По Успінню Пресвятої Богородиці – тільки устигай…

Адже саме цей найзнаменніший празник не по днях, а годинах осінь підганяє

У царині Матері-Природи начебто все так було, як учора і ще раніше. Ось в уже злегка пожовтілих зарослях польового озерця спокій будить невгамовна очеретянка, всіляко уникаючи напасті болотяного луня, десь зовсім поряд журливо квилить чайка – ну, все так як видавалося до цього найвеличнішого празника. І лише гул тракторця, що піднімає зяб під врожай наступного року нагадує, що осінь вже на порозі, встеляючи густим туманом ранніми досвітками усе, що бачить око.

Втішно за керманича того тракторця. За працю його подвижницьку, уміння подбати про жниво рясне навіть за екстримальних умов. Вдасться йому, як і на цьому клині де щойно поклав останню борозенку. Картина з унікальних, коли любиш те поле.

Як, з рештою, і гори та доли, які якраз о цій порі нікого не залишають байдужими до своїх неперевершених красот. Де саме? Та бодай на перевалі Фальків, де тече та не витікає найчистіша (можливо, на всій планеті) гірська річенька з одноіменною назвою. Тому як би не квапився, але на мить-другу неодмінно зупиняєшся десь у прихистку її бережка подовгу вслухаєшся та водиці її цілющої напиваєшся. Бо в цьому затишку Буковинсько-Покутських Карпат красу цій річечці дарують самі небеса.

По цьому празнику не раз і не два бували за тими перевалами з Василем Бабухом, колегою по перу. Так він прикипав своїм митким оком до незлічених пейзажів отих гір, що одірвати Василя не міг. «Не квапмося,- казав.- Ще устигнемо. Маю зафіксувати он ще той краєвид, звідкілля бере витік Яловичорка, що дає силу нашому Білому Черемошу.» І так пам’ятаються кадри фотомитця, які без перебільшення міг робити тільки Василь Бабух. І як, до речі, час від часу за життя Василя виринали також з його поетичних рядків.
Незабутньою була і наша остання гостина у нашого спільного друга Леоніда Колісника. Часто гостювали у нього в його Селятині.

Попри свою філологію та директорство в СШ той Леонід (на жаль і Василь Бабух, уже упокоєнний) достеменно вивчав хід бойових операцій Першой Світової, мав унікальні фотознімки. А по тій гостині (а було це якраз по Успінню) ми завітали на одну з полонин, де горяни продовжували припасати сіно для худібки. Василь зробив знімок-другий, відтак удвох взялися робити і свій укіс. «Файно, хлопці, у вас виходить,- прихвалили нас тії косарики.- Де навчилися? Та ж ви наче городські?» «Так то так, але ми із селюків, у батьків навчилися косити та коси мантачити,- вгамували цікавість полонинників» А за файну роботу коло них вони ще й келішком оковитої нас почастували.

Люблю осінь золоту, коли в давньому лісі вона щедро встеляє листом притомлену землю. Якраз о цій порі вкотре планую побувати в найулюбленіших закутках Карпат. Зокрема, і на перевалі Джогуль, звідкіля тая річка Яловичорка витік бере і повнить силу Білого Черемоша. І неодмінно згадається мій вірний побратим по перу Василь Бабух, з яким там не раз бували і від побаченого сил тая краса додавала. Так здається. Хоча Василя вже нема, але душа його, віриться, десь зовсім поряд. Так він ці гори любив…

Іван АГАТІЙ, Заслужений журналіст України
Для БукІнфо (с)