Снує в полонині жура, або Чому гуцулам нині не до святкування “Полонинської ватри”

ТАКА ДУМКА

Снує в полонині жура, а по ній і спів трембіти вже помер. Зокрема, по тих величавих празниках, головним з яких відколи гори та доли карпатські було дійство виходу горян на полонину. Що з незапам’ятних часів знаменувало найголовніше в житті гуцулів – розвиток тваринництва, утримання на пасовищах худібки, котра їх годувала та зодягала, забезпечувала таку продукцію, рівній якій за якістю можна було придбати тільки в цьому регіоні.

«Нема та вже й наврядче буде,- і собі пожурився з приводу колишній керівник району Андрій Коцюба, котрий, до речі, був не тільки партійним функціонером, а й умілим виробничником. Та вже сталося те, що за нинішньої ситуації, яка марою оповила регіон втраченого вже не повернути».

Андрію Васильовичу, за час своєї роботи пригадайте, скільки худібки доглядалося в колишніх господарствах?

«Близько 30 000 голів. Під час літування вівці та худоба знаменитої породи пінцгау випасалися на 93 полонинах! І яких! Не для гонору: колишні пасовища ми навіть демонстрували гостям з усього Союзу. Було, а зараз душа плаче.»

Конкретніше, Андрію Васильовичу?

“Зараз у населення залишилося приблизно аж 7 000 голів тієї худібки. Це, вважайте, менше, ніж було в одному сергіївському колгоспі ім. Лук’яна Кобилиці. А нині, виходить, нічого нікому вже не треба. Цінну вовну нема кому здати, а м’ясо, якщо хтось і купляє – то за копійки. Тому про які празники можна думати-гадати? І про що віститимуть трембітарі? Чорна біда, якщо не більше: сьогодні на щезаючих хутірцях, де живуть по кілька родин, не залишилося жодного медпункту, аптеки все пішло шкереберть. Уявіть: на все високогір’я залишилося тільки одна школа в Замогилі. Тож про які свята сьогодні взагалі можна говорити, коли на ті хутірці ні проїхати, ні пройти? В ті вже далекі часи дороги ретельно доглядали діючі господарства, а нині ця справа пущена на самоплив. А на голому місці і трава не росте.”

То біда з бід, адже все найкраще, набуте віками, тяжкою працею горян, через безголів’я кане в безвість. Як і полонинське свято, коли на нього разом з вівчарями у гори вирушав сам Лук’ян Кобилиця, коли ще малим дитятом був. Зокрема на своєму Красному Долі, де і живий людський дух навічно пропав.

Іван АГАТІЙ, заслужений журналіст Украни


Коментарі:
Більше новин по темі: