Кіно на Буковині під час радянської доби: Сторінками нової книги Миколи Тимошика «Змосковлення Буковини»

Історія
24 вересня 2023 року
2060
3

Московська преса про фільм "Буковина земля украинская"

На велику ганьбу пострадянської влади, кіно в наших селах давно вже «не крутять». Більшість будинків культури, зведених за колгоспні кошти, на замку; багато вже зим вони не опалюються. Довгі осінньо-зимові вечори селяни вимушено проводять здебільшого біля телевізора. Який «продукт» подавало упродовж останніх більш ніж трьох десятиліть українське за назвою, але проросійське за суттю і змістом телебачення, знає кожен.
Цілком очевидно, що процеси духовної деградації на селі до нової російсько-української війни не помічали ті, хто у владних кабінетах покликаний від імені держави відповідати за культуру, гуманітарну політику.
На глибоке переконання автора, про це слід не просто нагадувати, а кричати. Причому з використанням будь яких інформаційних засобів. Як також і повертатися до повчальних уроків давньої і новітньої історії, які ми, на жаль, так і не засвоїли. А вони, як показують архівні документи та підшивки переглянутих автором старих районних газет, мають здатність повторюватися.

Витоки і знищення національного кіно: загальноукраїнський контекст

Суцільне околгосплення сільського життя принесло на західноукраїнські землі радянський неологізм колбуд, як колгоспний (або колективний) будинок. Цей термін побутував у селах Великої України вже від 20-х років. Згодом він був непомітно витіснений ще одним радянських новотвором – сільбуд (сільський будинок), а пізніше - будинок культури.

Роль сільських будинків культури, з-поміж іншого, була і втому, що на їхній базі радянська влада системно й результативно здійснювала політику партії в галузі кіно.

Тут варто бодай фрагментарно нагадати дещо з історії кіно. Перший кіносеанс на українських теренах відбувся 1893 році в Харківському оперному театрі. Піонером національного кінематографу стала стрічка «Наталка Полтавка», випущена на початку 1900-х років. Зі створенням 1922 року Всеукраїнського фотокіноуправління, що перетворилося згодом у Київську кіностудію ім. Довженка, в Україні з’явилися перші екранізації творів української класики – «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».

Втім, із великою вірогідністю можна ствердити, що ці українські за духом, але російські за мовою фільми не були першими, які побачили н Великій Україні. Якщо врахувати, що на 1925 рік у межах тодішніх кордонів радянської України налічувалося лише 215 кіноустановок, то неважко припустити, що до сільської глибинки їхній шлях не був коротким у часі.

Від середини 30-х років усі районні центри, за стандартним радянським статусом таких адміністративних одиниць, мали мати кінотеатри. До сільської місцевості кіно добралося пізніше – на початок 40-х. Тоді до низки наших сіл потягнулися, у відповідності зі складеними в райкомах партії, графіками пересувні кіноустановки.

Зважаючи на те, що згортання українізації відбулося наприкінці 20-х років, створені раніше фільми із суто українською тематикою на багато літ відправлялися на архівні полиці. А народові стали показувати те, що створювалося під безпосереднім контролем і за вказівкою самого товариша Сталіна передусім у Москві.

Та це – контекст загальноукраїнський.

Що ж на Буковині?

На кінець1940 року на Буковині, включаючи обласний центр, працювало 26 стаціонарних кіноустановок. У квітні 1941 розпочалося будівництво кінотеатрів у великих селах області. До війни встигли відкрити такі кінозали в селах: Банилів-на-Сереті Сторожинецького, Селятин Путильського району.

У селах, де не було кінотеатрів, раз або двічі в тиждень приїздили автокіноустановки. Лише за п’ять місяців 1941 року радянські фільми подивилися 970 тисяч буковинців.

Кому і яке кіно дивитися – визначала партія

Важливою для розкриття цієї теми є постанова ЦК КП(б)У від 27 вересня 1944 року «Про недоліки в політичній роботі серед населення західних областей України».

На виконання цієї постанови Чернівецький обком партії вже в грудні 1944 року мусив давати в ЦК звіт про проведену роботу. В розділі довідки, що виконана російською мовою, - «Масово-політична і культурно-просвітницька робота» - уперше йдеться про те, як місцева влада використовує кіно для ідеологічних цілей.

Витинка з архівного документу:

У Чернівцях (на листопад 1944) працює 5 кінотеатрів, в райцентрах – 8 (Хотин, Сторожинець, Сокиряни, Кіцмань, Новоселиця, Заставна, Вашківці). В них показано: 43 радянські фільми і 7 – союзних держав. Їх переглянуло 600 тис. чоловік. Найбільшою популярністю користуються: «Райдуга», «Битва за нашу Радянську Україну», «Секретар райкому» та ін. Особлива потреба - у звукових кінострічках для обслуговування сільського населення. Відсутність необхідної кількості фільмів в облконторі Головкінопрокату змушує часто повторювати одній ті ж фільми в кінотеатрах.

У наступні роки республіканський комітет компартії продовжує продукувати постанови, які зобов’язували всі партійні організації, а особливо у західноукраїнських областях, посилювати керівництво діяльністю культурно-освітніми закладами.

По-блюзнірськи виглядає нині той факт, що незабаром після третього українського голодомору (1947 року) аж на двох пленумах ЦК КП(б)У - березневому і квітневому 1948 року спеціально розглядаються питання не економічного, а суто ідеологічного характеру. Йшлося про необхідність «надавати культурно-освітній роботі ще наступальнішого характеру»; про архіважливість посилення у партійно-політичній роботі народженої в зловісні 30-ті роки сталінської тези про те, що «жити стало краще, жити стало веселіше». У постановах цих пленумів ішлося про те, що всі партійні організації України мали поліпшувати ідейний зміст роботи клубів, хат-читалень, бібліотек. Ставка робилася на широке залучення до цієї справи сільської інтелігенції – передусім хронічно підневільних і стабільно послушних владі бюджетників-вчителів.

Отож, на місцях у чергове розроблялися заходи з посилення комуністичного виховання трудящих, у тім числі і засобами кіно.

Про бравурні звіти чернівецької влади до центу з виконання завдань цих ідеологічних пленумів дізнаємося з «Нарисів історії Чернівецької обласної партійної організації». Це видання, авторами якого є низка обласних партійних працівників високого рангу та науковців місцевого університету, побачило світ 1980 року нечуваним на сьогодні накладом - 7500 промірників. Видання поліпшене, в тканинній оправі. Варто навести пару витинок із цього документу доби, що стосуються кіно як ідеологічної зброї комуно-більшовиків. Фактологічний матеріал стосується періоду 40-50-х років.

Обласна партійна організація приділяє багато уваги розвиткові кіномережі, поліпшенню якості кінобслуговування. Наприкінці 1946 року працювало 46 кіноустановок, кіносеанси яких відвідало 2593 тисячі чоловік. На кінець четвертої п’ятирічки кількість кіноустановок зросла до 87, а кіновідвідувань - до 2866 тисяч» Нариси історії Чернівецької обласної партійної організації.

Окремо в цьому розділі йдеться про таку показову тенденцію - неухильне збільшення кількості кіносеансів у містах. Так, у кінотеатрах обласного центру упродовж 1948 року відбулося на 170 кіносеансів більше, ніж у 1947-му. Усіх кіносеансів проведено 400, тоді як роком раніше – лише 190. Було чим похвалитися владі й щодо розвитку кіномережі в сільській місцевості:

Дбаючи про поліпшення кінообслуговування сільського населення, третя обласна партійна конференція (січень 1949 р.) зобов’язала працівників кінофікації забезпечити демонстрування в кожному селі не менше 2-3 кінофільмів на місяць. Вжиті заходи принесли відрадні результати: в 1948 році було обслужено 400 тисяч сільського населення області, у 1950 році - 842 тисячі, а в 1952 році – 1149 тисяч чоловік.

Що ж насправді стояло за тими цифрами?

Яким за змістом та силою впливу на свідомість буковинців було те кіно?

Про це - нижче.

Що писали газети про кіно в довоєнних Чернівцях?

