Мистецтвознавець Олександр Сушинський: Метафізика акварельної корупції в Буковинському культурному фонді, - Weche

Видання Weche:

За ініціативи Сергія Осачука, голови ОДА Чернівецької області, було створено Буковинський культурний фонд. 7 квітня 2021 року під гаслом «Шість мільйонів на креатив!» (привіт П. Гілену, адже слово «креатив» є образливим у мистецькому середовищі і давно вже всім набридло, навіть дизайнерам) фонд оголосив про запуск конкурсу та прийом заявок. Цікаво, що нам подають це як заслугу губернатора, ніби він домігся виділення додаткових коштів на фонд, але ж це ті самі державні кошти, які й були в бюджеті до того, але розподілялися невідомо яким чином.

Intro

Як правило, великі грантові програми оголошують заздалегідь, ще до початку поточного року, протягом якого планують реалізацію проєктів. У цьому є логіка. Приміром, УКФ ще влітку або восени оголошує конкурси, подача триває три місяці до січня і тільки в березні-квітні публікують результати. У випадку з БКФ програму анонсували трохи запізно, подача тривала до середини травня і вже через три дні – 17 травня стало відомо про список із 38 переможців конкурсу. Тобто за 2-3 дні експерти журі мали прочитати 170 заявок. Таке відчуття, що комусь потрібно було терміново освоїти бюджет. Але про все поступово. Weche

І. Конфлікт інтересів

Ключове питання, яке слід розглянути, це конфлікт інтересів та експертний пул даної програми. У складі комісії з проведення конкурсного відбору «Регіональної програми розвитку культури на 2020-2022 роки» зазначені 16 експертів, серед яких, наприклад, Марія Матіос. Хоча вона фактично не брала участі в оцінюванні конкурсних заявок. Або ж Юлія Федів, екс-директорка Українського культурного фонду, яку також запросили в якості експертки, однак за її словами, ніяким чином вона не впливала на рішення, відбір аплікацій і формування самого фонду. Таке враження, що з боку БКФ це була така собі рекламна кампанія з легітимізації фонду за рахунок публічних осіб.

Крім того, фонд зобов'язав усіх заявників або надсилати друковані заявки поштою, або подавати в особистому порядку. Представники фонду заохочували всіх заходити в кабінет під час пандемії, після чого на сторінці у фейсбуку з'являлися рекламні пости із заявниками. Хоча це й не суттєво, але навіщо робити подачу заявок особистою, коли є інтернет? Навіщо гнати людей з Усть-Путили і створювати чергу в останній день, коли заявники вимушені стояти по три години перед кабінетами, бо там є лише два стільці для очікування. Навіщо заповнювати заявку спочатку в гугл-формі, а потім чекати на мейл бланк самої заявки? До чого ці зайві дії і незручності?

Найцікавіше далі. П’ять експертів із 13 (якщо не враховувати Сергія Осачука і «депутатський корпус»), а це фактично більше третини всього експертного пулу комісії, отримали фінансування на особисто подані проєкти. З приводу комісії треба сказати, що це неприпустимо аби депутати/ки, чиновники/ці сиділи в журі. Питання навіть не про їх «культурну компетентність», а про те, що культуру мають судити теоретики і практики від самої мистецької сфери.

Odoo CMS - велика картинка
Odoo CMS - велика картинка
Фото надане Weche Тарасом Полатайко

Давайте поглянемо на список тих проєктів, які були подані від членів комісії і отримали фінансування. Приміром, Іван Данілін, який є експертом комісії і членом Громадської організації «Міжнародний молодіжний театральний фестиваль “Чорні Вівці”» подав проєкт (сам чи за посередництва інших членів ГО, не важливо) «Інноваційна театральна вулична вистава “Небилиці про Івана”» (з нагоди ювілею Івана Миколайчука). Проєкт отримав 309 тис. 364 грн.

Мар'ян Лазарук, експерт журі і член Громадської організації «Товариство українських студентів-католиків “Обнова” м. Чернівці», отримав фінансування на проєкт «Обнова-фест “Незалежні”». Загальна сума проєкту складає 250 тис. грн, з яких сума від БКФ – 65 тис. грн, а 185 тисяч – власні кошти. До речі, невідомо чи існує прозора процедура підтвердженя на поточному рахунку заявника суми, яка зазначається як власний фінансовий внесок (така процедура є в тому ж УКФ та інших закордонних фондах).

