А в небі хмари, наче вівці…

По нинішній погоді-негоді, здається, що жура по тому, що було і вже минуло, поглинула все, що бачить око. Від краю до краю. І там, де в ряди годи під опалим листом, щедро притрушеним сніжком, ледь-ледь дзюрчить лісовий потічок, у вітті столітньої бучини, на окрайці села коло не менш давньої дерев’яної капличини з вічно відчиненими дверцятами при вході до лику святих, та, з рештою, всюди. Бо така ця пора, яку з волі святих Небес дарує місяць грудень. І, усвідомлюючи цю істину, в котре переконуєшся, що так, як збулось учора, збулось з благословення Матері-Природи.

А в небі хмари, наче вівці, кудись пливуть, віддаляючи втіху тепла усе далі і далі. І студінь зими, яка все дужче заявляє про свої права. На кожній шматині святої землі, у закутках давнього лісу, спокій якого розітне хіба що стукіт копитець дикої косулі, або протяжне кру – одинокого ворона,. Що з рання до вечора короткого зимового дня кружляє в пошуках поживи. Це його право.

Як, з рештою, й перелітних снігурів з далекого, за тисячі верст Заполяр’я, які вже заявилися, і, наче свої осідлі співродичі, по-діловому обживають тимчасові пристанища. Обов’язково побіля людських жител. І, як здавна підмічено, здебільшого в гущавинах запущених садків, на узліссях, зрештою там, де є сякий-такий корм. Щойно пару-другу цих воістину чудових за красою птахів з превеликим задоволенням спостерігав у нашому садовому журналістському товаристві. Природа, наче на догоду своєму творінню, дарувала щедрий врожай калини.

«Стібають» снігурі пресмачні грона з рання до вечора. І, спостерігаючи цю ідилію, молю Господа, аби вона в часі була безкінечною. Як і оця зажурена пора року, яка лине в безвість, зумовлюючи усвідомлювати, що все, що було, відгуло, вже минуло. Від чого серце заніміло. Коло отого лісового потічка, запалого густим листом давнього лісу та першим снігом ранньої зими.

Іван АГАТІй, заслужений журналіст України


Коментарі:
Більше новин по темі: