"Гранатам та танкам завжди передувала ідеологічна війна": Справжню історію Буковини радянських часів досліджує відомий учений Микола Тимошик (Частина 1)

Сенсаційні факти з життя буковинців 1940-1980 років віднайшов український науковець, журналіст та професор Микола Тимошик. Книги "Змосковлення Буковини" та "Журналістика Буковини тоталітарної доби" вже готові до друку.

За час праці над книгами в запилених архівах автор відкрив нову історію Буковини радянських часів, яку вправно замовчувала та фальшувала тодішня пропаганда.

Три роки клопіткої праці, поїздки до Чернівців, дні в архівах, аби буковинці знали свою справжню історію. Про брехливу пропаганду, залякування, замовчування, сталінізм, рух ОУН-УПА, русифікацію, перейменування та викорінення всього українського йдеться в нових книгах Миколи Тимошика.

Автор описав події на Буковині, правду про які досі мало хто знає, та згадав імена й фрагменти доль незаслужено забутих буковинських патріотів. БукІнфо поспілкувався з Миколою Тимошиком якраз перед тим, як він мав повернутися з Чернівців до столиці зі свого чергового архівного відрядження.

“Тягар подвійної моралі” - в журналістиці та хабарі - в медицині

- Київський дослідник Микола Тимошик - автор 25 книг, доктор філологічних наук, успішний журналіст, публіцист... Чому це, раптом, ви взялися за дослідження буковинської тематики?

- До мого 65-річчя з’явилася на світ 25 авторська книга - "Материн заповіт у рушнику 1933-го". Так, книг у мене багато. Різної тематики. Є підручники, посібники, монографії.

Та в роботах про Буковину вирішив осмислити якусь частину свого життя й епізоди, які на мене вплинули. Я – чернігівець в поколінні, вчився в Київському університеті на журналістиці. Але, свого часу, приїхав саме на Буковину за романтикою і за всім тим, чого досі не знав. І, власне, Буковина мене змінила! Ментально, психологічно змінила. Бо я їхав сюди, як комуністичний журналіст, вірячи ще сліпо в те, що ми будуємо найсправедливішу країну. Та, коли вже повертався з Буковини, вже в горбачовські часи, до Києва, ментальність моя під впливом буковинського краю, традицій, численних інтерв’ю, які не завжди можна було писати, змінилася. Тоді в мене закралася саме ідея дослідити справжню Буковину часів радянщини.

Зсередини знаю цю кухню, бо був творцем тієї журналістики, яка також ментально змінювала буковинців. Ще колишній редактор "Радянської Буковини" Володимир Пелех говорив, що ми всі жили під тягарем подвійної моралі. З одного боку, пресі була дозволена дозована критика і ми могли критикувати голову колгоспу. Якщо це обласна газета, то частково райком. Але не могли критикувати обком. Центральна, тобто республіканська газета, могла критикувати райкоми й деякі обкоми, але не мала права критикувати ЦК. Тобто, була певна дозована критика. Та була частина тих, хто вірив у те, що журналістика каже правду. Вона захищає правду. Я з цим ішов у журналістику зі свого села чернігівського. Саме тому мені легко було зсередини опрацьовувати тогочасні документи, розуміючи цю кухню.

- Для однієї з книг ви обрали дуже актуальну, суголосну з нинішніми реаліями тему "Змосковлення Буковини"...

- Відколи орки почали захоплювати південь і схід України, в інформаційному полі все більше з’являлось такої інформації різного характеру, яка не могла не насторожувати. Скажімо, в Маріуполі нищили українські книги, в Слов’янську так само. Дійшло вже до Херсона. Крім повідомлень про колаборацію викладачів та інтелігенції, яка продалася, були повідомлення про знищення книг. Книг, які є історією, правдою. Тому, власне, провів для себе паралель, що в принципі більшовики діяли одними й тими ж методами. Гранатам та танкам завжди передувала ідеологічна війна. Тобто, росіяни ставили перед собою одну мету - змінити національну ментальність тих околиць, якими імперія завжди обростала.

На Буковині в 1940-х роках пішли тим же шляхом, що в 1920-их роках у Центральній Україні. В принципі, до пострілів, до куль усюди йшлося про зміну ментальності людей. Бо коли змінити ментальність, люди втрачають той свій стержень ідеологічний, духовний, їх дуже легко поганяти, як стадо баранів.

Власне, оця назва мені дуже імпонує й дуже відповідає сьогоднішнім реаліям - змовсковлення ментальності думок, гуманітарної політики, а потім і вичищення всього іншого, українського.

- У загальному, по змісту ви виділили основні ланки життя буковинців, яких торкнулася русифікація, змосковлення... Коли ви це все досліджували в архівних документах, все ж таки, було щось для вас таке неочікуване в політиці тодішньої влади? Щось, можливо, шокувало вас на той момент? Чи вже нічого не здивує?

- Я в архівах - не новак, тому що півжиття провів у них. Мене вже мало чим можна здивувати. Бо й схеми повторюються. Та який головний висновок я виніс для себе? В нас дуже багато захованої правди, яку ми досі не пізнали. І ми, до речі, не маємо права писати ні історію України, ні історію журналістики чи книговидання, чи окремого напрямку гуманітарної чи економічної політики, поки не врахуємо цей величезний масив прихованої інформації.

До речі, ні російська імперія, ні радянська нічого повністю не знищували. Вони залишали, як правило, по одному-два примірники документів. Для чого? По-перше, імперія думала, що вона буде вічною, а по-друге, ці документи були потрібні для їхніх літописців, пригодованих і офіційно визнаних дослідників, які під кутом зору ідеології мали доповнювати свої лозунги якимось фактами і прикладами.

Коли ж я приїхав до Буковини й почав відвідувати державний архів Чернівецької області, то попри те, що мені здавалося, що нічим уже мене не здивуєш, я кілька сенсаційних речей таки знайшов.

Перше, це медицина. Всі 80 років "совєтської власті" говорили, що медицина безкоштовна. Насправді ж, ми не розуміли, що діяла корупція, яка набрала шаленого розмаху. Уже напередодні розвалу СРСР і тепер, до речі, ці корумповані схеми все ще існують.

Я знайшов один документ, від якого просто мороз по шкірі. Цей сюжет просто шокує. Отож, група лікарів, середина 40-х, звертається листом до Сталіна (вони ще вірили, що він учитель і вождь, який людей чує). І вони пишуть йому листа, в якому розкривається фактично схема створення на Буковині радянської медицини. Керувати медициною прийшли червоні офіцери. І почався мат, грубість, зневажливе ставлення начальства до лікарів. Лікарі пишуть у листі, що з ними ніхто так раніше не говорив. Тодішні буковинські лікарі закінчували ж віденські університети. Тобто, це люди з дипломами солідних університетів медичних факультетів.

Також, щоб отримати добру роботу, наприклад, у Чернівцях, треба було давати хабарі. Хабарі жахливі - це відміри тканин, годинники чи навіть костюми, якщо начальник управління - чоловік. Якщо жінка, то золоті прикраси. І тоді лікар отримував направлення в чернівецькі лікарні. Якщо ти цього не даєш, то відправляли на роботу в Путильський, Вижницький райони.

Натомість на Герцаївщині раптом почали тікати всі лікарі. Фактично, кого не посилали на роботу. Просто там не було ніяких побутових умов праці. А ще треба було догоджати начальству і віддавати певні гроші.

Далі - прихований фактаж по тифу. Це взагалі також практика поширена, коли лікарі мали писати інші діагнози, а не справжню хворобу.

Ну і вершком цинізму для мене, звичайно, стала ситуація в Путильському районі, куди посилали всіх, хто не давав хабарів. Там на весь район була лиш одна аптека. Бази не було ніякої, а звинувачували в тому ОУН-УПА. Мовляв, погано все так з медициною, бо ОУН-УПА не хоче, щоб люди користувалися радянською медициною.

Федькович бачив москальську сутність
ще в позаминулому столітті

"Москалисько, як вовчисько
Лупає очима
І з кровавим своїм кнутом
Грозить за плечима";

"Бібліотеки не повинні поширювати серед нашого населення москвофільські ідеї"; "Прагнення Москви керувати з-за куліс". Це - тексти Юрія Федьковича. А хто знав раніше про них, а чому їх не публікувати й після 1991 року? Чому офіційно виданий з відома Чернівецького обкому партії 1944 року альманах на пошану Федьковича під назвою "Буковинський кобзар" був відразу заборонений за вказівкою Москви. І чому й досі цей альманах у єдиному примірнику не є у вільному каталозі? Цікаво, чому й досі цього примірника альманаху ніхто із сучасних чернівецьких дослідників у руки не брав, а якщо і брав, то не описав, не увів у науковий обіг?

Я, звичайно, шокований від таких знахідок...

Із сумом кажу про те, що ми маємо десятки дисертацій по творчості Федьковича, але так і не пізнали феномен цього дивовижного чоловіка, який є одним зі знакових особистостей Буковини, а також України в цілому.

До речі, в 1944 році виповнювалося 110 років від дня народження Федьковича. Виявляється, в 1944 році новостворений Чернівецький університет прийняв постанову про присвоєння імені Федьковича університету. Згідно рішення Вченої ради вузу, до Москви надсилають листа, перераховуючи заслуги Федьковича, як людини, яка не дала забути народу мови, своєї культури і так далі. Члени Вченої ради просять університету присвоїти ім’я цього чоловіка. І, звісно, що і влада обласна також це підтримала. Та цей документ пролежав фактично 40 років і лише наприкінці 1980 років університету дали ім’я Федьковича!

"Назвеш імена 30 людей, що сказали щось гарне про Україну -
не поїдеш жити до Сибіру"

На жаль, у багатьох із нас перші дні зневаги російського співпали лише з першим днем повномасштабного вторгнення. А не раніше. Війна принесла тверезе і чітке усвідомлення. Повертаючись до нашої теми, якими все ж були перші дні радянізації Буковини?

- Отож, що було позитивне і що людям подобалось? Землю дали, безплатну освіту забезпечили, відкрили університети. Справді, українізували школи. Для тих людей, які справді жили в бідності, більшовики були привабливими.

Всі знають, що румунська влада від 1918 по 1940 рік дуже нищила національне життя українців. Тому на противагу цього вони дуже багато взяли. Ті червоні солдати, які приїхали, спершу викликали в буковинців велику довіру. Тут справді було багато позитивного. Але, насправді, буквально через певний час люди переконалися в протилежному. По-перше, на схід відправляли ешелони саме тих людей, ментальність яких ішла в розріз із ідеологами кремлівських пропагандистів. Тобто, нова промосковська влада в любові й вірності місцевого населення до своєї материзни, мови, звичаїв, ширше - до всього національного побачила небезпеку для себе.

По-друге, почалася зачистка бібліотечних та архівних фондів. Створили тоді так званий «бросовий фонд». Туди входила фактично вся література про минуле Буковини, яка видавалася до приходу радянської влади. Історія, мовні питання, твори про національних героїв, довідкові словники, енциклопедії, які видавалися в австрійські часи. Натомість нав’язувались московські видання. Я знайшов один унікальний документ, в якому партійна ж влада низки районів області нарікає в обком, що з отриманих нових книжкових надходжень до місцевих бібліотек переважають книги казахською, киргизькою, таджицькою мовами. Їх ніхто не читає, зазначають автори службової записки в обком партії і посилаються на прохання місцевих читачів розподіляти в райони хоч трохи Шевченкових "Кобзарів" та дещо з української класики...

Я вже не кажу про ту ж саму промисловість, коли почали закручувати гайки, ввівши постанови про запізнення на роботу. Спершу за це призначали штрафи, а згодом були й народні суди, а потім і кримінал. Почалася система тоталітарщини у ставленні до людини. Людей принижували, давали озвучувати на мітингах тільки чужі тексти, а не прислухатися до себе. Далі пішла неприховані русифікація.

Усе ж, перші розчарування буковинських селян полягали в тому, що фактично без кінця Москва нав’язувала все більші поставки хліба і сільськогосподарської продукції. Знайшов навіть документ цікавий, де йдеться, що якщо порівняти російські області, для прикладу, Саратовську, так у них була вказівка в 3-5 разів менше здати зерна, ніж наприклад, маленькій Буковині. Вже тоді можна було зрозуміти, що невимовно високі цифри визначалися для України в цілому і, зокрема, для Буковини.

Скажімо, практикували проведення численних зборів трудових колективів, коли треба було схвалювати політику партії. Там же ідеологи фіксували й ті думки, які виходили за межі заальноприйнятого "схвалюємо-підтримуємо". Фіксували не лише думки й імена та прізвища мовців, їхні адреси. Ось фрази, що ставали миттєво відомими, разом із конкретними прізвищами, у відповідних органах: "Ми ще хліб не зібрали, а ви в нас хочете все забрати". "Не може на одному дереві рости цибуля, картопля і кукурудза, а ви хочете, щоб ми здавали ті вишні, які в нас не ростуть"; "Якщо я здам ті присадиби, все те до грама, що мені сільрада намалювала, то за що дітей годуватиму?". Тобто, були мудрі буковинці, які відважувалися це говорити.

І тоді ж відбулось розшарування селян. Тих заможних звинуватили в куркульстві, а батраки, нероби, дехто з п’яниць наділи ці самі шкіряні куртки й подалися в активісти, стали нібито прихильниками колгоспів. І в гурті такі теж ледарювали, без погоничів не працювали.

Розчарування прийшло пізніше. Вже тоді, коли люди зрозуміли, що принесла влада, крім обіцянок.

Були невдоволені, та великих якихось бунтів не було...

- Бунтів насправді не було. Тому що каральна система, яка насправді контролювала життя кожного населеного пункту, родини, сім’ї, була такою, що фактично будь-яке інакодумство не просто присікалося в корені, а жорстоко наказувалося. От я нагадав оці збори, яких було багато. Скажімо, з приводу виходу будь-якої статті Сталіна, річниці радянської влади збиралися великі збори. Відбувалося формування пропагандистського апарату, про яке ми взагалі нічого не знаємо. Це взагалі страхіття. Телебачення ще не було. Але радіо і газети 24 години на добу промивали мізки про те, що Москва унікальна. Мовляв, вона робить вам добро, старший брат повсякчас дбає про меншого, і що тільки разом ми переможемо загниваючий капіталізм.

Насправді, в села посилали величезні загони пропагандистів і агітаторів. Перше їх завдання було розказати принади цієї політики, а друге - виловити тих невдоволених. І ось на цих зборах, які відбувалися особливо в селах, бо люди ще пам’ятали австрійські часи, коли при цісареві можна було відверто щось говорити, фіксували невдоволених. Їх потім виселяли. Складалися реальні списки. Більше того, людям платили гроші за те, що вони повідомляли працівникам районів про тих, хто мутить воду. Особливо стежили за вчителями. Переважна більшість вчителів прийняла правила, сліпо почала їх виконувати. За це їх почали нагороджувати. Та це окрема тема про місію інтелігенції і її продажності. Але була інтелігенція свідома, яка прямо говорила. Отаких вираховували і в першу чергу ізолювали, або звільняли з роботи під різними приводами, чи навіть відправляли в Сибір.

Тому великого бунту не варто було очікувати. Особливо після війни. Та були ОУН-УПА. Туди йшли сотні й тисячі людей. На Буковині, звичайно, було менше учасників ОУН-УПА, як на Галичині, але молодь йшла, запалена ідеєю української незалежної держави. Масовий рух ОУН-УПА набрав такого характеру, що після війни Москва довго не могла нічого з ним вдіяти. Вони не могли зреалізувати рішення про околгосплення, про будівництво життя в селах. Адже не лише багато сіл були під впливом бандерівського руху, а й багато районів. Зокрема, це Путильський, Вижницький, Кіцманський і Заставнівський райони.

Більшовики ж використовували політику батога і пряника. З одного боку, вони ешелонами відправляли тих неугодних. Для того, щоб не відправили в тюрму чи на висилку в Сибір, патріота зобов’язували назвати 30 людей, які сказали щось гарне про Україну. Уявіть собі, яка геометрична прогресія.

Надзвичайно цікава й сумна доля Наді Лукаш. Талановита, розумна, красива юнка, родом із Вижницького району, село Вилавче. Її батько закінчив Віденський університет за спеціальністю "німецька філологія", до війни вчителював і директорував у селах Буковини. Дівчину за божественний голос узяли до складу новоутвореного на війні Буковинського ансамблю пісні і танцю. Вже побувала з низкою концертів у районах області. Та якраз напередодні виїзду на гастролі в Київ, її арештовують. Всі в колективі були шоковані. Виявляється, у війну вона була зв’язковою УПА. Звісно, імена тих 30 людей Надя не назвала. Отримала ж за це по життєве, її вивезли в Сибір без права повернення в Україну. І лише через 25 років, тільки тому, що вийшла заміж за вільнонайманого там, у ГУЛАГах, росіянина, Надя змогла повернутися на рідну Буковину. Незадовго до своєї смерті. Це доля потрясна і вона якраз показує, чому цей бунт у корені вони придушували. У них були свої схеми залякування.

А тепер - про пряник. Патріотам України обіцяли прощення. Мовляв, виходьте з лісу. В архіві зберігаються покаяльні листи, які широко друкувалися в пресі. Скажімо, колишній член проводу ОУН-УПА Мирон Матвієнко, який зрадив Степана Бандеру, пішов на співпрацю з радянцями й написав такого покаяльного листа. Цей лист 1961 року друкувався і в "Радянській Буковині", і в усіх райгазетах області.

(Завершення першої частини)

Розмовляла Марина КОРПАН, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)

^{Архівні документи та світлини люб'язно надані редакції Миколою Тимошиком}

Із досьє БукІнфо:

Микола Степанович ТИМОШИК - український учений, журналіст, публіцист, літературний критик, видавець. Він доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України.

Журналістську діяльність Микола Тимошик розпочав на Буковині. Був завідділу "Радянської Буковини" та головним редактором "Молодого буковинця". Автор 25 книг, серед яких документальний двотомник "Село" (2 томи), "Материн заповіт у рушнику 1933-го", "Голгофа Івана Огієнка", "Українці в Британії", «Українська журналістика в діаспорі: Британія» та інші.

З лекціями і повідомленнями виступав на запрошення наукових, навчальних та просвітніх закладів у Великій Британії, Бельгії, Ізраїлі, Іспанії, Китаї, Німеччині, Польщі, Румунії, Сербії, Словаччині, США, Франції, Швеції та Швейцарії.

Лауреат низки літературних премій, з-поміж яких - ім. Ю. Федьковича (2022).

Нині - професор журналістики Київського національного університету культури і мистецтв, головний редактор двомовного наукового журналу "Український інформаційний простір - Ukrainian Information Space".