"Гранатам та танкам завжди передувала ідеологічна війна": Відомий учений Микола Тимошик написав книгу про справжню історію Буковини радянських часів (Частина 2)

Сенсаційні факти з життя буковинців 1940-1980 років віднайшов український науковець, журналіст та професор Микола Тимошик. Книги "Змосковлення Буковини" та "Журналістика Буковини тоталітарної доби" вже готові до друку.

За час праці над книгами в запилених архівах автор відкрив нову історію Буковини радянських часів, яку вправно замовчувала та фальшувала тодішня пропаганда.

Три роки клопіткої праці, поїздки до Чернівців, дні в архівах, аби буковинці знали свою справжню історію. Про брехливу пропаганду, залякування, замовчування, сталінізм, рух ОУН-УПА, русифікацію, перейменування та викорінення всього українського йдеться в нових книгах Миколи Тимошика.

Автор описав події на Буковині, правду про які досі мало хто знає, та згадав імена й фрагменти доль незаслужено забутих буковинських патріотів. БукІнфо поспілкувався з Миколою Тимошиком якраз перед тим, як він мав повернутися з Чернівців до столиці зі свого чергового архівного відрядження.

До вашої уваги - друга частина інтерв’ю журналістки Марини Корпан з дослідником і автором нових книг. Початок розмови читайте, будь-ласка, за цим посиланням: "Гранатам та танкам завжди передувала ідеологічна війна": Справжню історію Буковини радянських часів досліджує відомий учений Микола Тимошик (Частина 1)

"... Прийшов у сім’ю якийсь "сильний і могутній" й сказав,
що дружина Галина відтепер зветься Маргаритою..."

- Читаю далі зміст книг і є такий розділ уже наприкінці "Перейменування й найменування". Ви там порівняли східні області й Буковину. Було по-різному? І, знову ж таки, випливає питання: чому там російське вкорінилося глибше, як на Буковині?

- Це дуже болюче питання. Бо коли почалась ця ера перейменувань, то на цій темі спекулювали прямі й приховані вороги українського в Україні. Зазвичай, педалювали на тому, що лежить на поверхні: а чи зміниться наше життя від цього на краще, а чи подешевшає від цього ковбаса чи газ, це не є нагальна проблема тощо. Проте це абсолютний наратив пропагандистів Кремля. "Дайте сначала накормить народ" і так далі.

Та нині ми ходимо вулицями, що пошанованими чи топонімами, які сьогодні не лише соромно, а й принизливо називати: це або вся культурно-літературно-наукова еліта росії, або її географія - від воронежа до владівостока. Ми живемо в містах, імен тих наших ворогів. Коли ми живемо в цьому, нас це тримає, не відпускає. Бо це маркер, орієнтир, проводир. Бо це тиск передусім ментальний. І тому, чим скоріше від цього звільнимося, тим краще.

Щодо вашого запитання сходу-заходу. Так, є певна різниця. Скажімо, в рамках декомунізації в східних областях треба було перейменовувати сотні населених пунктів та вулиць, а в нас лише десятки. До речі, щодо виконання закону про декомунізацію в 2012 році на Буковині перейменували лише одне село - Радгоспівка Глибоцькоо району. Лише одне. Та залишилось чимало назв населених пунктів чи вулиць, історичні назви яких були погвалтовані владою. Й мені дивно, чому так повільно українізовувалася топонімічна карта Чернівців. Гордилися, що наше місто, мовляв, толерантне. Толерація до чого? Імен і назв відвічних ворогів? Скажімо, у Львові, Франківську чи Тернополі ці процеси давно вже скінчилися, а в Чернівцях досі лунають дебати.

В цьому розділі я називаю конкретні приклади перейменувань. Зокрема, найбільше їх відбулося саме в 1946 році. Тоді ж вийшла постанова Верховної ради УРСР по Чернівецькій області, в якій цілковито неправдиво пояснюється доцільність перейменувань 127 (!) населених пунктів Буковини. Дуже хитро було вказано на причину такого рішення. Мовляв, все це заради "збереження історичних найменувань та уточнення і впорядкування існуючих назв сільських Рад".

Уявіть собі, що до вас у сім’ю прийшов якийсь "сильний і могутній" і сказав: "Ви були Петренки, а тепер будете Петрови. Ваша жінка була Галина, а тепер буде Маргарита". Ви або згоджуєтеся, або мовчазно противитеся, або б’єте в морду. Бо людина нахабно зайшла в вашу хату і все у вас перейменувала.

Ну яка може бути справедливість, щоб, наприклад, село Вилавче Вижницького району, заснування якого датоване 1460 роком, перейменувати на Коритне? Чому село, яке існувало до приходу радянців віки, раптом назвали по-новому, по-московському - Коритне? В моєму уявленні "корито" - річ в якій годували поросят, зовні неохайна посудина. Чому зараз триматись за назву, яку нав’язала влада? А в Росії "Коритне" - це популярна назва. Отож, "згори" пропонували конкретні назви, історично необумовлені. Якщо наприклад, подивитися цю постанову, там, здається, 160 назв населених пунктів перейменовано. Найбільше було перейменовано в Герцаївському районі. Тобто, це перш за все робилося в районах з компактним проживанням румунського населення.

І мені навіть дивно, що на Сході в деяких місцевостях процес повернення історичної топоніміки набув ширшого й швидшого характеру, як у вас, на Буковині. З особистого досвіду знаю: якщо сильною є ініціатива знизу, зверху вже ніхто не гальмує. Мені, наприклад, відносно легко вдалося повернути історичну назву своїй рідній Данині на Чернігівщині, яку за підсовєтські часи було аж тричі перекручено: Даніно, Динино, Данине.

- Незважаючи на всі спроби змосковлення, все ж не вдалося повністю русифікувати Буковину. Чому, на вашу думку?

- Очевидно, в цьому також була місія друкованого слова. З одного боку, я радянську журналістику розцінюю як засіб московізації Буковини. З іншого ж, ця журналістика, як не дивно, виконувала місію і будителя нації. Тому що журналістика кругом не була однаковою. Скрізь були особистості. Ті, які несли цю місію. Були й такі, яким вдавалося в окремих публікаціях піднімати сміливі теми, був спосіб езопової мови тощо.

Чому на Буковині не вдалося так русифікувати, як на Сході? Відповідь проста - "совєти" не встигли цього зробити. Прийшли запізно. Власне, оці паростки, які дала австрійська влада, залишилися. Люди знали іноземні мови. Були свідки тих часів, коли на зборах демократично вирішувались усі питання. Замість мітингів були сходи, було голосування, прислухались до громадської думки.

По-друге, велику роль відіграли будителі нації, якими були той же Федькович, Кобилянська, Осип Маковей.

Також був сильний рух ОУН-УПА. Приєднання Буковини в 1940 році не дало можливості такими швидкими темпами зробити цю московізацію цього краю, адже останні дієві криївки підпільників тут були ще до початку 60-х років.

Група цих чинників та преса не дали можливості досягнути тієї мети й пройтися по ментальності вашого краю так грубо, як це зробили на сході України.

Не русифікували повністю. Не вдалося. Не встигли. Та все ж спадок оцей радянський залишили. Що нам далі з ним робити - чи взагалі забути, а чи винести, як урок?

- Ми любимо повторювати фразу, що людина без знання минулого немає майбутнього. І це правда. Власне, що зробила оця імперія російсько-радянська? Вона знищувала, затрамбовувала всі національні паростки, наші генетичні витоки. Все те, що було проти, або фальшували, або знищували. Були перервані традиції, ця пуповина, яка єднала дивовижну давньоукраїнську землю Буковину з минулим.