Микола Шкрібляк, також експерт комісії БКФ і член ОКУ «Буковинський центр культури і мистецтва» Чернівецької обласної ради, реалізовуватиме проєкт «Гастрономічний путівник традиційної кухні “Смаки Буковини”» та отримає на нього 99 тис. 700 грн.

Лариса Куваєва, членкиня експертної комісії та Громадської організації «Буковинська Акварельна Асоціація», подала заявку і виграла фінансування у розмірі 103 тис. 764 грн на проєкт «Міжнародний буковинський пленер в рамках Міжнародної виставки-бієнале акварельного живопису – “Наш чудовий світ”».

Та Анастасія Костюк, генеральна директорка комунальної установи Чернівецької обласної філармонії ім. Д. Гнатюка, яка також входила до складу журі, отримала фінансування у розмірі 1 млн 628 тис. 139 грн на мистецький проєкт, як зазначено в заяві, спрямований на розвиток туризму – «Терра Буковина – мистецькі магніти».

Виникає закономірне питання: яким чином п’ять членів експертної комісії (інші 11 просто не подавали заявки), могли в рамках закону отримати фінансування на свої проєкти? Адже існує чітке правове врегулювання з даного питання, яке прописане у Розпорядженні № 361-р від 7 квітня 2021 р. Чернівецької ОДА. Повна назва документу – «Розпорядження про затвердження Порядку використання у 2021 році коштів обласного бюджету, передбачених на виконання заходів із реалізації Регіональної програми розвитку культури на 2020-2022 роки, підписаного Головою обласної державної адміністрації Сергієм Осачуком».У цьому розпорядженні чітко вказано: «Члени конкурсної комісії зобов’язані не допускати конфлікту інтересів під час розгляду конкурсних пропозицій. Перед початком розгляду проєктних заявок член конкурсної комісії зобов’язаний повідомити про конфлікт інтересів та надати пояснення щодо обставин, які можуть перешкоджати об’єктивному виконанню ним обов’язків».

У Статті 1 Закону України «Про запобігання корупції» визначається, що таке «потенційний конфлікт інтересів» – «наявність в особи приватного інтересу у сфері, в якій вона виконує свої службові чи представницькі повноваження, що може вплинути на об’єктивність чи неупередженість прийняття нею рішень, або на вчинення чи невчинення дій під час виконання зазначених повноважень».

У Статті 3 цього ж Закону визначається, на кого поширюється даний закон, у тому числі нас цікавить «пункт в) представники громадських об’єднань, наукових установ, навчальних закладів, експертів відповідної кваліфікації, інші особи, які входять до складу конкурсних та дисциплінарних комісій, утворених відповідно до Закону України "Про державну службу"». За нашими даними, нібито всі експерти, які подавали свої проєкти на загальних засадах, подали додаткову заяву, яка звільнила їх від голосування за свої ж проєкти. Не вистачало ще, якщо б вони самі голосували за власні проєкти. Нібито формально викрутилися, але ж де-факто це порушення закону і зловживання становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб використання посадових обов'язків членами комісії. Звісно, що навіть чисто психологічно, якщо ти експерт і розглядаєш проєкт свого колеги (також експерта), то більша вірогідність, що ти не поставиш низький бал проєкту свого колеги-експерта/ки. Також зацікавлений експерт/ка може знижувати (свідомо чи несвідомо) оцінки іншим проєктам, аби його/її особистий проєкт пройшов. Саме тому й існує термін «конфлікт інтересів». Це тільки вершина айсбергу, яку видно з рейтингової таблиці. А що казати про тих експертів, родичі яких є в Меморіальному музеї Володимира Івасюка, що також отримав фінансування від фонду?

31 травня в ефірі на «Суспільне Буковина» один із членів експертної комісії Андрій Тужиков так прокоментував цю ситуацію: «Те, що дуже багато людей і експертів, які є заявниками і те, що їхні проєкти могли виграти, це пояснюється дуже природно тим, що культурних менеджерів і людей, які працюють у сфері культури в області не так багато. І очевидно, що ті люди, які мають якісь компетенції і можуть оцінювати інші проєкти, зрозуміло, що вони можуть подати конкурентоспроможні заявки».

Я сподіваюся, що всі, включно з Тужиковим, Добровольскою, яка теж мала подати проєкт разом із Матіос (але відмовилась), розуміють, що таке конфлікт інтересів і що це не аргумент і такого не може бути, якщо конкурс є прозорим. До того ж не було проведено конкурсу по відбору експертів. Чому ж? У місті немає компетентних галеристів, кураторів, мистецтвознавців, художників? Очевидно, що є!

Отже, проєкти п’ятьох із 16 експертів отримали фінансування. Загальна сума цих проєктів складає 2 млн 205 тис. 967 грн, що у відсотковому відношенні сягає 36,7% від загальної суми фонду – 6 млн грн. За таких обставин результати конкурсу мають бути переглянуті, або має бути проведене прозоре розслідування НАЗК, яке доведе, наявність чи відсутність конфлікту інтересів. Поки що конфлікт є очевидним.

Скріншот: UA: Буковина
Скріншот: UA: Буковина

ІІ. Ест/етика

Цей текст – не місце для мистецтвознавчого аналізу якості художніх проєктів, але наведу кілька формулювань, що показують пріоритетність політики фонду. Зацитую допис на сторінці у фейсбуку, який зробили представники фонду, після подачі заявки паном Літвіновим і його мрії: «Розповісти історію у картинах – це мрія відомого чернівецького художника Олександра Літвінова. І він вирішив здійснити її за допомогою Буковинського культурного фонду. Ми не будемо відкривати усіх секретів. Скажемо тільки, що у його роботах переплетуться історії людських доль, сила віри та любові, традиції жителів одного з найромантичніших куточків Буковини та високе мистецтво».

Вибачте, але чому чиїсь мрії мають бути профінансовані за державний кошт платників податків? Вдруге не втримаюсь і зацитую у відповідь французького соціолога та філософа П’єра Бурд’є: «Чим на більш піднесену позицію претендує заява, тим більше вона є ідеологічною за своєю сутністю». Там, де хтось вголос заявляє про духовні цінності, пошуки та/або спасіння душі, віри, надії, дивограй та любов або називає себе на повному серйозі метафізиком (як у випадку з паном Олегом Любківським, який є пересічним митцем, епігоном і китайською копією покійного художника-графіка Ореста Криворучко) там, як правило, можна спостерігати безхребетну, аполітичну (мистецтво, культура поза політикою, авжеж), а значить не критичну позицію і закріплення статусу-кво у безвідповідальній сполуці по лінії влада-мистецтво. Якщо пан Любківський – метафізик, то хто ж тоді Арістотель чи Ґайдегер? Можна ще бути алхіміком на кшталт Роберта Флада, як варіант. Чому б ні? Насправді, кожен може називатися як йому заманеться. Але ж це виглядає трагікомічною «Палатою №6», як любить виражатися сам Олег Любківський.

Але досить про метафізику. Ми не будемо далеко заходити в цю хитку сферу. Бо це якась мета_дич(ка), даруйте на слові. Зауважимо тільки, що, за Нового часу сформувалися умовно два типи культури: культура, яка обслуговує активно чи побічно ідеологію і політичний режим. Це може бути академія, кітч, салонний живопис. Виставками саме такого типу займаються, наприклад, у муніципальній галереї «Вернісаж» або ж у приватній «Галереї/кафе на Штейнбарга», що належить пану Олексію Бурбаку. Хоча в його випадку – це приватна ініціатива і він має право показувати будь-яке аматорське мистецтво і недолугий кітч з Одеси, на відміну від муніципальної інституції. Та, з іншого боку, критично налаштована культура, а саме та, що виступає за дослідження і виявлення реального стану речей у суспільстві, критикує соціально-політичні диспозитиви влади.

Так само виникає питання: чому, скажімо, виділяють 208 тис. 500 грн на короткометражний фільм Сергія Скобуна, який у 2017 році випустив жахливий етно кітч «Легенда Карпат» про Олексу Довбуша та отримав легендарну кількість негативних відгуків у мистецькій спільноті? Де погано все: від бридкої акторської гри та сценарію до еротичної сцени і самих зйомок. Натомість молодий режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук, учасник багатьох міжнародних фестивалів, відомий своїми короткометражками «Борода» та «Штангіст», який також подав заявку на БКФ на монтаж звуку для свого повнометражного фільму «Памфір», залишився поза бортом? Очевидно, це питання, які лежать не тільки в площині корупції і кумовства, а й у полі програмних пріоритетів фонду.

Хтось досі вважає, що художники – це свого роду декоратори-прикрашальники, котрі працюють на виробництво диванної кітч-продукції, роль якої лежить у площині самовираження та в процесі сліпого дублювання реальності шляхом копіювання її ж. Добре! Але з часів Бодлера, Дюшана, Хааке, Бьордена, Фройда та Кателана мистецтво працює на дещо іншій сцені. А саме там, де за рахунок критичних процедур демістифікації, можливо, виявлення прихованих протиріч, розпорошених у неявному вигляді структур суспільства. Мистецтво і робить приховане, невидиме, таким, що стає відкритим, неприхованим (від чого походить, як відомо давньогрецьке «а-летейя» – істина). У випадку, якщо мистецтво працює на депутата чи-то бізнесмена, який де факто диванно апропріює та нівелює його художній жест, то ні про яку незалежну критичну, естетичну позицію митця не може бути й мови. Це як працювати на телеканалі олігарха і думати, що твоя позиція незалежна.

Художник в принципі – це такий же агент якісних трансформацій у суспільстві, як вчений, лікар або ж будівельник. Усі вони покращують, розширюють, працюють на благо суспільства (хоча з часів Платона багато що змінилося і поняттю блага-істини вже не можна довіряти, але зараз не місце говорити про Альтюсера). Це може в Євтушенка «поет в Росії більше ніж поет». Насправді, художник такий же член суспільства як і таксист, принаймні так є на Заході. А поет, як писав Рембо, встановлює міру невідомого своєї епохи.

Одним словом, мистецтво виявляє баги чи непомітні вади в системі, підсвічуючи їх, здійснює операцію виробництва чуттєвого досвіду, виробництва знання, критикуючи на сцені театру або здійснюючи інтерактивний перформанс у міському просторі, робить людину більш усвідомленою, менш схильною до протоколів ідеологічних апаратів влади, а значить мультиплікаторно поліпшуються й дороги, проводиться реставрація історичних будівель тощо. Але якщо ми робимо ставку на дизайн-диван, акварелі і «художників-метафізиків», треба розуміти, що дороги і будівлі в Чернівцях ніколи не будуть відремонтовані. Як не дивно, але це взаємопов’язані між собою процеси.

Пригадайте, які скульптури та інсталяції стоять у публічному просторі в Європі, і що стоїть у нас. Мистецтво, яке дзеркалить реальність, має працювати критично. Але на Буковині йому, як-то кажуть, «не на часі» (улюблена фраза чернівецьких чиновників), воно на пленері малює акварелі і вочевидь ніяк не впливає на розвиток міста та громадянське суспільство. У мене навіть є підозра, що тим, хто створює акварелі, ці акварелі взагалі-то й не потрібні. Вони й самі десь на безсвідомому рівні розуміють, що це кітч. Просто для них – це такий собі засіб для заробляння грошей, як для виробника плитки його продукція, і по-іншому вони просто не знають і не вміють.

Так їх виховала ще радянська школа. Не те, щоб вони були на Берлінській або Венеційській бієнале, побачили перформанс Сантьяго Сьєрри або Франсіса Алюса, вжахнулися і полюбили свої акварелі з новою силою. Ні, просто вони не хочуть досліджувати нове і нічого не роблять для розширення себе у цьому напрямку. Бо це ж треба змінювати свій габітус, свою чуттєвість, переналаштовувати патерни своєї поведінки.

Питання навіть не в тому, чи відео-арт або перформанс краще за пейзажі чи жанр портрету. Не маю нічого проти акварелей та реалізму per se, але, якщо ти працюєш у цьому жанрі, необхідно усвідомлювати, що сьогодні вимоги до цього медіа більш суворі та жорсткі, аніж навіть до перформансу чи саунд-арту. Якщо ти вже берешся за пейзаж чи портрет і виставляєш це публічно, а не просто аматорськи малюєш у себе вдома, то маєш рахуватися зі всією історією мистецтва принаймні за останні 700 років (так як це у випадку Бекона, Фройда чи Ґокні). Якщо ні, то ти просто будеш перебувати в лімбі своїх фантазмів, відірваний від контексту, історії мистецтва у повній ізоляції собі подібних. Для перформера ситуація виглядає простіше, як це не парадоксально, адже перформансу як такому всього лише 70 років.

Мистецтво – це завжди про незручні питання і розширення суб'єкта. Так, зручно брати з якогось спілчанина (половина з яких «спивається» у Будинку художника і невпинно деградує) гроші за оренду виставкового муніципального простору і нескінченно з року в рік показувати квіточки, натюрморти, міфічних козаків, пасторальні пейзажі та вижницьку абстракцію, яку б навіть за радянських часів на виставком не пропустили. Але ми, що в економіці, що в культурі, відстаємо навіть від Польщі років на 40, а то й більше.

Наче все закономірно. Де Бекон, а де Куваєва? Риторичне запитання. У таких випадках радять не переходити на особистості, але яким чином тоді, не називаючи персоналій та речі своїми іменами, можна домогтися хоч якихось змін? Якщо ж бути конформним та політкоректним, то очевидно буде так, як із «Українською книгою», де все жорстко «порішали», а на інтелігентні ламентації не звернули майже ніякої уваги. Яка там мозаїка, яке там історичне приміщення? Знов усі повилазять на якусь недолугу виставку з fur_shit_ом (заради якого, насправді, всі й ходять по виставках, не на акварелі ж дивитись) до «Вернісажу», вип’ють вина, обміняються чутками один про одного і все залишиться на своїх місцях.

Справа в тому, що майже всі, хто подавався і не отримав фінансування, знаходяться в ситуації дабл-байнду і бояться висловити свою публічну позицію, бо, мовляв, «ти скаржишся, бо не пройшов». Такий собі ресентиментоз. Ніби це привід для мовчання. Подивіться, що зараз коїться навколо скандалу з Наглядовою радою УКФ, яка відхилила більшість знакових проєктів, включно з «Німими ночами» Довженко Центру, з метою раптового перерозподілу коштів на святкування 30-ї річниці Незалежності України. Тому що комусь із Наглядової ради УКФ так захотілося. Особисто я не подавав проєкт на БКФ, але мені як сторонньому спостерігачу і людині, яка 5 років прожила у Чернівцях, і, сподіваюся, зробила щось корисне в культурному полі цього міста, прикро від того, що відбувається.

Odoo CMS - велика картинка
Юлія Федів на засіданні експертної комісії Буковинського культурного фонду

ІІІ. Перший млинець нанівець

Повернімося до фонду. Про мистецтво як і про смаки сперечатися практично неможливо, але Чернівці не унікальне місто, де живе особлива раса зі своїми культурними законами, які не діють у Києві, Львові, не кажучи вже про Париж чи Берлін. І якщо вже заснували таку позитивну ініціативу, як Буковинський культурний фонд, то чому ж не взяли приклад хоча би з Українського культурного фонду, де існує чітка структура лотів, система експертного оцінювання і сувора процедура відбору самих експертів на засадах компетентності?

У контексті експертного питання, можливо, варто задіяти інший принцип відбору. Як варіант, це можуть бути запрошені на конкурсній основі фахівці не з Чернівецької області, які на час роботи в комісії можуть отримувати невеликий почесний гонорар, не будучи особисто знайомими з кандидатами, що унеможливить непотизм, корупцію та конфлікт інтересів у подальшому. Аби бути в журі, експерти повинні бути фахівцями зі стажем роботи на великих проєктах і фестивалях, кандидатами і докторами з культурології або визнаними не тільки чернівецькою спілкою митцями чи мисткинями.

Так, це вимога УКФ до своїх експертів. Ви ж покликали Юлію Федів для чогось? Тоді чому вона ніяким чином не долучилася зі своїм досвідом до фонду? Що взагалі роблять діючі чиновники в журі БКФ: пані Любов Годнюк, Яна Горобієвська, Тетяна Шарагова, Ірина Ісопенко? У чому полягає їх експертна компетентність у сфері мистецтва? Іван Данілін знає, хто такий Кшиштоф Варліковський і Ромео Кастелуччі. Чому ж поняття «конфлікт інтересів» і прозорість для нього не мають значення? Як після такого конкурсу можна ставити Брехта? Чому не має протесту від жодного з членів журі, які все розуміють, але роблять вигляд, що якось минеться? Цікаво, що в секретаріаті БКФ одна зі співробітниць так і сказала: «Ну, ви ж розумієте, пєрвий блін комом!» В УКФ про конфлікт інтересів написано не один абзац мимохідь, як у Розпорядженні БКФ, а в 19 сторінок, та ще 10 про порядок повідомлення про конфлікт інтересів, завдяки чому конфлікт як такий практично унеможливлюється.

Скріншот: UA: Буковина
Скріншот: UA: Буковина

Далі, стосовно лотів. Необхідне більш чітке розділення лотів: на фестивалі, музейну справу, аудіо-візуальне мистецтво, народну/аматорську культуру. Зараз «музейна» категорія присутня у декількох лотах, а фестивалі – майже в кожному. Інше важливе питання: чому БКФ повинен бути лише про буковинське і руками буковинців? Чому б не зробити лот «Резиденції», куди з інших областей могли би подаватися художники, письменники, дослідники теоретики мистецтва. Вони могли би приїжджати на місяць до Чернівців, або інше місце в області, і проводити своє незаангажоване дослідження відстороненим поглядом. У результаті, залишаючи місту художню роботу або видану книгу, так як, наприклад, це роблять на польській програмі «Gaude Polonia» вже 20 років поспіль.

За нею українські художники виїжджають на півроку до Польщі і роблять там свої роботи. Чому в Івано-Франківську є «Porto Franko», як би до нього не ставилися, у Львові – «Leopolis Jazz Fest», у Дніпрі – «Культура медіальна», а в Києві, Харкові та Одесі проходять бієнале сучасного мистецтва. У Чернівцях же – лише Маланка, Петрівський ярмарок, День вуличної музики, щорічні підсумкові виставки спілки художників у тому ж «Вернісажі», акварельні пленери і, звісно, Meridian Czernowitz, до якого теж багато питань, але це, мабуть, єдине, завдяки чому Чернівці ще не на самому дні культурного життя країни. Чернівці скоро навіть стануть літературною столицею. Хоча Пауль Целан вже міг би трохи відпочити від щорічних згадок про нього «сучасними українськими письменниками і поетами».

ІV. Jutro/Outro

Чернівці – одне з найцікавіших міст в плані історичних зламів, фрустрацій, мульти-ідентичностей. І могло би стати містом, яке приймає у себе велике міжнародне бієнале. В усьому світі на сьогодні існує близько 200 бієнале від Лос-Анджелеса до Пекіна, від Африки до Ісландії і стати потужним інструментом залучення і туристів, і художників з усього світу. А головне – тим локусом, на сцені якого опрацьовують нові сенси, працюють з архівами, темами репресій та дискримінацій, музеями (а в нашому краєзнавчому було як відомо НКВС, чим не тема для художнього проєкту), задіюють історичні протиріччя. Місто із сильним єврейським, німецьким, румунським, австрійським, польським та вірменським минулим могло би кооперуватися на рівні фондів і співпрацьовувати в плані фінансування з Австрією, Румунією, Ізраїлем, Німеччиною, Польщею. Але чомусь в Одесі, Києві, Харкові це усвідомлюють, а в Чернівцях, знову ж таки – не на часі.

Чому б не посилити і не проапргрейдити, наприклад, гуманітарні факультети в університеті, ввести спеціальність менеджмент у сфері культури, вчити працювати з грантами, вести розширені курси з мистецтвознавства і теорії мистецтва, бажано, ХХ століття, а не закінчувати предмет культурології на імпресіоністах чи Пікассо?

Де усі ці культурологи і філософи? На жаль, їм немає що робити в місті. Вони їдуть до Києва, Берліна чи Польщі. Дивно, але чому в аудиторії університету професор Петро Рихло розповідає студентам про надскладну поезію катастрофи Пауля Целана, а в цей же час коридорами бігає теологічний пан Шкрібляк, розклеює на факультеті українські прапори і молиться перед початком пари? Що це за обскурантизм ХХІ ст.? І потім ці діти з сіл, вчорашні студенти/ки щиро радіють маланці, великій яєшні на День міста чи писанкам під дерев'яним хрестом на Центральній площі.

Усе вищезгадане могло би значно покращити репутацію міста в культурному відношенні. До того ж є ті компетентні агенти культури, які можуть взяти на себе реалізацію великих амбітних проєктів. Це і формація «Dzestra» і українсько-німецький культурний центр «Gedankendach» і «ЦСМ Bunker» і формація «СВАЯ», які по факту існують автономно. У місті, як і раніше, залишаються і, так чи інакше, працюють художники з міжнародним визнанням: Борис Савельєв, Броніслав Тутельман, Тарас Полатайко, Анатолій Федірко, Ірина Каленик, яка, до речі, працює з відомою «ЯГалереєю» Павла Гудімова, робить виставки де завгодно, але тільки не в Чернівцях.

Проєкт Ірини Каленик, між іншим, навіть не розглянули в БКФ – нібито з документами щось не так. Заявка Полатайка і Тутельмана не набрали достатньої кількості балів. Що суттєво, всі ці люди не задіяні містом, не вони беруть участь у розробці культурної політики, їх практично немає на культурній карті ОДА. Зате є акварелі, маланка, життя убогих вмираючих радянських ДК, в які соромно зайти, філармонія, в якій немає ані грама цікавих програм.

Жодного фестивалю (за прикладом, хоча би львівського фестивалю «Контрасти»), жодного серйозного симфонічного або камерного концерту за рік, де можна було би почути Малера, Шостаковича, Мортона Фелдмана (нащо, у нас же ж є свій Фельдман), або українських сучасних композиторів: Максима Шалигіна (який зараз у Нідерландах), Анну Корсун (вона в Німеччині). Можливо, Анастасія Костюк, директорка філармонії, яка отримала 1,5 млн грн на свій терра_ристичний проєкт, навіть не в курсі про їх існування? А це композитори, котрі прославляють сьогодні Україну в світі. Чому б не поставити в програму сезону складний, але дуже сильний твір сучасного київського композитора Святослава Луньова «Tutti»? Чому б не запросити піаніста Антонія Баришевського, який виграв на конкурсі Артура Рубінштейна? Чому б не запросити Аллу Загайкевич з електроакустикою? Де хоча б Сильвестров? Це все риторичні питання про компетентність тих, хто займає посади і роками керує культурною політикою в місті.

Філармонія не є модним молодіжним місцем, де би проводилися не тільки академічні акустичні концерти, а й ночі, наприклад, електронної музики, (я кажу не про транс-чи-техно, а про серйозну композиторську електроакустичну, акусматичну музику). І для цього не потрібні 1,5 млн. Потрібні знання, пара хороших колонок і бажання це робити, як це робить у тому ж Львові «Collegium musicum». Де просвітницькі лекції у тій же філармонії та їх онлайн-трансляції?

Я вже не кажу про театр. Кожного разу, прогулюючись Театральною площею, мені чомусь соромно за той аматорський театр, який там грається. Але пані директорці байдуже. У неї все «не на часі». Ніби в світі ніколи не було Брехта, Брука, Гротовського, Папайоанну і Бауш.

Місто Чернівці перебуває у летаргічному сні. Пана Осачука не згадають за колісну ліру, бібліотеку самотності і кімнату-музей «ВІА Смерічка», які отримали фінансування. Так, народна культура потребує підтримки. Але якщо і треба щось робити, то починати з реформ в університеті, підтримки великих проєктів, таких як бієнале, джаз-фестиваль, кінофестиваль, резиденція для письменників, мультимедійний музей Целана. І вже за два-три роки це дасть серйозний ефект за ті ж самі гроші.

А виходить так, що не встигли запустити нову ініціативу БКФ, як тут же безпрецедентний приклад порушення норм доброчесності, конфлікт інтересів, підкилимна гра, лобіювання своїх метафізичних інтересів та «акварельна корупція».

Колонка є відображення суб'єктивної позиції автора.

Олександр СУШИНСЬКИЙ, WECHE

_________________________________________________

Сюжет телеканалу ТВА:


Коментарі:
Більше новин по темі: