"Внуки досі бояться голосних звуків". Історії переселенців, які живуть у спортзалі школи у Чернівцях

До чернівецької школи № 22 щовечора на ночівлю заїжджають понад 50 людей. Тут вони їдять, приймають душ, знаходять речі для себе та своїх дітей. У спортзалі зняли інвентар, натомість — розклали місця для сну, поставили коробки з одягом. Переселенка з Сумщини сортує його, аби не думати про війну, а жінка з Миколаєва грається зі своєю дитиною, яка поки не розуміє, чому сім'я не дома. Суспільне розповідає, як вони живуть у Чернівцях.

У шкільному спортзалі десятки матраців і ліжок. Їх розмістили біля баскетбольних кілець та турнікетів. Там складають й одяг, дитячі ванни та іграшки — речі зносять чернівчани від початку війни.

У спортзалі живе приблизно 30 людей. У кутку на матраці сидить чоловік, граються троє хлопчиків та ходить дівчинка в червоному. Це дворічна Марічка, вимушена переселенка із Миколаєва.

Вона з мамою живе у Чернівцях чотири дні. Любов Черепко розповідає, коли почалась війна, поїхали у село неподалік Миколаєва до друзів. Там спускатись у підвал було простіше, ніж в багатоповерхівці.

Після того, як обстріляли аеропорт Миколаєва вирішили їхати, каже жінка.

Любов говорить до Чернівців їхали своїм авто та обирали об'їзний маршрут, щоб уникати заторів.

"На зустріч раптом поїхали танки, я не знала наші чи не наші вони. Прапорів на них не було. З танків стирчали дула, у мене почалась паніка", — розповідає жінка

Сплять з донькою на ліжку. Водночас дехто, хто тут мешкає, ночують на розстелених ковдрах та матрацах. Біля них є подушки. Жінка каже, хоч людей багато, умовами задоволені, бо в місті не чути обстрілів.

Їжу для них, як і решти вимушених переселенців, готують у школі. Також облаштували душ.

Нині жінка шукає житло у Чернівцях. Поки вони не повертатимуться в Миколаїв. Водночас там залишились дідусь та бабуся Марічки. Дівчинка поки не розуміє, чому вона не дома.

Людмила Гандзюк — вимушена переселенка із Охтирки, що на Сумщині. Каже, спочатку місто обстрілювали, а 3 березня російські війська авіаударами зруйнували місцеву ТЕЦ та залізничний вокзал.

"Ми постійно сиділи в підвалі. Підіймалися в будинок, лише коли було затишшя, щоб поїсти, помитися, перевдягнутись. Весь центр міста розбомбили, ми дуже боялися", — розповідає жінка.

В Охтирці не було тепла, іноді й світла. Після кількох днів, проведених у підвалі, Людмила разом з донькою, її чоловіком та двома онуками вирішили їхати з міста. Діставались своїм авто.

Жінка каже, діти й досі прокидаються від гучних звуків.

"Двері десь стукнули, упала якась річ, шум, а ми вже думаємо, що і тут (Чернівцях — ред.) бомбардування", — розповідає Людмила.

У школі Людмила разом з волонтерами сортує одяг, який сюди приносять: дещо — відкладає на маскувальні сітки, окремо складає жіночі, чоловічі та дитячі речі. Говорить, не може сидіти без роботи, це допомагає не думати про війну.

Їхні історії дивіться у відео: