Як «околгосплювали» буковинське село: Сторінками нової книги Миколи Тимошика «Змосковлення Буковини»

У серпні 1940-го Москва прийняла постанову, з якої бере початок суцільна колективізація життя селян на Буковині

Центр уважно стежив за настроями буковинців у перші місяці після приєднання краю до складу радянської України у червні 1940 року. Особливо важливо було отримувати оперативну інформацію на реакцію населення на ті постанови й рішення партії та уряду, які стосувалися зобов’язань села перед державою – поставки продовольства. За тим пішла суцільна колективізація.

Як це робилося на сході України

Про колективізацію українського села написано упродовж радянської доби гори літератури, знято сотні фільмів, зафіксовано кілометри плівок радіо- та телепередач.

Із ранньої шкільної пори і аж до глибокої старості радянську людину супроводжували різноманітні бравурні сюжети про це непересічне явище радянської історії, яке нібито вивело відстале й забите пореволюційне українське село на передові рейки розвитку і зробило мільйони сільських трудівників щасливими та заможними.

Перші колгоспи у східній частині України почали створюватися на початку 30-х років ХХ століття. Важливу роль у непростому процесі їх становлення відіграли комітети незаможних селян (комнезами) – засновані в 1920 року організації незаможного селянства, які, в свою чергу прийшли на зміну комітетів бідноти (виникли 1919-го). Комнезами створені на підставі закону ВУЦВК від 9 травня 1920 року і діяли до 1933 року. Право вступу до цих організацій мали лише бідняки й середняки. Головні завдання – облік та розподіл землі безземельним селянам, виконання планів продрозверстки, боротьба з бандитизмом у роки воєнного комунізму. За непу виконували функції представницьких органів влади на місцях.

… Дитяча пам’ять автора цих рядків зафіксувала малюнок із назвою «У черзі до колгоспу», вміщений в одному із шкільних підручників «Історії СРСР» періоду 60-х років минулого століття: простенький стіл посеред сільського майдану, за яким сидить заклопотаний писар, зусібіч обступили десятки молодих і старших, із дітьми на руках, селян, тримаючи в руках щойно заповнені для реєстрації заяви про вступ до колгоспу. Обличчя в усіх світяться радістю, збудженістю, надією.

Фальшивки сталінських лавреатів про «колгоспний рай» на східній Україні

У художній літературі, здається, чи не найпереконливіше опоетизував період становлення колгоспної пори неперевершений майстер художнього слова, класик української радянської літератури Михайло Стельмах. Його «Кров людська - не водиця», як також і епопеї «Хліб і сіль» та «Велика рідня», стали воістину гімном новому радянському селу і тогочасній владі.

Не випадково за кожен із цих творів автор отримував найвищий вияв тогочасного офіційного визнання митця - Сталінську чи Ленінську премії. Уведені до шкільних програм, ці хрестоматійні твори хвилювали душі сотень тисяч молодих українців, народжених після описаних автором подій. Втім, ті читачі й не здогадувалися, що події ці описувалися крізь призму панівного тоді в літературі й мистецтві принципу соціалістичного реалізму, який, як з’ясувалося згодом, був досить далеким від суворої житейської правди поза всілякими її ідеологічними обгортками.

Принагідно ще можна згадати про такі ж хрестоматійні фільми як зняті в Росії на замовлення Сталіна «Свинарка і пастух», «Кубанські козаки», «Було те в Пенькові» та створені київською кіностудією агітки за кон’юнктурними творами О. Корнійчука «Приїздіть у Дзвонкове», «В степах України» тощо, які десятиліттями не сходили з радянських кіно- та телеекранів.

То були наперед продумані потужні ідеологічні акції, що усталювали в свідомості мас офіційну версію подій, яку, здавалося, ніхто й ніколи не зможе зрушити з п’єдесталу. Ті з незначної когорти мислячих і небайдужих митців, хто пробував це робити, негайно оголошувалися лютими ворогами радянського народу із беззастережною забороною їхніх «крамольних» творів.

З-поміж таких виявився кіномитець світової величі, виходець із чернігівської Сосниці, в якому завжди жила душа великого українця, - Олександр Довженко. Це він відважився у своєму новому фільмі «Україна в огні» подивитися на політику правлячої компартії в галузі колгоспного будівництва очима простої селянки, це він уклав їй в уста запитання до влади, під яким могли підписатися мільйони таких же:

«…Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі до війни ви міряли дівочі наші чесноти головним чином на трудодень і на центнери буряків?..»

Довженко відважився відобразити у своєму фільмі той колгоспний лад, який «убив у людях людську гідність і почуття національної гордості». За що й поплатився. Після розгромного виступу на пленумі ЦК ВКП(б) самого товариша Сталіна, який особисто прочитав сценарій фільму, доля цього митця, як і вся його творчість, одним розчерком пера стали приреченими на забуття.

Перший наступ влади на Буковині: викачування продовольства

17 серпня 1940 року (на третьому місяці після возз’єднання) пленум ЦК ВКП(б) приймає постанову, яку дублює ЦК КП(б)У і РНК УРСР про поставку державі зерна, кукурудзи, соняшника та сої. В народі цей документ назвали «обов’язанням зернопостачання».

Зважаючи на дразливість цього питання для західноукраїнського населення, постанова зобов’язувала свої партійні філії в цих областях віднестися до цього документу з особливою відповідальністю. Йшлося про низку масових заходів, спрямованих на роз’яснювальну роботу серед населення та розробку конкретних планів щодо безумовного «виконання рішень партії на місцях».

Справа була настільки нагальною і серйозною, що ЦК партії вимагав негайних і докладних звітів про пророблену роботу на про настрої селян.

Уже 21 серпня в Чернівцях була проведена нарада працівників райкомів та райвиконкомів. Рішення були миттєвими і кардинальними.

Найперше, до всіх районів області послані зорієнтовані для тугодумних агітаторів і пропагандистів своєрідні шпаргалки – так звані довіднички-оірєнтирки. Мета – використостовувати в час для проведення зборів райпартактиву та роз’яснення рішень партії уряду про зернопоставки.

В усіх поселеннях проведені збори місцевого активу, якими охоплено 7626 чоловік. Крім того, від райкомів партії прикріплені до кожного села члени партії, які за допомогою місцевого активу оперативно взялися проводити масову роботу по кутках села – так званих десятихатках.

За активістами відразу пішла «важка артилерія»: загальні збори селяни в усіх без винятку 216 селах області.

Такі збори відбувалися упродовж 23-25 серпня. А вже 28 серпня в ЦК партії за підписом секретаря обкому партії до Києва був скерований документ на семи сторінках з промовистою назвою «Інформація Чернівецького обкому КП(б)У секретареві ЦК КП(б)У по пропаганді про роз’яснення серед населення рішень Пленуму ЦК ВКП(б) від 17 серпня 1940 року та постанови ЦК КП(б)У і РНК УРСР про зерно постачання».

На основі ось цього документу маємо можливість з’ясувати, який характер носили в ту пору звіти місцевих партійних організацій центру, які акценти розставляли, які приклади наводили, як «припаровували» приклади на догоду поточному моменту.

Ось деякі з них.

«Під час проведення роз’яснювальної роботи серед населення трудяще селянство вітало рішення партії та уряду про здачу державі зерна, кукурудзи, соняшника та сої. Люди заявляють: «Ухвала РНК УРСР і ЦК КП(б)У є вірна і повністю відповідає інтересам бідноти та середняків. Збори проходили з великим піднесенням. З промовами там витупили 620 чоловік, задано на зборах 580 питань. Селянство активно виконує свої зобов’язання за загальних зборах. Організовують червоні обози з прапорами та портретами вождів везуть хліб на зсипні пункти».

Ця розлога цитата досить переконливо нагадує бравурну радянську кінохроніку 30-х років, коли правляча партія спрямувала всі зусилля потужного пропагандистського апарату на створення фальшивої картинки єдності партії з народом у питаннях хлібозаготівель: червоні обози, портрети вождів. Поза кадрами залишалися розстріли, озброєні загони енкаведистів і вигрібання останніх запасів зерна із господарств одноосібників.

Фіксація настроїв селян

У селах Буковини від перших тижнів її приєднання до СРСР продовольча проблематика розв’язувалася у такий же спосіб, який був запроваджений московським урядом на теренах східної України.

Автори сценарію – ті ж, хто займався цим до війни в центральних областях України, - прислані зі сходу комісари та партійні функціонери. Саме щодо їхніх методів та форм роботи з населенням Галичини і Буковини було зроблено незначну корекцію. Суть її зводилася до вказівки: спущені згори показники мусять виконуватися, але пильно стежити на тим, щоб не «перегнути палицю».

Для цього центру й потрібна була об’єктна інформація з місць про настрої селян.

Закріплені за кожним селом представники районної партноменклатури, також районних відділів КДБ зобов’язані були фіксувати все, що говорилося не лише на зборах, а і в кулуарах. Зібрана від таких представників інформація сортувалася в обкомі партії і формувалася в довідки для центру. До неї відбирали зазвичай не більше десятка показових прикладів – як позитивних, так і критичних.

Із тих довідок вимальовується така послідовність: на початку – схвальні відгуки (і таких, звісно, мало бути більше), наприкінці документу - кілька прикладів із виступів критичних, які наперед оцінені як «нетипові».

Спочатку - про схвалення політики партії (назви населених пунктів і волостей подаються так, як зазначено в документі).

Середняк Іванчук (село Луки, Заставнянська волость):

«Від душі бажаю здоров’я товаришу Сталіну. Наша радянська влада дала землю, волю. Тепер треба державі здати частину хліба».

Бідняк Дурчак А. (село Глінка, Липканська волость):

«Я дякую партії, радянському уряду, Червоній Армії за визволення нас від румунського пригнічення. Я привітаю постанову уряду про зерно постачання та обіцяю своє зобов’язання перед державою виконати достроково і якісним зерном, я закликаю всіх селян».

Бідняк Толмач Василь (село Малинці Клішківська волость):

«Радянська влада приходить до селян по класовій ознаці. Інтереси бідноти і середняків захищені законом. Румуни з бідноти і середняків останню сорочку знімали. Коли хто осмілювався заперечувати, - били, казали, що ти більшовик. Тепер ми вільні.. Наша влада, наші закони, будем їх виконувати».

А ось та частина документу, інформація з якої не могла потрапити на сторінки жодної тамтешньої газети. Ідеться про ретельно зафіксовані представниками районних відділів КДБ або ж партапаратниками райкомів партії під час зборів у різних селах виступи, які автори записки назвали антирадянськими, куркульськими.

Варто навести деякі з них. У них зримо описуються настрої тієї частини буковинських селян, які від початку не повірили посланим у село радянським пропагандистам.

Селянин-бідняк Прижаненко (село Кучурів-Великий Кузьмінська волость): «Здавати хліба доведено багато. Де я візьму його, коли не засіяв, і взагалі в нас 78-80 відсотків землі – під травами».

Інший селянин з цього ж села виступив проти продажу свого хліба та овочів через те, що дешеві ціни.

***

У селі Коровія цієї ж волості селянин Василь Непита загрожував обліковцю: «Іди з мого двору, поки я тебе палкою не вигнав».

***

У селі Ревкауци Новоселицької волості куркульська частина села намагалася перекрутити постанову партії та уряду, ведучи розмову серед селян, що в нас заберуть весь хліб».

***

У селі Ванчикоуци цієї ж волості група куркулів у кількості 80 чол. намагалася створити свій куркульський комітет. Ця спроба своєчасно ліквідована.

***

У селі Черешень Сторожинецької волості бідняк Василь Інгулян на зборах сказав: «Рада весь хліб забирає, нам нічого не дає».

***

У Кіцманській волості ведеться агітація за виїзд у Німеччину. Агітацію ведуть бувший учитель Василь Зубочинський – українець, особливо агітує піп м. Кіцманя Богашир. Він серед селян заявляє: «Гітлер забирає до себе всіх православних, я теж поїду, православним там місце».

А ось із витяг виступу вже радянського посадовця - голови сільради села Кам’янка Червонодубровської волості Горонця: «Що ми будемо здавати хліб, як його нема. Засів вимок, а біднота, що одержала землю від поміщика, не вміє господарювати на ній, та й не хоче».

Що не потрапляло в довідку для Москви

Адресована офіційному Києву вище цитована довідка Чернівецького обкому партії створювалася на основі отриманих інформацій з усіх районів області, виконаних у відповідності з поданими обком партії рекомендаціями. У ній перелік конкретних прикладів займає кілька сторінок.

Втім, варто звернути на одну цікаву деталь. У тому варіанті довідки, яка збереглася в обласному архіві, більшість прикладів із негативними настоями селян покреслено червоним олівцем. Зазвичай так чинили перші особи області, хто за обов’язком служби мав давати вердикт такому документу: давати це в довідку для центру чи ні.

Отож, не складно припустити, що до Москви скеровувався інший варіант документа – більш пригладжений, без гострих висловлювань «представників трудящих».

Варто «оживити» з ніким не читаного досі архівного документа ті викреслені високопосадовцем обласного рангу червоним олівцем приклади, які в лексиконі партійних функціонерів називалося «не для преси». Ця частина прикладів містилася в довідці про збори селян Кіманського куща.

У с. Киселів куркуль Старощук Михайло говорив: «Здавайте землю, то і волосся на голові не залишиться».

***

У с. Борівці Савицький Арсен сказав: «На той гектар наклали все – і хліб, і м'ясо, картоплю і т. д.»

***

У с. Берегомет під час зборів були вигуки: «На одній груші не можна всі сорти фрукти зібрати!»

***

У с. Дубівцях такі ж вигуки: «Ще хліб не посіяно, а вже постанови для здачі готові: давай хліб!»

Звітуючи в московське ЦК про проведену роботу, секретар обкому партії наприкінці цієї записки Й. Лучицький визнає той факт, що в області є багато решток контрреволюційних партій; партійний актив слабо вивчив суть цих партій, їх методи і форми роботи і, як наслідок, «ці партії намагаються в окремих місцях перешкоджати і зривати нашу роботу».

Як 12 тисяч агітаторів «накрили» буковинське село

Наміри провести швидкими темпами суцільне околгосплення життя буковинських селян радянська влада почала здійснювати відразу після приєднання краю 28 червня 1940 року.

Звісно, що відразу йти в села із заготовленими бланками заяв до колгоспів, як це робилося у східних областях України, тут не наважувалися. Закрита інформація про активний спротив колективізації в багатьох селах лівобережної України була відомою у високих кабінетах партійно-радянських чиновників повоєнного часу.

Звідси випливала необхідність організації масованої інформаційно-пропагандистської кампанії – з переконливими прикладами, райдужними перспективами.

На села й хутори спрямували цілу армію стійних активістів. За даними дослідників – авторів колективної монографії по початки соціалістичних перетворень у краї, «майже 12 тисяч агітаторів знайомили жителів села з успіхами соціалістичного будівництва в СРСР, радянською Конституцією, досягненнями колгоспів України, роз’яснювали статут сільськогосподарської артілі».

На початках центральна влада не скупилася виділяти для щойно приєднаних західноукраїнських областей кошти на зміцнення матеріальної та кадрової основу нового буковинського села. Так, у грудні 1940 р. рішенням партії і уряду УРСР Чернівецькій області виділено значну кількість сільськогосподарської техніки. На кінець того року їх налічувалося: 287 тракторів, 16 комбайнів, 43 сівалки і понад 500 одиниць іншої техніки. Незабаром до Чернівецької області було надіслано зі східних областей понад п’ять тисяч спеціалістів, з них 400 – дипломовані фахівці сільського господарства (72 агрономи, 48 зоотехніків, 57 ветеринарів).

Показові поїздки передовиків на ВДНГ до Москви

Гарною приманкою для добровільно-примусового заведення буковинського селянства до колгоспного стійла стала інспірована центральною владою масова акція безкоштовних екскурсійний поїздок кращих, на думку влади, представників із кожного села на Всесоюзну виставку досягнень народного господарства (ВДНГ). Це грандіозне видовищно-розважальне містечко почало зводитися за вказівкою самого Й. Сталіна семимильними темпами. Це мало переконати кожного в перевагах соціалістичного способу життя перед «загниваючим Заходом».

Інтерес, а то й справжній ажіотаж серед селянських мас довкола тієї виставки викликали випущені ще в 30-х роках кілька агітаційних документальних і художніх фільмів про штучно зроблений там показовий колгоспний рай із блиском сяючих павільйонах, щедра культурна програма під керівництвом спеціально підготовлених екскурсоводів-пропагандистів. Все це, побачене на власні очі, справляло на горян приголомшливе враження.

Ті враження планово тиражувалися в місцевій пресі. Так, по поверненні з Москви кореспонденти «Радянської Буковини» вже на вокзалі допомагали захопленим від побаченого екскурсантам висловити їхні цілковито позивні емоції на газетних шпальтах. І ті оприлюднені враження справляли ефект снігової лавини.

Бажаючих поїхати до Москви та побачити на власні очі дива ВДНГ СРСР ставало все більше. Так, лише упродовж вересня 1940 року у складі організованих групах там побувало 260 селян і селянок Буковини.

Влада вирішила скористатися із цього несподіваного ажіотажу довкола поїздок передовиків сільського господарства на ВДНГ в Москву для посилення пропагандистської акції з колективізації сіл Буковини. Так народилася у високих чиновницьких кабінетах ініціатива з підготовки до друку брошури «Правда про колгоспи». З цього питання бюро Чернівецького обкому партії приймає 3 березня 1941 року спеціальну постанову.

Головною змістовою домінантою такого видання з планованим накладом чотири тисячі примірників мали стати аргументи про переваги колгоспного господарств над одноосібним. Йшлося про оперативну підготовку збірки думок і вражень самих буковинських селян про те, що вони бачили на стендах ВДНГ у Москві під час екскурсій, а також під час поїздок до показових колгоспів східної України. Звісно, що такі тексти за селян мали написати кращі журналісти області, які висвітлювали ті поїздки.

За встановленим тоді правилом, дозвіл на видання такої брошури слід було попросили в Києва. Про це свідчить лист секретаря Чернівецького обкому партії Лучицього на адресу завідувача відділом пропаганди і агітації ЦК КП(б)У тов. Шуйського.

Після отримання такого дозволу брошуру обсягом до 44 сторінок і накладом чотири тисячі примірників було оперативно віддруковано. Два примірники надіслано в у відділ пропаганди ЦК партії вже 10 квітня.

Після такої потужної пропагандистської «артпідготовки» наставала пора братися за створення колгоспів.

Як відомо, перший на радянській Буковині колгосп виник не в прикарпатській, а в у бессарабській її частині. 29 січня 41 року в селі Ленківці Кельменецького району. Слідом за Ленківцями стали нашвидкуруч організовувати колгоспи і в інших селах. На 22 червня 1941 року їх уже нараховувалося 63.

Москва нав’язувала в краї й такий гібрид колективного господарювання як радянські господарства (радгоспи). Експеримент цей вирішили запровадити також у цій частині області, менше зараженій самостійницькими настроями, на Сокирянщині. В цілому по області упродовж 1940-1941 років було створено дев’ять таких радгоспів та 16 машинно-тракторних станцій.

Втім, темпи колективізації були далеко не такими, як у 20-30-ті роки на сході України. Для виправлення становища влада вирішує максимально використати пропагандистські можливості головної газети краю – «Радянської Буковини».

Рух за колгоспи – у фокусі преси

Як відомо, у 20-30-х роках у центральній та місцевій періодиці радянської України вже була добре «обкатана» практика різноманітних відкритих звернень, закликів, листів окремих особистостей чи цілих трудових колективів до інших. Ішлося про необхідність пропаганди в центральній і місцевій пресі «гарячої підтримки трудящих» різних ініціатив партії: так званих суботників, соціалістичного змагання за встановлення трудових рекордів (стахановський рух, рух п’ятитисячників), державних позик, боротьби з патріотично налаштованою інтелігенцією, релігією, куркулями, пережитками минулого тощо). Зрештою – за суцільне переведення життя в селі на колгоспні рейки.

Початком акції з пропаганди на Буковині переваг колгоспів радянського зразка над індивідуальним веденням господарства на селі можна вважати Лист колгоспників артілі імені Леніна Оринінського району Кам’янець-Подільської області до селян буковинського села Кучурів Великий Чернівецького повіту.

Цей великий за обсягом текст (на дві третини першої шпальти) газета вмістила в числі від 28 липня 1940 року під промовистим заголовком «Радісно, щасливо заживете і ви». Під листом стоїть більш ніж півтора десятка прізвищ: голови того колгоспу, двох бригадирів, ланкової, коваля, тесляра, бухгалтера, рахівника, комірника, завідувача складом, двох представниць молоді і навіть завідувача колгоспною лазнею.

З практики діяльності радянської преси вже добре відомо, що подібні листи жоден із підписаних там «представників трудящих мас» ніколи не писав. Такі агітки за вказівкою «зверху» створювали ідеологи-інструктори райкомів, міськкомів, обкомів партії. Від місцевого секретаря парторганізації просто вимагалися конкретні прізвища. Звісно, такою є поява і цього відкритого листа.

Стилістика, набір фраз дуже нагадує зміст численних передовиць тогочасної преси. Переконує в цьому вже початок:

«По волі багатоміліонного радянського народу могутня і славна Червона армія принесла Вам свободу і щастя. Ми безмежно раді, що тепер ви назавжди звільнилися від тяжкого ярма ненависних румунських бояр… Повернувшись в єдину сім’ю щасливих народів, Ви, як і всі громадяни великого Радянського Союзу, заживете вільним, щасливим, радісним життям».

Можливі сумніви буковинців від такої загальщини пробували нівелювати заземленою конкретикою:

«Щоб ви уявили собі, як живе сім’я колгоспника, розповімо про кілька родин: Яків Кудзик – рядовий колгоспник. Живе в новій хаті. Має корову, свиню, десятків 5 різної птиці. В кімнаті його радіо, електричне освітлення. Має в що вдягнутися і взутися. Або Василинчук Григір. У нього троє працездатних. На зароблені 860 трудоднів він одержав 210 пудів зерна, 103 пуди картоплі, багато соломи, кормових буряків для худоби і 1380 карбованців грішми. Можна перелічувати ще багато, та чи є в цьому потреба?».

Бравурний кінець цього листа остаточно «видає» його справжніх авторів. Бо так чесні порядні селяни не могли б ніколи написати:

«Радісно живемо ми, трудящі селяни, під прапором Сталінської Конституції. Осяяні цим животворним сонцем, так само радісно і щасливо заживете і Ви, єдинокровні брати».

Від часу публікації цього відкритого листа тема колективізації стає газети «Радянської Буковина» однією з провідних.

Форми пропаганди переваг колгоспного життя

Різними засобами і формами на газетних шпальтах роз’яснювалися селянам переваги колгоспного ладу над одноосібним господарством.

Широко популяризувався досвід колгоспів із східних областей України. Зазвичай це були передруки з республіканських газет «Колгоспне Село» або «Комуніст». Так, уже в 23 числі «Радянської Буковини» вміщена розлога стаття про життя колгоспу «Комунар» із села Тернівка Джулинського району Вінницької області. Заголовок статті «Радянське щасливе життя» вказує на те, що переваги колективного господарювання є безспірні і в цьому легко переконатися, коли ознайомитися з життям цього колгоспу. Автор матеріалу М. Котенко живописом малює успіхи і благоденство колись безземельних і бідних за часів царської Росії мешканців цього подільського села, переконуючи читачів беззастережно слідувати такому прикладу.

То була перша стаття в цій газеті на тему колгоспного будівництва. За нею посипалися інші.

Так були надруковані статті ланкової колгоспу «Червона Зірка» Бердичівського району т. Беззубець «Як я одержала 734 центнера буряків з гектара», розповідь ланкового Марка Озерного про одержання високого врожаю кукурудзи» тощо.

У подібних публікаціях акцент робився на тому, як виховується в масах трудящих почуття солідарності і відданості загальній справі.

Із факту повернення кіцманчанина Миколи Фівчука з Америки додому газета створила цілу сенсацію. Розписала детально, як він, виїздивши по світу в шуканні заробітків, «повернувся з Америки додому жебраком і своє щастя знайшов тільки з приходом на Буковину радянської влади, яка наділила його землею».

Слідом за починанням ленківчан газета розпочала вести своєрідну хроніку переведення життя в селах краю на колгоспні рейки.

В іншому матеріалу читаємо про створення в селі Горбово земельних громад, а пізніше – колгоспу «Перемога». Детально викладено про те, як селяни привчалися колективно вирішувати господарські питання.

Від весни 1941 року головна газета краю починає, як і місцеві газети східної України, підмінювати апарати управлінь сільського господарства щодо керування життям колгоспів.

Публікується низка матеріалів виробничого характеру, в яких зі сторінок партійної преси даються селянам такі вказівки і поради:

- коли і що сіяти, як обробляти ґрунти, як проводити снігозатримання;

-як одержати високий урожай картоплі;

-як вирощувати багаторічні трави;

-про найголовніші хвороби зернових культурі боротьба з ними;

-підживлення озимини збільшує врожай;

-про нові сорти пшениці і кукурудзи; про сівозміни як шлях до підвищення врожайності;

-про літнє садіння картоплі і т. ін.

Для обміну досвідом роботи колгоспів газета організовувала змінні сторінки з обласними газетами Тернопільської та Ізмаїльської областей.

З’являється рубрика на допомогу колгоспний кадрам, під якою рясно сипалися статті такого змісту: «Організація польової бригади і ланки», «Додаткова оплата праці колгоспників», «Розподіл прибутків у колгоспі».

Позитивно відзначаючи роботу редакції «Радянської Буковини» в акції околгосплення буковинських сіл, автори довідки для бюро обкому партії не без задоволення констатують:

«Широко висвітлюючи роботу колгоспів, газета показує зріст свідомості колгоспників, їх самовіддану працю на колгоспних ланах».

Перші поширені замітки, репортажі та кореспонденції з новоутворюваних колгоспів писалися за однією схемою: піднесена атмосфера загальних зборів села, представники районної влади з нардом, пару гарячих схвальних виступів учорашніх бідняків, затвердження статуту колгоспу, усуспільнення майна, показове переорювання меж колишніх індивідуальних господарства щойно усуспільненою конякою або ж присланим із машинно-тракторної станції (МТС) трактором.

Показовим прикладом саме такого висвітлення може слугувати замітка І. Борисова «Колгосп імені Хрущова» у числі від 15 квітня 1941 р.: «12 квітня відбулися перші організаційні збори селян села Вовчинці Глибоцького району, що виявили бажання об’єднатися в колектив. На зборах було прийнято Статут (звісно привезений з обкому партії - прим авт. М.Т.) . Колгоспники назвали свою артіль іменем керівника більшовиків України тов. Хрущова. Наступного дня члени артілі звозили на колгоспне подвір’я майно, що підлягає усуспільненню та зерно для посіву. 13 квітня до колгоспу прибули трактори МТС для роботи в полі».

У квітні 1941 року на шпальтах «Радянської Буковини» з’являється постійна рубрика «Бесіди голови колгоспу». Почали з публікації матеріалів, присланих каналами РАТАУ, отож, про досвід колгоспів зі східної частини України. Один із таких тамтешніх голів Ф. Клименко у статті «Організація праці в колгоспі» розповідає про свій досвід керування колгоспом. А починає викладати той досвід із розлогої цитати Сталіна та вказівок партії у цім питанні.

Яким боком тут московський поет Твардовський

Одна з абсурдних форм агітації за колгоспи – детальна розповідь про російського поета Олександра Твардовського під заголовком «Поет радянського села». Стаття за криптонічним підписом Ан. П. явно запозичена із центральної преси.

Виникає питання: навіщо було вміщувати присланий із москви матеріал російського поета в чернівецькій газеті мало не на цілу шпальту?

Відповідь проста.

Ця стаття, як і попередня, також надійшла до редакції РАТАУ для обов’язкового друкування. На поезії цього «розкрученого» владою російського поета варто було переконати буковинського селянина однозначно іти в колгосп. Твардовський – поет селянський. Він усебічно знає село, думки, прагнення селянина і вміє розповісти про них так, що кожну виведену ним людину бачиш наяву.

Автор підводить читача до думки, що з початку колективізації, в рік великого перелому, найбідніша частина села там, на сході, відразу пішла в колгоспи. Інакше була справа із середняком – він усе ще вагався. І ось ті вагання й розбиває вщент відомий на весь СРСР поет.

Половина статті присвячена аналізу поеми Твардовського «Страна Муравия». Герой поеми, селяни-середняк Микита Моргунок, не хоче вступати в колгосп. Все життя він намагався вибратися з бідності. Але нічого не виходило – не вистачало землі, не було реманенту. З приходом радянської влади для Могунка життя покращало, але після вагань все ж від іде колгоспу:

Кладет Никита на ладонь

Всю жизнь свою, тоску и боль…

- Не знаю, конь. Гадаю конь,

И нам решится, что ль?..

Кінець цієї пропагандистської агітки: «Автор поеми надзвичайно уміло й до кінця використовує казкову канву. Але за цією канвою читач бачить не казку, а справжнє життя. Думи Моргунка – це думи кожного селянина, що рано чи пізно обов’язково прийде до колгоспу. Твардовський уміло показав закономірність цього, бо колгоспний лад – єдино правильний для селянина».

Принагідно редакція у врізці до цієї публікації нагадує буковинському читачеві, що Твардовський отримав Сталінську премію. Далі на півдверстку подаються рясні цитати віршів поета – звісно, російською мовою.

Перша обласна нарада селян-буковинців

Наприкінці 1944 року в Чернівцях відбулася обласна нарада селян. «Радянська Буковина» упродовж трьох чисел подавала виступи учасників тієї наради. Про зміст тих виступів свідчать заголовки, що їх придумували самі редакційні працівники: «Радісні підсумки», «Справжні господарі», «Селянське спасибі», «Чуття єдиної родини», «Повернулись і земля і воля», «Нічого не пошкодуємо для Вітчизни», «Про нас піклується товариш Сталін», «Радянська влада нам правду принесла», «Нікому не зламати нашої волі», «Радянська влада – це наша влада».

Про переваги колгоспного життя – з архівної довідки:

«Газета різними способами роз’яснює селянам переваги колгоспного ладу над одноосібними господарствами. У газеті було подано 10 пропагандистських статей по питаннях розвитку сільського господарства. Газета пропагувала досвід відомих всій країні передовиків села Марка Озерного, Пармузіної та інших. Для пропаганди передової агротехніки газета надрукувала 27 агротехнічних порад.

На сторінках газети було подано 36 спеціальних сторінок, добірок і нарисів…

«Радянська Буковина» повсякденно роз’яснює завдання п’ятирічного плану й відбудови й розвитку народного господарства країни. Оскільки трудящі області возз’єдналися з українським народом напередодні війни, редакція ознайомила їх із боротьбою радянського народу за виконання попередніх п’ятирічних планів. На сторінках газети були подані статті: «Радянська політика індустріалізації», «Перша п’ятирічка», «Друга п’ятирічка», «Третя п’ятирічка». Про новий п’ятирічний план було надруковано 28 пропагандистських статей і спеціальних сторінок».

У довідці обкому партії, присвяченій аналізу цієї газети, є і її критика. За те, що глибоко не вникає в роботу колгоспів, обходить мовчанням порушення статуту сільськогосподарської артілі, коли окремі колгоспники мають присадибні ділянки з півтора-два гектари власних курей, возів, сільськогосподарські машини. Пропонується журналістам звертати увагу на поширені факти, коли до колгоспу вступає один член сім’ї, а решта ведуть одноосібне господарство, користуючись правами колгоспників.

Про що й чому мовчала преса

Мовчала, хоча й знала, про реальний стан справ у колгоспному виробництві з низкою його хронічних хвороб. Головні з-поміж них:

- невміння і небажання селянина-трудівника працювати в гурті й на колективний результат;

- придушення всілякої ініціативи працювати краще, результативніше;

- зрівнялівка в оплаті праці;

- десятки осавул-погоничів, які самі не працювали, лиш контролювали й перевіряли;

- некомпетентне керівництво землеробством і тваринництвом на рівні колгоспної, районної та обласної ланок.

Такий перелік модна продовжувати.

А мовчала преса тому, що упродовж десятиліть мала одного господаря, який був і засновником, і власником, і розпорядником волі – відповідний партійний комітет (району, області, республіки). Така преса працювала не на народ, а на партію. Їй дозволялася дозована критика.

Чи не першим із дослідників на Буковині, хто спробував з’ясувати цю проблему, - краєзнавець і архівіст Микола Рубанець. З нагоди чергової річниці українського голодомору на початку 10-х років він поставив завдання: знайти на сторінках «Радянської Буковини» бодай якісь сліди голоду 1946-1947 року на Буковині. Тоді буковинські селяни направду недоїдали, хоча працювали в поті чола, сповнені новими страхами перед репресіями за недоздачу державі бодай кілограма з високо піднятої планки поставок хліба. Головна квінтесенція його добре начиненого фактами й доладно прокоментованого матеріалу – на шпальтах «Радянської Буковини» тогочасна влада приховувала дійсність, а журналісти вимушено мовчали:

«Репресивна політика – надмірні хлібозаготівлі та податки – супроводжувалися насильницькою колективізацією. У цей період фактично були підірвані основи буковинського села. Багатьох чесних, порядних і працьовитих господарів знищили або примусово виселили у віддалені райони СРСР, а до влади на селі прийшли люди некомпетентні в сільському господарстві. Нерідко це були місцеві ледарі, особи аморальні, яких радянська ідеологія визнавала як бідняків, знедолених. Саме такі селяни-бідняки охоче вступали до колгоспу, вони формували базу артілей, їм, як відомо, втрачати було нічого».

Автор публікації все ж віднайшов на сторінках «Радянської Буковини» низку фактів, які опосередковано засвідчують про недоїдання, голод, страх перед новими можливими репресіями буковинських селян цієї пори. Це залучення додаткових комсомольсько-молодіжних бригад зі сприяння збирання в населення на вивезення збіжжя державі (число РБ №140 за 1946). Це й уперте привчання своїх корів у ярмах орати город у селі Бояни-Легучини, бо коней у низці господарств вже не було – вимушено різали, а «всього в період весняної сівби в полі працюватиме 20 коров’ячих спряг» (число РБ №38 1947 р.). Це також і вимушене збирання в традиційно бідних гуцульських обійстях Путильського району «надлишків» картоплі для… висадки її у Новоселицькому районі, який традиційно вважався «житницею області» (число РБ за 5 квітня 1947 р.)

Наприкінці цієї розвідки щодо висвітлення «Радянською Буковиною» колгоспної теми у 1947 році, Микола Рубанець справедливо зазначає: «[Газета] постійно проводила моніторинг суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації в області, висвітлювала пропагандистські акції, підкреслюючи переваги нового ладу. При цьому, як не сумно констатувати, умисно приховувала дійсність, залишаючи поза увагою головне – голод 1946-1947 років».

***

30 січня 1944 року Йосип Сталін у виступі на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) піддав гострій критиці фільм О. Довженка «Україна в огні». Наводжу цитату зі стенограми цього засідання:

«У своїй кіноповісті Довженко критикує політику партії в галузі колгоспного будівництва. Він зображує справу так, нібито колгоспний лад вбив у людях людську гідність і почуття національної гордості… Довженко не розуміє і не хоче зрозуміти, що тільки колгоспи по-справжньому розкріпачили радянську жінку… Завдяки трудодневі колгоспниця перестала бути економічно залежною від сім’ї, від чоловіка».

Направду маловідома цитата одного з найодіозніших творців комуно-більшовицького режиму, що упродовж десятиліть примусом, обманом, обіцянками, залякуванням і безпощадним знищенням мільйонів незгодних стверджувався на одній шостій земної кулі. Її б треба вміщувати в шкільні підручники. Щоб молода Україна читала і думала.

Завдяки масованій войовничій пропаганді в умовах панування в інформаційному полі винятково однієї, комуністичної, ідеології провідники цього режиму зуміли переконати десятки мільйонів людей у тому, що будують найкращу і найсправедливішу в світі державу комуністичного раю. Насправді ж породили своїми діями неймовірну вакханалію незнаного доти в світовій цивілізації за масштабами і наслідками терору, що став початком геноциду цілого українського народу.

Найстрашнішим у цьому явищі стало те, що войовничою демагогією була отруєна свідомість не одного покоління радянських людей, багато з яких відійшли за межу земного життя так і не усвідомивши величину трагедії цілої нації, її культури, мови, свого роду-племені, вихідцями із яких були.

І досі серед сучасників є немало тих, хто й досі заперечує чи сумнівається в справжніх причинах і масштабах цієї трагедії, списуючи все на суворість історичної доби, прагнучи відбілити тих, хто безпосередньо причетний до мільйонів безневинних людських жертв.

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Спеціально для БукІнфо (с)

^{Використано фотоілюстрації документів з фондів Чернівецького обласного державного архіву та підшивок газет Буковини, люб’язно надані автором.}

Будь-ласка, читайте також публікації Миколи Тимошика на нашому сайті:

Як Лазар Каганович перевозив театр із Харкова в Чернівці

"Гранатам та танкам завжди передувала ідеологічна війна": Справжню історію Буковини радянських часів досліджує відомий учений Микола Тимошик (Частина 1)

"Гранатам та танкам завжди передувала ідеологічна війна": Справжню історію Буковини радянських часів досліджує відомий учений Микола Тимошик (Частина 2)

Дослідник Микола Тимошик: Юрій Федькович бачив москальську сутність ще в позаминулому столітті

Як за вказівкою Кремля перейменували 127 сіл Буковини. Чому урядову постанову 1946 року довго не оприлюднювали?

Як чернівецькі медики скаржилися Сталіну і що з того вийшло

28 червня 1940 року: Возз’єднання чи окупація? Сторінками нової книги Миколи Тимошика «Змосковлення Буковини»