Анатолій Томків: Убити бука…

ПРО ВІЧНЕ /

Іван Корпан в галіцейських Розтоках мав колись зробити те, що йому не давало спокою, аж свербіло… Хоча насправді та «сверблячка» нічим не відрізнялась від щоденних клопотів — примноження статків відгодованими бичками, бринзою з полонинської кошари, врожайним ягідником між деревами і ще багато чим, що потребувало постійної праці і часу. Навіть у неділю, як у святошному вбранні Іван виходив на ганок, то ґаздівським оком шукав зачіпки до роботи з понеділка. Бо нікому не вірив, лиш собі, все робив і всьому давав раду сам.

І так то-то у нього файно виходило, що люди, йдучи дорогою до церкви, чіплялися поглядами за купол сіна біля стайні, схожий на церквицю, підв’язані до першого укосу остриви під піддашшям, складовану на тривале висихання ділову деревину з забіленими вапном торцями, перекладену лісками. І якщо при цьому хтось і не промовляв уголос «Мой, цес чоловік жиє по-божому», то так думав. А якщо й не думав, то все одно звертав увагу на Іванове ґаздівство, яке стояло ближче до горба, ніж хати сусідські, а комин кухоньки під самою скелею з ранку до вечора струменів димком, приправленим духом розпареної січки й грису для худоби, смаженої буженини для газди, щоб мав снагу жити в гармонії і з скалою, і горбом, і потічком, який влітку дзюркотів, а взимку перетворювався на слизьке корито-чвовг.

І саме оте перетворення свербіло Івану, підказувало, що зрубаний бучок у верхів’ї тим чвовгом міг би злетіти прямо на подвір’я як раз до дровника на потреби ненаситної кухні. Іван може би й зробив ту не складну справу, якби не Федуньо, який жив поверх скали і ходив до села попри чвовг раз на місяць за сірниками, олією чи сіллю. Частіше не ходив, бо мав одну ногу коротшу, яка не згиналась, яку на нижньому складі в Перкалабі зламав бук, зірвавшись з естакади. Після того Федуня почав більше говорити не з людьми, а з деревом, вітром, небом, чи каменем. І було б то лише дивиною нещасного чоловіка, якби не правдива користь після тих розмов кожному, хто хотів знати, коли класти сіно в покоси, виганяти худобу в полонину, яку траву сушити для яких ліків. За це кривого Федуню над скалою поважали не менше, ніж моцного газду під нею.

Хоча про Івана Федуня ніколи не озивався ні добрим, ні злим. «Дай, Боже» — та й усе. Іван не мав часу за роботою вірити в Федуневе мольфарство, а Федуня, казав, що «не можна класти копицю біля стайні і вірити, що то купол на церкві»… Вони обминали один одного. Але то більше не вдавалось, як вдавалось. Бо Іванове вориння стояло перед чвовгом, а Федуня, спустившись ним, мусив дати тут перепочинок кривій нозі…

Ото ж, в п’ятницю перед Різвом зійшов Федуня в долину, і уздрів, як, опершись на паркан, Іван щось пазив очима у верхів’ї, де крутилось вороння.

—Що там видиш? — спитав Федуня замість «Дай, Боже».

— Нічого, вуйку,— спохватився від несподіванки Іван. — Вижу небо, як і ви...
Федуня, підняв очі в сіру небесну муть, і вороння заспокоїлось, сіло на верховіття.

— Ти не годен видіти небо, як я…— Похмуро і з жалем зауважив Федуня, ковзнувши очима по скалі, де крайнім стояв молодий бук. Бук вирізнявся з-поміж інших дерев, які боязко тіснилися за ним, бо був найближчим до скали, пускав коріння в тріщини між камінням. В одному місці воно звисало над прірвою, підтверджуючи намагання бука чіпатись за все, за що можна вчепитись, навіть гіллям за небесну муть. Погляд Федуні cпустився потічком, далі через дорогу, а коли зупинився на воринні, то у верховітті крикнув ворон. За ним решта птахів заголосила, піднялась чорною хмарою, аж гойднувся димок з Іванової кухоньки, а Федуня спішно зняв капелюха. Іванові здалось, що вороння і вуйко щось уздріли важливе, і що так скидають капелюха, коли стрічають покійника…

Він озирнувся, але на дорозі було пусто. Пасмо сивого волосся впало Федуневі на чоло, прикривши йому одне око. І коли Іван повернув голову, то Федуня дивився на нього прямо в лице з холодним блиском в другому оці…

— Аби-с знав, що цего бука спилити не можна. — Сказав Федуня таким же холодним голосом. — Хіба що вбити… А як зробиш те, що надумав, то вздриш небо, а не пустоту в небі…

Федуня підібрав капелюхом волосся, переклав палицю з руки в руку, і, переступивши з довшої ноги на коротку, пішов геть.

До літа Іван забув про ту розмову. Але коли потічок замерз знову, сверблячка пустити бучка чвовгом повернулася.

У дровнику Іван тримав австрійський байнет. Ним Корпани з діда-прадіда били свиней. Іван також бив свиню під лопатку в серце, яку помічник тримав за задню ногу мотузом під парканом. А чи можна було тим байнетом убити бука?.. Іван згадав Федуневу пересторогу, забиваючи цвях для пили під лігарем, на якім споконвіку лежав байнет. Пилу з металевим трубчастим луком Іван придбав у Вижниці, бо вона згодилась би теребити згрубілі корчі весною на пасовиську. Господарське чуття підказувало, що пила має бути саме тут, бо, як і байнет, потрібна була на раз, чи два у році. Він розвів їй зуби уліво і вправо, підтягнув напилком кожного зокрема. Металева шерсть аж дибки стала в магнетичній напрузі на гострих лезах, великих біля ручки і дрібних в кінці. Іван уже хотів повісити пилу, але знічев’я торкнувся зубів рукавом, і вони в’їлись псячою хваткою в тканину. Пила ніби потягнула Корпана за руку… Він піддався їй, як господар, заворожений спосібністю слуги. Одразу й не збагнув, що пішов за нею Федуневою стежкою уверх… Ішов потужно, ребруючи чоботами сходинки в снігу, відчуваючи бажання руху.

Вже біля бука присів віддихатись. Бук був молодий. Під сіро-вологою корою вчувалась готовність до весняного брунькування. Думка про те, що бук живий, спантеличила Івана, а Федуневе «Хіба що вбити» почулося йому у принишклому лісі чітко. Спочатку раз, а потім кілька разів відлунням. Іван аж оглянувся, чи не пазить за ним Федуневе око холодним блиском. З-під оголеного край прірви коріння покотився камінець, упав зі скали на дорогу. Іванові здалось, що бук затремтів у напрузі чекання — знайомого різникам, з присмаком солоно-гарячої крові, яка ось-ось пирсне на прісний сніг з-під байнета під передсмертний вереск живої плоті…

«Агій, що се є?.. — подумав Іван.— Хіба це кабан?..

Він глянув на руки, ніби хотів переконатись, що в них не байнет, а пила, і зробив перших кілька рухів. Пила вгризлась в букове тіло жадібно, сіючи нагріту тертям тирсу на сніг, просячи їсти більше, ніж могла. Іван годував її, натискаючи на рукоять. Бук мовчки стогнав, затискав лезо, кривив полотно. Але Іван розумів, що вже пізно, і що треба допомогти пилі довершити її справу. Нарешті, рана в бука відкрилась, стовбур повалився містком через чвовг, гіллям на розпачливо розставлені руки смерек, струсивши з них сніг.

У просторі, звільненому кроною, з’явилась пустота. «Може, це небо, про яке говорив Федуня?» — подумав Іван, і, втративши страх, взявся розпилювати бука над самим чвовгом, ще не знаючи, що насправді бачив пустоту, а не небо… Пиляв спрагло, в один ковток. Вже мертвою вагою бук почав затискати пилу. Іван висмикнув її відчайдушно. З останніх сил взявся підпилювати верхній проріз. Нараз бук хруснув, потягнув за собою пилу і Івана. Скала, небо, копиця-церковний купол — все завертілось в круговерті. Останнє, що запам’ятав Іван — кінець бука з зламаним ребром-окрайцем...

Коли ж відкрив очі, то почув слова Федуні: «Отепер ти видиш небо»… Іван і справді бачив лише небо. Бо не міг ні повернути голови, ні підняти. І так було по тому довго. І пішла на Іванове лікування вся худоба і з обійстя, і з полонини, як дим з комина.

Аж через рік худим і виснаженим вернувся Корпан в Розтоки галіцейські. І коли Федуня спустився чвовгом не за сіллю і не за сірниками, а за тим, щоб провідати Івана, Іван, сказавши «Дай, Боже», насамперед попросив його посадити бучка над скалою…

— Я це вже зробив…— Відповів Федуня, скидаючи капелюха, прибираючи пасмо мольфарського волосся з чола…


Анатолій ТОМКІВ, журналіст
спеціально для БукІнфо.
Фото автора.