«Жоден українець не один. Наша спільна міць надихає. Знаю, переможемо», - інтерв’ю з чернівецькою журналісткою, а нині - бойовим медиком Тетяною Таран

Інтерв'ю
15 липня 2022 року
1934
1

У моєму оточенні є чимало людей, якими я захоплююсь. Ба більше – сильно пишаюсь. Троє моїх колег – головний редактор Петро Гайдащук, журналістка Тетяна Таран та режисер Віктор Терьохін – з першого дня повномасштабного вторгнення росії в Україну пішли на фронт.
Я пам’ятаю той день і те прощання. Чи не кожен з нас напружено мовчав, дивлячись в нікуди і ледь стримуючись, аби не заплакати. Невідомість. Переживання. Страх. Міцні обійми і безмежна віра у те, що повернуться. З перемогою.
Петро на зв’язок виходить рідко. І одне повідомлення «У мене все добре» викликає полегшення, спокій і, мабуть-таки, справжнє відчуття щастя. Пан Віктор хоч інколи, та все ж пише моїм колегам чи все гаразд. Із Танею ми спілкуємось частіше. І ось, навіть, вдалося взяти у неї невелике інтерв’ю, яким я хочу поділитися з вами.

Отож, коротка розмова про війну з моєю колегою і подругою Тетяною Таран.

Таню, розкажи коли і чому ти вирішила піти захищати Україну?

– Усвідомлення того, що заради України я можу впевнено вбивати, прийшло до мене поступово. Спершу я із журналістським азартом спостерігала історичні події з 2013 року. Побувала на Майдані, проводила інформаційний моніторинг псевдореферендуму в Сімферополі і, для повної картинки, мріяла потрапити в зону проведення АТО. Вдалося. Щоправда не журналістом, а психологом в одному з добровольчих батальйонів.

І от, коли мене залишили чергувати при вході на базу, з автоматом в руках, а всі інші поїхали на завдання, я вперше зрозуміла, що у разі потреби я стрілятиму. Без варіантів.

Десь відтоді почала цікавитися військовою справою. Відчувала, що це знадобиться.

Розкажи трохи про свій медичний військовий досвід?

– Окрім диплома психолога, маю і освіту медичної сестри та відповідний досвід роботи.

У 2020 році знайомий запропонував підписати контракт із ЗСУ. Так я стала бойовим медиком. Прослужила трохи більше року, звільнилася через сімейні обставини. З радістю повернулася до журналістики. Спокійним життя було недовго - пів року. А тоді почалася повномасштабна війна.

Звичайно, що осторонь мобілізації я опинитися не могла, так само, як і не змогла б спокійно жити, знаючи, що мої друзі-побратими ризикують своїм життям десь там, без мене. Повернулась у рідний підрозділ ЗСУ. На щастя, медична практика тут в мене більш терапевтична: збити підвищений тиск, дати знеболювальне, витягти скалку, перемотати кінцівку з розтягненням або порізом, і, зрештою, направити до відповідного лікаря, коли хвороба загострилася.

За всі місяці війни в моїй батареї було два легких поранення, і двоє людей загинуло. Сподіваюся, більше втрат ми не понесемо.

Часто повертаюся думками до того останнього обстрілу (на мій День народження), коли загинули хлопці, аналізую, що я могла ще зробити. Тоді встигла лишень оцінити стан свідомості, була втрата часу через інтенсивний обстріл. Евакуювали ми вже 200-х. Хлопців могла врятувати лише операційна, до якої дуже далеко. Там були стрімкі масивні крововтрати, а в одного осколком «винесло» життєво важливі органи. Сама себе все ще намагаюся заспокоїти, але подумки все ще шукаю варіанти спасіння.

Як сприйняли твої рідні звістку про те, що ти ідеш на фронт? І чи вдається зараз підтримувати зв’язок?

– Рідні звикли до того, що ніякого загальноукраїнського «кіпішу» без мене не обійдеться. 24 лютого моя мама подивилась на мене і спокійно сказала: «Я знаю, яке рішення ти приймеш». Вона допомагала мені збирати речі. Я їй за це дуже вдячна. Щодня підтримуємо зв‘язок, за можливості.

Як сприйняли таке рішення колеги?

– В той день, коли ми з головним редактором зібралися перед від‘їздом з вами, колегами, в повітрі відчувала тривожну тишу. Певно, ми боялися думати, що можемо більше в цьому складі не побачитись. Було тяжко, але впевнено - мусимо бити ворога.

Чи сумуєш за роботою журналістки? І чи плануєш до неї повернутися після перемоги?

– Звичайно, я дуже сумую за роботою. В журналістиці є свій особливий вайб. Це постійний рух і нова інформація. Люблю таке. Дуже сподіваюся, що після перемоги ми всі зберемось за ранковою кавою і добряче обіймемось, поговоримо, обміняємось тим досвідом, знаннями, які пропустили за час відсутності.

Чи забезпечена ти всім необхідним на службі?

– Забезпечена на службі всім. Без волонтерів мої хлопці не мали б всіх необхідних медикаментів, перев’язувального матеріалу. І без вас я б не мала оновленого військового гардеробу, після того, як попередній згорів у машині під час обстрілу. Щиро обожнюю наших людей і не стомлююсь дякувати.

Самостійно також купила собі те спорядження, яке вважаю необхідним … і гарним (дівочий військовий шопінг).

Які зміни сталися в тобі за останні 5 місяців?

– Зміни в собі... Бентежать. Я стала нетерплячою і нестриманою в побуті. Ловлю себе на тому, що лаюсь на рівні з побратимами. А мені ще повертатись в мирну Україну, де я маю стежити за своїм язиком, тримаючи мікрофон в руках. Відчуваю, що після повернення з армії мене чекає титанічна праця над собою.

З позитивних змін – можу похвалитися хіба холодним розумом у стресових ситуаціях. Під час обстрілів вмикається якийсь інстинкт, ти дієш чітко, ти не клякнеш, ти здатна оцінити стан загалом і упевнитися, чи все гаразд із побратимами. А вже після пережитого, у безпеці, розслабляєшся, усвідомлюєш, що могло трапитись, і починається, так би мовити, «епілепсія», тебе безконтрольно колотить.

Що тобі допомагає підтримувати бойовий дух?

– Бойовий дух підтримують буквально всі «мої» люди. Родичі, близькі друзі, ви, колеги, і, звичайно, побратими. Коли я з ними у військовій пригоді, знаю, що можу покластися на них. А це дуже важливо. Зараз жоден українець не один. Наша спільна міць надихає. Знаю, переможемо.