Буковинцям варто знати, як Російська імперія переконувала українців Австро-Угорщини в тому, що вони «росіяни»

Минулого року, 12 липня, на сайті Кремля вийшла пропагандистська стаття Володимира Путіна про Україну. У ній президент РФ пише, що сучасні державні кордони України були сформовані за часів СРСР, коли в її склад увійшли південно-східні, західні регіони, Буковина та Крим. Понад сто років тому російські пропагандисти також переконували частину українців Австро-Угорщини в тому, що вони — росіяни. Тоді частина з них у це повірила, і з початком Першої світової багато з таких «росіян» заплатили за цю ілюзію своїми життями. НВ публікує матеріал журналіста Олега Шами про цей період української історії.

Історія повторюється: як російські пропагандисти переконували західних українців, що вони - росіяни

Вкінці березня 1913 року стіни зазвичай безлюдних залів Дворянського зібрання в Петербурзі здригалися від овацій. Тут делегати з'їзду Галицько-Руського благодійного товариства (ГРБТ) обговорювали, як їм здавалося, тяжке становище своїх уявних одноплемінників, які проживали в Австро-Угорщині.

От уривки промови Анатолія Савенка, депутата Держдуми з Києва: «Зараз росіян в Галичині вороги люті, жорстокі, нещадні оточили суцільною стіною і нищать їх». І далі: «Наш історичний гріх в тому, що ми забули про 4 млн наших братів, які перебувають під ярмом Австро-Польщі. Їх переслідують і ненавидять тому, що ненавидять нас, і прагнуть знищити до того, як велика Росія встигне відродити своє національне життя і звільнити Русь під'яремну».

До Першої світової війни українці Східної Галичини, Закарпаття і Буковини офіційно іменувалися етнонімом, похідним від середньовічної держави Русь, — русинами або рутенцями. Саме тому їх дорівняли до росіян представники інтелігенції Петербурга і Москви без особливих дискусій.

З 1860-х у східних землях Австро-Угорщини виходила преса на язичії - сурогаті старослов’янської, української, російської та польської мов. Його створили місцеві інтелектуали-москвофіли, одержимі духовною єдністю з Росією. На сторінках своїх газет, які фінансувалися з Петербурга, вони просували цю ідею в маси. У мирний час місцева поліція сприймала подібне як дивацтво або, в крайньому випадку, як порушення громадського порядку. Однак з початком Першої світової наївні симпатики Росії стали мішенню шпигуноманії - багатьох з них знищили без суду або заслали до концтаборів.

Уявні брати

На початку ХIХ століття Петербург і Москва остаточно монополізували право спадкоємності територіальної і культурної спадщини давньокиївських князів. У 12-томній Історії держави Російської її автор Микола Карамзін називає росіянами всіх східних слов’ян в сфері впливу Києва.

Петербург поклав на себе місію захисту світового православ’я і слов’янства. Адже Росія була єдиною незалежною державою, де ці складові були панівними. Щоразу, коли слов’янські народи в складі Османської чи Австро-Угорської імперій переживали будь-яку кризу, їхні представники бачили в далекому російському цареві запоруку кращого життя.

Українська інтелігенція Австро-Угорщини розділилася на два табори. Одні називали себе москвофіли, слідуючи постулату: всі східні слов’яни — один народ. «Яко русский человек не могу в Москве не видите русских людей, и, хотя я малорусин, а они великорусы, то таки и я русский, и они русские — писав (орфографія збережена) в 1866 році Іван Наумович, греко-католицький священик, який народився в польськомовній сім'ї під Львовом. — Просвещение у нас на Руси было насамперед в Киеве, потом перенеслось на север… Русь Галицкая, Угорская, Киевская, Московская, Тобольская и пр. — это одна и та же Русь».

Москвофіли протистояли — спочатку ідейно, а потім і політично — народовцям, які доводили: українці вже з часів Київської Русі розвивалися як окремий народ. В ідеях цього напрямку влада в Росії бачила загрозу цілісності імперії. У травні 1876-го цар Олександр II, відпочиваючи на німецькому курорті Бад-Емс, підписав указ зі своїми правками: найвищим розпорядженням заборонялося видавати або ввозити книги «на малороссийском наречии». А ще він розпорядився: «Поддержать издающуюся в Галичине в направлении враждебном украинофильскому газету Слово, назначив ей постоянную субсидию, без которой она должна будет прекратиться». Від руки на указі дописано: «1.000 р. из сумм III жанд. отд. в текст заключения не вводить, а только иметь в соображении ».

Рубль тоді коштував три австрійських гульдена. А призначена царем щорічна допомога дорівнювала тому, у що обійшлося відкриття 1861-го і перші роки існування Слова.

Дивні люди

Усамому Петербурзі москвофільску пресу зустрічали критично. Микола Чернишевський відповів на перші номери Слова статтеюНаціональна безтактність: «Навіщо ж говорити про племінну єдність ламаною мовою, якою ніхто не пише ніде? Наші малороси вже виробили собі літературну мову незрівнянно кращу: навіщо відділятися від них? Що за дивні люди!»

А от як відгукнувся анонімний публіцист Слова на подібні зауваження: «Мильно (помилково) думают наши побратимы, же мы ныне зачинаем в Галичине литературный язык творити, — язык сей, дяковати Богу, был от давних давен; писали ним Котляревский, Основьяненко, Шевченко и много инших — и як они писали, пишут ныне наши писатели».

У 1871 році вже згаданий Наумович почав видавати в Коломиї газету Руська правда, яка виходила більше 40 років.

З тієї пори москвофільські видання в Австро-Угорщині росли як гриби після дощу. Реальне число їхніх читачів складно оцінити. У звітах про передплатників вказувалися цифри від однієї до трьох тисяч. Однак безліч газет і брошур, виданих за російські гроші, розходилися безкоштовно. Часто навіть серед неграмотних селян — щоб довести інвесторам популярність видань.

«Важко уявити людині, яка не бачила писань галицьких староруських авторів, яке неймовірне „язичіє“ галичани вважали зразковою російською літературною мовою», — писав у 1892 році Костянтин Арабажин у статті для енциклопедії Брокгауза і Єфрона.

Ціна ідеї

На початку ХХ століття в Росії почалася справжня істерія з приводу уявних росіян за кордоном. Особливо коли Галицько-Російське товариство очолив депутат Держдуми граф Володимир Бобринський. У 1908 році він поїхав на загальнослов’янський з'їзд у Прагу, яка була тоді в межах Австро-Угорщини. Промови російського парламентарія явно підбурювали до сепаратизму. Протягом кількох наступних років він об'їздив усі «російські» землі сусідньої імперії, і тамтешня влада завела на нього справу, повідомивши, що відтепер він persona non grata в країні.

Це тільки підбадьорило Бобринського. Він одним з перших усвідомив силу і ціну пропаганди. Гроші на подібні ідеї в Росії з’являлися миттєво. Ще в серпні 1876 року дружина Івана Аксакова, голови Московського слов’янського благодійного комітету, записала в щоденнику про телеграму генерала Михайла Черняєва, який подався добровольцем до Сербії на війну з турками. Він просив надіслати своїй сім'ї 500 руб. «Чоловік негайно вислав дружині Черняєва 3 тис. руб. і сповістив, що «комітет буде посилати їй тисячу рублів щомісяця, доки її чоловік служить в Сербії».

Там же Аксакова повідомляє про поширений спосіб збору коштів на слов’янські справи: «Чоловіка і кількох директорів приватних банків Москви викликали телеграмами на таємну нараду, де всім їм було наказано відкрито оплатити державну позику Сербії. Але насправді її забезпечить державний банк, який таємно перерахує кошти приватним банкам, а тим залишається тільки публічно здійснити надання позики».

Олександра Бахтуріна, сучасний російський історик, посилаючись на Архів зовнішньої політики Російської імперії, повідомляє: «У 1909 році міністерство внутрішніх справ і міністерство фінансів прийняли рішення про регулярне виділення коштів на допомогу прикарпатським росіянам. Щорічно виділялося 60 тис. руб. і 25 тис. руб. [за запитом керівників відповідних відомств]. У 1911-му Петро Столипін (прем'єр-міністр) відпустив одноразово 15 тис. руб. на вибори до австрійського парламенту. Звісно, йшлося про допомогу організаціям москвофільської орієнтації».

На з'їзді ГРБТ в Петербурзі Бобринський виступив з довгою промовою про звірства, які нібито чинять з православними в Австро-Угорщині. На доказ він наводив листи свідків «свавілля» своїм рідним, які виїхали до Америки. Цитував, наприклад, повідомлення безіменної жительки з Угорської Русі (Закарпаття): «Чоловік мій Федір сидить у в’язниці. Судити його будуть не раніше як через шість років». Інша «росіянка» з тієї ж місцевості писала, що її односельчанку поліція покарала, підвісивши на дереві, від чого та померла. А в галицькому селі Залуччя на православному молитовному будинку поляк-поліцейський повісив табличку «Не заходити! Ящур!» — це теж подавалося як образа релігійних почуттів.

Особливу увагу Бобринський приділив обставинам арештів православних в Сігеті і Львові. Першу справу були заведено на 94 селянина і отця Алексія (Кабалюка) з буковинського села Іза. До того, що в Петербурзі описувалося як бузувірство, призвела вельми дивна поведінка самого священика. У 1902 році селяни звернулися до сербського патріарха, щоб той надіслав їм православного настоятеля на зміну уніатському. За три роки в Ізі так і не дочекалися нового батюшку. Тим часом Кабалюк, уродженець Закарпаття, отримав сан священика в Яблочинському монастирі (тоді в Російській імперії). Почувши про потреби жителів Ізи, він очолив тамтешню громаду, що суперечило загальним правилам рукопокладання в Австро-Угорщині: православних священиків там призначали Сербський або Константинопольський патріархи.

Кабалюка влада постійно виганяла з Ізи, проте він завжди повертався, одного разу переодягнувшись в єврейського торговця, поки не емігрував спочатку до Росії, а потім до Америки. Скандал зчинився, коли ізянам прислали греко-католицького пастиря. Ті збунтувалися, і поліція заарештувала без розбору близько 200 чоловік. Половину з них відпустили ще до суду. Отець Алексій приїхав на процес з Америки і отримав 4,5 роки в’язниці, 32 особи — менші терміни. У Росії Кабалюк заробив імідж мученика і удостоївся золотого наперсного хреста від царя Миколи II.

У той же час у Львові розглядалася справа православного священика Максима (Сандовича) з галицького села Граб. Духовну освіту він здобув у семінарії Житомира (тоді в складі Росії). Повернувшись на батьківщину, він швидко прославився скромністю, і до нього потягнулися навіть греко-католики. Церковні збори новий священик встановив невеликі, а обряди часто проводив зовсім даром. До того ж отець Максим безкоштовно роздавав москвофільську пресу, до якої селяни ставилися як до дару небес.

У тих краях населення нерідко змінювало конфесію через жадібність святих отців. Наприклад, в буковинському селі Оришківці відразу понад тисячу православних перейшли в уніати — місцевий батюшка занадто дорого просив за свої послуги.

У березні 1912 року Сандович заїхав до свого колеги Ігнатія (Гудими), священика села Залуччя. Через пару днів місцева поліція отримала донос про те, що, прогулюючись по мосту через Черемош, батюшки нібито вимірювали кроками його довжину, що могло використовуватися зі шпигунською метою.

Пунктуальна австрійська поліція відправилася в Граб з’ясувати обстановку. Тут злостивці Сандовича донесли, що дехто з дітей його прихожан на уроках в місцевій школі висловлювалися, що їхній імператор не Франц-Йосиф, а російський Микола II. За чутками, отець Максим казав, що незабаром Галичина перейде до складу Росії.

Оскільки під час обшуку у Сандовича і Гудими виявили численну москвофільську пресу, обох батюшок заарештували. Суд над ними відбувся тільки через два роки. Вирок був виправдувальним.

Ведмежа послуга

Вигоду від цих процесів отримали насамперед російські пропагандисти. З трибуни Петербурзького з'їзду ГРБО архієпископ Волинський Антоній, учитель Сандовича, ораторствував: «Ми повинні гукнути на весь світ: «Ми чуємо ваші стогони!»

На цей з'їзд продавалися квитки. «Ціна була чимала, по 10 руб., — писали газети. — Але всі 5 тис. місць були розкуплені». До того ж Бобринський видавав свої промови окремими брошурами і продавав їх по 25 коп.

Микола Гірс, російський посол у Відні, 27 березня 1913 року писав до Міністерства закордонних справ: «З властивим йому неприборканим запалом і безтактністю Бобринський налаштовує проти православних Прикарпатської Русі адміністративну владу як в Галичині, так і в Угорщині».

У березні 1914 граф ще й прокрався на судові процеси проти святих отців. У Петербурзі австрійське посольство відмовило йому у візі, але Бобринський зумів отримати її в Румунії. Увійшовши у Львові до зали суду, він вигукнув до Сандовича і Гудими: «Целуем ваши вериги!»

Російські архіви пояснюють поведінку Бобринського: на початку 1913-го він вимагав від уряду збільшити витрати на підтримку «росіян» в Австро-Угорщині до 200 тис. руб. (500 тис. гульденів). Історик Бахтуріна пише, що від серпня того ж року діяльність москвофілів у Галичині стала найбільш активною, оскільки міністр закордонних справ Сергій Сазонов повідомив мінфіну про необхідність забезпечити суму, яку вказав Бобринський.

^{Карта 1900 року, яка зображує настрої країн Європи щодо сусідів і своїх колоній. Серйозно-гумористичною назвав її автор, британський карикатурист Фредерік Роуз / Фото: DR}

З початком Першої світової війни австрійський генштаб зобов’язав військове командування посилити заходи проти підозрілих елементів. У серпні 1914 року крайовий президент Буковини Рудольф фон Меран створив з цією метою військово-польові суди. Доходило до безглуздих розправ. Наприклад, жандармський вахмістр Лакінгер хвалився, що в одному селі під Вижницею повісив 41 москвофіла. А лейтенант Троб наказав спалити село Уторопи за те, що його жителі симпатизували росіянам.

Безліч русинів опинилися в таборах для інтернованих. Тільки через один з них — Талергоф — пройшло близько 7 тис. справжніх симпатиків Росії і русинів, які необачливо залишили при собі москвофільські газети. Більше 1 тис. загинули там від хвороб і голоду.

Цей матеріал опубліковано в № 40 журналу НВ від 3 листопада 2017 року