Світогляд диктатора. Путін вважає відступ в Україні своїм смертним вироком — The Atlantic

Між поваленням лівійського диктатора Муаммара Каддафі й сьогоднішньою нищівною війною в Україні є прямий зв’язок, пише у статті What a Decade-Old Conflict Tells Us About Putin американський журнал The Atlantic. Переклад надає видання НВ.

Серед пояснень вторгнення Володимира Путіна в Україну називають безліч емоційних і політичних моментів, у тому числі його нинішній емоційний стан, його ізоляція з початку пандемії, або ж його почуття приниження після розпаду Радянського Союзу. Експерти відзначають, що він вбачає загрозу у демократії у сусідній країні для його контролю над Росією, а також його промову 2007 року (на Мюнхенській конференції з безпеки), в якій він атакував світовий порядок після холодної війни. Ця суміш надає всебічне уявлення про людину, яка втягує світ у те, що експерти називають Третьою світовою війною.

Але в їхній аналітиці відсутня одна подія, епізод, що поєднує політичні та емоційні аспекти, та який сприяв формуванню недовіри Путіна до Заходу й остаточному рішенню повернутися на пост президента Росії. Йдеться про втручання НАТО в Лівію в 2011 році, що призвело до насильницької смерті ексцентричного диктатора Муаммара Каддафі.

«У такі епохальні моменти, як ці, коли диктатор використовує міць своєї армії для вторгнення в іншу країну, ми часто оглядаємось назад, аби знайти моменти, які призвели нас до того, що відбувається зараз, шукаємо передвісники того, що сталося, — пише The Atlantic. — У випадку Путіна та Росії ці зусилля можуть бути зосереджені на його внутрішньополітичній еволюції та його відносинах із мешканцями Білого дому. І все ж можна простежити пряму лінію від епізоду з Лівією, коли країна Путіна спочатку стояла осторонь, — це сталося коли він перебував у чотирирічній перерві на посаді президента й обіймав посаду прем'єр-міністра, — до сьогоднішньої нищівної війни в Україні».

Путін вважав інтервенцію (Міжнародну військову операцію за участю країн Заходу) в Лівію результатом ланцюга східних революцій, які могли врешті докотитися і до нього. Він побачив у Каддафі того, хто прийняв умови Заходу, але, тим не менш, заплатив високу ціну, і така доля, зрештою, могла чекати його самого.

«Цей урок є жахливим для України: у нинішньому світогляді Путіна відступ або поступки є смертним вироком для нього самого», — підкреслює The Atlantic.

Втім, повернемося до арабських повстань 2011 року: після падіння влади в Тунісі та Єгипті, коли від влади були усунуті президенти Зін ель-Абідін Бен Алі та Хосні Мубарак, вуличні протести охопили більшу частину регіону, включаючи Лівію та Сирію. Каддафі погрожував роздушити протестувальників, як «тарганів». Франція та Великобританія готувалися втрутитися. Адміністрація Барака Обами спершу вагалася, а потім й сама долучилась до створення зони, забороненої для польотів, яку підтримала Організація Об'єднаних Націй.

Представники адміністрації США, зокрема тодішній віце-президент Джо Байден, розв’язав це питання у розмові із Дмитром Медведєвим, тоді президентом Росії, а держсекретар США Гілларі Клінтон допомогла укласти угоду з міністром закордонних справ Сергієм Лавровим по телефону, стоячи за кулісами телевізійної. Резолюція ООН санкціонувала «всі необхідні заходи» для захисту цивільного населення в Лівії, яка включала заборонену для польотів зону. Росія не схвалила б таку резолюцію, тому адміністрація Обами сподівалася, що вона принаймні утримається, а не накладе вето на цей крок під час голосування в Раді безпеки.

«Давай, Сергію, це важливо, а Ліга арабських держав і арабські країни за нами», — сказала Клінтон Лаврову. Медведєв погодився утриматися, і через кілька годин відбулося голосування. За кілька днів почалася військова кампанія у лівійському небі.

Адміністрація Обами розцінила утримання Росії як дипломатичний успіх. Однак Путін вважав це доказом зради Заходу. Він описав цю резолюцію як «середньовічний заклик до хрестового походу», ще одну війну в довгому ряді воєн, ініційованих Заходом, — від Сербії до Афганістану та Іраку — щоб домагатися зміни режиму, іноді під фальшивими приводами, і зрештою диктувати правила свого глобального порядку.

Читайте ще: Путін втратить владу протягом року — оглядач Bloomberg

Путін також вважав, що Медведєв проявив наївність. У своїй книзі Вся Кремлівська рать колишній головний редактор незалежного російського телеканалу Дождь Михайло Зигар пише, що оточення Путіна шепотіло йому на вухо: «Медведєв зрадив Лівію, він зрадить і вас». Медведєв висловив співчуття протестувальникам арабського світу та їхнім демократичним прагненням, а пізніше його звинуватили в тому, що він долучився до російських протестів через кілька місяців проти ймовірних фальсифікацій на виборах. Це були найбільші демонстрації, які країна бачила з часів розпаду Радянського Союзу.

Усі ці фактори лише додали параної Путіну.

Зигар пише, що «у Путіна був апоплектичний напад», коли вбили Каддафі. Згідно з кількома свідченнями, включаючи книгу нинішнього глави ЦРУ Вільяма Бернса The Back Channel (Задній канал), Путін часто передивлявся жахливі кадри, як Каддафі захоплюють у дренажній трубі й забивають до смерті. Здавалося, захоплення, суд і страта Саддама Хусейна не так сильно вплинули на Путіна: якось він навіть легковажно сказав президенту Франції Ніколя Саркозі, що повісить президента Грузії Міхеіла Саакашвілі так само, як «американці повісили Саддама Хусейна». Але урок, який Путін виніс з Лівії, був іншим: коли Каддафі відкрився для Заходу, по нього прийшли.

Певною мірою психоаналіз «чому» Путін вторгся в Україну на даному етапі не має значення. Але епізод з Лівією залишається актуальним з кількох причин. Це показує, на що Путін готовий піти, аби забезпечити свою перевагу та виживання; він ілюструє способи, якими він намагається перехитрити Захід, у тому числі за допомогою дипломатичних процесів та процесів ООН; і найтрагічніше, те, що відбулося в Сирії, дає візуальне нагадування про те, як виглядає для Путіна перемога.

Незважаючи на свої початкові побоювання щодо інтервенції в Лівії, Путін зміг перетворити її на можливість для розширення та закріплення влади та впливу Росії в регіоні, зокрема шляхом військової присутності, переважно через приватні військові компанії, такі як Вагнер.

Повернувшись у Кремль на початку 2012 року, Путін також уважно спостерігав за тим, як протести переросли на громадянську війну в Сирії, що була давньою клієнткою Радянського Союзу, який в 1971 році створив військово-морську базу в Тартусі на Середземному морі.

Уражена досвідом голосування в ООН щодо Лівії, Росія протягом наступних років 16 разів накладала вето на резолюції ООН щодо Сирії з таких питань як гуманітарна допомога, заклики до припинення вогню та припинення авіаційних бомбардувань. Епізод «червоної лінії» 2013 року з президентом Бараком Обамою, коли США не підтримали свою обіцянку застосувати «червону лінію» щодо використання хімічної зброї в Сирії й подальша угода про виведення хімічної зброї з Сирії надала Москві можливість увійти далі в цю країну, прикидаючись, що вона вирішує проблему, з якою ніхто у Вашингтоні не хотів мати справу.

Повномасштабне російське військове втручання, що розпочалося у вересні 2015 року, перевернуло ситуацію на користь президента Башара Асада, коли повітряні бомбардування були націлені на ключову інфраструктуру, включаючи лікарні, і зрівняли з землею цілі квартали. Присутність Росії в Сирії збільшилася як на військово-морській базі в Тартусі, так і на новозбудованій авіабазі Хмеймім, оскільки вона випробовувала та вдосконалювала свій військовий арсенал, включаючи високоточну зброю великої дальності.

Але, мабуть, найважливішим досягненням в очах Москви було те, що її вторгнення в Сирію «допомогло вирішити геополітичне завдання — розірвати ланцюг «кольорових революцій», — сказав міністр оборони Сергій Шойгу російським дипломатам у Москві в 2017 році. При цьому Москва мала показати, що прагнення до демократії є руйнівним, непривабливим заходом.

Повітряні удари в Сирії тривають донині, навіть коли російські війська марширують Україною і запускають ракети, що руйнують цілі квартали великих міст. Сирія вже давно зникла з заголовків газет у США та більшій частині світу, однак сирійці уважно стежать за тим, що відбувається у світі, і багато хто з них висловлює солідарність з українцями, розуміючи, що результат цієї війни вплине і на них, і на Росію.

Дехто буде сподіватися на те, щоб Путін був скинутий незадоволеними олігархами, але навіть якби це стало остаточним результатом, всі розуміють, яку руйнацію спочатку буде завдано Україні. До того ж безкарність, з якою Росія змогла вести війну в Сирії, що стала першим широкомасштабним російським військовим втручанням за межами кордонів колишнього Радянського Союзу, підбадьорила Путіна. На відміну від Заходу, він бачить у Лівії чи Сирії не далекі країни без стратегічних інтересів, а частини власної шахівниці, де кожний квадрат — від Близького Сходу до України — має значення.

НВ (с)