Як Лазар Каганович перевозив театр із Харкова в Чернівці

Сторінками нової книги Миколи Тимошика «Змосковлення Буковини»

На основі архівних документів, які досі не були оприлюднені, кличу читача заглянути за лаштунки офіційно декларованих лозунгів ідеологів тоталітарної системи про культуру від народу і для народу. Про культуру українську в тих лозунгах мовилося, що вона має бути національна за формою, але соціалістична за змістом.

У «глухому закутку Європи» - два театри,
філармонія, консерваторія…

Почну з цієї цитати.: «Австрія досить яскраво показувала, що пригнічування більш слабих націй звична справа для її правителів».

Це – цитата одного з трьох «немеркнучих» класиків марксизму-ленінізму Ф. Енгельса, яка упродовж десятиліть муляла очі кожного вхожого до державного музею Ольги Кобилянської в Чернівцях. Примітивна й зовсім неправдива радянська агітка. Вона мала переконувати сучасника в тому, що Буковина до приходу радянців у 1940 році була «запущеним, глухим закутом Європи».

Чи насправді це було так?

В інтерпретації більшовицьких пропагандистів музейної експозиції цього поважного закладу культури - так. Насправді ж - ні. Правда полягала в тому, що в підавстрійський період розвитку столиця Північної Буковини Чернівці вважалася в Західній Європі поважним культурним осередком. Тут ніколи не переривалося театральне, музичне, мистецьке життя.

Так, на початку ХХ ст. українські буковинці успішно втілили свій давній проєкт - зорганізували український театр у Чернівцях. Тоді трупа талановитих аматорів разом із колишнім артистом українського театру у Львові І. Захарком дістала дозвіл із Відня від самого цісаря на організацію Буковинського народного театру. Незабаром трупа стала давати вистави в Чернівцях щонеділі та у свята. Перша вистава театру у квітні 1906 року – «Не судилося» - сприйнята глядачами із тріумфом. За нею пішли «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці».

1917 року австрійська влада дала дозвіл на відкриття в столиці краю фінансованого державою Чернівецького українського театру під керівництвом С. Терлецького.

Коли від червня 1940 року більшовицька влада розпочала змінювати на свій манер усталений ритм тутешнього громадсько-культурного життя, перед нею постало непросте питання: що робити далі з тутешніми численними культурними і мистецькими закладами?

У Чернівцях таких закладів існувало до 1940 року немало. І більшість - добре відомі далеко за межами краю, бо часто гастролювали містами Західної Європи. Серед таких – український і єврейський драматичні театри, консерваторія, філармонія. До речі, якщо два театри вважалися державними, то філармонія, як не дивно це звучить нині, віддавна була успішним приватним комерційним підприємством.

При філармонії діяли: симфонічний оркестр (понад 70 чоловік), хорова капела (близько 70 чоловік), музична школа (понад 120 учнів у віці від 5 до 19 років), низка відомих солістів.

У місті набувало нових обертів добре оснащене технічно, з численними майстернями, ремісниче училище (стабільно навчалося там 150 учнів). Його покликання - забезпечувати життєдіяльність творчих колективів (реквізит, декорації, інструменти).

Чернівецьке товариство художників об’єднувало 26 визнаних майстрів пензля. Помітний вплив на культурне життя краю мала німецька колонія, яка існувала тут від почату Першої світової війни.

Німецька громада Чернівців добилася дозволу з Відня на спорудження своїм коштом у центрі цього міста розкішного Німецького народного дому з величним театральним залом (на 600 місць). При цій колонії також існувала хорова капела (40 чоловік) та драматичний театр (27 чоловік). Ці два творчі колективи утримувався коштом громади й постійно брали активну участь у різних культурно-мистецьких заходах міста.

Упродовж багатьох років громадським коштом утримувалися в місті і два дитячі художні колективи – український і німецький.

Переділ старої культури по-більшовицьки

Про все, що викладно вище, черпаємо інформацію із підготовленої для ЦК компартії, Раднаркому України та обкому партії Довідки «Про стан наявних музичних колективів та закладів по місту Чернівці».

Довідку цю готувала прислана Києвом у серпні 1940 року велика бригада відповідальних працівників Комітету у справах мистецтв при РНК СРСР та Управління у справах мистецтв при РНК УРСР. Очолив її заступник начальника цього управління з Києва тов. Бєглєцов.

Змістові акценти довідки очевидні – протиставлення утисків української культури недавньою румунською владою й нові можливості для розквіту культури і талантів трудящих, які дає цьому краєві радянська влада. На беззаперечності цієї тези й базувалися пропозиції комісії до українського уряду, викладені в цьому документі.

Головна теза документу - зберегти в реформованому вигляді й передати на баланс раднаркому:

-Український музичний драматичний театр;

-Єврейський драматичний театр;

-філармонію із симфонічним оркестром, об’єднаною хоровою капелою, солістами філармонійного напрямку і сектором естради;

-державну консерваторію з музичним училищем при ній;

-художньо-промислове училище;

-художній музей краєзнавчого мистецтва та школу художників.

Щодо подальшої долі німецьких культурологічних організацій на Буковині в цьому документі зазначено так: «Про німецьку колонію, німецький театральний колектив і німецький дитячий театральний колектив – просимо відповідних вказівок».

Майже всі позиції з довідки цієї бригади були задоволені, окрім хіба що консерваторії. Офіційний Київ вважав що для західної частини України цілком вистачить однієї – Львівської.

Позитивно розв’язалися і питання з приміщеннями для вище перелічених чернівецьких творчих колективів, звісно що під новими радянськими вивісками.

Як все добре починалося…

За Українським музично-драматичним театром комісія пропонувала закріпити знамените приміщення колишнього театру «Національ» на площі Алексанрі та будинок по вулиці Куза-Вода, 5-а з житловими помешканнями для артистів та складом для декорацій.

За Єврейським драмтеатром закріплювалося приміщення колишньої «Тойм-Бечоле» по вулиці Турецькій з колишньою єврейською школою у дворі.

Філармонія, як і театри, не змінювала своєї адреси - площа Дочіа, 10.

Художньо-промисловому училищу підібрали місце в колишньому приміщенні єврейського ремісничого училища по вулиці Коза-Воде, 8.

Мало повезти й Художньому музею краєзнавчого мистецтва – за ним первинно пропонувалося закріпити приміщеннями з усіма спорудами колишньої резиденції буковинських митрополитів на куті вулиць Семипарської та Домініка. Щоправда, цей варіант змінився - по війні там розмістили університет.

У своєрідний спосіб влада вирішила покінчити з широкою мережею народних домів, які активно зводили українці своїм коштом на початку ХХ століття у багатьох українських містах і селах, що перебували під протекторатом Польщі чи Румунії. Так, у Чернівцях знаменита будівля Українського народного дому на розі вулиць Петровича та Жозефа, викуплена національно свідомою громадою для потреб «Просвіти» на початку ХХ ст., передавалася для потреб першої в місті радянської музичної школи. Ощасливлені мали бути й керівники новоутворюваних закладів культури, яких зазвичай підбирали головні ідеологи краю та затверджували на засіданні бюро обкому партії. За такими закріплювалися житлові будинки, які належали колишньому митрополиту по вулицях митрополита Володимира, 9 (7 квартир) та митрополита Сильвестра, 6 (5 квартир).

Що стояло за ідеєю радянізації старого українського театру?

З архівних документів постає неоднозначна позиція нової влади щодо живучості на Буковині українського за духом і сутністю театру. Адже він існував тут віддавна – і за австрійської, і за румунської влад.

Вердикт приїжджих ідеологів нового ладу був таким: цей театр і ці артисти нічого доброго не дадуть, окрім як ствердження націоналістичних ідей на пропаганди залишків віджилої української старовини. А буковинців, мовляв, слід привчати до культури нової. Кажучи словами Леніна, лише за формою – національної, а за змістом - соціалістичної.

З цією офіційною думкою збігалася й позиція більшості членів московсько-київської бригади, яка за вказівкою Кремля приїхала в Чернівці влітку 1940 року упорядковувати мистецьку й театральну сферу з однозначним переведенням її на радянський лад.

Тоді й було прийняте рішення: діючий до 28 червня український театр у Чернівцях ліквідувати, натомість перевезти до Чернівців всю трупу театру з колишньої першої столиці радянської України Харкова.

Березолівський дух невпокореного Леся Курбаса, як відомо, був із того театру витравлений ще в 30-х роках. Отож, перевиховавшись, здебільше з новими кадрами, цей театр здатний був на новому місці, в новому краї ефективніше впроваджувати нове. На думку ідеологів, які рекомендували перевести на Буковину харківський театр, там підібралися благонадійні з ідеологічного боку, перевірені спеціальними органами артисти. Старі, націоналістичні, кадри звідти були давніше арештовані й виселені далеко від України.

Під цілковито оновлену театральну трупу артистами зі сходу і був зарезервований, за вказівкою згори, спеціальний квартирний фонд. І то не де-небудь на приміських виселках, а в престижній центральній частині славної своєю архітектурною неповторністю столиці буковинського краю.

Однак власне через ті зарезервовані квартири, точніше через загрозу їх втратити, й заварилася на верхніх щаблях чернівецької влади через театральне питання каша, що ось-ось мала випаруватися з перевареного казана.

Візу на урядовій постанові про переїзд театру
затримували в ЦК

Від липня 1940 року в Чернівці щодня приїздило все більше й більше скерованих центром номенклатурних працівників. Найперше, партійних, радянських, комсомольських органів. Окремо - органів КДБ і МВД. Окремо – військових (область відразу стала центром військового округу). Окремо – журналістів. За ними москва і Київ направляли сюди армію керівників і спеціалістів підприємств різного міністерського підпорядкування.

Їхали сюди вимогливі й амбітні номенклатурники надовго, з родинами. І саме таким місто мало виділити пристойне житло. Можливості ж старого житлового фонду з квартир колишніх багатіїв, які спішно мусили покинути місто напередодні 28 червня, були обмеженими.

Заздалегідь погоджена дата переїзду трупи українського театру з Харкова до Чернівців переносилася кілька разів. Керівники чернівецької культури вже двічі анонсували урочисте відкриття в обласному центрі головного театру краю восени 1940-го, але, схоже, остаточну дату цієї події доводилося в чергове зміщувати на пізніше.

Цілком очевидно, що саме цією обставиною зумовлене жорстке телеграфне спілкування відповідальних працівників Чернівецького обкому партії з керівником управління у справах мистецтв при РНК УРСР тов. Бєглєцовим, який напередодні приїздив у відрядження і Чернівці з метою, обговорити з владою деталі переїзду театру. Остання телеграма з Чернівців стосувалася загрози втратити зарезервовані для керівного складу і провідних акторів квартири.

Це, певне, подіяло.

21 листопада 1940 року з урядового кварталу Києва до Чернівців була направлена телеграма за підписом того ж Бєглєцова такого змісту:

«Зв’язку затримкою рішення про театр прошу забезпечити збереження броні квартири акторам укрмуздрамтеатру».

Таким чином з’ясувалося, що головною причиною чергового перенесення відкриття «виписаного» з Харкова театру була відсутність візи ЦК партії на урядовій постанові з цього питання. Але коли вона все ж з’явилася, виникла нова перепона: для перевезення артистів і театрального реквізитів з Харкова до Чернівців не виявилося у харківському відділенні залізниці вільних і пасажирських, і вантажних вагонів. Їх слід було наперед замовляти із зазначенням конкретних дат. А потім чекати, місяць і більше.

Здавалося б ситуація патова.

Як з неї вийшли в Чернівцях?

Телеграма Кагановичу з Чернівців вирішила все

Першим секретарем Чернівецького обКому партії був на той час (із серпня 1940 по серпень 1941) Іван Грушецький - людина знана й впливова і у Києві, і в Москві (пізніше був обраний Головою Президії Верховної Ради УРСР). Він і наважився звернутися телеграмою до самого товариша Кагановича в Москву. На той час всесильний Каганович очолював одну з найгрізніших структур кремлівського керівництва – НКВС. Ось ця телеграма з Чернівців із грифом «літерна»:

«Москва НКВС Кагановичу Черновицкий обком КП(б)У просит предоставить 11 пульманов 21 декабря зпт 7 пульманов 23 декабря два пассажирских вагона прямого сообщения Харьков - Черновицы для перевозки Харьковского государственного театра в Черновицы».

Довоєнна пора: нюанси репертуарної політики

Чернівецький державний український театр – така офіційна назва театру, весь склад якого переїхав на Буковину з Харкова наприкінці 1940 року.

