Як за вказівкою Кремля перейменували 127 сіл Буковини. Чому урядову постанову 1946 року довго не оприлюднювали?
Сторінками книги Миколи Тимошика «Змосковлення Буковини»
Шок, подив, розчарування. Це перші відчуття, коли відразу на кількох мережевих платформах всеукраїнських видань з’явилася інформація про те, як у громадах кельменецького куща на Буковині чинився справжній спротив перейменуванню прокомуністичних і промосковських назв вулиць низки населених пунктів того краю. З-поміж назв, за які члени топонімічних комісій (а кістяком їх є зазвичай місцева інтелігенція, вихована колоніальною владою) стояли горою, так і залишили кілька Колгоспних та Мічуріних. І це на Буковині, віддавна краю патріотичному, вільнолюбному? Що ж тоді говорити про східні терени України, на яких московські зайди своїми грубими чобітьми топтали національну пам'ять українців ще від 20-х років...
Наяву приклад того, як глибоко був підрізаний відвічним ворогом українців – московією – наш генетичний корінь. Як надовго й наміцно засіли в головах мільйонів українців насаджувані упродовж десятиліть радянські ідеологеми. І як важко їх доводиться позбуватися, особливо старшому поколінню.
З огляду на це, пропоную читачам БукІнфо добутий нещодавно в архівах фактично невідомі матеріали про те, у перші роки радянізації Буковини змінювалася історична топоніміка краю, як методом перейменувань влада прагнула насаджувати в свідомість трудящих комуно-більшовицькі маркери.
Політика перейменувань за радянщини
Ідентифікація будь-чого (особистості, населеного пункту, вулиці, торгової марки, окремого виробничого підрозділу тощо) в усі часи, будь-де й за різних влад ніколи не була справою другорядною. Адже прибрана добровільно чи нав’язана збоку назва несе печать епохи. І в час тривалого побутування помітно впливає на спосіб поведінки і мислення тих, хто перебуває під цим своєрідним омофором.
Більшовицька влада розглядала це важливе ідеологічне питання як принциповий важіль впливу на зміну в правильному їй напрямку ментальності мільйонів громадян.
У цілому політика перейменувань за радянщини була однозначно спрямована на ствердження на всіх околицях імперії нав’язуваного упродовж століть «русского міра» – посередництвом низки його промовистих маркерів. А такими маркерами були:
поняття, що уособлювали нову систему тоталітарного типу (російський, московський, кремлівський, радянський, більшовизм, комунізм, марксизм-ленінізм);
імена творців цієї системи (Ленін-Сталін-Маркс-Енгельс); головні втілювачі ідей цієї системи (провідні партійно-більшовицькі діячі);
імена класиків російської класичної і російської радянської літератури, до гурту яких система додавала по кілька представників революційно-демократичного напрямку творчості з національних літератур і культур.
А якщо мати на оці «зокрема» - така політика враховувала, певною мірою, історичні особливості та місцеву специфіку.
Як це робилося у східних областях
У пору більшовицького терору, що розвинувся в українських селах і містах із другої половини 20-х і тривав упродовж 30-х років ХХ ст. найбільш революційним і витребуваним у активістів радянської влади було слово «червоний». Привнесене партійними керманичами у свідомість тодішніх будівників нового ладу, це слово асоціювалося нібито із пролитою кров’ю трудящих мас у боротьбі робітничо-селянських мас, що повсюдно проводилася під лозунгами «Мир - хатам, війна - палацам».
Своєрідними символами такої боротьби новопосталої влади з усіма її тодішніми опонентами були словосполучення червона армія, червона міліція, червоні козаки, червоні партизани тощо. Словом червоне найбільше зустрічається чомусь у назвах тодішніх місцевих газет Лівобережної України («Червоне Подніпров’я», «Червоне Слово», «Червоний Прапор», «Червона Носівщина», «Червоний Гірник»). До найбільшого абсурду дійшли, скажімо, в Чернігові, де виходило аж п’ять багатотиражних газет із цим словом у заголовках: «Червоний стяг», «Червоний літак», «Червоні резерви», «Червоний прапор», «Червонохресний Ударник»).
На догоду політичній кон’юнктурі перейменовували цілі села. Тут в арсеналі кремлівських пропагандистів – ціла обойма назв зі словами Жовтневе, Комуністичне, Ленінське, Більшовик, Комінтернівськ, Шлях Ілліча, Червоні Партизани.
Явище новоназовництва в українських селах розгорнулося напередодні суцільної їх колективізації на початку 30-х років. Тут теж не обійшлося без спущених згори вказівок щодо назв.
Вибір був широким і складався з кількох блоків. Окреслимо їх.
Імена першої величини світового пролетаріату – Карла Маркса, Леніна, Сталіна, «Ленінський шлях», «Сталінська путь». За ними, хрестоматійними, ішов перший десяток імена тогочасних радянських вождів та героїв: Кагановича, Жданова, Орджонікідзе, Фрунзе, Кірова, Будьонного, Котовського, Чапаєва, Крупської, Калініна, Куйбишева, Петровського, Постишева, Ворошилова і навіть Блюхера. З російських письменників найбільш витребуваний був чомусь Горький.
Назви, пов’язані із утопічним дітищем цих діячів – жовтневим переворотом у Петрограді та комунізмом: «Світанок комунізму», «Шлях до комуни», «Комуніст», «Жовтнева революція», «Соціалістична перебудова».
Входило в моду називати господарства на честь чергової, навіть не ювілейної, річниці, пов’язаної із тим же жовтневим переворотом чи з’їздом компартії: «13-річчя Жовтня», «17-го партз’їзду».
Цілком очевидно, що духом революційної епохи викликані такі назви колективних господарств «1 Травня», «Боротьба», «Велике начало», «Серп і молот», «Світова зірниця», «Перша п’ятирічка», «Новий господар» і навіть «Шлях бідноти». А от мешканці найбільшого на Чернігівщині села Макіївка не хотіли довго бути бідними в своєму колгоспі, тому назвали своє господарство «Незаможником».
І, здається, вже зовсім вийшли за до межі здорового глузду ті, які запропонували назвати колгосп… «Могила глитая». Назвали. І в офіційних зведеннях про стан справ у колгоспному будівництві району ця неоковирна назва зустрічалася упродовж 30-х років на сторінках районної газети «Червона Носівщина». Результатом направду таки істеричної боротьби з релігією, що проводилася на ідеологічному фронті з ініціативи правлячої партії постав у середині 30-х років «Безбожник» - новий підводний радянський човен, на побудову якого всі учні того ж Носівського району збирали кошти.
Після розвінчування культу особи Сталіна на ХХ з’їзду КПРС у 1956 році та часткового визнання партією перегинів своєї політики в період 20-30-х років, імена деяких одіозних діячів зникають із назв колгоспів (ідеться про Кагановича, Ворошилова, Блюхера, Постишева, Жданова, Орджонікідзе, Будьонного, Чубаря).
Тут напрошуються два висновки.
Перший. Влада регулювала процес назовництва на місцевому рівні. Заздалегідь готувався примірний перелік назв для вибору. Звісно, що в тому переліку домінували комуністично-радянські назви чи імена. Проте, наявність у назвах колгоспів таких рівновіддалених від політичного моменту понять як «Веселе поле», «Рідний край», «Надія» тощо засвідчує, що за наполяганням селян на початках такі назви могли бути прийняті й затверджені.
Другий. Назви ці не були раз назавжди усталені. Вони надалі змінювалися в залежності від партійно-політичної кон’юнктури. Так, із середини 50-х років ХХ століття, після розвінчування культу особи Сталіна, було введено заборону публічно вживати імена низки партійно-радянських діячів високого рангу, які піддалися репресіям самого режиму. Таких у списках назв колгоспів початкової доби радянізації були десятки. Поступово зникає й ім’я самого Сталіна.
Наданням нових назв колгоспів, радгоспів чи підприємств місцевого значення стали займатися райкоми партії. Так, за тодішньою практикою, одне з господарств району (воно мало бути однозначно передовим) «нагороджувалося» іменем Леніна. Варіанти назв: ім. Леніна, «Ленінський шлях», «Пам'ять Ілліча». Наперед визначені були й інші власні та загальні назви для всіх колгоспів. Із загальноукраїнських світочів духу позарадянської доби до цього списку офіційно був допущений лише Тарас Шевченко, та й то не як провідник української нації, а як богоборець, оборонець бідних та розвінчувач царського самодержавства. Нікому і в голову не приходило тоді називати колективні господарства іменами справжніх українських діячів чи героїв із давнього чи ще свіжого в пам’яті старшого покоління минулого, хто ще за свого життя ставав своєрідним національним символом, совістю нації, зразком для наслідування.
Успішно «обкатавши» таку схему у 20-30-х роках у східноукраїнських областях, радянська влада послідовно впроваджувала таке, з певними удосконаленнями і в новоприєднаних напередодні та після Другої світової війни областях.
Як це робилося на Буковині
Вулиці обласного центру
Початком епохи перегляду назв на Буковині слід вважати невелику замітку «Перейменування вулиць», що з’явилася в газеті «Радянська Буковина» 21 лютого 1941 року.
Отож, починали з вулиць.
У цій публікації викладалося рішення Чернівецької міської влади, з якого краяни довідалися про перші перейменування вулиці обласного центру.
Вказуються на причини такого рішення: «У зв’язку з клопотанням організацій, підприємств про надання нових радянських назв вулицям».
Цікаво, які вулиці першими потрапили в полу зору «трудящих», щоб їм було надано радянські нави?
Бульвар Реджерле Кароль (попередні назви Реджеле Фердінанд, Реджіна Марія) від початку радянської доби став вулицею Леніна.
Вулиця Марашешті (попередні назви - Дечебал, Кохановського, Адика) - отримала назву на честь М. Горького.
Вулиця Прінчіпеле Ніколай (попередні назви Дмітрій Петріно, Поповича, Логотете) ставала Ворошилова.
Вулиця Вільсона (колишня назва Св.Треімірія) -на честь Шолома Алейхема.
Перейменовані й інші центральні вулиці: Маршала Фоша – на Котовського, Бранквяну - на Карла Маркса, Реджеле Кароль - на Шевченка, Генерала Мірческу – на Будьонного, 11 ноября – на 28 червня.
Були радянізовані й перші дві площі: Унірі на Радянську, Александрі – на Театральну.
А в числі від 12 березня того ж редакція подає свою адресу з новою назвою перейменованої вулиці замість колишньої Мірча Вода – вулиця Енгельса.
Історія перейменувань вулиць Чернівців не є завданням автора цього розділу дослідження. Тема ця достатньо висвітлена відомою чернівецькою науковицею М. Никирсою в її ґрунтовній розвідці «Чернівці: Документальні нариси з історії вулиць і площ».
Автор цих рядків, мандруючи хитросплетінням принадних із архітектурного боку старовинних вуличок Чернівців, прагнув віднайти адреси будинків, де розміщувалися редакції головних газет краю від 40-х років ХХ ст. І лиш у цьому контексті звернути увагу на еволюцію перейменувань.
Почнемо з найкращої щодо архітектурного і найцікавішу з історичного сенсу вулицю, що жваво обростала за роки свого існування від ХУІІІ століття значним числом легенд і переказів з інтригуючими сюжетами. Це – нинішня вулиця Ольги Кобилянської. Первинно вона називалася Молодіївською, бо звідси колись починався тракт на велике й давнє село під Чернівцями з дивною назвою Молодія. Австрійська влада 1793 року дає їй нову офіційну назву – Herrengasse, що в українському тлумаченні закріпилося як Панська. У 1918 році нова румунська влада переназвала її на честь Jancu Flondor – політичного й державного діяча, одного з найбагатших землевласників на Буковині, який, до речі, досить негативно ставився до українців. Із встановленням радянської влади в краї цій вулиці рішенням чернівецької міськради присвоєно ім’я Ольги Кобилянської - з нагоди 55-річчя її літературної діяльності.
Нова адреса редакції головної газети краю від 22 серпня 1940 року «Радянська Буковина» - вулиця Мірча Вода. Вона також мала довгу історію перейменувань. До 1907 року її називали Кривою або Вужовою. Така назва досить точно передавала звивистий вигляд забудованої гарними дво-триповерховими віллами вулиці, яка з одного боку примикала до Руської, а з іншою, ніби як дугоподібною змійкою обперізувала територію довкола Вірменської церкви. Австрійці назвали її на честь колишнього бургомістра Чернівців Едуарда Райса (Reissgasse), а румуни увічнили на цім місці авторитетного господаря Молдови Мірчу Вода (Mircea Voda). За радянської доби їй первино присвоїли ім’я Ф. Енгельса, а від 24 серпня 1944 року, згідно з постановою Чернівецької міськради «Про перейменування площ та вулиць міста Чернівці», ця вулиця носить (і по сьогодні) назву Українська. До вулиці Української була приєднана коротка вулиця В. Короленка (колишня Янку Зотта).
Перейменовані села краю
До перейменування населених пунктів на Буковині у влади руки дійшли на початку осені 1946. Та пора для всіх українців була також зловісною, адже позначена тривожними, хоча й не такими руйнівними як у 1933-му, приморозками третього, інспірованого Москвою, голоду. Тут він розпочався з другої половини 1946 і тривав до першої половини 1947 року.
Чи не з цієї причини документ про перейменування тривалий час не оприлднювали?
Приклад досить рідкісний у повоєнній практиці прийняття московською владою чи її філіалом у Києві рішення законодавчого органу, на якому не проставлено гриф «таємно».
Хай там як, але факт цікавий тим, що є суттєва розбіжність між часом його ухвалення і оприлюднення. Указ Президії Верховної Рали Української РСР «Про збереження історичних найменувань та уточнення і впорядкування існуючих назв сільських Рад і населених пунктів Чернівецької області» був прийнятий 7 вересня 1946 року, а дозвіл на його публікацію в місцевій пресі - лише 30 травня 1947-го. Саме цією датою позначений лист Голові Чернівецького облвиконкому тов. Колікову О. за підписом секретаря Президії Верховної Ради УРСР В. Нижника без пояснення причини такого запізнілого повідомлення, але з рекомендацією опублікувати документ в обласній газеті.
Згідно з цією постановою, на Буковині перейменовувалося 127 населених пунктів. Цифра таки завелика.
З практики «перейменувань зверху» підрадянської пори випливає, що новопридумані назви були для місцевого населення повною несподіванкою. Жодних консультацій, погоджень чи попередніх обговорень у громадах ніхто ніколи не робив.
Як виглядала картина з новими назвами у розрізі районів?
Найбільше змінювалася топоніміка Герцаївського району – 41 населений пункт. У Новоселицькому нові назви стосувалися 16 сіл та хуторів, у Путильському - 10, Глибоцькому – 9, Сторожинецькому – 8, Вижницькому - 7. Найменше ця постанова зачепила Чернівецький сільський (3 села), Сокирянський, Кіцманський (по 4), Вашківський та Садгірський райони (по 5).
Спробуємо проаналізувати цю постанову в конкретиці логіки, потреби та доцільності цієї акції.
Впадають в око дві обставини.
Перша. В нових назвах майже відсутні комуно-більшовицькі лексеми, що були характерні для новопридуманих назв сіл і містечок у східноукраїнських областях. Тут данину обільшовиченню краю було віддано лише в одному випадку: заради чиєїсь забаганки ствердити неоковирну, штучну назву Радгоспівка втратило свою історичну назву село Мамориця Вама в Глибоцькому районі. До речі, ця прорадянська Радгоспівка з Буковини проіснувала на карті України аж до наших днів, але щасливо потрапила до списку топонімів України, перейменованих внаслідок викоання закону щодо декомунізації. Отож, із 2016 року там знову Мамориця Вама. Для порівняння, таких комунізованих назв, скажімо, у Чернігівській області виявилося до тієї пори аж 64 перейменовані штучно села, у Черкаській – 20.
В цілому ж, станом на 1 вересня 2016 року в Україні було перейменовано 917 населених пунктів, 20 районів і 27 районів у містах. Постанова ще щодо 70 населених пунктів і 5 районів на тимчасово окупованій території не набула чинності.
Друга. Найбільше змін внесено в топоніміку районів із компактним проживанням румуномовного населення. І більшість змін стосувалося назв або румунських топонімів, або таких, що були зрумунізовані в час перебування Буковини в складі Румунії 1918-1940 років. У документі зустрічаються доцільні й недоречні переназви.
Видається виправданою логіка приведення назв населених пунктів у відповідності з правилами вимови та написання українських лексем в Україні. Тут і з мовної, і з державницької позиції питань не виникає. Отож, Гординешти – на Годинівка, Багринешти на Багринівку, Павлішени на Павлівку, Корчешти на Корчівці, Слободзія на Слобідку, Юзефівка на Йосипівку, Білоуци на Білівці Ванчикауци на Ванчиківці тощо.
Водночас, видається не обґрунтованою заміна топонімічної назви такою, що цілковито віддаляє її від попередньої. Тим більше, коли ця первинна назва вказувала на історичний контекст появи назви й сприймається милозвучною. Звідси незрозуміла логіки заміни назв: Тереблести на Порубне, Чудей на Межиріччя, Панка на Клинівка, Мігорени на Петрашівку, Ларга на Широке, Раранча на Рідківці, Пасат на Круп’янське.
Дивно те, що постанова Верховної Ради, за якою було так поскубано карту Буковини, називається «Про збереження історичних найменувань…». Так от саме до цього ключового слова урядового документу - «збереження» - залишається й сьогодні найбільше претензій.
Бо що історичного зберігалося в тому, що, для прикладу, стародавнє кіцманське село Мамаївці радянська влада перейменувала була в Новосілку, заставнівський хутір Татарка - в Новий, хутір Кут-Баїнський під Чернівцями - в просто Кутовий, новоселицьке село Мовіла – в Могилівку, вижницькі Барбівці - на Брусницю?
Як не дивно, але найбільше нічим не обґрунтованих втручань було внесено до генетичної пам’яті буковинських гуцулів. Зникала з цієї пам’яті ціла низка неповторних назв, що вказували на своєрідність краю, його мовні перли. Подаю, для прикладу, кілька автохтонних назв, за втратою яких особливо шкода (у дужках зазначені новонабуті, у відповідності з урядовою постановою): хутори Чучулівський (Грибівка), Вердо (Зелений), Мінти (Розумівка), Випчина (Горішній), Сарата (Солонцівка), Кобилора (Кобилівка), Голошани (Кам’янка), Яловечора (Яловець).
Виникає запитання: кому заважали ті назви, чому новопридумані звучать абстактно, знеосіблено, казенно?
Вершком абсурду в цій постанові сприймається рішення замінити старовинну назву відомого за історичними документами ще з 1433 року села Вилавче неподалік Вижниці. Дехто із не вкорінених в історичний контекст сучасних «знавців» вказує на похідний від нього в пізніші часи топонім Вилалунче. Насправді назва ця явно не румунського походження. Фактом є те, що з передвіків тут жили українці. Хтось пояснює назву Вилавче розвилкою (вилами) між двох гірських рукавів, поміж мальовничих боків яких і осіло це село; хтось убачає в цій лексемі величаву Божу красу карпатського передгір’я. А от один із московських попихачів побачив у цій назві корито, тому й запропонував Коритне. Погодилися. Змирилися.
Але якщо розібратися?
Є кілька аргументів прибрати давно цю явно недоречну назву та повернути історичну. Подібні аргументи цілком підходять і до постановки питання про повернення справді історичних назв й інших сіл та хуторів, несправедливо «погвалтованих» промосковською владою.
Назву в цьому випадку головніші.
1. Дерев’яне корито в східній частині України віддавна вважається найпершою річчю для годування поросят. Звісно, відомий його зовнішній вигляд від такого вживання.
2. Сіл із назвою Карітноє багато на росії. Три Коритних в Україні були спушені кремлівськими ідеологами в рекомендаційних списках ще довоєнних перейменувань.
3. Цю назву на Буковині нав’язала чужинська для українців московсько-більшовицька влада в 1946 році; одночасно в цій порі вона принесла на ці землі, разом із системною політикою викачування лишків продуктів із підсобних господарств буковинців у «закрома родіни», черговий голод.
4. З назвою Вилавче пов’язана низка історичних документів про діяльність шкіл і стан української освіти на Буковині, до чого був причетний тодішній інспектор Юрій Федькович. За усталеним порядком, «присутність» населеного пункту в тому чи тому важливому історичному документі слугує гарантією того, що його перейменовувати ніяк не слід. Прикладами тому можна назвати Чортків, Сатанів, станцію Стефанешти тощо. Бо історія цих двох сіл наповнена низкою знакових подій, а назва залізничної станції також історична.
Ну і останній аргумент, здається, безпрограшний у сприйнятті. Якщо уявити, що до хати доброго ґазди зайде чужинець, нахабно вселиться і вимагатиме переназвати матір, дружину, сина, - як віднесеться до цього сам господар? Змириться, промовчить чи піде в наступ?
Піти в наступ проти такої наруги над історичною пам’яттю мала би передусім місцева інтелігенція. Її колись в українських селах називали совістю, честю; перед нею селяни знімали шапки. Однак тепер інтелігенція в селі стала іншою. Часто збайдужілою, мало читаючою, більше послушною владі, стабільно розсвареною між собою. І саме від такої доводиться чути такі сентенції, запозичені від Стецька-вареникоїда: чи стане мені краще від того, що зміниться назва села; а ми вже звикли; а це не знищить ціну на газ; а це ускладнить продаж паїв тощо.
Так, газ і ковбаса не подешевшають. І життя на краще не зміниться. Але це, чуже й нав’язане, й далі принижуватиме й ображатиме пам'ять тих, кого цей режим знеславив, засудив, вислав. Та й заради дітей і внуків це треба зробити, бо подвійна мораль через нашу боязнь говорити правду й покаятися нівечитиме їхні душі, засмічуватиме духовність.
Дивує в цій ситуації позиція керівників недавно утворених громад як первинних ланок самоврядування. Вона, як і раніше, очікувальна, обережна, інертна. Особливо, коли в селі дві церкви – українська і промосковська. Намагання «зам’яти питання», перенести «на потім», щоб не сваритися, щоб усім подобатися, заганяє нагальну справу в глухий кут.
Досвід автора з повернення 2015 року історичної нави свого рідного села Данина (було тричі перейменоване за час радянщини недовченими партноменклатурниками на Даніно, Данино, Данине) переконує: влада, незважаючи на її хронічну не патріотичність, вже не чинить опору в позитивному розв’язанні цього питання. Спротив чинять зазвичай нереалізовані крикуни, недовчені невігласи або справжні україноненависники. Таких у кожному селі є немало. Важливо ініціативній групі не зважати на таких і грамотно та переконливо зробити дві засадничі речі: обґрунтування та історичну довідку.
***
Насамкінець у цій темі – пригадка про зриму присутність у питаннях перейменувань якоїсь невидимої руки, яка ніби продовжує диригувати цим процесом, і то не зовсім у проукраїнському керунку. Тенденція вражаюча. В переважній більшості сіл України – від Сумщини до Буковини почерез Полісся й Поділля, колишні головні вулиці, що стабільно називалися Леніна, раптом отримали на диво однакову назву – Головна (на Сході – Центральна).
І ще одна тенденція в перейменуванні вулиць. Акцент робиться не на іменах справжніх національних героїв (всеукраїнського чи місцевого масштабу), нагадування про яких налаштовує мешканця вулиці на відчуття своєї безпосередньої причетності до справи життя поіменованого в топонімі, а на назвах нейтральних, абстрактних, не спонукальних ні до якого думання. Звідси в селах від сходжу до заходу України так багато з’явилося вулиць Каштанових, Медових, Веселих, Польових, Фруктових, Щасливих…
Що це? Дивний збіг? Випадковість? Чи результат чийогось диригування, у формі пріснопам’ятних «темників»?
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Спеціально для БукІнфо (с)
Будь-ласка, читайте також:
Дослідник Микола Тимошик: Юрій Федькович бачив москальську сутність ще в позаминулому столітті
-
За столом з Бандерою і поряд із Джонсоном: У Чернівцях відкрили унікальну виставку воскових фігур відомих історичних діячів
-
Валерій Галан привіз до Чернівців неймовірну музейну експозицію про становлення української нації. Де її можна побачити?
-
У Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї покажуть, що знайшли в Лужанах на місці церкви Вознесіння Господнього
-
Таке не забувається: масовий розстріл євреїв у Бабиному Яру 29–30 вересня 1941 року став символом «Голокосту від куль»
-
Яким був фестиваль “Червона рута-1989” у Чернівцях: Суспільне показало архівні кадри та спогади очевидиць
-
Як буковинців привчали читати й масово передплачувати радянську пресу. Фрагмент нової книги журналіста і письменника Миколи Тимошика "Змосковлення Буковини"