Найбільше уроків ми не беремо з недавнього минулого. Ми занурились у глибінь віків, але там вже все відстояне, викристалізоване, оцінене. А в нашій новочасній історії - ні. Маємо дуже багато полови. А в ній ще дуже багато зерен чистої правди, які нам треба від тої полови від’єднати. Це дуже важливо, бо є те, що засмічує національну пам’ять, те, що викривлює її . Ми не прямо-рівною дорогою йдемо, а манівцями. І на ті манівці дуже легко скерувати ту людину, яка невпевнена, найбільш довірливо ставиться до чужої інформації, не вміє її відсіювати, відділяти головне від другорядного, розуміти, де фальш і де неправда. Найголовніше, і в цьому й полягав мій творчий задум, - це знайти первинний матеріал для осмислення цих уроків.

"Це - документалістика в художній формі викладу"

"...Книги цікаві тим, що містять справді дуже багато нового, незвіданого, непізнаного матеріалу. Це архівний матеріал. Коли будете читати, між рядками є герої, які пішли знеславними, обмовленими, непізнаними, непоцінованими. Їм ніхто не повернув імені. Історії цих людей криком кричать, щоб пробитися на світло з цих спецфондів, яких я б назвав концентраційними таборами української правди. Тому цій темі радянізації Буковини потрібен небайдужий дослідник, який між тими рядками побачить серце, душу, чин кожної людини-патріота, уведе її в контекст історичний, в контекст тих подій, задумається над тим, що рухало цією людину іти з цими запискам, як-от артистку з Вилавчого Надю Лукаш.

Спонукаю своїм доробком надалі досліджувати, продовжувати цю тему. Спонукаю до конкретизації цієї теми.

У вас, у Чернівцях, є університет. Сотні кандидатів і докторів наук, які захистилися за темами, які далекі від Буковини. У вас є історики, політологи, філософи, журналісти. У вас відділення журналістики є. Чому не досліджувати, не пропонувати написання магістерських, докторських дисертацій на теми: історія такого-то села, газети, видавництва, громадської організації, руху, постаті. Потребують переосмислення чин і служіння національній ідеї ваших знакових постатей - Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича, Сидора Воробкевича, десятків менш відомих імен. Зрештою, у вас у 40-50-х роках вийшов у світ масив альманахової літератури. Феномен його в тому, що він досі не прочитаний, що частково був пізніше заборонений режимом. Та хто про це знає? Бо черпають такі дослідники інформацію переважно з інтернетних помий, а не з архівів. Так, там працювати непросто, невдячно. Але ж які перли звідти можна витягнути на світло!

Ваші книги, що базовані виключно на архівних документах, усе ж легкі для читання, сприйняття...

- Я не апелюю до художньої творчості. Бо це, як правило, вимисел. Цього не можна робити в документалістиці. Чому дуже популярний напрямок non-fiction за кордоном? Це - правда, одягнена в художню форму викладу.

Скажімо, ми тяжко читаємо монографії. Бо ті пишуються бездушно, ще за старим совєтським принципом: чим незрозуміліше, тим, мовляв, науковіше. Багаторічна практика в журналістиці навчила мене сухі факти переконливо вдягати в художньо-публіцистичну форму, подавати факти в динаміці. Опрацювавши дуже багато архівної літератури, прийшов до висновку, що не маю права тут бути головним ментором. Головне в моїх книгах - не автор, а документ, людина, обриси і високий чин якої прочитуються між рядками цього документу. Головне - вловити ті обриси, надати їм душі і тіла. І тоді читач уже твій.

Я ж, як поводир, який може поєднувати цей ланцюжок фактів у манері розповіді. Тут відтворений сюжетний розвиток подій. Є початок і кінець кожної окремо взятої історії, є кульмінація і розв’язка. Безумовно, такі тексти краще читаються. Це правда без домислу, умита виправданими емоціями, асоціаціями, роздумами. Якби більшість дослідників описували події саме так, свідомо сфальшовану колись правду пізнали би більше людей. Такій розповіді читач не зможу не повірити.

Перед тим, як зібрати необхідний матеріал, треба було провести колосальну кількість часу в архівах. Архіви ж не завжди доступні. Хочу подякувати працівникам державного архіву Чернівецької області й особисто його керівнику Миколі Рубанцю, який з розумінням віднісся до цієї моєї ідеї.

Звісно, воєнний стан не сприяв такій делікатній ідеї. Низка архівів в Україні не працювали на видачу документів. Але в моєму випадку, цілком очевидно, Боже провидіння полягало якраз у тому, щоби мені допомогли - і чернівецькі архівісти, і працівники двох найбільших книгозбірень у вашому краї - обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Івасюка та наукової бібліотеки ЧНУ ім. Ю. Федьковича. За що їм доземно дякую. Таким чином, за два місяці часу зранку до вечора я зібрав і осмислив колосальну кількість дивовижного за вмістом і головне, цілковито невідомого загалу, фактажу. Неповторність його в тому, що він надто суголосний з нинішніми реаліями війни дикунської росії проти України.

Розумію, що війна. Зараз усе непросто, та все ж, коли можна шукати на прилавках ваші книги?

- У мене, скажімо, 25 книжок вийшло. Жодна з них не чекала так багато часу до виходу. Тобто, якщо раніше в мене були там якісь замовлення від діаспори, десь підручники. То це - той варіант, чию долю не знаю.

Дуже би хотів, щоб ці книжки побачили світ ближчим часом, тому що вони фактично написані. Інша справа, що це зараз коштує немало й триває війна. Як на мене, ці книги зобов’язана видати ваша влада. Вони могли би бути солідним посібником, підручником для школярів і студентів. Передусім, для молоді, яка найменше знає історію Буковини чи знає її з розповідей дідусів чи батьків. Ця історія найбільше сфальшована. Звісно, допомогти видати книги може й меценат, небайдужий до історії, чи якась одна окрема інституція.

Головним для мене було довершити давній задум. Й цим проєктом подякувати Буковині за вісім літ мого професійного становлення і громадянського змужіння тут.

В ідеалі, хотів би першу презентацію нового двокнижжя зробити в Чернівцях, у стінах Федьковичевого університету, де свого часу викладав наїздами нову там спеціальність "Журналістика" та кілька років був головою ДЕКу з випуску перших чернівецьких журналістів нової доби. І як же гарно збіглося, що це інтерв’ю взяла в мене одна з тих перших випускниць, яка слухала мої лекції про місію і чин української національної журналістики нової доби...

Розмовляла Марина КОРПАН, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)

^{Архівні документи та світлини люб'язно надані редакції Миколою Тимошиком}

Із досьє БукІнфо:

Микола Степанович Тимошик - український учений, журналіст, публіцист, літературний критик, видавець. Він доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України.

Журналістську діяльність Микола Тимошик розпочав на Буковині. Був завідділу "Радянської Буковини" та головним редактором "Молодого буковинця". Автор 25 книг, серед яких документальний двотомник "Село" (2 томи), "Материн заповіт у рушнику 1933-го", "Голгофа Івана Огієнка", "Українці в Британії", «Українська журналістика в діаспорі: Британія» та інші.

З лекціями і повідомленнями виступав на запрошення наукових, навчальних та просвітніх закладів у Великій Британії, Бельгії, Ізраїлі, Іспанії, Китаї, Німеччині, Польщі, Румунії, Сербії, Словаччині, США, Франції, Швеції та Швейцарії. Лауреат низки літературних премій, з-поміж яких - ім. Ю. Федьковича (2022).

Нині - професор журналістики Київського національного університету культури і мистецтв, головний редактор двомовного наукового журналу "Український інформаційний простір - Ukrainian Information Space".