Дикий і Лиховій: Щоб не програти війну, потрібен новий суспільний договір щодо мобілізації

Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний своєю статтею в журналі The Economist апелював до американської еліти, а вилив відро крижаної води на голови української аудиторії, яка “зачекалася перемоги”. Виявилося, що перемога України не прийде “автоматом”. Вона може взагалі не прийти. А щоб не програти, Україні потрібно терміново виправляти ситуацію, зокрема з мобілізацією. Як саме? Що відбувається на фронті? Чого чекати невдовзі?

Про це в новому випуску програми “Дикий і Лиховій” говорять:

• Дмитро Лиховій, головний редактор “Новинарні“,
• Євген Дикий, військовий і політичний експерт, ветеран АТО.

Нижче до вашої уваги – текстова версія розмови.

Не тільки перемога. Висновки зі статті Залужного

– Валерій Залужний зробив велику послугу всім, хто говорить про військову тематику, і видав аналіз війни, проблем та потреб ЗСУ в трьох матеріалах для журналу The Economist. Це інтерв’ю, стисла колонка і розширений “технічний” есей. Серед них основний текст…

– …Саме ця “технарська” стаття про озброєння. Оцей довгий великий документ, я переконаний, дійсно він сам писав. Там чітка стилістика генерала, який закінчив військову академію і по поличках розкладає оперативну й стратегічну обстановку.

А з двох інших матеріалів, які вийшли в популярні версії The Economist, видно, що з ними працювали журналісти. І, треба віддати належне, вони зміст не зіпсували. Хоча, коли змінюється форма і робиться вижимка, часто акценти трошки зміщуються.

Тому я радив би для ознайомлення саме повну, базову версію есе Залужного.

Так, вона нудно написана, як і належить аналітичному військовому документу. Але там немає жодної води, жодних образних порівнянь, наприклад, із Першою світовою. Все дуже чітко розкладено.

– На мою думку, Залужному як мінімум [генерал-лейтенант Михайло] Забродський допомагав, який був співавтором його статей приблизно такого напрямку рік тому.

– Цілком може бути. Один генерал чи два генерали – це я тобі по цьому документу не визначу. Але де генерал, а де журналіст – це видно.

– Дві голови краще, а Забродський – заступник Залужного як головнокомандувача.

Отже, Залужний говорить про те, що війна стає позиційною, а нам, щоб в ній конкурувати, потрібні:

• підтримка для переваги в повітрі,
• покращення засобів радіоелектронної боротьби,
• посилення контрбатарейної боротьби (це фактично артилерія),
• нові технології мінування для проходження ліній оборони
• і здатність мобілізувати і тренувати більше резервів – це покращення ситуації з мобілізацією.

Для дуже багатьох, особливо для тих, хто не стежить за війною постійно, не стежить за джерелами трохи глибшими, ніж офіційні, стали холодним душем або й великим розчаруванням висновки Залужного про те, що ми, виявляється, не зовсім так успішно наступаємо і що перемога не так близько, як багатьом здавалося. Я б навіть сказав би, що Залужний у цих висновках багато в чому суперечить попередній офіційній риториці. Про те, що перемога – єдиний результат, і питання тільки у віддаленості до цієї перемоги. А от що буде, якщо ми не виконаємо умови для перемоги і програємо? Тож, як я бачу, багатьох ця стаття ввергла в песимізм. Багато хто почав замислюватися.

Тож який саме може бути вихід, якщо не перемога?

Наприклад, двоє військових у фейсбуці про це запитують. Масі Наєм свого імені не приховує, він питає: “який план у випадку, якщо ми програємо?” Ще один із моїх френдів-журналістів, який зараз у Збройних силах, але просив його не називати, ставить запитання так: “чи можна вже нашому народу почати говорити, що буде, коли ми програємо?” І Олександр Равчев, не військовий, запитує: “а що для нас тоді буде поразкою?”

Як взагалі готувати народ до того, що ми можемо не виграти?

– Почнемо з того, чому взагалі для багато кого ця стаття стала холодним душем. Я там для себе взагалі нічого нового не побачив. Але, скажімо так, для мене було важливо переконатися, що наше вище військове командування абсолютно тверезо й реалістично оцінює обстановку та добре поінформоване. Мене це порадувало. Бо минулого року, наприклад, у нас бували нюанси.

– Які саме?

– Тепер уже можна про це говорити. Бували установки на рівні командирів середньої ланки не повідомляти погані новини нагору. Коли, наприклад, за день здають 12 опорників, а в рапорт потрапляє два зданих опорники. Решта просто “вчасно не здали рапорт”. А це дуже страшна совкова практика – коли через те, що ти просто повідомив реальні, але неприємні речі, то ти ж і винний. І багато офіцерів, які переймаються за свою кар’єру, намагалися дозувати інфу. А, відповідно, чим вище йде наступна ланка, тим більше викривлення інформації.

Для мене стаття Залужного в цьому плані дуже показова. Отже, наше військове керівництво реально контролює ситуацію на фронтах, це гуд. Це перша умова, без якої далі не працює нічого.

Ми бачили на прикладі орків, що трапляється, коли вище командування неправильно оцінює обстановку і неправильно проінформоване про противника і свої можливості. За рахунок цієї поганої поінформованості ми виграли перший етап війни.

Але, на мою думку, щоб для людини ця стаття стала холодним душем, треба було до цього дуже класно вмоститися в теплій ванні. Насправді в нас усе ж таки, достатньо вільне інформаційне поле – слава Богу, попри всі обмеження воєнного часу і деякі зловживання цими обмеженнями. Тому виходить, що люди самі собі встановили певні внутрішні фільтри, налаштувавшись тільки на ті хвилі, де повідомляють оптимізм. І впритул не чуючи інших сигналів, які в нашому інформполі весь цей час насправді були.

Виявилося, що таких людей багато. Просто тому, що жити в теплій ванні, в принципі, комфортно.

Я дуже сподівався, що ми вже вивчили цей урок. Адже ми вже колись дуже хотіли шашликів на травневі. Настільки, що категорично не вірили в цю велику війну. Я думав, що 24 лютого це вилікувало. Що ми все-таки вивчили, що потрібно дивитися на реальність, якою вона є, а не якою нам би хотілося її бачити.

Ну, виявилося, що декому для повернення в реальність потрібно, щоб особисто головнокомандувач про це заявив.

Ну окей, він заявив. Тепер можемо з цієї точки вести відлік розуміння суспільством реальної воєнної ситуації.

Тепер із цього приводу дисонує власне колонка головнокомандувача і деякі інші публічні заяви. Ну, припустимо, єдиний телемарафон від командувача ЗСУ не залежить. Але реляції Генштабу – це його вертикаль.

Вийшло так, що хоча стаття адресована англомовній аудиторії і писалася конкретно під американців, менш як за добу її переклали українською, і в нас вона стала набагато потужнішою медіаподією, аніж у Штатах.

Залужний і ті, хто з ним працював при підготовці матеріалу, виходили з того, що західні еліти, яким адресовано послання, досить добре поінформовані, і пробувати вводити їх в оману – це собі ж дорожче. Тому було обрано шлях чесної комунікації реальних проблем. На мою думку, це абсолютно правильний вибір.

Тим часом наше суспільство для себе зробило такі дивні відкриття: що виявляється, ми не просто ще не виграли війну, а далеко ще не факт, що ми взагалі її виграємо.

Справа в тому, що ми сильно розслабилися.

Ну, давай згадаємо зміну настроїв у перебігу подій.

Перед початком великої війни: “Господи, не дай Боже ця велика війна, в нас нема жодного шанса її виграти. Нас знищать!”

Далі – початок великої війни: “Швидше за все, нас знищать, але ми дорого себе продамо”. Тоді утримати Київ було надзадачею. Я “солдат на один бій” після 2014 року, тоді збирався прийняти цей один бій уже на вулицях Києва. І таких було добіса.У чергах по зброю було не проштовхнутися від таких, які прийшли померти, але з собою хоча б пару москалів прихопити.

На цьому настрої сталося перше диво: виявляється, орків можна бити. Виявляється, що вони не чекали взагалі такого шаленого опору. І сталося це диво під Києвом. Орки відкотилися з півночі України.

У нас стався перший перелам. Ми допустили нарешті, що ми можемо не програти.

Далі була страшна важелезна літня кампанія на Донбасі з жахливими втратами, з вогненим шквалом 60 тисяч снарядів на день з російського боку. Поступове відповзання нашої армії, здача одного міста за іншим, але кожного з шаленими боями. Фактично – повільний, майже безнадійний відступ, але кожного разу завдаючи ворогові втрат, втрат і втрат.

Потім був наступний перелам. Це Херсонська операція і те, що я так і називаю Харківське диво. Співставне з Київським. У той момент ми прийняли для себе факт, що ми можемо не просто не програти, а що ми можемо навіть виграти. Що орків можна розбити і перемогти.

Дуже важливо, що ми це зрозуміли і сприйняли.

АЛЕ З ЦЬОГО ДАЛІ ЧОМУСЬ БУЛО ЗРОБЛЕНО НЕПРАВИЛЬНИЙ ВИСНОВОК. ЩО ЯКЩО МИ В ПРИНЦИПІ МОЖЕМО ПЕРЕМОГТИ – ЗНАЧИТЬ, ПЕРЕМОГА НАМ УЖЕ ГАРАНТОВАНА.

Що якщо орки можуть цю війну програти – значить, вони глобально вже програли. Питання тільки в часі. Більше чи менше.

Що мене тригерить у цього сенсі – це не наїзд на конкретну компанію, але це показник настрою. Коли ти дзвониш по “Київ Стар” і в когось зайнятий телефон, тобі такий гарний механічний голос повідомляє: “Ваш абонент розмовляє, і поки він розмовляє, перемога наближається”.

У мільйонів українців склалося враження, що можна просто займатися своїми справами, а перемога настане. Так, наче це, блін, Новий рік – хочеш ти чи не хочеш, але просто за календарем він прийде.

А з перемогою не так.

Ми переламали хід війни і почали перемагати, тому що доклали до цього надзусиль. А коли ми повірили в те, що перемога можлива, замість того, щоб потроїти ці зусилля, ми розслабились. Ми вирішили, що якщо вона можлива, значить вона вже точно буде. І, зокрема, це дуже дистанціювало тил від фронту. Люди переключилися на інше. “Ну, стоп, в принципі, все вже зроблено. Ну, я не встиг тоді з різних причин піти воювати – а тепер який уже сенс? Вже вистачає тих, хто там зараз”.

Я знаю, що декого з наших глядачів дуже тригерять цитати з русского рока. Так уже вийшло, вибачте. ми на ньому виросли. Тому я пригадую Єгора Лєтова: “А при комунізмє всьо будєт зашибісь, он наступить скоро, надо только ждать… [Там наверное вообще не надо будет умирать]”. От, власне, з нашою перемогою стало саме так.

Хоча, навіть при найкращому для нас розвитку подій, – а я досі вважаю його можливим, і я вважаю перемогу й зараз абсолютно досяжною, – це не станеться так, що от було важко-важко, а потім потроху стало легшати. Ні. Знову згадую Другу світову. Тоді нацистський рейх – так само, як зараз путінський рейх – не збирався визнавати поразку аж до останніх днів. Вони мобілізовували все більше і більше людей. Вони розвивали оборонне виробництво, клепали купу зброї, виробляли всякі нові “вундервафлі”. І саме в 1944 році всю Британію засипали ракетами “Фау”, зносили буквально цілі міста. Але від цього все одно перемога союзників не стала менш незворотною.

І в нас динаміка буде саме така. Оркостан воюватиме все сильніше до моменту, поки зламається. А не почнеться поступове покращення вже відсьогодні.

Але для того, щоб сталося саме так, спершу треба нам не зламатися. Для цього нам треба не тільки воювать і воювать, а й саме пахать і пахать. Тилу це стосується не менше, ніж фронту.

Фронт наразі робить усе, що може. Питання, які дати йому можливості, щоб фронт зміг більше. Це і залізо, і люди. Причому в останні місяці люди виявилися більш критичним ресурсом, вибач за таке формулювання.

Це якщо коротко формулювати, що взагалі відбулося, після чого Залужному довелося писати таку статтю. Насправді сумно і невесело. Але зовсім не безнадійно. Це зовсім різні речі. Констатація неприємної реальності і безнадія на майбутнє – це дві величезні різниці, як сказали б в Одесі.

Тривалий час у нас більш-менш вистачало людей, але дуже бракувало заліза, зброї та боєкомплекту. І тільки під кінець цього літа заліза стало більш-менш прийнятно за кількістю. Але на цей момент закінчилися люди.

Якщо раніше ми постійно чули плачі й стогони про брак снарядів і мін, то зараз – принаймні на найбільш критичних напрямках, де наші в наступі, або навпаки, де треба відбити дуже активні атаки ворога, – б/к підвозять. Зате я чую від мінометників: “Ми розносимо орківський опорник, а на нього нікому зайти”. І оце вже питання не до наших західних союзників. Із цим нам дідусь Байден не зарадить.

– Як на мене, пункт про мобілізацію і посилення резервів особовим складом Залужний у статті тільки тому поставив на п’яте місце, що це було звернення для американської аудиторії. Вона нам може допомогти з артилерією, РЕБом, протимінними засобами, а людьми не допоможе. Тоді як для України це внутрішня першочергова проблема.

– П’ятий пункт для американців був про те, де нам готувати ці резерви. Ішлося про те, що ми в себе не можемо збирати людей великими масами, бо одразу прилетить; ми таке вже проходили. А звернення до Заходу – “дайте нам полігони для підготовки наших резервів”. Тому в статті саме така розстановка по значущості.

– Але у стислій колонці Залужного йдеться не тільки про підготовку й полігони. Він говорить і про те, що “в нашому законодавстві є прогалини, які дозволяють громадянам ухилятися від своїх обов’язків”, і про спроби розв’язання цих проблем. Про єдиний реєстр військовозобов’язаних. Про те, що “маємо розширити категорію громадян, які можуть бути призвані за мобілізацією”, тощо. І справді, в цьому контексті не зрозуміло, чому президент Зеленський досі не підписав прийнятий Радою закон про зниження призовного віку за мобілізацією з 28 до 25 років.

– Так, є таке. Але я говорю про його ключові меседжі саме до американської аудиторії. Тобто взагалі виступ Залужного був не для українського суспільства.

Я тобі зараз скажу як директор державної установи (Національний антарктичний науковий центр). Аналогічні документи в мене в роботі називаються “обґрунтування потреби в отриманні таких-то товарів та послуг”. Фактично документ Залужного – це звернення до наших союзників з обґрунтуванням потреби у певних видах військово-технічної допомоги на наступний рік. От так його треба розуміти. Інша річ, що українське суспільство в ньому побачило набагато глибше.

– …І ми в ньому вперше побачили визнання Залужним помилки з очікуваним терміном наступу на Півдні. Він констатує, що думав: якщо танковий кулак буде зібраний, новостворені бригади виконають свою місію і реалізують те, чому їх навчали на західних полігонах, то через чотири місяці ми будемо в Криму. Цього не сталося. І Залужний визнає, що 150 тисяч вбитих москалів теж не зупинили Росію.

До речі, головнокомандувач говорить про 150, тоді як у нас святкували 300 тисяч знищених окупантів…

– Бо він говорить до американської аудиторії, яка має свої джерела інформації. До речі, оця цифра (150 тисяч) мені виглядає дуже реалістичною.

Пам’ятаєш, ми з тобою говорили, що серед отих пентагонівських “утєчок”, які сталися через якогось там придурошного хлопчика, був дуже схожий на реальний документ, де називалася цифра російських втрат – 120 тисяч убитими і 300 тисяч загальна. Це було станом на лютий, тобто до початку нашого великого наступу. Залужний фактично каже таким чином, що ми за літо приплюсували ще 30 тисяч [росіян] тільки “двохсотими”. Як на мене, це дуже непогане число.

Я нагадаю, що за два роки чеченської війни загинуло 7,5 тисяч москалів. А за десять років афганської війни загинуло 14 тисяч радянських.

Залужний констатує, що ця цифра страшних втрат Росію не зупинила, вона далі преться вперед.

Загалом, дуже добре, що головнокомандувач взяв на себе відповідальність і визнав свої помилки.

Але, по-перше, давай уточнимо, що це були помилки далеко не лише головнокомандувача. Це було наше колективне помилкове бачення розвитку подій.

І давай коротко розберемо: а) які були основні помилки, в чому вони полягали? б) а чи все було помилковим?

Не можна зводити ситуацію, яка зараз склалася, тільки до того, що ми накосячили. Помилки реально були, але були й деякі умови для них.

Почнемо з ключової помилки нас усіх. Я теж її дуже довго поділяв. Це уявлення, що існує певний треш-холд (англ. – “поріг, ліміт”), коли кількість цинкових гробів, які приїжджають у Росію, перейде в якість – у несприйняття російським суспільством цієї війни з усім, що з цього витікає. А, можливо, також переqlt в розуміння російським керівництвом, що ціна завелика, давайте краще відповземо, чим стільки крові втрачати.

Від першої години цієї війни в нас була установка, що ми маємо знищити якомога більше москалів, і ті, які лишаться, – відступлять. На півночі України саме так сталося. Втрати військ РФ тоді перейшли межу, після якої ці війська просто ставали некерованими. Вони ставали легкою здобиччю навіть для сільських ДФТГшок. По них стріляли з-за кожного рогу, по всіх трасах горіли їхні бензовози тощо. І тому їх вивели. Але виявилося, що це суто тактичний, оперативний рівень.

І була така ідея, що ворога можна знекровити глобально, а не лише на півночі України. Бо це ж спрацювало в чеченську війну. Вони сказали: “Нє, з нас досить. Ви як завгодно з тими чуркобєсами домовляйтесь, навіть визнавайте поразку, але вийдіть звідти, досить із нас цинків”. А тут 150 тисяч – і нічого. Ті самі солдатські матері, які в першу чеченську виходили на масові демонстрації після 7 тисяч убитих, просто йдуть у собес і записуються на “Ладу Каліну”.

Ми не врахували, настільки змінилося російське суспільство.

МИ ВСІ НЕ ВРАХУВАЛИ, НАСКІЛЬКИ НИНІШНЯ РАШКА ДЕГРАДУВАЛА ПОРІВНЯНО З “СОВКОМ” ТА РАННЬОЮ ЄЛЬЦИНСЬКОЮ РАШКОЮ.

Наскільки в них тепер життя перестало бути цінністю. І вони будуть іти на убій просто нескінченно.

Ну, гаразд, може, десь там той “трес-холд” і є. Може, якщо вбити мільйон москалів, це все-таки спрацює. Але це дуже далека мета.

Наразі виявилося, що ні, треба шукати інші підходи. Що слабким місцем Росії є не кількість цинків.

Це одна помилка наша. А далі було ще одне. Я нагадаю, за яких умов Залужний озвучив, що наш весняний наступ, як тоді очікувалося, прорве орківський фронт, що ми вийдемо до Криму і так далі. Він у грудні 2022 року озвучив нашим союзникам конкретні потреби: 300-400 танків, 500-700 “бех”, 500 гармат тощо. Вибач, а що з цього дали? Танків дали приблизно сотню. Із гарматами й БМП схожа історія. Нам спершу в кращому разі половину від потреби пообіцяли – на штат двох американських дивізій. А потім у реальності на початок наступу доїхало як на одну американську бригаду. А все решта ще потроху доїжджало аж до початку осені.

Вибачте, це абсолютно не ті умови, про які йшлося. Коли приїхали ATACMSи. F-16 досі десь літають, але поки не тут.

За цей час орки окопались – їм дали фактично дев’ять місяців, щоб вибудувати величезну систему оборони, якої не було на момент, коли Залужний озвучував цю потребу.

І треба віддати належне нашому ворогові, який у критичний момент втілив абсолютно злочинний, але геніальний з військової точки зору хід: підрив Каховської ГЕС. Він просто зірвав наш план “А” з форсуванням Дніпра і просуванням в орківські тили через Херсонську область. Після цього, власне, і довелося штурмувати лінію Суровікіна дуже недостатніми для цього засобами.

От так воно й сталося. Це війна.

Війна – це завжди така штука, де в тебе є твої плани й бажання, а у ворога – свої плани й бажання. І в бою лише якийсь відсоток у кожного реалізується. Ні в кого ніколи не реалізується 100%. А в даному разі вийшло практично 50 на 50, на жаль.

Тим більше, що оркам дали час на мобілізацію восени 2022 року. Насправді їх можна було добити ще тоді. Але для цього нам потрібно було у 2022-му мати хоча б ті ресурси, які нам дали в 23-му. А так тупо не було чим. От тоді якраз ще було ким, а не було чим. І коли росіяни провели мобілізацію на 400 тисяч душ – це поміняло весь розклад.

Орки визнали для себе, що будувати стратегію на великих походах на Київ, Харків та Одесу їм уже слабо. Для цього в них уже немає і близько належного ресурсу. Тоді вони почали будувати стратегію на тому, щоб затягнути нас у затяжну позиційну війну на виснаження ресурсів.

Бо вони абсолютно переконані, що в такій війні Рашка завжди виграє. Просто тому, що вона більша, і в неї більший ресурс. І на Заході, і в нас багато хто в це вірить.

Хоча насправді для мене величезна загадка, а чи насправді Рашка дійсно готова до довгої війни на виснаження ресурсу.

Залужний відповідає Дикому?

– Я приготував цитату із великої статті Залужного. В цій цитаті багато хто має підстави вбачати відповідь на твої оцінки. Автор називає того, кому він відповідає, “військовим аналітиком”, і йдеться про такі умовиводи, як у тебе. Ось цитата:

“І попри заяви деяких так званих військових аналітиків, різного роду публікації, зокрема і в російських ЗМІ, щодо поступового ослаблення Росії, ми не маємо права принижувати значущість та можливості російського озброєння, його засобів розвідки та протидії, здатності ВПК держави-агресора постачати у війська значну кількість як застарілих, так і найсучасніших зразків озброєння та військової техніки”.

Ти попередні рази говорив тут якраз про те, що “по залізу” Росія виявилася не такою забезпеченою, як нам здавалося. Парируй.

– Так, і я це говорю з абсолютно конкретними цифрами.

Але тут я якраз цифр не бачу. Тут я бачу якраз впадання в певний пафос з усякими “так званими аналітиками”. Ну, оскільки я сам себе ніколи “військовим аналітиком” не називаю, то я згодний із “так званим”. Тут якраз без проблем. Нічого особистого.

Але, знову ж таки, враховуючи, для кого він це пише, він мав на увазі мої виступи. Я думаю, що його в даному разі набагато більше цікавило, що пишуть західні аналітики.

І так, коли ти звертаєшся з проханням дати тобі додаткову зброю, логічно не применшувати можливості Росії, а навпаки, перебільшити їх. “Он який великий страшний ворог, дайте нам ще хоч щось”. Це нормальний підхід для обґрунтування потреби.

Але якщо ми говоримо про те, що ці пасажі прочитала ще й частина нашого суспільства, то вона там могла побачити тезу російської пропаганди, яку москалі старанно вбивають у голови і на Заході, і в нас: про непереможність Рашки.

А тому це слід розбирати з цифір’ю, про що ми вже говорили. А де ж та непереможність і скільки саме тої непереможності?

Російський оборонпром реально намагається “встать з колєн”, збільшити свою потужність, працювати в півтори зміни, бла-бла-бла. Але все одно вони ніяк не можуть впоратися з двома проблемами. Це критично важливі комплектуючі, які є незамінними. І це брак кваліфікованих кадрів. Якщо хтось не вірить, що перед ними реально стоять ці проблеми – просто згадайте “танці” Путіна перед Кім Чен Ином.

Вибачте, Росія зараз, щоб утримати фронт, справді змушена виклянчувати снаряди в Північної Кореї. Так, мільйончик наклянчила.

У росіян близько 4 мільйонів снарядів лишилось, плюс приїхав мільйон корейських. Але в них була витрата порядку 10-12 мільйонів за рік.

Інша річ, що на цьому тлі не варто їх і недооцінювати. Просто треба бачити слабкі місця ворога, щоб по них бити. А, наприклад, по дронах вони виявилися набагато більш креативнми й адаптивними, ніж ми. При тому що на старті цієї війни в нас була перевага по БПЛА – за рахунок того, що в нас дронами займалася волонтерська спільнота, яка за визначенням креативна, жива, активна. А в РФ немає поняття такого волонтерства взагалі. Жалюгідні спроби щось мавпувати…

Але коли волонтерської спільноти нема, за все відповідає держава. І в Росії зробили висновки щодо дронів на рівні держави – запустили масове виробництво. А нас зараз 200 з чимось команд клепають дрони. І більше ста моделей, які використовуються. Але жодна з них не збирається в більшій кількості, ніж у десятках одиниць. Хіба зараз деякі з виробників вийшли на перші сотні. А в росіян моделей до десятка, а найбільш вживаних всього три. Вони далеко не ідеальні, але масові: “Ланцет”, “Орлан”, “Шахед”. В усіх цих трьох випадках вони беруть кількістю.

У нас, наприклад, той самий “Бобер” імені Притули дає “Шахеду” сто очків наперед за технічними характеристиками. А за кількістю, сорян, це неспівставні речі.

– До речі, згадаю, як ми потирали руки під час нальотів “бобрів” на “Москва-Сіті” в липні-серпні, коли росіяни в офісних центрах брали вихідний, очікуючи наших наступних атак. Але коли востаннє були такі результативні відчутні атаки на Москву?

– Тут можу хіба зауважити, як у нас часто пояснюють, чому давно не було масових ракетних обстрілів з боку РФ: “вони накопичують”.

– І ми накопичуємо?

– Думаю, так. Певно, ми теж накопичуємо. Але питання – в якому темпі накопичуємо.

Підсумовуючи, хоча в росіян є певні дуже серйозні успіхи по оборонпрому, виявилось, що електроніку для танків вони не виробляють, навіть підшипники для танків не виробляють. Бо, виявляється, останні 25 років всі підшипники були німецькі, а тепер потрапили під санкції. І якщо в дронах складовими є цивільні компоненти (крім вибухівки, якої в РФ достатньо), то в танк не засунеш підшипник від цивільного автобуса. Тож російському ВПК впродовж року навряд чи сильно вдасться піднятися.

“У росіян – стратегія очікування другого пришестя”

– Інший висновок головнокомандувача, який багатьох тригернув – це те, що ми переходимо до позиційної війни. І цей меседж, по-перше, багатьох трохи засмутив, а з іншого боку – привніс те, про що не говорила офіційна пропаганда. Що на цій війні може бути і от так. Що маємо паралелі з 2014-2015 роками, коли АТО перейшла в статичну стадію. А Залужного така ситуація взагалі наштовхує на порівняння з Першою світовою війною.

– Тут треба розуміти, яка зараз стратегія у росіян. Це стратегія очікування другого пришестя.

Вони чітко визнають, що у 2024 році їм годі сподіватися на якісь серйозні військові успіхи. Не будуть вони знову брати Київ, Харків, не йтимуть на Одесу. Вони це знають. Але в них задача на 2024 рік – утримати окуповані на зараз території, утримати лінію фронту і максимально нас перемелювати при наших спробах цю лінію фронту проривати.

ТАКИМ ЧИНОМ ВОНИ ХОЧУТЬ ДОЧЕКАТИСЯ “ДРУГОГО ПРИШЕСТЯ” ТОГО, КОГО ВОНИ ТАК ЛАСКАВО НАЗИВАЮТЬ ТРАМПУШКА.

От Дональд Трамп після 2024 року повертається в Білий дім, за їхньою версією (а це зовсім не виключено), і от тоді добрий хороший Трампушка перекриває хохлам повністю вентиль – перестає постачати зброю, б/к. І от тоді-то орки вертаються і по повній програмі мстяться. Це наразі їхня ледь не офіційна військова стратегія перемоги у 2025 році.

І я б виходив саме з такого – найгіршого – сценарію. Припустимо, що дійсно з 2025 року все перекривається. Ми ж бачимо, які великі “гойдалки” хитаються в західних суспільствах і в США зокрема стосовно допомоги Україні.

Але з цього приводу є один із моїх улюблених анекдотів. Про те, як Бог оголошує громовим голосом до всього людства: “Люди, ви мене дістали, я в вас уже не вірю, ви безнадійні, тому через тиждень – всесвітній потоп. Але не буде вам цього разу ні Арарата, ні Ноєвого Ковчега. От просто заливаю все”. Ну, там всі в шоці, звичайно, паніка. Росіяни бухають по-чорному. Десь у Франції в кожному сквері оргія. Треба ж останній тиждень прожити, все діла. Старий ребе збирає євреїв у синагозі. Каже: “Ну що, євреї, новину чули?” – “Чули”. – “Милосердний Господь дав нам цілий тиждень, щоб навчитися дихати під водою!”

Я вважаю, що ми зараз у схожій ситуації. В нас є ще цілий рік, щоб навчитися забезпечувати себе зброєю та б/к і стати набагато менш залежними від того, кого там оберуть у Білий дім. І якщо ми цей рік не профукаємо, якщо ми не повторимо історію з очікуванням шашликів, або навіть більш свіжу історію – з очікуванням, що хтось там сам прорветься у Крим, – а якщо ми поставимося до цього саме як до надзавдання, настільки ж складного, як було відстояти Київ у 2022-му, – якщо ми так само на цю задачу навалимось, – то так ми переможемо.

Проблеми мобілізації та паралелі з поразкою УНР

– Ти радиш враховувати як найгірший сценарій припинення американської допомоги. А я, дивлячись на проблеми, які існують із мобілізацією, з військоматами, із забезпеченням ТЦК плану призову, можу додати, що ще один найгірший сценарій може бути раніше, ніж повернення Трампа. Якщо ми не виправимо ситуацію з мобілізацією, то через рік у нас просто не буде змоги поповнити до боєдатного стану ті підрозділи, які воюють ще із 2022-го. Не кажучи вже про їхню заміну, ротацію.

– Це дійсно критично важливий момент. І ми з тобою почали тут говорити про необхідність великої “домобілізації” ще тоді, коли це було “не в тренді”. І вигребли купу лайна в коментах. Зате тепер цю проблему озвучує і Залужний.

– …І ця тема стає мейнстрімовою. Велика кількість людей все одно не хоче її приймати, бачить тисячі причин, чому не треба мобілізуватися, висуває купу умов. Але ж це так не спрацює – коли ми всі сидітимемо і чекатимемо, поки нам реформують ТЦК, поки рекрутинг стане цифровим, а вся корупція буде подолана.

– Це взагалі “шикарно”. Будь-що прив’язувати до повної перемоги над корупцією – це завідомо нереальна відмазка, щоб не зробити цього ніколи. Тому що ніде в світі корупція до кінця не подолана.

– За останні кілька тижнів я міг безпосередньо ознайомитися з діяльністю ТЦК, і хочу сказати, що там, крім усього іншого, отой інформаційний шквал улітку – з масовим викриттям та звинуваченням хабарників-воєнкомів – дуже дався взнаки. Тепер робота ТЦК заледве не паралізована. Тому що звільнили начальників ТЦК, але на їхні місця ефективні керівники не прийшли. Тим, кого перевели до військкоматів, треба час, щоб розібратися, як воно працює, яка там нормативна база. У бойових офіцерів немає бажання приходити на скомпрометовані посади, де помилишся, недогледиш – і ти станеш обвинуваченим. В результаті план призову не виконується від слова “зовсім” (як ми вже говорили, на Полтавщині станом на вересень – 13%). Тож ці показники дуже позначаться на ЗСУ за деякий час.

– Тут варто наголошувати на тому, що в нашій історії таке вже було. Українська Народна Республіка була чудовою, дуже демократичною країною. Настільки, що вона не проводила мобілізаційного призову. Вона закликала тільки добровольців. А добровольців виявилося недостатньо, щоб протистояти російській армії, де червоні проводили тотальні мобілізації з розстрілами ухилянтів. І коли росіяни пригнали сюди мільйонну армію “мобіків”, десятки тисяч добровольців УНР не змогли цей мільйон стримати.

А тим часом мільйони українців відсиділися по хатах. Вважали, що вони капець які розумні, що їх проминула чаша сія, що їх не вбили на фронті. А після цього ті самі люди вмирали від голоду в 33-му. Їли своїх дітей. Причому це були саме мільйони людей.

А якби ці мільйони мужиків, які померли від голоду в 1933-му, раніше пішли в армію УНР, то не було б ніякого Голодомору-1933. Українців не розкуркулювали б і не висилали в Сибір. Порівняймо тодішні Фінляндію й УНР.

Хтось запитував, який план на випадок, якщо ми програємо війну? Камон, це в кого як, в залежності від настрою. Або загинути в останніх боях, відступаючи. Або чекати за принципом “горе переможеним”, сподіватися на милість тих, що прийдуть. Але це сподівання на милість явно необґрунтоване.

Я знаю особисто людей, які інколи так тихенько десь дозволяють собі патякати: “Ну, от Крим же ж здали – і що? Живуть же ж там люди”. Ну, як живуть. У Криму страшний російський режим, як і в самій Росії. Цей режим знищує тих, хто щось неправильне вякнув. Але якщо ти не вякаєш, а тихо пашеш, бухаєш водочку і не пред’являєш владі жодних претензій – то, в принципі, так, ти дійсно спокійно живеш. Тебе не чіпають, це правда. Багатьох людей це влаштовує.

Але є нюанс. Для того, щоб було так, як у Криму, треба було здатись без бою. Причому навіть не 24 лютого, а в 2014 році. А після десяти років війни, із них півтора року великої війни, коли ми завалили 150 тисяч москалів, ніякого Криму не буде. Буде велика Буча. Та й то Буча була “розминкою”, це вони ще тільки заходили. Буде Маріуполь. Буде поліцейська управа в Новій Каховці зі скривавленими пилками і тому подібне.

І не треба мати ілюзію, що Євросоюз прийме ще 30 мільйонів біженців. Це півтора року тому в ЄС був пік співчуття до нас, емпатії. Вони відкрили всі двері, всі кордони. Зараз такого вже не буде. Вони просто порахують, скільки людей захоче в’їхати, і не приймуть.

Ну, хіба що останнім наказом Залужного [до своїх вояків], коли вже буде видно, що армія розбита, буде вийти через Угорщину (сміється), організувавши також коридор для виходу мирного населення.

До речі, була б моя воля, я б в угорську пресу таке ІПСО запустив би – нібито “злив” секретного документа ЗСУ про те, які будуть дії української армії в разі програшу війни (сміється). Хай би вони трошки подумали, чи варто допомагати росіянам виграти цю війну. Але це інша зовсім історія.

– Ти провів паралель з УНР 100-річної давності. Залужний говорить паралелі з Першою світовою щодо позиційної війни. Я помічаю й іншу схожість із подіями того часу: взаємопоборювання українських сил під час війни. Бачу настрої в соцмережах, бачу реакцію, якщо апелювати до сумління військовозобов’язаних, які уникають мобілізації. І приходжу до висновку, що нам, хочеш не хочеш, у нинішніх умовах потрібен такий собі суспільний договір.

Цей договір зафіксував би розуміння проблеми та її можливе подолання. Ідеться про єдиний реєстр військовозобов’язаних, про розв’язання проблем у ТЦК та на ВЛК, про подолання корупційних схем, про перехід до рекрутингу за вакансіями, які подають військові частини – як це зараз робить LobbyX. Також визначення терміну призову за мобілізацією – щоб люди знали, скільки їм належить прослужити до звільнення. При цьому військовозобов’язані в тилу мали б утворити легітимну чергу для мобілізації і служби в армії – в різний час, на різних посадах, відповідно до зобов’язань і суспільної потреби.

– Я постійно цю тезу качаю, але ти зараз чудово сформулював. Що це має бути саме суспільний договір воєнного часу. Я ще ні від кого такого формулювання не чув, а воно дуже, на мою думку, дуже точне.

ТИ ВЛУЧИВ САМЕ В СУТЬ. ВИНЕСИ ЦЕ ОДРАЗУ В ЗАГОЛОВОК. СУСПІЛЬНИЙ ДОГОВІР ВОЄННОГО ЧАСУ.

Бо я казав про кроки назустріч з боку держави і з боку суспільства. Але ти це формулюєш в даному разі набагато фундаментальніше. Так і є.

– Так. Бо кожен із нас може знайти сотні причин, чому він саме зараз не може піти служити, не може заповнити якусь вакансію в армії в тилу чи на фронті (а мобілізація – це ж не лише “окопи”). Але якщо це кажуть всі одночасно, тоді настає просто повний песець. І треба говорити про цю загрозу з усіх можливих рупорів. От і Залужний фактично це починає доносити.

– Я, до речі, хотів почути від Залужного обидві тези. Про необхідність мобілізації – це ми почули. І про необхідність демобілізації тих, хто вже своє відвоював. А з цим у наших генералів проблема.

– Якщо ситуація з призовом лишатиметься така, як зараз, то я просто не бачу, хто їх зможе замінити.

– Але якщо не буде поставлена мета, що за пів року, наприклад, ми їх маємо демобілізувати, і всі, кого зараз набирають, служитимуть рік, півтора чи два, – так само далі буде складно мобілізувати.

Визначення терміну служби – це ключовий пункт. Це принципова різниця: віддати державі рік чи навіть два – або ж отримувати квиток в один кінець.

– Треба знати, що тебе замінять інші підготовлені люди, обороноздатність не погіршиться. Але щоб це питання вирішити через рік, починати треба навіть не зараз, а рік тому.

– Прикро визнавати, але в орків так і є. Вони за мобілізацією служать не нескінченно, а визначений термін – 12 місяців. Інша річ, що потім їх намагаються наколоти, не відпускати. У Росії з цим дуже непросто, але базово все ж таки закладено, що рік відвоював – гуляй.

– Запитання з фейсбуку. “Цифрова мобілізація в ті підрозділи, куди хочеш”. “Смарт-мобілізація”, озвучена віцепрем’єром Федоровим. Чи життєздатна ця ідея?

– Щодо “смарт-мобілізації”, сама по собі вона проблему не вирішує. Але це крок в правильну сторону. Як частина комплексу заходів ця ідея дуже грамотна.

Взагалі, [віцепрем’єр-міністр з інновацій, розвитку освіти, науки та технологій – Міністр цифрової трансформації Михайло] Федоров у цій війні, в принципі, часто виступає як яскравий приклад цивільного, який робить системні правильні речі для того, щоб ми виграли цю війну. “Армія дронів”, Brave1 тощо. Знаєш, є такий вислів: “Війна – це занадто серйозна справа, щоб доручати її тільки військовим”.

Що стосується рекрутингу військовими частинами – на мою думку, це другий за значенням крок [для розв’язання проблем із мобілізацією] після обмеження терміну служби. Дати можливість частинам самим, напряму проводити рекрутингову компанію. Це частково вирішило б проблему паралізованих військкоматів.

– Але для цього треба, щоб працювали відношення від частин. А не так, як зараз.

– От. Для цього треба скасувати всього один наказ начальника Генштабу Шаптали від липня минулого року. Наказ, який забороняє воєнкоматам направляти людей по відношеннях у військові частини.

Наприклад, є людина, яка готова йти воювати, але не хоче потрапити у в/ч з поганою репутацією під дурного командира, “Жукова локального масштабу”. Що теж буває. Натомість людина знає іншу в/ч, готова з нею воювати, і там є під неї місце – її готові взяти й надають для цього відношення. Людина йде з цим відношенням у військкомат, а там кажуть: ні, в нас наказ Шаптали, ми не маємо права тебе туди направити, бо ми зараз комплектуємо іншу в/ч, і ми всіх маємо забити саме в її штатку, поки її не наповнимо.

Я колись думав, що це військкомати просто так план виконують. А ні, це наказ Генштабу.

– Я знаю історії, коли на останньому етапі – вже з полігону учебки – чоловіка забирала таки перша військова частина. Та, що прислала відношення. Але його “викупляли”, наприклад, за генератор.

– Це вже жорсткий неуставняк (сміється). Або це дійсно якийсь цінний фахівець. Я як ротний за рядового піхотинця генератор не віддав би.

– Якщо боєць мотивований і хоче служити саме в цій військовій частині, то він сам купить генератор.

– Це вже інша річ. Про це я не подумав.

На цьому напрямку ще дуже багато про що можна говорити. Але, як на мене, два ключових кроки – це обмеження терміну служби і можливість служити там, де ти домовився.

А про виправлення корупції у військоматах всі й так говорять. І про єдиний діючий реєстр військовозобов’язаних Залужний пише. Бо військкомати досі не знають, хто де живе і кого де можна набирати. Адже в нас абсолютнао більшість людей живе не за [старою] пропискою.

Крім електронного реєстру, я б дадав би ще одну річ. І це дуже непопулярно. Але після тих кроків назустріч людям, про які ми говорили, треба де в чому гайки закрутити. Адже в нас наразі є величезна дірка в законодавстві. Якщо тебе вже призвали і ти втік – це кримінал. А якщо ти просто не стоїш на обліку, відмовляєшся на нього ставати й отримувати повістки – то це адміністративка за штрафом. А штрафи можна платити до нескінченності. Тому, на мою думку, треба криміналізувати ухиляння від обліку.

Лінія фронту: чия ініціатива?

– Зі статті Залужного багато хто робить висновок, що він констатує невдачу наступу і перехід до іншого етапу війни. У фейсбуці Олександр Курта запитує: чи означає це, що наступ на Токмак – все?

– Поки ми тут з тобою дискутуємо, під Токмаком продовжуються бої.

І продовжуються саме наші наступальні дії. Від часу, як вийшла стаття Залужного, там було доволі серйозне просування від Роботиного. Тому “не поспішайте нас ховати”, що називається.

Але насправді з кожним тижнем зростає ризик того, що ми в цьому році не вийдемо до Азовського моря і почнеться зимова пауза, після якої доведеться це поновлювати. Це навіть не ризик, а реальний прогноз. Прогноз, але ще не доконаний факт.

Якби ЗСУ не створили плацдарм на лівому березі в Херсонській області, я б визнав, що на цей рік [із наступом] все. Але плацдарм на Лівому березі є. У мене, до речі, просто зараз там друзі. Не буду передавати вітання, вони точно це не дивитимуться. Замість цього передам їм пару пічок, вони просили.

А це показово:

ВОНИ ВЖЕ НА ЛІВИЙ БЕРЕГ ПРОСЯТЬ ПІЧКИ. ВОНИ ТАМ ОКОПУЮТЬСЯ, ЗАКРІПЛЯЮТЬСЯ. ПЛАЦДАРМ РОЗШИРЯЄТЬСЯ. АЛЕ, ЗВИЧАЙНО, БОЇ ШАЛЕНІ.

Орки нагнали купу резервів стримати наступ. І поки плацдарм ще не достатньо широкий, щоб перекидати техніку.

Але якщо вдасться розширити плацдарм настільки, щоб туди пішли вже механізовані частини, то це шанс повернутися до старого “плану А”, який росіяни зірвали вибухом Каховської греблі і таки вдарити по тилах за лінією Суровікина (після того, як розмова була записана, стало відомо, що ЗСУ вже перекидають на лівий берез Дніпра бронетехніку – “Н”).

Якщо не вдасться реалізувати цей план, то лінії оборони орків у лобових атаках на Токмак наші військ, швидше за все, цього року не продавлять. Зокрема й тому, що не вистачає людей.

Бо буває, що наші розбивають орківський опорник, а зайти на нього нема кому.

– У матеріалах Залужного, крім п’яти пунктів потреб, є ще дуже важливий абзац. Він стверджує, що, попри “позиційну війну”, в нас не залишається іншого виходу, ніж проводити наступальні дії. Тому що закопування – це те, чого хоче Росія для “замороження” лінії зіткнення. А нам потрібне просування вперед.

– А якщо ми не розв’яжемо ключову проблему з нашою мобілізацією, то обговорювати далі будь-яку тактику, стратегію тощо немає жодного сенсу. Це суто українська проблема, і союзники людьми нам не допоможуть.

– У цьому місці тобі знову будуть закидати, що та хочеш загнати 500 тисяч чи мільйон людей “на убій”.

– У прийнятій в нас термінології це хто б я тоді був? А, “Кривавий Пінгвін” (посміхається).

– Ще до статті Залужного, яка стала для багатьох крижаним душем, лунали оцінки про те, що в останні кілька тижнів ЗСУ втратили ініціативу. Одна з підстав говорити так – ситуація в Авдіївці, де ворог атакує великими хвилями, та наступальні дії росіян не деяких інших відрізках.

При цьому в інформаційному полі з’являється теза про “фортецю Авдіївка”, і про те, що тримати її потрібно нескінченно, незважаючи на втрати, як це було з Бахмутом.

– Але Авдіївка, на відміну, від Бахмута в фізичному сенсі фортеця.

– Однак ми бачимо, що росіяни після перших спроб у жовтні вбитися об Авдіївку в лоб почали охоплювати місто “кліщами”, оточувати його і перерізати шляхи комунікацій. І їм останніми днями це вдається. І от питання: до якого часу може тривати це оточення?

– Лобові штурми при цьому теж не припиняються. Я це називаю “загадкою Герасимова”.

– Бо можуть. З одного боку вони заходять через села Опитне і Водяне, з іншого боку – йдуть до Степового й Бердичів. Росіяни перейшли залізницю, зайняли ключовий терикон на північ від міста.

– Я тут практично впевнений, що до наступної нашої розмови Авдіївка ще точно не буде здана. Хай це буде не прогноз, а таке бачення.

Є сенс тримати Авдіївку так довго, як ми тримали Бахмут, якщо буде така ситуація, як зараз. Тому що місто фортифіковане і захищене, не ізольоване, в ньому можна триматися. А ворожі виступи в “кліщах” можуть зрізатися. Та і яке там наступне зручне місто для оборони, з такою промзоною і фортифікацією?..

Плацдарм на лівому березі

– Про плацдарм на лівому березі Дніпра наші офіційні стуктури говорять дуже мало. Хоча ті, хто стежить за війною з глибших джерел, бачать, що наступальні дії відбуваються там уже тривалий час. Інститут вивчення війни фіксує наявність у районі села Кринки і далі в громаді Олешок.

Що конкретно там відбувається, в яких масштабах, яке значення цього плацдарму та що з нього може випливати?

– Це вже не секрет, що там насправді шість наших плацдармів різного розміру. Це я не рахую рейдуючі групи і їхні бази, які ССО створила ще кілька місяців тому. Маю на увазі шість плацдармів, на яких наші закріпились, окопалися і відбивають орківські атаки. Найбільший плацдарм – у районі Кринок.

Крім ССО, які там працюють уже фактично рік, тепер пішли морські піхотинці.

Уже можна говорити про ключові проблеми.

Чому не вдається перекинути туди важку техніку? Бо не вдається російську арту відтиснути достатньо далеко, щоб вона не діставала цю вузьку прибережну смугу. Якщо піхота може зариватися й ховатися, то техніку там так просто не сховаєш.

І друге – російська авіація. Чому так багато [керованих авіабомб] КАБ-500 зараз прилітає по правобережній Херсонщині?

ЦЕ СПРОБИ ОРКІВ ВЛУЧИТИ В КОНЦЕНТРАЦІЮ НАШИХ, ЯКІ СТОЯТЬ І ГОТУЮТЬСЯ ДО ПЕРЕПРАВИ.

У бомби КАБ-500 цифра в назві – це про вагу, це 500-кілограмові бомби. Але в неї й точність прильоту плюс-мінус 500 метрів. Я не іронізую, так і є. При такій точності вони в наші частини там рідко влучають. Але цивільне населення шалено страждає. Та зібрати техніку для переправи складно.

Я не пророк, я не беруся передбачити, вдасться чи не вдасться нам план із плацдармом. Я просто розумію, що буде в обох варіантах.

У варіанті, якщо не вдасться, за якийсь час нашим підрозділам доведеться відкотиться назад на правий берег. Тому що тримати там плацдарми нескінченно – це не варіант. Тоді повернеться ситуація, коли правий берег весь наш, а на лівому є “сіра зона”, де ми прострілюємо артою і працюють спецназівці. А далі вже орківські позиції.

Імовірне переправлення бронетехніки ЗСУ на лівий берег Дніпра

А якщо вдасться прорвати, то відкриваються зовсім інші можливості. Якщо механізовані частини ЗСУ туди зайдуть, то це вже вихід напряму до Перекопа й Чонгара, в обхід “лінії Суровікіна”. І це удар по тилах, по забезпеченню всієї цієї “лінії Суровікіна”.

Можемо тільки побажати хлопцям і дівчатам триматись.

Статті в Time. Провал агента Шустера

– Ми сконцентрувалися на статті Залужного, тоді як у західних ЗМІ вийшов ще один резонансний текст про Україну. Це стаття Саймона Шустера в журналі “Тайм”.

– Я пригадую хвилю дзвінків від журналістів із проханням прокоментувати її в стилі: а як ви думаєте, на яких ділянках фронту офіс президента віддавав накази наступати, а військові їх не виконували?

Я казав: стоп-стоп. А чому ви просите це прокоментувати так, як ніби це факт? Давайте спершу запитаємо, чи правда, що дійсно віддавали такі накази? Чому ви одразу заковтнули цю наживку? Бо хтось написав? На паркані слово з трьох літер написано, а за ним насправді дрова лежить.

А якщо по-серйозному, то стаття була дуже важлива, і вийшла в дуже важливий момент.

Я дуже не люблю оці чотири літери ІПСО – “інформаційно-психологічна операція”. Коли ти щось читаєш чи чуєш, що тобі не подобається, ти одразу кажеш, що це “російське ІПСО”. Але, на мою думку, з статтею Шустера в “Тайм” ми маємо саме це. Маємо високопрофесійну, якісну ІПСО. І, як це не прикро визнавати, дуже успішну.

Грамотна ІПСО розрахована на недурного читача. Це коли подається 90-95% як мінімум правдивої інформації – хоча вона теж дуже тенденційно підбирається, розставляються акценти так, щоб підвести до потрібних висноків. Це створює довіру до всього тексту. Але в нього вкидається 5-10% ключової брехні, яка в в цьому контексті заковтується.

Отак працюють професіонали. А Саймон Шустер професіонал.

– Що саме із цієї статті брехня?

– Ключовий меседж. Про те, що сам президент досі вірить у можливість нашої перемоги, а решта навколо нього переконалися, що цього бути не може.

А тепер беремj ключовий меседж, суху вижимку – що в нас лишається? У нас лишається наступна картина: на Банковій сидить “кривавий клоун”, який останній вірить у можливість перемогти над москалями. Решта розуміють, що це неможливо, і його оточення краде, як в останній день, та боїться йому сказати правду. Військові все розуміють і саботують його дурні накази. Але тим часом дуже хочуть закінчення війни і перемир’я. І народ втомився від війни і хоче перемир’я.

А тепер заміняємо “кривавого клоуна” на “кривавого баригу.” Заміняємо Єрмака на свинарчуків. Щось нагадує, правда?

– “Це ж було вже”.

– Це абсолютно той самий меседж нам вкидається. І минулого разу це спрацювало уже успішно.

Можна, звичайно, впасти в зловтіху. Можна сказати: “Ха-ха-ха, чим тебе (президента Зеленського – “Н”) породили, тим тебе вбивають”. Але, на мою думку, це була б абсолютно нездорова реакція.

Бо в даному випадку йдеться не про Зеленського. Так само, як тоді – не про Порошенка. Прізвища президентів росіянам по барабану. Їм важливо інше. На Банковій сидить людина, яка відмовилась капітулювати. “Ах, ти не капітулюєш? Окей, ми запускаємо операцію “Кривавий хтось”, який один хоче війни, і через це вона триває. І от ми бачимо цю операцію “Кривавий барига-2”, тепер – у варіанті “Кривавий клоун”.

Удруге ту саму наживку наше суспільство схаває? Чи все ж таки хоча б на таких важких помилках, але вчиться? Давай подивимось.

– Я, мабуть, трохи більше читаю фейсбук, тож у цьому плані песиміст.

– Ну, тоді все дуже погано.

Але щоб закінчити, чому я переконаний, що Шустер – це не просто журналіст, який має таку позицію, “він художник, він так бачить”, а що це замовна російська ІПСО, я просто нагадаю особу автора статті. Чомусь наші можновладці зустрічалися з цим Шустером, півтора року з ним працювали. Їх же не цікавило, що було до них. А у 2018 році цей товариш вже засвітився.

Саймон Шустер

Виходила стаття в “Тайм” цього самого Шустера про 17 тисяч “неонацистів” в “Азові”, який збирає божевільних кримінальних “наці” з усієї Європи. І був шалений скандал аж до розслідування в Конгресі США, що тоді дуже вдарило по допомозі нам із боку союзників.

Тобто ми бачимо професійного російського кадра, який уже проявив себе як ефективний борець проти західної допомоги Україні.

І саме його активують, за збігом обставин, саме в той момент, коли в Конгресі США критична ситуація з допомогою Україні. Коли в Конгресі США республіканці все блокують. І тут їм дарують такий шикарний аргумент. Це просто “бінго”. На жаль, своєчасне для орків і несвоєчасне для нас.

Так, мені ставили зустрічне питання: а виходили ж торік дві його статті Шустера, в яких він захоплювався нашим президентом і так далі. А я нагадую про фільм “17 миттєвостей весни”, на якому виросли покоління російських КГБшників. Щоб полковник Ісаєв у критичний потрібний момент, у квітні 1945-го, виконав свою історичну місію, він для того мав два десятиліття чесно й ефективно виконувати функцію, служити на Рейх штандартенфюрером.

Очікування ракетної і дронової зими

– У ніч проти 3 листопада сталася найбільша за останній час дронова атака передусім на Західну Україну. Із чотирьох десятків шахедів долетіли 16. І здається, що ця атака – це пролог до нової важкої “ракетно-дронової” зими. У багатьох постало питання, якщо так багато “шахедів” долетіло до Західної України і там були ураження, то що роблять наші малі мобільні вогневі групи ППО?

– Я думаю, що не розкрию великого секрету, коли скажу, що на Західній Україні просто щільність розташування цих малих мобільних груп на сьогодні найнижча в країні. Власне, їх розгортали по мірі загроженості.

Але є питання якраз до місцевої влади. Адже саме місцева влада купує для військових автомобілі, на які ставляться зенітний кулемет, прожектор, в ідеалі також радар, і все це працює по “шахедах”. Адже не “петріотами” їх збивати.

Ситуацію однозначно можна покращити. Якщо росіяни збільшують кількість “шахедів” – значить, потрібно збільшити кількість мобільних груп ППО. Збільшити кількість засобів виявлення.

– Власне, це треба було зробити пів року тому.

– Так, але це не пізно і зараз бігом робити.

– Нам у нових пакетах західної допомоги постійно надають нові засоби ППО і ракети для них. Як вони змінюють ситуацію?

– Мені навіть було боляче, коли я побачив відео першого застосування зенітного ракетного комплексу HAWK по “шахедах”. Ну, блін, із гармати по горобцях, ну реально.

Збивати ракетою, яка коштує сотні тисяч доларів, напівкустарний “шедевр” ірансько-російського оборонпрому, який вартує максимум “полтинник” – справді боляче… Це можна збивати “Іглою”, це можна збивати “Стрілою”, це можна збивати з кулемета.

– Але ж він прилітає, теж робить дуже боляче і несе великі руйнування.

– Так і є. Але ж я не кажу не збивати. Я кажу, що те саме можна досягнути трошки дешевше.

– Статті Залуженого багатьом відкрили очі на реальний стан речей. Багато хто впав в песимізм. При тому що люди в Києві та на значній території України вже звикли жити без “прильотів” і майже без тривог. Але експерти попереджають про поновлення масованих ракетних обстрілів та удари по енергетичній інфраструктурі. До чого саме готуватися людям ти порадиш, щоб потім не страждати від нових несподіваних “відкриттів”?

– Я порадив би готуватися до складності минулої зими, помноженої у півтора-два рази. Буде гірше.

Коли орки торік почали цю кампанію по нашій енергетиці, в нас базово було 100% генеруючих та розподільчих потужностей. Росіяни знищили приблизно половину, якщо не більше. Навіть того, що лишилось, вистачило, щоб вижити. І блекаутів реально не було – були відключення світла протягом годин. Але ж далеко не все вдалося за літо відновити. Тобто ми зараз починаємо вже з набагато нижчої стартової планки. Наразі генеруючих розподільчих потужностей у нас, може, 60 чи 70% від рівня минулого року. Ну, а ще й орки дечому трошки навчились. І “шахедів” у них стало набагато більше.

Щодо ракет, до речі, ні. З ракетами вони ледь-ледь змогли утриматись. Ракети в них взагалі мали закінчитися, але росіяни вийшли на темп виробництва, наприклад, крилатих ракет – десь порядка 30-40 одиниць на місяць. По всяких “кинджалах” і “іскандерах” – менше десятка на місяць. І зверни увагу, рівно стільки вони зараз за місяць вистрілюють. Тобто вони буквально з конвеєра їх всі запускають.

А “шахеди” вони клепають, на жаль, у сотнях щомісяця. І в такій кількості вони й полетять.

Тож, думаю, можуть бути блекаути вже не на кілька годин, а може й на два-три дні. Тож зарядні станції в будь-якому разі будуть допомагати.

Але, знову ж таки, порівняймо з умовами військових на фронті: там просто немає електрики, крім як від своїх генераторів.

А з іншого боку, і генераторів зараз в Україні значно більше, ніж було минулого року.

– Стоять, чекають біля кожного кіоску.

– І це трохи може виправити нам ситуацію. Принаймні буде з чого заряджати.

– Тому замовляйте на інтернет-сайтах, купуйте зарядні станції і всі ці енергетичні пристрої в магазинах. Швидше за все, вони ще дуже знадобляться.

Джерело: