Краматорський будинок малюка знайшов прихисток на Буковині

Всеукраїнська інформаційна кампанія «Пліч-о-пліч» розповідає історію дитячого лікаря-отоларинголога Анатолія Романов, який вже 25 років працює директором краматорського будинку малюка «Антошка» та ще у 2014 році став заручником російських терористів. Тоді дітей вдалося передати до Харкова, а коли Краматорськ звільнили від окупантів, будинок малюка повернувся додому. Але 24 лютого 2022 року вони знову опинились в складній ситуації та могли потрапити в ту саму пастку. Серед його вихованців на той момент було 75 дітей, з них – 17 малюків з інвалідністю.

Вихованцями будинку малюка «Антошка» під керівництвом Анатолія Романова стають дітки від 0 до 4 років, яких батьки покинули чи, за рішенням суду, не здатні до догляду за ними. Цих немовлят тяжка біда спіткала від самого народження, та ще й тричі в екстрених умовах доводилося рятуватися від терористів. Тепер завдяки Службі у справах дітей Чернівецької ОВА та справжнім подвигам керівництва «Антошки» дітки в надійному прихистку.

«Буквально через кілька хвилин після того, як я прокинувся о 5-й годині від вибухів, мені подзвонив черговий лікар: «Анатолій Олексійович, стріляють, діти кричать…» Я кажу: «Ну, працюймо по плану, я зараз приїду». Ми не думали, що буде повномасштабна війна, але за кілька днів чутки були серйозні по всій країні, тож у нас були заготовлені тривожні рюкзачки кожній дитині з водою, памперсами, соком, печивом».

На випадок повномасштабного вторгнення в будинку малюка спільно з міським штабом з надзвичайних ситуацій ДСНС було розроблено план.

«У нас 2 поверхи, уночі – 2-3 працівники на 12-14 дітей. За планом було розписано, хто куди біжить, хто відповідає за евакуацію, хто за спокій дітей, хто дзвонить по персоналу, хто водіїв сповіщає, хто пожежників… Якщо десь щось близько чи сильно гримить, то біжимо на перший поверх. Лягаємо на підлогу. Там розкладаються матраци з ліжок і ковдри для діток. Вони гуртуються біля вихователя й медичної сестри. Ті співають пісні, кажуть, що гримить гроза, щоб заспокоїти малечу. Чекають, поки я приїду. Якщо взагалі близько бомблять – відкриваємо підвал. Там також заготовлені матраци, ліжка, вода на всяк випадок. Але я не хотів би туди спускатись: небезпечно, бо тільки один вихід».

Працівники будинку не хотіли їхати з рідного краю, тому першим прихистком обрали для «Антошки» санаторно-оздоровчий центр для дошкільнят «Смарагдове місто» у Святогірську Донецької області.

«Головне, що у Святогірську є лавра Московського патріархату. Я думав, по своїх стріляти не будуть. Але ні. З 24-го до 13-го ми там жили більш-менш спокійно. Звичайно, вибухи було чути, але за кілька кілометрів. А 13 числа обстріляли лавру, яка за кілька метрів від нас: дуже затремтіла земля, яскравий спалах, діти проснулися, закричали. Зранку почали думати, як виїжджати на західну. Подзвонив в адміністрацію вже о 7-й. Вони направили до нас автобуси й почали шукати, куди їхати. А в нас на 75 вихованців тільки 13 працівників».

Евакуація проводилася в екстреному режимі. Дорогою було вирішено їхати з Краматорського вокзалу, бо там пообіцяли до евакуації долучити волонтерів.

«В ОДА мені не сказали, куди саме їдемо, зазначивши тільки Буковину: мовляв, деталі дізнаєшся там. А в нас тут по 5-6 немовлят на одну людину! Я в шоці, що робити. Дорогою телефоную своїм працівникам: давайте в Чернівці із сім’ями, ви ж бачите, що в нас тут. Наприклад, завгоспу подзвонив – вона в декретній відпустці, дитині пів року, каже: «Я поїду, ще візьму батьків, вони будуть допомагати». І таких випадків було багато. Під’їжджаємо до вокзалу. Дзвоню, ну що, де волонтери? Нема волонтерів… Що робити?!», – ділиться переживаннями Анатолій Олексійович.

По приїзді на вокзал його начальниця допомогла заїхати автобусом із дітьми прямо на перон. Поліція та ДСНСники допомогли винести всі речі.