Знаменита завіса цього сакрального на цілу Буковину приміщення відкрилася для новоприбулої театральної трупи у січні 1941 року.

Якими ж були перші вистави цього театру?

За архівними даними, їх можна назвати три. Ті, що були в діючому репертуарі в Харкові і до чернівецької сцени їх легко прилаштували – благо, що декорації прибули у вагонах непошкодженими. З української класики це – «Вій» за Гоголем, з російської – «Падь серебряна» М. Погодіна (так кальковано переклали первинну назву, яка б у грамотному виконанні звучала б як срібна та комедія невідомого натепер драматурга Куліченка «Сади цвітуть».

Першими спектаклями, до підготовки яких артисти приступили відразу по приїзді в Чернівці, були: лірична феєрія Лесі Українки «Лісова пісня» та драма класика німецької літератури Шіллера «Коварство і любов».

На початках нове художнє керівництво перевезеного з Харкова театру мало дбало про культуру української мови, про що засвідчують і назви спектаклів. Ціла низка їх виявилася калькованими з російської. Бо «Падь серебряна» мали бути «Опалість срібна», а «Коварство і любов» - «Підступністю і коханням». Втім, нова влада, чи не всуціль російськомовна, на це не звертала уваги, а перші рецензенти, здебільше із числа приїжджих зі сходу творчих працівників газети, такі «дрібниці» взагалі не помічала.

Перші рецензії і перші дозволи з Москви
на спектаклі в Чернівцях

З’являються на шпальтах газети «Радянська Буковина» на початку 1941 року. Вони не завжди були прихильними.

Скажімо, на п’єсу культового на той час російського драматурга Олександра Арбузова «Таня», прем’єра якої відбулася наприкінці лютого 1941 року, рецензія виявилася прямо розгромною. Автор О. Рощін, у дусі партійного критика, категорично, проте без достатньо обґрунтованої доказовості й переконливості, стверджує у висновках свого тексту: «П’єса, яка ковзається на поверхні зчепленої проблеми (вічний трикутник), позбавлена всякого сенсу, позбавлена того, щоб на неї без усяких наслідків працював такий здібний колектив, яким є театр».

Розлога стаття про театральне життя Буковини в минулому й тепер поміщена в другому випуску альманаху «Вільна Буковина». Йдеться про статтю В. Царинника «Театр звільненої Буковини».

Двояке враження залишається від читання цього матеріалу. Цінність його передусім у тому, що тут подаються згадки про успішні спроби буковинців зорганізувати український театр у Чернівцях ще на почату ХХ століття. Втім, цей маловідомий фактаж автор, із зрозумілих причин, викладає якось принагідно, відсторонено. Акцент робиться на головному: всі попередні влади в краї український театр забороняли, а нова, радянська влада, його піднесла на небувалі висоти.

Будучи в полоні цього посилу, автор захопливо розповідає про вражаючі результати роботи нового українського державного театру в Чернівцях за перші три місяці: аж 14 прем’єр. Царинник принагідно згадує світову і українську класику, але з пієтетом аналізує вистави, присвячені сьогоденню. «У повнокровних художніх образах, методом соціалістичного реалізму, театр розгорнув широку картину радянської дійсності, показав життя і боротьбу радянських людей і прекрасні якості нової людини».

Акцентуючи увагу на спектаклях із сучасної проблематики («Розлом» російського автора Лавреньова, «Шлях до перемоги» О. Толстого, «Падь серебряна» М. Погодіна, «Павло Греков»), автор резюмує його так, як це потрібно було партійному виданню:

«Чернівецький державний український театр вірно і натхненно служить великим завданням комуністичного виховання трудящих Буковини в дусі полум’яної любові до соціалістичної батьківщини і відданості народу й великій справі партії Леніна – Сталіна».

О цій порі запроваджується практика обговорення п’єс, які могли бути поставлені на сцені чернівецьких театрів, в колі літераторів, що збиралися на засідання літературної студії при редакції газети «Радянська Буковина». В моду входило, на пропозиції партійних ідеологів, осучаснення класики, нове її прочитання. Так, у числі від 14 березня 1941 повідомлялося: в суботу 15 березня в приміщенні редакції газети «Радянська Буковина» влаштовується читання і обгорнення п’єси Гр. Сушка «Захар Беркут» (за однойменною повістю І. Франка). Пізніше за інсценізацію прозового твору Ольги Кобилянської візьметься журналіст і майбутній письменник Володимир Бабляк.

Архівні матеріали засвідчують, що більшовицька партія, її центральні штаби в Києві і Москві здійснювали посилений тотальний контроль в усіх напрямках гуманітарної політики в краї, включаючи і репертуар театру. Увійшло в практику питати дозвіл на постановку будь-якого спектаклю, включаючи і класику української літератури. Це стосувалося зокрема і творчості визначної буковинки Ольги Коблилянської.

1 червня 1941 року за підписом секретаря обкому партії Й. Лучицького на адресу відділу пропаганди ЦК партії в Києві відправлено листа такого змісту:

«Прошу дати свою думку про п’єсу «Земля» щодо постановки її в Чернівецькому муздрамтеатрі і друкування в газеті «Радянська Буковина».

Що з єврейським театром?

В архівних теках заходимо рідкісні факти про долю іншого державного театру в Чернівцях – єврейського.

Як і у випадку з українським театром, офіційний Київ слідом за харківським потягом первинно планував надіслати до Чернівців і нову трупу для єврейського театру замість давно там діючої. Сформована за румунських часів старого єврейського театру нову владу теж не влаштовувала.

А замінювати було ким. Низка артистів єврейської національності, які доти працювали в київських театрах, довідавшись, що в Чернівцях радянська влада планує розширити тамтешню діючу трупу єдиного в Україні єврейського державного театру, виявила бажання переїхати до цього «маленького театрального Відня» на постійну роботу. Для них ЦК чернівецька міськрада, на пропозицією ЦК, змушена була також підшукувати житло.

Втім, після низки нарад, в обкомі партії поспішили відмовитися від такого наміру. Там підрахували, що штати цього, діючого, театру цілком достатні, а окремі підозрілі кадри легше перевиховати, ніж забезпечувати житлом нових, приїжджих.

В архівній справі із цього приводу є така телеграма в Київ від 28 грудня 1940 р. за підписом секретаря з пропаганди обкому партії Лучицького:

«Штаты Еврейського театра переполнены тчк Просим сокращение тчк Актеров не присылайте тчк Дайте указание работе Зельдича и Булкын тчк Приять не можем».

Короткий огляд вистав тодішнього Єврейського державного театру в Чернівцях за перші місяці 1941 року подається в огляді культурно-мистецької хроніки другого випуску альманаху «Вільна Буковина».

Обільшовичений театр під проводом затвердженого радвладою першого художнього керівника Ніколаєвського відкрили в приміщенні колишнього кінотеатру «Скала».

Першими прем’єрами в 1941 році були такі вистави: «Галілей» Маркіша, «Тевє-Тевель» Ш. Алейхема. Ще показували «Визволення», «Інтервенцію» та «Гершеле Острополер». До початку червня мали закінчитися репетиції ще двох новинок – «Чаклунки» Голдфадена та «За океаном» Гордіна.

Після війни театрові присвоюють імя Шолома Алейхема. Перші вистави цього театру з осені 1944 року: «Гершеле Острополер», «Інтервенцію» Л. Славіна, «Корбрину» Рибалки.

У складі театру тоді працювали такі здібні артисти: Ліхтенрштейн, Басін, Рінцлер, Лереско Севіла Пастор. Була й заслужена артистка Азербайджанської РСР Хромченко.

Єврейському театру ім. Шолом-Алейхема не раз діставалося від суворих ідеологічних рецензентів, які озвучували позицію ідеологічного відділу обкому партії на сторінках обласної газети «Радянська Буковина».

Були й закриті огляди діяльності цього театру. В одній із них було фактично розгромлено постановку «Я живу». Найголовніше звинувачення ось у такому бездоказовому пасажі:

«У п’єсі припущені помилки націоналістичного характеру. Редакція в рецензії хоч і зробила деякі зауваження, але не викрила націоналістичних тенденцій. В рецензії редакція написала, що театр створив яскравий спектакль. В іншій статті редакція оцінила цю виставу як одну з кращих театру».

