Буковинське віче – 2011: Разом не багато, нас вже подолати?

Читаю уривок зі свіжого привітання губернатора і заступника досі безголової (скоро рік) Чернівецької обласної ради до 93-ї річниці вікопомної події: «Історичні рішення та ухвали Буковинського народного віча 3 листопада 1918 року за правом вважалися взірцевим проявом цивілізованого народовладдя на теренах нашого краю, втіленням того високого патріотичного духу, який сучасники назвали «синтезом національної свідомості та більш вищого європейського погляду».

От вчитуюсь і думаю: або щось зі мною, або ми давно живемо у «Королівстві кривих дзеркал» або Голлівудській «Матриці». Так, звісно, слова красиві, гарні. Але ж не більше! Бо якщо нас очільники закликають бути спадкоємцями тієї величі і «високого патріотичного духу», то, направду сказати, ми вже дожилися до того, що потрібно й відвойовувати «цивілізоване народовладдя» (якщо не на теренах всього буковинського краю - у Чернівцях точно) та повертати той патріотичний дух, який витав нехай не у 1918 році, а хоча б у 2004-му, на Центральній площі обласного центру, коли йшла Помаранчева революція і площі за покликом серця заповнювалися десятками тисяч людей.

Спочатку я зловив себе на думці, що дуже хотів би повернутися у той час, щоб ще раз пережити неймовірні емоції та патріотичне піднесення, які панували на велелюдних Майданах, відчути той ДУХ, який так лякав владу і нагадував їй, кому вона насправді має служити… А потім подумав, а… для чого повертатися? Щоб знову потім відчути себе обдуреним?

Як щиро вірили буковинці у прекрасне майбутнє своєї країни, як ВІРИЛИ своїм керманичам місцевим і столичним, які обіцяли подолати корупцію і посадити бандитів у тюрми, привести Україну до цивілізованої Європи. І де це все?! Де?

Замість цієї Європи, ми знову повертаємося до 90-х, коли ходили з бітами братки, стріляли посеред вулиці, або викрадали чи вбивали бізнесменів, які не хотіли ділитися прибутками.

Що взагалі залишилося від Помаранчевого майдану у цій зганьбленій перед світом країні? Лише зневірені люди, які якось ніяково ховають подалі значки і шарфики, неохоче згадують той недалекий час, а про себе досі проклинають тих «псевдополітиків і патрійотів», які на народному піднесенні зробили собі депутатську чи чиновницьку кар’єру. А ще згадують тих, хто пристосовувалися до «історичного моменту» та до людей (їх, на жаль, було не багато), які справді завжди були чесними перед самим собою і відповідальними перед людьми.

Облишмо нинішню владу і президента. Вони прийшли до влади, бо ЦЕ ЇМ ДОЗВОЛИЛИ МИ. А ще більше – ті політики, які отримавши неймовірний вотум народної довіри, вибачте, «профукали» все що могли!

Сім років тому неймовірними зусиллями ми відстояли свободу і віру у краще майбутнє своєї країни. У нас повірив і заповажав Світ, повернувшись до нації обличчям. За п’ять років наші «демократичні» політики і депутати різних рівнів зробили все для того, щоб ганебно опустити країну своїми чварами і майже без бою віддати владу тим, ПРОТИ КОГО навіть не вони, а ЛЮДИ стояли на морозних Майданах…

… Переглядаю відео хроніку помаранчевих Чернівців 2004-го, яку мені люб’язно надало керівництво телерадіокомпанії «Чернівці». Тисячі радісних облич, весела музика, піднесений настрій, все у помаранчі і саморобних плакатах… А ось біля пам’ятника Шевченка з мікрофоном знайомі обличчя: Петро Гасюк, Іван Демчак, Микола Ткач, Борис Баглей, Валерій Чинуш, Петро Кобевко, Василь Пішак, Віктор Сідляр, Стелла Станкевич, Олександр Бурденюк, Микола Федорук, вигулькує чимало облич депутатів, менш відомих діячів, бізнесменів і виробничників.

Проглядаю і знову ловлю себе на думці, що народ таки правий, коли у нинішній час не довіряє ні владі, ні опозиції. Бо влада, як і опозиція зійшлися в одному – «ІМЄТЬ» цей народ. Хоча дійсно, кожен по-своєму. І люди тепер це відчувають: генетично чи спинним мозком – не важливо. Головне, що так воно є.

Час розклав все на свої місця. З ким сьогодні "революціонер" і народний депутат Петро Петрович Гасюк, який тоді, біля пам’ятника Шевченка, перед десятками тисяч очей клявся у відданості помаранчевим ідеалам, Юлії Тимошенко та обіцяв побудувати рай в Україні? Де сьогодні колишній керівник обласного штабу «Нашої України» Іван Демчак, який став в помаранчевому уряді першим заступником міністра АПК, а тепер очолив настільки Аграрну партію, що її над землею не видно? А Борис Баглей, Валерій Чинуш – наші помаранчеві буковинські очільники в часи революції? Борис віддав партію «Наша Україна», щоб залишитися у спокої і при ригіональній владі, очоливши зараз віртуальну провладну (!) «ОПОРУ» ще одного помаранчевого «діяча» Владислава Каськіва, а Валерій Миколайович Чинуш з фракцією «Нашої України» у Ратуші воліє краще вирішувати власні бізнес-інтереси з Партією регіонів, аніж перейматися великою політикою і згадувати помаранчеві обіцянки. Так само не видно Віктора Короля, який спочатку був дуже активним, допоки не зрозумів, що не отримає тієї посади в уряді Ющенка, на яку розраховував. Вже екс-мер Микола Федорук – загравав віртуальною «Партією чернівчан», як той лис, з усіма, аж поки не догрався з Регіонами…

Власний кореспондент УНІАН у Чернівцях, 

У часи Помаранчевої революції – керівник прес-служби обласного штабу «Нашої України».

На фото автора: Перша річниця Майдану у Чернівцях (2005 рік). Ще не всі "скурвилися", ще не всі розчарувалися...