За радянської пори для місцевої преси усталилася неписана практика: на останніх шпальтах кожного свіжого числа повідомляти читачів про те, що демонструється в головних кінотеатрах краю. А на попередніх – систематично вміщувати різноманітну інформацію про новинки радянського кінематографа: що де знімається, коли виходить на широкий екран, чому той чи той фільм варто буде поспішити подивитися.

Перші числа «Радянської Буковини» передвоєнної пори якраз можуть слугувати надійним джерелом пошуку відповідей на запитання:

- чим було кіно в Чернівцях у липні 1940?

- де його показували?

- про що чи про кого були ті перші фільми?

За даними рубрики «Сьогодні в кінотеатрах Чернівців» (початок липня 1940 року) можна зробити висновок, що в перші тижні після приєднання краю до радянської України в цьому обласному центрі відновили діяльність лише два старі кінотеатри. Їхні назви нова влада ще не встигла поміняти: «Централь» та «Аполло». Останній знаходився на вул. Янку Флондор, 14 (нинішня вул. О. Кобилянської).

Про те, що показували в цих кінотеатрах від останніх днів червня і упродовж липня, засвідчує замітка з промовистою назвою «Успіх радянських фільмів»:

«Ленин в 1918 году»,

«Степан Разин»,

«Истребители»,

«Советская Молдавия»,

«Трактористы»,

«Балтейцы»

Всього за липень ці фільми подивилося 80 тисяч чернівчан. Тільки в одному кінотеатрі «Централь» за два дні фільм «Балтійці» дивилися 2500 чоловік.

У серпні з Києва привезли «Чапаева». Його крутили в «Аполло» щодня по чотири рази: о 16, 18, 20 та 22 годинах. Отож, до обіду кінотеатри не працювали.

До кінця 1940 року асортимент фільмів розширювався. Сюди привезли свіжі стрічки «Мосфільму»: «Суворов», «Бесприданница», «Сибиряки», «Дубровский».

Цікаво, що в тому суто мосфільльмівському репертуарі не зустрічаються фільми Всеукраїнського фотокіноуправління, яке запрацювало з 1922 року й з української тематики встигло відзняти кілька вартісних речей: того ж «Тараса Трясила», «Миколу Джерю», «Борислав сміється». Втім, київська влада вважала, що з національною кінотематикою для буковинців краще не поспішати, а від початку привчати їх дивитися московське і звісно, по-московському.

Переназви старих кінотеатрів

Вже через півроку мережа чернівецьких кінотеатрів помітно розширилася. Звісно, за рахунок старих кінотеатрів, відкритих ще за австрійської доби. Зазвичай вони були розміщені в центральній частині міста й за архітектурним вирішенням дуже нагадували затишні й красиві глядацькі театральні зали – з бельетажами, балконами чи й навіть ярусами (як у Німецькому Домі). Такими ще під кінець горбачовської перебудови, отож, до початку дикої приватизації, були в Чернівцях кінотеатри: «Україна» на вул. Кобилянської, ім. Ю. Федьковича на теперішній Головній неподалік ратуші, ім. Горького на теперішній Шкільній…

Нововідкриті кінотеатри звісно ж переназвали. Найдавніший «Централь» став отримав ім’я Юрія Федьковича, «Аполло» - Ольги Кобилянської. До них додалися відомі за радянської пори три кінотеатри: «Піонер», «Комсомолець», ім. Горького. В останньому, до речі, вирішили показати першу художню стрічку українських кінематографів - «Кармелюк». Сталося те аж 18 березня 1941 року.

Із приєднанням до радянської України у 1939 році п’яти областей Галичини і в червні 1940 року – Буковини більшовицька партія посиленими темпами формувала відкриття в цих краях кінотеатрів. Мета зрозуміла – засобами кіно активніше впливати на зміну ментальності мільйонів новоприєднаних радянців.

Цікаві статистичні дані щодо цієї теми віднаходимо в замітці «Кінофікація України», отриману редакцією «Радянської Буковини» каналами РАТАУ:

У західних областях УРСР було в 1939 році лише кілька десятків кінотеатрів. Тепер їх уже стало 274. Протягом 1941 року буде відкрито ще 230. Крім т ого, в Ізмаїльській і Чернівецькій областях додатково до створених у другій половині минулого року 54 кінотеатрів відкривають ще 51. По всій Україні в цьому році закінчується кінофікація районних центрів.

Під районний кінотеатр у Заставні переобладнали … тюрму

Поспіх на місцях у безумовному виконанні ідеологічних вказівок зверху інколи доходив до абсурду. Скажімо, в Заставні довго не могли підшукати підходящого приміщення під районний кінотеатр. А тут – вказівка з обкому – перший кінофестиваль. І його проводити слід лише в кінотеатрі, якого фактично немає.

Вихід знайшли миттєво: кілька літ лякала перехожих вибитими вікнами колишня румунська… тюрма. Правда, знаходиться на такій глухій вулиці містечка, яку і вдень люди боязко обходили десятою дорогою. Отож, районний кінотеатр розмістили в твій тюрмі. В замітці, яка так і називається - «В колишній тюрмі», безіменний автор бравурно повідомляє: «Тепер тут проходить кінофестиваль. Вечорами сюди приїжджають селяни з навколишніх сіл, щоб переглянути найкращі кінофільми: «На путях», «Кубанцы», «Яков Свердлов», «Депутат Балтики», «Брат героя» та ін.

«Богатая невеста» як символ багатого села

Від перших чисел випуску газети на її шпальтах частішають публікації про кінематограф. Спеціально вводиться нова рубрика – «Кіно». Уперше вона з’явилася в числі 23 від 23 липня 1940, притому не на звичній для цієї теми останній, четвертій, а на другій шпальті. Розлогою анотацією рекламувалася «Богатая невеста», яка мала незабаром з’явитися в Чернівцях. Варто процитувати цю анотацію. Адже із такими ж пропагандистськими акцентами подаватимуться згодом під цією рубрикою всі інші матеріали:

В цьому фільмі показано людей колгоспного села в їх повсякденній роботі. Герої фільму життєрадісні, добродушні, трудолюбиві, що характерно для нової радянської людини. Які грандіозні зміни за часів колективізації господарства сталися в селах Радянського Союзу!.. Режисеру вдалося розкрити суть нового поняття про багатство. Чим багато наша радянська людина, в чому її сила і гордість? Вона багата тим, що живе у вільній країні і має де розвинути свої творчі здібності, упевнена в світле майбутнє. Буржуазне уявлення про багатство відійшло в минуле і не знаходить своїх поборників на колгоспній землі.

Зауважмо, що цей фільм «про багате заможне село» з’явився на екранах кінотеатрів невдовзі після того, як українське село пережило ретельно приховувану центральною владою трагедію голодомору 1932-1933 років.

Фільми про українців і Україну знімали росіяни

Ось ще одна показова публікація на цю ж тему і в цьому ж числі. Із замітки «Знімання фільму “Великий льотчик”» буковинський читач дізнається, що у Київ приїхала експедиція Ленінградської орденоносної студії «Ленфльм» для зйомок нового художнього фільму «Великий льотчик» - про Валерія Чкалова, його зустрічі з товаришем Сталіним і тов. Орджонікідзе, показовий повітряний бій Чкалова й Байдукова, а також випробування нового літака, на якому Валерій Павлович збирався літати навколо земної кулі. У Києві, наголошується в отриманій каналами РАТАУ публікації, буде знято основні кадри фільму. Фільм вийде на екран до роковин трагічної загибелі Чкалова.

Для заохочення чернівчан частіше відвідувати кінотеатри в газеті час від часу вміщується статистика відвідувань тих фільмів, які влада вважає найбільш результативними для формування в буковинців нового, радянського, світогляду.

Поява 1940 року на карті радянської України наймолодшої області не могла не зацікавити київських кінематографістів. Уже на початку серпня

до Чернівців на десять днів приїхала спеціальна група української студії кінохроніки, яка відразу ж взялася створювати документальний фільм про сьогодення радянської Буковини. Зйомки проходили не лише в Чернівцях, а й у селах області. За перший тиждень роботи відзняті сюжети про умови роботи на гумовій фабриці, про нове поповнення міліції, ліквідацію безробіття.

Вдруге бригада української кінохроніки прибула до Чернівців у березні 1941 року. Того разу знімали в лабораторіях Чернівецького університету, в новоутворених колгоспах, також зафіксували для історії процес лісосплаву на Черемоші з Путили до Вижниці.

Таку пропагандистську документалістику готували для кіножурналу «Радянська Україна», який зазвичай демонструвався в усіх кінотеатрах республіки перед початком художнього фільму.

З іншої публікації дізнаємося, що в лютому 1941 року на екрани виходить перший фільм Київської кіностудії «Макар Нечай».

Перелік тих, хто зайнятий у створенні цієї стрічки, переконує, що в ньому українською є лише назва. Отож: автор сценарію В. Прохоров-Старшев, режисер – В. Лєбєдєв-Шмідтгоф, оператор А. Мішурін, артисти – В. Івашева, В. Вайчіков, А. Дунайській, Н. Алісова.

Хто ж у цьому переліку прізвищ творців і акторів був українцем?

Виявляється – жодного.

У числі газети за 18 березня 1941 року вміщено розлогий анонс на кінострічку, яка знімалася в Москві: «Весенний поток». Кіностудія «Союздетфильм» бралася висвітлювати тему ролі педагога в радянській школі та важливості інтернаціонального виховання майбутніх будівників комунізму.

По війні домінував «Сталинград»

Перша інформація про відродження на Буковині радянського кіно, вимушено припиненого німецькою окупацією, з’являється в газеті «Радянська Буковина» в числі від 13 вересня. Із замітки А. Раца довідуємося, що після звільнення краю від фашистів лише в Чернівцях кіно подивилося 528756 глядачів.

Найбільше глядачів зібрали фільми:

«Сталинград»,

«Радуга»,

«Два бойца»,

«Жди меня»,

«Северная звезда»,

«Щорс»,

«Как закалялась сталь»,

«Битва на нашу советскую Украину»,

«Битва за Россию».

Нові кінотеатри відкрилися: в Сторожинці, Сокирянах, Новоселиці, Хотині, Вашківцях.

Перший обласний сільський кінофестиваль

Можна ствердити, що перше кіно у віддалені села по всій Україні, в тім числі і в новоприєднаних перед війною областях, прийшло майже одночасно – взимку 1941 року.

Підставою для такого твердження є вихід постанови ЦК КП(б)У від 23 грудня 1940 року «Про зимовий колгоспний кінофестиваль». З постанови випливали чіткі вказівки обкомам партії, однакові для всіх:

- термін проведення заходу – місяць: від 25 січня по 25 лютого;

- виконавчий орган для його організації – спеціально створений обласний комітет кінофестивалю, до якого мали увійти: начальник обласного управління кінофікації, керівники відділів пропаганди і агітації обкому партії, секретар обкому комсомолу та керуючий обласною конторою кінопрокату; очолювати такий комітет мав один із керівників області – не нижче заступника голови облвиконкому; відповідні комісії з такої ж категорії представників районних керівних органів мали створювати в усіх районах; до них додавалися ще завідувачі всіх районних відділів освіти;

- обласна влада повинна затверджувала для кожного району календарний план та репертуарний перелік рекомендованих ля перегляду селянами фільмів.

Окремий пункт постанови стосувався місцевої преси: обласні та районі газети зобов’язувалися висвітлювати на своїх сторінках хід проведення фестивалю та вміщувати різножанрові матеріали про значення і завдання цього заходу для популяризації радянської кінематографії.

Упродовж січня-лютого на підставі цієї постанови ЦК КП(б)У в областях розробляються відповідні програми дій. Скажімо, на Чернігівщині спеціальну постанову про важливу новинку культурного життя колгоспників прийняв виконком Чернігівської обласної Ради вийшла 12 лютого 1941 року.

На Буковині це сталося майже на місяць раніше. Тут за справу взялася партійна влада. Про це йшлося в розлогому листі за підписом секретаря Чернівецького обкому партії Грушецького до всіх райкомів партії від 15 січня 1941 року.

Як проходив цей важливий суспільно-політичний захід?

Для мешканців сіл, розмішених територіально ближче до райцентрів, кінофестиваль мав організовуватися базі стаціонарного районного кінотеатру. Голови сільрад у таких селах отримали вказівку виділити для перевезення селян «на кіно» необхідну кількість кінних саней.

До віддалених сіл у визначені строго за графіком дні мали доставити пересувні звукові кіноустановки з обласного центру.

Де показували кіно в таких селах?

На великій, побіленій вапном, стіні якоїсь громадської споруди. Найчастіше такою буда школа, сільрада, контора колгоспу, а то й… церква.

«Стояче» кіно на морозі

То було здебільше «стояче» кіно у вечірню пору. Кінопересувка зі спеціально обладнаного вантажного авто спрямовувала пучок світла на поверх голів десятків чи й сотень глядачів, і на стіні «бігали, говорили, билися чи співали люди… Нове, досі не бачене в селі чудо. Неважко уявити, з яким захопленням люди те споглядали. Однак, неважко й припустити, як непросто було вистояти ті півтори години стоячи на морозі в благенькому одязі…

За віднайденим в архіві «Календарним планом проведення кінофестивалю в Чернівецькій області» можна з’ясувати, в яких районах і коли відбувався той перший обласний кінофестиваль узимку 1941-го.

На складання цього графіку спрацював зональний принцип. Для кожного району відводилося 10 днів.

З 25 січня по 5 лютого – центральна зона області (Садгірський, Кіцманський, Герцаївський, Глибоцький та Чернівецький райони).

З 6 по 15 лютого – західна зона (Путильський, Вижницький, Вашківський, Сторожинецький райони).

З 16 по 25 лютого – східна зона (Сокирянський, Кельменецький, Хотинський, Новоселицький, Заставнівський райони).

Як русифіковували ментальність селян

Що з репертуаром?

Тут напрошується цікаве порівняння між східними і західними областями. Порівняємо це на прикладі далеко віддалених один від одного українських країв – Сіверщини і Буковини.

Згідно з публікацією лосинівської райгазети «Ударний Труд» (Чернігівська область), підшивку якої автор цих рядків аналізував крізь призму кіношної теми, для селян того краю взимку 1941-го демонстрували в час всеукраїнського кінофестивалю трохи більше десяти радянських картин.

Зокрема:

«Ленин в Октябре», «Большая жизнь», «Сибиряки», «Освобождение», «Мужичья история», «Москва», «Выборгская сторона», «По щучьему велению», «Цирк».

А ще – дивом пропущена Москвою стрічка творців українського кіно - «Запорожець за Дунаєм», що не могла не формувати національні почуття.

Список кінокартин, заброньованих для сільського фестивалю та Буковині, помітно відрізняється від чернігівського. Передусім для західних українців він виявився значно ширший і різноманітніший від «східняків». Складався з двох розділів: фільми художні та хронікальні науково-навчально-технічні.

У першому розділі - аж 31 назва. Окрім перелічених вище, що входили, певне, до так званого хрестоматійного списку радянського кіно, отож, для обов’язкового перегляду, - «Человек с ружьем», «Яков Свердлов», «Степан Разин», «Петр Первый» (у двох серіях), «Истребители», «Трактористы», «На Дунае», «Трилогия о Горьком», «Член правительства», «Депутат Балтики», «Моряки».

Другий розділ був удвічі меншим. Його ідеологічну спрямованість визначали вже самі назви: «Будем как Ленин», «Боевая молодость», «Две столицы» (звісно, що Петербург і Москва), «Советская Молдова», «Седовцы».

Вже з’явилися перші агітки за колгоспи: «Советское животноводство», «Механизация сельского хозяйства», «ВДНХ в Москве».

«Человек с ружьем» проти Різдва

З низки питань напрошуються два, які нібито не мають стосунку до ідеології:

Чому влада вибрала для того сільського кінофестивалю такий період – другу половину лютого? Як витримували морози бідно вдягнені колгоспники в часто не опалених залах районних кінотеатрів або на вулиці в селі? Питання не другорядні, адже в ту пору, як згадують старожили, морози були найлютішими.

З’ясувати ці питання зі сторінок тодішніх газет, які щедро рясніли розповідями про хід фестивалю, на жаль, не вдалося. Але відповідь – на поверхні: це було вигідно владі. І з точки ідеології, і з точки зору економіки.

Про що йдеться?

За церковного календаря російсько-радянської доби на початок кожного року припадала низка тривалих у часі й глибоко шанованих у народі релігійних свят – від 7 січня (Різдва Христового) до 19 лютого (Водохреща). Саме з метою скорішого відлучення радянських трудящих від «пережитків минулого» й потрібно було «втулити» щось масове, грандіозне і легко доступне. Отож, кінофестиваль на цю пору ідеологи режиму розцінювали як вдалу знахідку.

Був у цьому і економічний зиск. Селяни, принаймні ті, які зайняті в рільництві, взимку ніби як байдикували, бо урожайні поля на ту пору відпочивали й грілися під зимовими ковдрами.

Отож, саме через це зимові місяці були визнані кращим періодом для всіляких ідеологічних акцій. Цікаво, як довго протримався на Буковині сілкий зимовий кінофестиваль?

Такий ефективний із точки зору пропаганди захід влада зпапочаткувала до війни. І відразу відновила відразу по її завершенні. Втім, ставало очевидно, що ідея показувати кіно на морозі не була вдалою. Вихід знайшли. Фестиваль – однозначно зимовий, але не «стоячий» і не на морозі, а «сидячий» і, переважно, в кущових сільбудах.

Головним майданчиком для знайомства сільського населення з новими радянськими фільмами в зимову пору стають зали районних кінотеатрів. Як і до війни, до керівників колгоспів спускалися рознарядки для забезпечення доставки глядачів із сіл на планові перегляди кінострічок до райцентру.

Повоєнний репертуар теж дещо оновили. Хоча коментувати його таки немає сенсу. З довоєнних кінострічок сюди потрапила одна «Большая Жизнь». Зміст інших, новіших, був, які і раніше, всуціль заідеологізований, побудований на партійних штампах. Отож, нічого теплого і світлого для згорьованих душ тогочасних простих радянських людей такі заходи не могли принести.

Сталінський розгром «України в огні»

Про українське кіно ідеологи радянської тоталітарної системи воліли не згадувати і в прокат не пропускати. Особливо після засідання політбюро правлячої комуністичної партії, що відбулося в січні 1944-го. Тоді Йосип Сталін у своєму програмному виступі фактично розгромив нову стрічку Олександра Довженка «Україна в огні». Геній українського кіно, виявляється, відважився покритикувати політику партії в галузі колгоспного будівництва. Він зобразив у цьому фільмі справу так, «нібито колгоспний лад вбив у людях людську гідність і почуття національної гордості…». Таке кіно влада нізащо не могла пропустити в прокат.

А цей маловідомий факт можна сприймати нині чи як насмішку, чи наругу, чи помсту генію українського національного кіно. За вказівкою Сталіна до кінця 1940 року Мосфільм мав спішно підготувати і зняти спеціально для буковинців пропагандистську агітку про історію приєднання Північної Буковини до складу УРСР під назвою «Буковина – земля советская». Автором сценарію і режисером було призначено… дружину Олександра Довженка Юлію Солнцеву. Корінна москвичка, яка доти не знала нічого ні з історії, ні з культури цієї частини України, зняла за короткий проміжок часу перебування тут традиційну для тої пори фальшивку. І цю «землю совеєтскую» кілька місяців підряд безперестанку крутили в усіх селах і райцентрах, втовкмачуючи в свідомість селян московське бачення історії Буковини.

«Броненосец “Потьомкин”» у Карпатах

Важлива деталь: у повоєнному репертуарі для буковинських селян – жодного художнього фільму на українську тематику і жодного фільму, знятому українськими кінематографістами.

Гру в українізацію влада закінчила на Великій Україні ще напередодні штучно інспірованого голодомору. Хрестоматійним, отож, обов’язковим для перегляду, стає для західноукраїнського глядача «Броненосец “Потемкин”».

Цей сюжет - із записної книжки автора цих рядків періоду його праці кореспондентом газети «Радянська Буковина» наприкінці 70-х- початку 80-х років минулого століття. Він – про першого у найвіддаленішому гірському районі краю кіномеханіка Євгена Дмитровича Турчина.

Перша трудова книжка мого співрозмовника – у три рази зігнутий цупкий папірець, виданий 16-літьному юнакові 1944 року, де нерівні, писані олівцем, рядки засвідчують, що хлопець прийнятий на роботу контролером у Путильську кіномережу. А в тім, кіномережі як такої тоді в цьому районі не існувало. Прислали сюди по війні єдину на район кіноустановку, для обслуговування якої потрібно було підібрати двох хлопців. На основі цієї довідки і зроблений в окремій графі виданої пізніше Турчину трудової книжки перший і єдиний запис: працівник кіно.

Улюбленій справі віддано майже 40 років. Каже тепер: зробив небагато – возив на підводі по селах і хуторах дерев’яний ящик, ото й усього. Скромно сказав. Бо що значило тоді возити в тому ящику кінопересувку? Мала вона силу, здатну викликати в людей то жах, то подив, то захоплення. І зрозуміло чому. Не мали раніше гуцули можливості відати що ж воно за чудасія, оте кіно.

Десь під чиєюсь хатою чи й у сараї наводив на побілену стіну кінопроектор і на екрані оживали незнані досі в окрузі люди – зі своєю правдою, помислами, діями.

Із Вижниці круглі металеві диски для стрічок довозили до путильської пошти. А звідти до місць «прокрутки» все те начиння слід було якось доставляти самому. Придумав для тих кількох ящиків використати ручний візок, на якому сусід возив кам’яні брили з обмілілого русла Путилки. Так і доставляли того «Броненосця» .

«Броненосець…» та низка подібних фільмів, які роками крутили в буковинських селах, - то ідеологічна полуда, яку влада прагнула надівати на очі трудящим масам за допомогою цього засобу впливу на свідомість. І робилося це методично наполегливо і системно.

Попередники документальних кіножурналів – агітатори

На Буковині у пропаганді радянського кіно, через недовіру до місцевого населення, ідеологи додумалися до такого, чого в східних областях республіки не використовували: разом із кіномеханіками автокінопересувок райкоми партії посилали… агітаторів.

Таке буковинське кіно-ноу-хау навали «рейдом кіномеханіків», який зініціювало на пропозицію партійного комітету Чернівецьке обласне управління кінофікації. Про це стало повідомляли в пресі. Так, у з замітці «Радянської Буковини» від 21 квітня 1941 року про першу рейдову групу повідомляється таке:

«Ряд кіномеханіків вже включилися в рейд. Серед них орденоносець Г. Коваленко, В. Желтоножкін, який у селах Заставнянського, Герцаївського районів обслужив 15 тисяч глядачів, тов. Проценко, на кіносеансах якого побувало коло 14тисяч чоловік. Рейд триватиме до кінця травня».

Робилося це так: перед початком сеансу присланий із району агітатор проводить бесіду з глядачами на різні теми: тут і боротьба з націоналізмом, і здача хліба державі, і про батька Сталіна та його сонцесяйну турботу для розвиту Буковини, і про зміст фільму – як його треба було розуміти з точки зору комуно-більшовицьких ідеологів.

Пізніше таку форму пропаганди і агітації «узаконили» по всій Україні.

Лишень роль «пересувного» районного агітатора стали виконували переповнені суцільною фальшю і демагогією про «повсюдні успіхи комуністичного будівництва» хроніко-документальні журнали, які показувалися на початку як необхідний ідеологічний «доважок» до художньої кінострічки. Була визначена й стандартна тривалість таких журналів – до 10 хвилин.

І досі серед сучасників є немало тих, хто й досі заперечує чи сумнівається в справжніх причинах і масштабах цієї трагедії, списуючи все на суворість історичної доби, прагнучи відбілити тих, хто безпосередньо причетний до мільйонів безневинних людських жертв.

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Спеціально для БукІнфо (с)

Документи з фондів Державного архіву Чернівецької області, віднайдені й залучені до тексту автором публікації