Повоєнна пора

Поверненню українського театру до Чернівців з евакуації головна газета краю «Радянська Буковина» присвятила дві шпальти в числі від 24 вересня 1944 року. На першій – світлина приміщення театру та лист «Здрастуй, рідне місто!», який підписали провідні артисти театру: Ю. Козаковський, П. Михневич Л. Янушевич, Л. Луганська. Уривок із тексту:

«Пам’ятаємо той тривожний день, коли ми з важким тягарем на серці, але з непохитною волею й надією на повернення, покидали рідні Чернівці. Це було три роки тому - 1 липня 1941. В суворі дні війни ми, на Кавказі, і в Середній Азії, вірили, що знову побачимо зелені верховини Карпат, рідного глядача. І ось, через три роки, ми вийшли з вагона поїзда на перон Чернівецького вокзалу. Навіки запам’ятається на 22 вересня 1944 року – радісна дата повернення додому. Радіємо, що знову зможемо віддати себе праці для розквіту рідного мистецтва».

На третій шпальті – фото провідних артистів театру – П. Михневича, Г. Янушевич, В. Василька, В. Сокирка та Ю. Козаковського - під наскрізною шапкою-заголовком: «Палкий привіт колективу Чернівецького державного українського театру, який повернувся до рідного міста».

Подано також міркування директора театру В. Василька про перший повоєнний театральний сезон. Його планувалося розпочати 1 листопада прем’єрою О. Корнійчука «Місія містера Перкінса в країну більшовиків» (гостра політична комедія на тему про взаєморозуміння і зближення народів СРСР з його союзниками).

У репертуарі сезону – ще харківська постановка «Запорожця за Дунаєм». Відновлювалися «Безталанну» та «Шельменка-Денщика» З прем’єр: «Чому не гаснуть зорі?» О. Копиленко.

Від цієї пори на чернівецькому ґрунті упроваджується в практику добре апробований на східній Україні ще в 30-ті роки порядок «здачі нових вистав», що в народі отримали назву «попередні перегляди», спеціальній комісії. Зазвичай вона складалася із функціонерів культури, освіти, літератури в особах керівників місцевих творчих спілок. Також до цієї комісії залучали керівників обласних відділень письменників, журналістів, художників, композиторів як також очільників філармонійних, театральних та інших творчих колективів. Їхні кандидатури затверджували за тоталітарної доби на засіданню бюро обкому партії. Неважко здогадатися, які вказівки давали там цим підневільним творчим особистостям.

З’являється й новинка - закриті огляди публікацій на театральну тему. Обкомівські чиновники просили перевірених фахівців ідеологічного фронту висловити свої думки на папері для службового користування з приводу раніше опублікованих у пресі відгуків та рецензій журналістів і театральних критиків на вистави театрів.

У подальшому орієнтири про те, як писати про театр, редакція отримувала із відкритих чи закритих оглядів її діяльності, яку зазвичай проводили спеціально створені групи пропагітів при обкомі партії.

Ось витяг з однієї такої довідки за 1946, що стосується теми висвітлення театрального життя на сторінках РБ. У цьому документі без підпису акцентується увага на тому, що редакція газети майже на кожну нову виставу театру дає рецензії. Але які і які акценти розставляються? – запитують автори закритої довідки про роботу редакції. І ту же відповідають:

«Вся біда в тому, що газета стала на шлях розхвалювання цих вистав. Ювілейно-парадний і підлесливий тон рецензій, при відсутності принципового аналізу справжнього стану роботи театрів і окремих митців, завдав тільки шкоди, викликав зарозумілість і запаморочення голови у окремих митців. А це призвело до того, що потім будь-яке зауваження газети викликає обурення і ображення з боку працівників театру. Так було, наприклад, із зауваженнями газети про гру артистки Кисельової у виставі «Приздіть у Дзвонкове».

Звільнення репертуару від «старого мотлоху»

У довідці обкому партії про роботу театру 1946 року піддається сумніву відповідність репертуарної політики театру під керівництвом народного артиста СРСР В. Василька партійній лінії. Безіменних ідеологів турбує те, що в репертуарі театру багато вистав з класики української драматургії і зовсім мало – про сучасне радянське життя.

Утаємничені рецензенти ставлять питання прямо: з чого виходив директор театру у доборі репертуару театру?

Далі цитується одне з інтерв’ю В. Василька, дане невзабарі після переїзду театру з Харкова до Чернівців: «Саме життя продиктувало театру такий репертуар: «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Наталка Полтавка», «Дай серцю волю – заведе в неволю» , «Пошились у дурні», «Шельменко-Денщик», «Сватання на Гончарівці», «Ой не ходи , Грицю…», «Запорожець за Дунаєм». Ці вистави були базою для дальшого життя і творчості колективу».

Так вважав директор театру, знаний натоді в Україні актор і режисер-постановник. Але так не вважали партійні функціонери, які приїхали сюди проводити політику Москви в гуманітарній сфері життя краю. Виявляється, такий репертуар не підходив для буремної радянської доби. Бо в минулому сезоні із 16 поставлених п’єс тільки п’ять – на сучасні теми.

Таку репертуарну політику керівництва Чернівецького українського музично-драматичного театру автори огляду вважали неправильною. Більше того, вони звинувачували редакцію «Радянської Буковини» в тому, що вона не виступила проти такого.

«В репертуарі були слабкі, безідейні п’єси, як наприклад «Літак спізнюється на добу», - зазначається в огляді. - Однак редакція у своїй рецензії розхвалила цей спектакль. Рецензія на п’єсу «Стакан води» (знову ж таки , замість стакана таки мала б бути склянка. – Прим. авт. -М. Т.) - у постановці Миколаївського театру є набором пустопорожніх фраз і слів».

Як українську класику заміняли ідеологічними агітками

Після таких закритих оглядів не лише керівникові театру В. Васильку, а й усьому складу театральної трупи ставало зрозуміло: репертуарній політиці визнаного всією театральною Мельпоменою республіки гуру грозить серйозна ревізія. Виглядало на те, що попередній орієнтир театру на відродження і ствердження в Україні українського за сталінської доби, а пізніше і брежнєвсько-сусловської, був наперед приречений.

Так воно й сталося.

Відразу по війні в практику діяльності українських театрів вводилося таке поняття як творчі звіти в столиці країни – Москві та в інших містах «великого братнього російського народу».

Творчі звіти українських театрів у Москві - одна з наперед продуманих ідеологами Кремля ланок, яка мала натісно переплести зв’язки російської і української культур, зробити українську культуру залежною від «старшого брата». До того ж, вона могла бути національною, в дозованих показах, лише за формою, але неодмінно соціалістичною за змістом. Так звана шароварна частину репертуару за кшталт шельменків-денщиків помітно звужувалася, виставлялася на тих звітах як елемент етнографічної картинки.

За планами тих же ідеологів, мистецтво українського народу, овіяне вітрами жовтневої революції, мало слугувати великій справі побудови комунізму. Цьому завданню й мала підпорядковуватися робота всього театрального колективу.

Екзамен перед «братами-росіянами»

На 1948 рік був запланований перший такий звіт чернівецького театру в москві, а через два роки опісля – в ленінграді. Перелік вистав, які мали намір везти для звіту до зореносної, зазвичай затверджувався міністерством культури в Москві.

Від тієї пори негласно встановлювалася своєрідна квота для всього діючого репертуару, яка мала складатися з обов’язкових чотирьох частин: російська класика, драматургія братніх народів СРСР, п’єси сучасних радянських авторів (переважно російських), ну і звісно, прийнятні для нової влади українські класичні вистави.

Тримаю в руках рідкісний випуск інформаційно-рекламного бюлетеню «Театрально-концертный Ленинград» за 1952 рік. Видання майже на 60 сторінок чи не повністю присвячене першим місячним гастролям Чернівецького українського драматичного театру в колишній столиці Російської імперії Ленінграді.

Творчий звіт буковинців відкривався п’єсою В. Василька за твором Ольги Кобилянської «Земля». Ще були три вистави із старого «золотого репертуару», який поки влада не чіпала: «Житейське море» І. Карпенка-Карого», «Дай серцю волю – заведе в неволю» М. Кропивницького та «Талан» М. Старицького. А далі - низка вистав, які показували нову репертуарну політику провідників театрального життя в дії.

Чим із нового, радянського, пробували заінтригувати ленінградців артисти з Чернівців?

Це передусім «Весняний потік» молодого радянського автора З. Прокопенка.