«Діти сиділи чекали в автобусах. Ми підійшли до людей, які чекали евакуації. Побігли, кажемо: «Ви нам допомагаєте, а ми вас вивозимо, може, допоможемо оселитися там із вашими дітьми». Так назбирали ще 15 людей. Багато хто був зі своїми дітьми. Завантажилися у вагони та поїхали. Порахували – 29 дорослих на 75 дітей. Дяка богу, їхало зі мною ще 5 лікарів».

Анатолій Олексійович чітко запам’ятав, що з Краматорська поїзд виїхав о 15.45, а прибув у Чернівці о 3.45.

«Під’їхали, стали. Дивлюсь, вмикається трохи світло. Відкриваю вагон – стоять люди в рясах, а з ними очільниця Служби у справах дітей ЧОВА Наталка Кошурба – ласкаво просимо».

І вже тільки на місці прихистку Анатолій Олексійович дізнався, що саме його янголята отримають в одному з монастирів Чернівецької області.

«Приїхали. Нас зустрічає десь 20–30 матушок. Якось так швидко беруть всіх дітей. Куди ви несете? Нам же по групах треба. Та яке по групах! Так швидко несуть, цілують, роздягають, купають, одягають у все нове, годують. Я кажу: «Цього й того не можна». А вони: «Ми виховали багато дітей, ми знаємо, як треба». А кругом така краса! Радію, які хороми нашим дітям. А потім і нас узялись годувати. Думаю, попали до раю».

Працівників будинку поселили в монастирському домі паломника.

«П’ятиповерховий будинок типу готелю. Нам виділили гарні кімнати на 4, 6, 8 місць. У підвалі дуже добра їдальня. Безплатно харчуємось. І живемо безплатно. Умови дуже добрі», – розповідає Анатолій Олексійович.

Хоч би як допомагали з немовлятами місцеві, а за ними все одно потрібен професійний медичний догляд. Тож Анатолій Олексійович далі почав припрошувати до прихистку штатних працівників Краматорського будинку:

«До нас доїхало ще десь 30 людей – молодші медичні сестри, няні. Владика найняв ще з місцевих жителів від 30 до 40 людей – це вихователі та шкільні педагоги. А дві сім’ї, які стали випадковими рятівниками «Антошки» на Краматорському вокзалі, тепер уже законні й навчені мною основ медицини його працівники».

У Чернівецькій області Анатолій Олексійович побував уперше і просто вражений добротою і духовністю тутешніх людей. І найбільше його на Буковині вразило те, як місцеві вірують.

«До монастиря кожну неділю на службу місцеві приходять сім’ями. І навіть малі діти знають усі молитви. Мене ось із дитинства навчили тільки одній – «Отче наш». Але тепер наздоганяю. Знаєте, чому люди на західній Україні голосують після обіду? Правильно, бо вони на виборчі дільниці йдуть після церкви».

Уже п’ятий місяць жителі Буковини й Донеччини пліч-о-пліч піклуються про малечу. До справи долучаються не тільки служителі монастиря, а й місцеві сім’ї.

«Я тут захотів похрестити всіх дітей. Попросив владику це здійснити, а він іще й справжніх хрещених кожній дитинці знайшов. Як урочисто тут хрестять! Хрещені тепер до своїх дітей приходять щодня, носять солодощі й іграшки, кажуть: вони нам тепер рідні, а духовні батьки – то на все життя».

Найбільше ж Анатолій Олексійович мріє повернутися з «Антошкою» в Краматорськ, коли Україна переможе.

«Отак із миром, візьмемо по свічці і до владики – помолитись і дякувати, дякувати, дякувати. Я всім подякую – і будемо їхати додому. Там – наш отчий дім».

Соціальний проєкт «Пліч-о-пліч» розповідає історії про надзвичайних українців. Це всеукраїнська кампанія про єдність українців й про те, що ми незламні, вільні та сміливі тоді, коли разом. Реалізується за участі Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської, Львівської, Закарпатської, Чернівецької, Волинської ОДА. Проєкт USAID «Трансформація комунікацій» має на меті працювати в партнерстві з Урядом України, приватним сектором та громадянським суспільством задля підвищення стійкості демократії в Україні через інноваційні підходи, які залучають українців до обговорення демократичних перетворень та Європейської інтеграції країни.