мама померла молодою. Але встигла передати своїй третій дитині не лише добрі манери, а й інші чесноти роду, з-поміж яких - відчуття гордості та відповідальності. Перед родиною і Батьківщиною.

Вдруге батько одружився перед війною. Й сім’я незабаром поповнилася ще трьома дітьми. Звісно, що Надя стала для них і сестрою, і нянькою. Отож, у скрутний час вона готова була присвятити себе великій родині. Та доля розпорядилася по-іншому.

Батьки Надії – Матвій та Ольга Лукаші (п’ятий і шоста зліва направо) серед патріотичної молоді на Скляній Горі Велавчого. 20-ті роки ХХ ст.

«Запалювати молодь на боротьбу з большевизмом»

Взята за підзаголовок цієї частини есею фраза – із «Звернення воюючої України». Це один із рідкісних натепер підпільних документів ОУН-УПА, який на початках Другої світової війн таємно передавався з рук в руки на окупованих німцями українських територіях, а після завершення війни, в новій редакції, поширювався вже і на еміграції, і на теренах підрадянської України.

На початку війни провідники Організації українських націоналістів вміло вибудовували мережу підпільної пошти, до якої залучали передусім дівчат. Підозр до таких у німців майже не було, бо як уявити тендітне дівча з автоматом чи гранатами в руках?

Надія Лукаш уперше довідалася про спосіб поширення таємної вервечки інформації, що живила скоординовані дії підпільників через місцевих зв’язкових, від старшого брата Олега. Він записався в ряди ОУН ще до війни і незабаром став одним із районових провідників цієї авторитетної в місцевого населення організації. Запропонувала відразу свої послуги. Змалку звалася на кутку бідовою, не боязливою, до того ж уміла бути і переконливою, і винахідливою. Олег, після довгих вагань, увів молодшу сестру в курс справи, але в загальних рисах – без прізвищ, адрес, змісту шифровок. Втім головний правильник мала засвоїти на все життя: за будь-яких обставин, навіть перед загрозою смерті чи нелюдських тортур, не видавати своїх, не називати жодного реального прізвища.

Так вона стала зв’язковою ОУН-УПА. Одна з небагатьох буковинок, через яких лучився постійний обмін інформацією та узгодження дій підпільних підрозділів між Буковиною і Галичиною. Засвоїла всі деталі небезпечних переходів через Черемош. Один був офіційний - через контрольований німцями міст між Вижницею та Кутами, інший більш ризиковий – у брід між буковинським Баниловим та косівськими Попельниками. Останній був простіший у суху, довго не дощову, пору, коли завжди норовливий Черемош знесилювався від маловоддя.

Легенда для німецької комендатури «іду до родичів» добре спрацьовувала в пору, коли батько перебрався з Банилова до Попельник – працював там певний час перекладачем із німецької.

Після перших «чисто» виконаних завдань Надії стали доручати «транспортувати» і важливіші донесення, і на дальші відстані. За рекомендацією брата її включили до складу однієї із похідних груп ОУН-УПА на східну Україну. Найглибше на схід поза Дністром, куди її закидала доля в 1943-му, був Муровано-Куриловецький район на Вінничині. Тоді вона не могла знати, що після війни там рятуватиметься від переслідувань радянської влади мачуха з трьома молодшими дітьми. Господарка того дому, син якої працював по війні міліціонером у районному відліку, не могла й догадуватися, що біженка з Буковини – дружина засланого в вибір «ворога радянської влади».

Дорогою батька

Упродовж усієї війни ангели-охоронці були для Надії рятівним покровом її ризикової місії. По війні певний час уникала частого виходу на люди. Аж поки не прочитала в місцевій пресі повідомлення про конкурсний добір до хорової капели «Буковина» молодих і талановитих дівчат і хлопів. Влада робила спробу повернути цьому творчому колективові статус ансамблю пісні і танцю, на який офіційний Київ дав дозвіл ще 1940 року.

Тоді Надія відважилася вийти з тіні й податися в артистки. Вона легко пройшла і три професійні тури відбору, і перевірку місцевого НКВС на лояльність. Попервах навіть не вірила, що її зарахували в штат.

Починалася нова сторінка її молодого життя. На ній не мало би бути місця для тривог й страхів про прихід нічних гостей. Однак, так не сталося… За тих історичних реалій підпільний національно-визвольний рух молодих українських патріотів, на який влада нанесла залякуюче тавро «бандерівський», був наперед приречений.

Перший сигнал про появу темної смуги, що розширювалася на очах, пролунав восени 1947. Арештували батька.

Влада інкримінувала багатолітньому директору Банилівської школи, авторитетному на весь район учителеві й батькові шістьох дітей співпрацю з німцями. За те, що був перекладачем у них перекладачем, і за те, що улюбленою його спеціальністю на все життя стала німецька мова і література.

Починалася серія допитів. Оскільки крім перекладацької та учительської праці з дітьми і селянами за Матвієм Лукаем більш нічого компрометуючого «не числилося», енкаведисти вдалися до не раз випробуваного методу застрашування і покарання вільнолюбивих буковинців. Від нього вимагали небагато: просто назвати 30 прізвищ мешканців села й округи, які не були лояльними для радянської вади. Обіцяли за складений ним список відпустити. Можна лише здогадувався, що чекало на ті родини, прізвища яких би назвав. З таких системно складалися списки для виселення, в Сибір.

Інтелігент у першому коліні, інтелектуал із професійним вишколом одного з найавторитетнішого університетів Європи, вихований на кращих зразках світової класичної літератури Матвій Лукаш не міг цього зробити. І в перший, і в другий, і в третій свій допит він не виказав нікого.

За таку самодостатність у поведінці більшовицька влада карала особливо жорстоко. 25 років сибірських таборів видалося судовій феміді замало для цього «рафінованого інтелігента». Вона вирішила взятися за його доньку. Тим більше, що саме в тій порі ім’я Надії Лукаш з’явилося раз в одному із зізнань «числа 20-ти» з вуст її колежанки, яка потрапила в застінки НКВС і зламалася.

Сповідуючи переказаний братом правильник поведінки оунівця, Надія в час неодноразових не схибила. Не назвала нікого зі свого оточення зв’язкових. Не купилася й на обіцянки енкаведистів помилувати після заповнення «списку 30-ти».

Для батька і доньки процедура засудження і відправки в Сибір була однаковою і здійснювалася з різницею в часі якихось кількох тижнів. І маршрут був однаковий. Із чернівецьких казематів НКВС до залізничного вокзалу. Там ще від 1940 року із завидною періодичністю формувалися ешелони (також із Станіславова, Львова, Рівного). Тамтешні мешканці прозивали такі потяги «твариновозами». І напрямок був для них однаковий - через кілька зупинок на сибірських мерзлих болотах до Магадану.

Втім були дві відмінності.

Перша. Батько отримав 25 років таборів суворого режиму, маючи шанс, як виживе, повернутися на старість - у сподіванні побачити живими своїх дітей. Вирок же для Надії – висилка в Магадан пожиттєва, без права повернення в рідні краї.

Друга. Проводжати на вокзал Матвія Лукаша прийшла дружина з трьома дрібними дітьми: найменшому, Остапові, на ту пору був лиш один рік, Зірці – три, а Дарині – п’ять років. Надію в сибірські «засвіти» не проводжав ніхто: старша сестра Орися померла кілька літ перед тими подіями під час пологів, про долю брата Олега на той час не знала нічого…

У цій частині розповіді про Надю Лукаш уникну відтворення навіть найменшої частини того вертепу мерзенності, аморальності, горя і сліз розпачу у Магадані - своєрідній столиці знеславлених, принижених, обмовлених, несправедливо засуджених комуно-більшовицькою клікою, але ніколи не впокорених особистостей. Переважна їх більшість були з України. «Злочини» цих людей перед новою владою полягали у тому, що мали гідність і честь, що не могли чинити проти власної совісті, що пам’ятали заповіти своїх батьків, що любили свій рідний край, залишалися вірними мові і вірі своїх пращурів.

І ніби як відплата за пережите, з настанням хрущовської відлиги доля посилає шанс Надії Лукаш перейти із статусу «засуджена» в статус «вільна поселенка». Це ставало можливим у випадках, коли молоду арештантку захоче посватати хтось із не арештованих. Таким виявився колишній військовий пілот із Сталінградської області Юрій Нікулін. Він після демобілізації поїхав на Магадан заробити грошей. Влаштувався вільнонайманим бульдозеристом на одній із магаданських дільниць валок лісу, закріпленій за висильними українцями. Там і зустрів Надію.

Кінець магаданської історії

Магаданська історія її життя тривала аж до кінця 70-х років.

Від тої пори жила мрією про повернення на Буковину. І мрія та поступово, кількома етапами, таки набувала реальних обрисів. На початку зачепилися за Ростовську область. Там мешкала мати Юрія. Однак пробули там недовго: свекруха категорично не сприйняла невістку за свою. І це пришвидшило новий відрізок життєвого шляху - український Донбас. То було єдине місце, де влада дозволила колишній бандерівці та її чоловікові-росіянину придбати кооперативне житло. Отож, на понад десять літ місцем нової прописки став Краматорськ. А вже після розвалу СРСР, на початку 90-х, вдалося, через потрійний варіант (Краматорськ-Тернопіль-Чернівці), повернутися в рідні краї. Хоча чоловік усіляко опирався їхати на чужу йому сторону…

На схилі літ доля встигла подарувати Надії Матвіївні ще одне досить сильно приємне емоційне пережиття - вивести на живий слід її улюбленого старшого брата Олега.

Півстоліття не знала про нього нічого від тієї пори, коли востаннє бачилася на явочній квартирі у Кутах на початку 1944-го. Він тоді мало не силоміць тягнув сестру за собою – на захід, разом ступити на непевні, але рятівні за тих обставин еміграційні дороги. Звісно, вона категорично відмовила, бо перед очима постали зовсім маленькі зведені дві сестрички і щойно народжений братик Остап. Хто їм допоможе? Останні братові пророчі слова десятиліттями пекли її душу: «Надійко, совєти тебе все одно викриють. І ніколи не пробачать. Тікаймо зі мною!»

Багато років братова щирість і теплота, любов і опіка гріла часто задубілу від лютих магаданських морозів душу. Він таки вижив у тому страшному двобої озброєних до зубів кількох загонів енкаведистів і горстки одержимих ідеєю незалежної України вояків УПА біля однієї із останніх криївок під Вижницею. Після місяців тулачок розбитими воєнними дорогами Європи Олег Лукаш опинився в одному з таборів Ді-Пі американської зони окупації в німецькій Баварії.

Під кінець 40-х, коли ті табори стали під опікою ООН розформовуватися, думка про можливість вороття додому остаточно померла. Перед ним відкривалися обриси лише двох заокеанських берегів: один американський і другий – австралійський. Він чомусь вибрав другий...

Довідавшись через міжнародний Червоний Хрест про долю сестри, Олег Лукаш за роки формальної Української незалежності так не відважився приїхати в Україну, але зміг «пробити» запрошення та оплатити дорогу до себе Надії. Вона таки здійснила ту довгу, тримісячну, майже чи не навколосвітню морську подорож. Встигла побачити живим свого брата й наговоритися з ним…

«Я сильніша, ніж можна було думати…»

З вікна її нового помешкання на старовинній вулиці Руській у Чернівцях відкривалися помережані буйно-зеленими верболозними смужками широкі вирви-заплави швидкоплинного Прута, в який вище Вашкіців вривався холодним струменем вільнолюбний дух річки її дитинства – легендарного Черемоша. І вона відчувала той дух краєчком свого згорьованого серця, яке ніби сильнішало, молодшало, бо пришвидшено переганяло збуджену струнами юності кров.

Не маючи власних дітей (все її жіноче здоров’я погубив ненависний Магадан), пані Надія всю свою нереалізовану материнську любов перекладала на племінниць, братових доньок Оксану і Олену.

Втім, тішитися тими неймовірно захопливими пейзажами зі свого давно омріяного власного дому на рідній Буковині довелося недовго. Спочатку помер чоловік Юрій, а потім почало підкошувати пошматоване сибірськими морозами власне тіло. Поступово її очі покидав зір, аж допоки зовсім не осліпла. Затим відмовили ноги… Коштів на дорогі ліки чи достойні санаторії в неї також не було.

Її так ніколи, ніхто, нікуди й не запрошував на якісь публічні зустрічі – ні в школи, ні в трудові колективи, ні на будь-які інші імпрези нових українських свят. Не розпитували, не записували, не фотографували. Така собі ходяча енциклопедія людського духу, такий нерозкрита магнетична скриня патріотизму, доброти й людяності виявився в нашому до безміри спрагматизованому і збайдужілому середовищі не потрібною.

Не дійшли руки і в самої держави до таких, що рідіють на очах і відходять за світи не пізнаними, не пошанованими, не уславленими…

* * * * *

Свого часу посестра Надії Матвіївни, також колишня зв’язкова ОУН-УПА і також чвертьстолітня каторжанка таборів ГУЛАГу галичанка Іванка Мащак-Пшепюрська на запитання, чи не шкодує за тим, що так склалося життя, сказала в одному інтерв’ю таке: «…Прошу не жаліти нашої змарнованої молодости. Ми самі вибрали таку дорогу і терпеливо зносимо її. Я ніколи не жалію того, чого повернути не в силі. Тут побачила і зрозуміла, що таке життя і труд людини…. Я сильніша, чим можна було думати. …».

Переконаний, що під цією ємкою і промовистою цитатою могла б підписатися і колишня артистка Буковинська ансамблю пісні і танцю, колишня зв’язкова ОУН-УПА і каторжанка сталінських таборів ГУЛАГу на Магадані,фактично, а не формально видатна натепер буковинка Надія Матвіївна Лукаш.

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Спеціально для БукІнфо (с)

(Село Велавче Вижницького району на Буковині - Київ)

Світлини віднайдені й залучені до тексту автором публікації та любязно надані нашій редакції