Зазвичай, будь-яка анотація на виставу має передусім зацікавити глядача, зачепити «за живе» якоюсь деталлю, спонукати його неодмінно взяти квиток на виставу. А від представлення цієї віє «цементом» Гладкова, «залізним потоком» Серафимовича, «гартованою сталлю» Островського. Написано так, як виголошується на партійних конференціях:

«Розповідаючи про цілеспрямованість і згуртованість народу, який пізнав радість і щастя бути повноправним господарем своєї землі, п’єса переконливо показує ті великі соціалістичні перетворення, які відбулися на звільненій Буковині з роки радянської влади. Зростання новий людей на селі та їх боротьба із залишками куркульства, які вперто чіпляються за минуле, становлення , соціалістичних відносин в одній із наймолодших областей Радянської України, нова мораль, що проникає в свідомість трудящих раніше відсталої Буковини – ось тема п’єси «Весняний потік».

Та й зміст п’єси банальний, наповнений низкою ідеологічних агіток, які від частої повторюваності в літературі в пресі викликали вже в ті роки протилежний ефект. Ось як він викладений у цьому виданні:

«В одному із молодих колгоспів усе глибше запроваджуються нові методи соціалістичного землеробства. Завдяки постійній турботі більшовицької партії про розвиток колгоспного ладу зростають і нові люди. Це молодий кандидат партії Василина, яка змінила на посту голову колгоспу комуніста Петращука, обраного секретарем райкому партії, це рядові колгоспники дід Ярема, його донька Домна, Фросина, Побігайчик та багато інших. Але не всі подолали в своїй свідомості пережитки минулого. Молодий селянин Антон який не зрозумів глибинного змісту і переваг суспільного ведення землеробства. Зневажливо ставиться до колгоспу і потрапляє під вплив свого дядька куркуля Георгія Глушака. Обманом потрапивши в колгосп, Глушак будь що намагається підірвати його благополуччя. Але підступним намірам ворога не судилося здійснитися…»

Приблизно ж такою патетикою наповнені й інші гастрольні вистави на сучасну тематику, появу якої стимулювала правляча партія. Це п’єса лавреата Сталінської премії А Пєрвєцева «Честь змолоду», героїчна драма П. Лубенського «Нескорена полтавчанка». До цього легко вписувати вже розкручені пропагандою п’єси ще одного лавреата Сталінської премії О. Корнійчука, які ставилися за вказівкою товариша Сталіна чи не в кожному радянському театрі, - «В степах України» та «Платон Кречет».

Цікаво, що разом із театром на місячні гастролі до ленінграда з Чернівців відправили і зовсім новий творчий колектив, який недавно сформувався при Чернівецькій філармонії, - Буковинський народний хор (так по війні називався Буковинський державний ансамбль пісні і танцю). У місті на Неві він показував аж дві програми.

Показовими є назви таких номерів: «Кантата о Сталине» композитора А. Александрова на слова Іванюшкіна, «Марш советской молодежи» композитора С. Тулікова на слова Є. Долматовського.

Після такої офіційщини варто було сподіватися, що почнеться таки неповторна буковинська етніка. Зовсім ні. Адже наступним обов’язковим елементом звітної програми були російські народні пісні. І буковинці таки засвідчили, що вміють їх добре виконувати. А були то: «Ой да ты калинушка», «По улице мостовой», «Песня о Волге», «Как у Волги у реки», «Ах ты ноченька», «Пойду ль я, выйду ль я», «Расцветай, земля колхозная». Був ще й «Русский танец».

Лише за тим пішли «Колгоспні коломийки», «Пісня про Героя Соціалістичної Праці Марію Микитей»…

Чи можна було за таких обставин говорити про високий дух творчості, про історичний чин митця та його обов’язок бути оберегом національної пам’яті, будителем дум народних?

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Спеціально для БукІнфо (с)

^{Сканкопії документів обласного архіву люб’язно надані редакції автором.}

Будь-ласка, читайте також:

"Гранатам та танкам завжди передувала ідеологічна війна": Справжню історію Буковини радянських часів досліджує відомий учений Микола Тимошик (Частина 1)

"Гранатам та танкам завжди передувала ідеологічна війна": Справжню історію Буковини радянських часів досліджує відомий учений Микола Тимошик (Частина 2)

Дослідник Микола Тимошик: Юрій Федькович бачив москальську сутність ще в позаминулому столітті

Як за вказівкою Кремля перейменували 127 сіл Буковини. Чому урядову постанову 1946 року довго не оприлюднювали?