Ні могили, ні пам'яті. Як рідні сестри Степана Бандери провели у сибірському засланні майже 50 років. Як Оксану забрали додому

Влітку 1941 року до сибірського заслання прибули Оксана та Марта Бандери, сестри одного з лідерів українського націоналістичного руху Степана Бандери. У травні їх заарештували разом зі своїм батьком. Проєкт Радіо Свобода «Сибір.Реалії» розповідає, як склалася їхня подальша доля у Сибіру*.

Літній чоловік пиляє дрова на вулиці біля воріт свого будинку. На запитання: де тут мешкали сестри Бандери? - Відповідає серйозно:

– Бандерівців у нас багато було, сюди ж когось тільки не посилали. Вони й зараз є, поховалися тільки, як почалася війна.

– Тут колись мешкали рідні сестри Степана Бандери. Старша тут померла, а молодша повернулася на батьківщину 30 років тому. Щось чули про це?

- Чув про це, начебто жили, але ніхто їх до пуття не знав - нетовариські. Он там будинок був їхній, але розвалився давно.

З цими словами він махає рукою у бік якоїсь улоговини, заросла високою травою, і повертається до своєї роботи.

Розмова відбувається у селі Сухобузимське, за 60 кілометрів на північ від Красноярська. З одного боку розкинулися поля та рівнини, з іншого – тайга та болота. Старожільське село, засноване на початку XVIII століття, відоме тим, що тут народився і провів дитячі роки художник Василь Суріков. Знаменита картина "Взяття снігового містечка" написана за дитячими спогадами художника.

У дворі місцевого музею стоїть англійська парова машина позаминулого століття, знайдена випадково у місцевих болотах, де колись добували золото. Співробітники музею стверджують, що у світі таких машин залишилося лише дві: перша у Сухобузимовому, а друга на батьківщині – у британському музеї парових машин.

Золота лихоманка була світлою сторінкою історії Сухобузимського району. У XX столітті він став місцем заслання. У роки Великого терору тут розташовувався радянський концтабір і жило багато політв'язнів.

Серед них сестри Степана Бандери – Оксана та Марта, заслані до Красноярського краю у 1941 році.

Заслані назавжди

Марта Бандера народилася 22 червня 1907 року у селі Старий Угринів (зараз Івано-Франківська область). Закінчила вчительську семінарію та працювала вчителем.

Оксана Бандера народилася 22 грудня 1917 року та також стала педагогом.

У травні 1941 року дівчата разом із батьком, священиком Української греко-католицької церкви, членом Української національної ради Андрієм Бандерою, були заарештовані співробітниками НКВС УРСР та відправлені до Станіслава (нині – Івано-Франківськ). Через кілька днів Андрія Бандеру перевели до Києва. Військовий трибунал визнав його винним у тому, що він проводив «ворожу роботу проти Радянського Союзу» і засудив до розстрілу. 10 липня вирок виконали.

А його доньок без суду та слідства відправили на заслання до Красноярського краю.

За даними сайту "Меморіал. Красноярськ", засланців з України привозили до багатьох районів краю. Загалом за 10 років, з 1942-го по 1951-й, до Норильлагу прибуло 181 870 ув'язнених, а вибуло 136 774. З них звільнилося 79 654, етаповано – 39 779, 17 000 осіб загинуло. У ці роки з'являються спеціальні табірні відділення для каторжників – чоловіків та жінок. А серед ув'язнених, як їх називали - "бандерівців", - родичі, сестри та дружини уявних і справжніх прихильників Степана Бандери.

Більшість із них отримали вирок – 5 років заслання. Але після відбуття терміну їх не звільнили. У 1950 році їм було оголошено, що вони "зіслані назавжди".

Багатьох українців протримали у "вічному" засланні до середини 1960-х років. А деяких і довше, як Марту та Оксану Бандеру.

Матеріали у їхній справі досі засекречені на росії ФСБ, хоча обох уже давно немає в живих. Інформацію про них можна знайти лише за уривчастими відомостями та спогадами мешканців Сухобузимського, які не знали про те, хто вони такі, аж до 1989 року, коли за молодшою ​​сестрою Оксаною приїхали із Західної України.

"Тоді ніхто не ділив за національністю"

У Сухобузимському районі було так багато засланців, що зараз важко розібратися, хто тут корінний, а хто прийшлий. Старожили-сухобузимці не ставили приїжджим зайвих питань, головним з яких було: ти за що до Сибіру потрапив?

Марту та Оксану привезли до Красноярського краю під конвоєм. Оксані тоді було трохи більше ніж 20 років. Марті – трохи за тридцять. Визначили їх у селище Усть-Кан на злитті Кана та Єнісея, де знаходився ліспромгосп та було багато роботи на лісоповалі та сплаві колод.

Чомусь адміністрація ліспромгоспу "забула" поставити сестер на «довольствіє». Тобто роботу їм давали (примусово), а їжу – ні. Від голодної смерті врятували місцеві жителі, які ділилися продуктами та дровами. А ще Марта та Оксана шили на замовлення одяг. Десь у них виявилася швейна машинка, яка і врятувала їх у той час. За кілька років їх перевезли до Сухобузимського. Вони оселилися у старій хатці під номером 7 на вулиці ім. Сергія Портнягіна. Сьогодні ця невелика вулиця загублена у центрі селища, вузька та не асфальтована. Знайти її не просто навіть по навігатору.

"…Ранок починався з молитви. І тепер, коли у них у Сухобузимському з»явилася хоча й крихітна (зате окрема!) хатинка, у куточку кімнати стоїть ікона, можна увійти в цей особливий настрій. Скільки років це треба було приховувати від чужих очей… Коли Марта та Оксана жили в бараках, не можна було й подумати відкрито звернутися до Бога.

Тепер же під час молитви можна наблизитись до тих, за кого таємно молилися всі ці довгі роки заслання. …За матір, що завчасно померла у 1922 році від туберкульозу у великій печалі про своїх сімох дітей – одне за одного менші.

Молодшому Богдану виповнився 1 рік, Оксані – 5, Василю – 7, Володимиру – 9, Олександру – 11, Степану – 13. Найстаршій Марті-Марії було 15 років. …За розстріляного батька – греко-католицького священика о. Андрія… Сестри подумки вимовляли імена братів – Василя, Олександра, Богдана, – які безвісно канули у війну. Сестри Володимири, яка відбувала термін у таборі. Але навіть під час молитви було страшно вголос назвати ім'я старшого – Степана Бандери”.

З нарису красноярської журналістки Ольги Вавиленко "Таємні молитви сестер Бандери"

– Чесно, їхнє прізвище, Бандера, навіть не пов'язував ніхто зі Степаном Бандерою, – розповідає місцевий житель Віктор Резвицький, він усе життя живе у Сухобузимському та пам'ятає сестер. - У нас багато українців жило, їх часто всіх скопом називали просто "бандерівцями" - не зі злості або щоб образити, а просто як визначення - звідки вони. Про сестер знали, що це жінки самотні, з тяжкою долею, вони ні заміж не вийшли, ні дітей не залишили, так і прожили на самоті.

Будинку, де жили сестри Бандери, вже не існує, на його місці, в улоговині, висока трава, на узбіччі калюжі. Сусіди про двох жінок, які тут жили, Оксану і Марту, чули. А хтось їх пам'ятає.

– Тоді ніхто не ділив за національністю, жили та жили, дуже спокійні, добродушні, всі їм допомагали, – розповідає місцева мешканка Валентина Косминіна, – на прізвище їх ніхто й не звертав уваги, у нас стільки було чудових імен, і польських, і татарських, і тих самих українських. Я пам'ятаю, що батьки їм привозили дрова, цікавилися здоров'ям, допомагали, вони сильно хворіли обидві. Друзі не заводили, самі в гості не ходили і до себе не запрошували, весь час були вдвох.

Аж до початку 1960-х років вони мали відзначатись у міліції. Управління КДБ Красноярським краєм також стежило за ними, перевіряло листування. Намагалося з'ясувати, з ким вони підтримують зв'язок. Але стеження нічого не дало.

– Що мене дивувало – вони ніколи нікому не нарікали. З ними так вчинили, по суті, все життя вкрали, а вони все спокійно приймали, навіть з гідністю. Хоча неправильно все це, зараз ми розуміємо, дико навіть. Чому їм не давали повернутися, адже всі терміни вже скінчилися? – каже Валентина.

Про Оксану Бандеру розповідає у своїх спогадах про Сухобузимське заслання "харбінець" Володимир Катенін, який потрапив до Красноярського краю за те, що народився в Маньчжурії і до 1945 був не радянською людиною. Він працював на місцевій МТС (машино-тракторна станція) і щоранку зустрічався з Оксаною на "розводках" (так на радянському сленгу називався розподіл трудових обов'язків): "…щодня стикався з однією жінкою років 40, невеликого зросту.

Вона працювала у Петра Адамовича комірницею та видавала робітникам лопати, кирки та інший господарський інвентар. Цю жінку звали Оксана, вона була рідною сестрою лідера західноукраїнських націоналістів – Степана Бандери.

Жила вона на засланні з сестрою, яка не працювала, бо була хвора”.

Красноярська журналістка Ольга Вавиленко у своєму нарисі "Таємні молитви сестер Бандери" розповідає про побут та повсякденне життя Оксани та Марти так:

"Всі в окрузі тоді тримали корів, часто по-сусідськи пригощали одне одного молоком. Але Бандери ніколи не дозволяли собі взяти щось задарма. Параска Петрівна Абраменко згадує:

– У нас була хороша корова, Оксана Андріївна щодня брала по літру молока, тоді воно 10 копійок коштувало. Я не хотіла брати плату, бачила, що бідно живуть, так вона насильно залишить монетку.

Жінки вручну копали город лопатою. Воду носили здалеку: колодязь на сусідній вулиці.

Щоби полити грядки, ходили з відрами на Бузим – ще далі. Але на городі та огорожі - ідеальний порядок. Щороку вони обмазували та білили свою хатинку. Під вікном росла смородина та польові квіти, які Оксана принесла з лісу. Вона постійно зрізала траву серпом, виходило щось на зразок газону».

Оксана та Марта не знали, що їхня сестра Володимира з чоловіком священиком Теодором Давидюком перебувають недалеко від них.

Члена ОУН (Організація українських націоналістів) Давидюка та його дружину заарештували у вересні 1946 року.

Військовий трибунал засудив обох 10 років таборів. Володимира потрапила до Краслагу. Їх шістьох дітей відправили до дитбудинку. Теодор Давидюк загинув у таборах, а Володимира Андріївна 1956 року повернулася до дочки Мирослави до села Козаківка Долинського району. Померла вона у серпні 2001 року у віці 88 років.

У 1960 році сестри Оксана та Марта Бандера були звільнені зі спецпоселення, але повернутися додому вони не могли. У спеціальній довідці Міністерства внутрішніх справ написано: "без права повернення до колишнього місця проживання".

Так вони й продовжували удвох жити у Сухобузимському, доки 1983 року не померла старша сестра Марта. Її поховали під скромним обеліском на сільському цвинтарі, і Оксана лишилася сама. Тепер до її обов'язків входило не тільки наведення порядку в будинку та на ділянці, а й догляд за могилою сестри.

За кілька років почалася перебудова, і Оксана почала отримувати листи з України із запрошенням повернутися на батьківщину. У 1989 році з Івано-Франківська до неї приїхали гості, щоб умовити її залишити Сибір. За словами сусідів, вона сказала, що поїде до України "просто так, подивитись", і навіть речі із собою не взяла.

Але назад, певна річ, не повернулася.

1990 року до села приїхала делегація із Західної України, для перепоховання останків Марти Бандери. Так старша сестра вирушила на батьківщину за молодшою.

– Коли приїхали по прах [Марти], всі, звичайно, спочатку здивувалися, навіть уявити собі не могли – навіщо це потрібно комусь там [на Західній Україні], – згадує Віктор Резвицький.

Тільки тоді в Сухобузимському і дізналися, що Оксана та Марта – сестри того самого Бандери. І їхнім сусідам у селі стали зрозумілі причини затворницького життя сестер.

Оксану в Україні зустріли із почестями. Їй одразу ж дали трикімнатну квартиру. 1995 року вона стала почесним громадянином міста Стрий Львівської області. У 2006 році президент Віктор Ющенко нагородив її орденом "Княгині Ольги" ІІІ ступеня за визначні трудові досягнення, активну громадську та патріотичну діяльність.

Газета "Московський комсомолець" відгукнулася на цю новину помірно хамською статтею "Орденозна сестра", в якій журналіст МК повідомив читачам, що, на думку редакції, Оксана Андріївна Бандера такого ордену не варта, її трудові досягнення перебільшені, оскільки більшу частину життя вона вимушено провела у засланні. Загалом «якихось» п'ятдесят років.

У 2008 році Оксана померла у віці 91 року і була похована поряд із сестрою на цвинтарі міста Стрий. У Сухобузимському не залишилося ні місця, де вони жили, ні могил, ні пам'яті.

* Текст з архіву Сибір.Реалії