Голодомор: Не маємо права забути…

У ПАМ'ЯТІ НА ВІКИ / 

Три хвилі штучного голодомору 1921-22, 1932-33, у 1946-47 р.р. пережив український народ. Жодна країна світу не знала такої жахливої трагедії. Організатори Голодомору ставили за мету ліквідацію українського селянства як головного носія української ідентичності. У поєднанні із політичними репресіями, переслідуваннями проти української еліти та української церкви, Голодомор мав покласти край існуванню українців як окремої нації.

Більшість голодуючих українських селян рятувалися, як могли. Змушені були їсти траву, кору дерев, котів та собак. Люди намагалися вижити, збираючи колоски на колгоспних полях. Але кривава московська рука позбавила голодуючих й цієї можливості вижити, видавши закон "про п'ять колосків", а в червні 1947 р. ввела кримінальну відповідальність за крадіжки державного майна.

Багато дітей та людей похилого віку, жінок з малими дітьми ходили по хатах, просили хоча би якої-небудь їжі. В той час як партiйне керівництво «жирувало», постачалося харчами через систему закритих спецрозподiльникiв.

Було таке поняття як "чорна дошка". Це коли декілька сіл обставляли кордонами з міліції й спецслужб. Створювали закриті території, з яких ніхто не міг вийти і ніхто не міг зайти. У цих "чорних дошках", люди помирали масово, вимирали цілі села. Натомість сюди завозили мешканців з інших міст Росії. Їх не бентежило, що в цих селах панувала суцільна тиша, що в хатах були останкі мертвих людей. Адже їм створювали нормальні умови для життя: відразу надавали коня чи корову, не обкладали податками, ремонтували хати. Саме так створювався гомо совєтікус. Які жили під гаслом: "Мой адрес – не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз".

Станом на 1 червня 1947 р. в Українi нараховувалося майже 1 млн 100 тис. дистрофiкiв. Голодомор породив масове сирітство. Рятуючи від голоду своїх виснажених дітей, голодуючі селяни відвозили їх до міст й залишали, сподіваючись, що малюків заберуть до дитячих будинків.

Досі зберігаються в архівах документи, де в акті про смерть, в графі "причина смерті" писали просто "українець". Не голод чи вигадані якісь інші причини.

Українців принесли у жертву. Мільйони людей було знищено фізично. Ті, хто вижив — зазнали непоправних ментальних втрат, які перетворили їх в осіб, стурбованих лише власним порятунком, нездатних до єднання заради спільних цілей. Мовчання перетворювало їх у безмовних та бездумних істот, які не мали минулого, а отже, й майбутнього. І вони мовчали. Більше того — вони стали забувати: бо так безпечніше і для себе, і для своїх родин. Пам'ять могла коштувати нової хвилі репресій. Тому українці мовчки не помічали масових поховань на сільських цвинтарях, порожніх класів у школах. Вони готові були працювати навіть не за гроші, а просто за кусок хліба.

 

Нам забороняли пам`ятати. Бо, пам`ятаючи, ми починаємо ставити запитання та шукати відповідь, а знайдена відповідь - вимагає дії. Попри усі небезпеки, утиски та ризики, ми зберігали пам`ять: спочатку потайки, пошепки, але чимраз голосніше і відважніше.

Голодомор назавжди залишиться в пам’яті українців однією з найстрашніших сторінок нашого минулого. Пам’ятаймо - кров мільйонів загиблих співвітчизників стукає в наші серця. І ми зобов'язані зробити все, аби пам'ять про них завжди була живою для нинішніх та прийдешніх поколінь.

Хочу звернутися до тих, хто не прийшов на цей мітинг-реквієм, не тому, що зайнятий, а тому що їм байдуже: «Не будьте байдужими!» Байдужість - це мовчазна згода з тими, хто спочатку організував геноцид, а потім робив усе можливе, щоб витерти його з пам`яті, і тим самим - витерти з історії цілий народ.

Правда і пам’ять – це ліки, які допоможуть українській нації позбутися постгеноцидного синдрому.

Пам’ятаймо євангельську істину:
"Пізнайте правду і вона зробить Вас вільними"...


Голова Чернівецького обласного
товариства політв’язнів та репресованих
Галина БОЙКО

Фото Максима Козменка, БукІнфо (с)