Чого домагається Путін у великій війні? Чому Захід має зрозуміти та визнати його одержимість Україною — біограф диктатора

24 серпня виповниться шість місяців з моменту, коли РФ розпочала криваве вторгнення в Україну. Чого ж насправді домагається російський диктатор Володимир Путін через пів року після початку великої війни? Відповідь на це запитання у своїй колонці для The Guardian спробував дати відомий британський журналіст, публіцист та письменник Філіп Шорт, автор біографій багатьох диктаторів — від Пол Пота та Мао Цзедуна до російського тирана Володимира Путіна (Putin: His Life and Times, 2022). Шорт також пояснює, чому для максимально ефективного протистояння Путіну західним країнам важливо напрацювати єдине розуміння мотивів російського диктатора у війні проти України. НВ наводить повний переклад його нової колонки.

Майже через шість місяців після вторгнення Росії в Україну на Заході все ще чимало розбіжностей щодо мотивів Володимира Путіна.

Це не лише питання академічного інтересу. Якщо ми не можемо досягти згоди в тому, чому Путін вирішив вторгнутися в Україну і чого він хоче домогтися, ми не зможемо визначити, в чому полягатиме перемога чи поразка кожної зі сторін, а також окреслити можливий ендшпіль.

Якоїсь миті, як і всі війни, нинішній конфлікт завершиться. Географія прирікає Україну та Росію жити поруч одна з одною, і цього не змінити. Зрештою їм доведеться знайти modus vivendi. Це вірно також і щодо Європи та Росії, хоча можуть пройти десятиліття, перш ніж буде усунено завдані [війною] збитки.

Чому ж тоді Путін поставив так багато на таку ризиковану витівку, яка в кращому разі принесе йому хиткий контроль над зруйнованими землями?

Спочатку говорили, що він несповна розуму — «божевільний», як висловився міністр оборони Великої Британії Бен Уоллес. Ми бачили, як Путін вичитує керівників оборонних структур, зіщулившись на іншому кінці шестиметрового столу. Однак незабаром після цього ті ж чиновники були показані вже сидячи поруч із ним. Довгий стіл виявився театральним ефектом — путінською версією ніксонівської " теорії божевільного", мета якої полягає в тому, щоб показати його настільки ірраціональним, що можливим видається все, навіть ядерна війна.

Згодом західні чиновники стверджували, ніби Путіна налякала перспектива демократичної України біля кордонів Росії, яка загрожує основам його влади, демонструючи росіянам, що вони можуть жити по-іншому. На перший погляд, це здавалося правдоподібним. Путін ненавидів «кольорові революції», які з 2003 року призвели до зміни режимів у кількох державах колишнього радянського блоку. Однак привабливість України як моделі є обмеженою — через глибоко вкорінену корупцію, відсутність верховенства права і наділеність олігархів-мільярдерів непропорційною владою. Якщо цьому судилося змінитися, російська інтелігенція може й зверне увагу, але більшості росіян — тих, хто харчується державною пропагандою та є політичною базою Путіна, — на це наплювати.

Вторгнення також подавали як пряме імперське захоплення земель. Побіжна згадка про Петра Першого на початку літа була сприйнята як підтвердження того, що Путін хотів би відновити Російську імперію, а якщо ні — то СРСР. В інших випадках розсудливі люди — переважно зі Східної Європі, але не тільки — вирішили, що Україна — це лише перший крок. «Я не здивуюся, — сказав мені минулого тижня колишній шведський міністр, — якщо через кілька років Естонія і Латвія будуть наступними в черзі».

Враховуючи, що Путін одного разу назвав розпад Радянського Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття», це може здатися логічним. Але він також говорив: «Хто не шкодує про розпад СРСР, той не має серця. А той, хто хоче його відновлення в колишньому вигляді, не має голови». Навіть якщо залишити осторонь той факт, що російським військовим вже важко даються навіть скромні успіхів в Україні, напад на країни Балтії або Польщу призвів би їх до прямого конфлікту з НАТО — а це останнє, чого хоче Москва. (як і Захід).

Насправді путінське вторгнення обумовлено іншими міркуваннями.

Він був зациклений на Україні задовго до того, як прийшов до влади. Ще 1994 року, будучи заступником мера Санкт-Петербурга, він висловлював своє обурення тим, що Крим був «приєднаний» до України. «Росія відвоювала Крим у турків!» — заявив він того ж року французькому дипломату, маючи на увазі війну між Османською та Російською імперіями у 18 столітті.

Що зробило його світогляд по-справжньому токсичним — так це перспектива набуття Україною повноправного членства в НАТО, окреслена на саміті Альянсу 2008 року.

Нинішній керівник ЦРУ Білл Бернс, який у ті роки працював послом США в Москві, писав тоді в секретній депеші в Білий дім: «Вступ України в НАТО — найяскравіша з усіх червоних ліній для російської еліти (не тільки для Путіна). За більш ніж два з половиною роки моїх розмов із ключовими російськими гравцями, від амбалів у темних закутках Кремля до найрізкіших ліберальних критиків Путіна, я не зустрічав ще нікого, хто розглядав би Україну в НАТО не як прямий виклик інтересам Росії… Нинішня Росія відповість».

Змінюючи одне одну, адміністрації американських президентів проігнорували попередження Бернса, і Путін відповів. 2014 року він анексував Крим; потім розпалив сепаратистський заколот на Донбасі; нарешті, у лютому 2022 року він розпочав жорстоку неоголошену війну, щоб підкорити собі Україну.

Розширення НАТО було лише верхівкою айсбергу. За два десятиліття при владі Путін накопичив безліч інших образ на Захід. До кінця 2020 року, коли розпочалося планування нової атаки на Київ, коло замкнулося. Молодий російський лідер, який колись так вразив Тоні Блера і Білла Клінтона, який підтримав Джорджа Буша-молодшого після 11 вересня і який наполягав на тому, що Росія має бути з Європою та західним світом, поступово перетворився на нещадного супротивника, переконаного, що США та їхні союзники нібито сповнені рішучості «поставити Росію на коліна».

Західні політики відкидають такі погляди як параноїдальні. Однак проблема не у намірах Заходу, а в тому, як їх інтерпретує Кремль.

Мета Путіна — не лише «нейтралізувати київський режим», але і, що важливіше, показати, що НАТО безсила його зупинити. Якщо при цьому він винищує українську культуру на окупованих Росією територіях, це [для нього] не побічна шкода, а бонус.

Чи вдасться йому це, залежатиме від ситуації на полі бою, яка, своєю чергою, залежить від ступеня західної підтримки протягом осені та зими, коли скорочення поставок енергоносіїв та стрімке зростання вартості життя можуть поставити західних партнерів України у непросте становище.

Москві не потрібно домагатися аж так багато чого, щоб Путін міг претендувати на проголошення перемоги. Росії достатньо контролювати весь Донбас та сухопутний міст у Крим. Безперечно він хотів би навіть більшого. Якщо російські війська захоплять Одесу та прилегле до неї чорноморське узбережжя, це зробить Україну васально залежною. Але навіть скромніші успіхи показали б межі могутності США. Не виключено, що за твердої підтримки Заходу Україна зможе цьому завадити. Але й тут ситуація далека від визначеності.

Війна в Україні - не ізольована подія. У той час як Росія кидає виклик очолюваному США світопорядку та основам безпеки в Європі, Китай кидає Штатам виклик в Азії. Почалася геополітична трансформація, результати якої можуть проявитися повною мірою лише десятиліття. Однак порядок, що панував у світі після холодної війни останні 30 років, добігає кінця. З його краху народиться новий баланс сил.