ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Дивись:
 НОВИНИ
 СПОРТ
 ІНТЕРВ'Ю
 ПЕРСОНАЛІЇ
 АНАЛІТИКА
 ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЇ
 КРИМІНАЛ
 ШОУ-БІЗНЕС
 НАУКА
 ІСТОРІЯ
 ПОЛІТИКА
 СКАНДАЛИ
 ЦІКАВИНКИ
 ТЕХНОЛОГІЇ
 БІЗНЕС
 КУЛЬТУРА
 ЗДОРОВ'Я
 НАДЗВИЧАЙНІ СИТУАЦІЇ
 ПРЕС-ОГЛЯД
 ЧЕРНІВЦІ
 ЕКОНОМІКА
 ОСВІТА
 ЕКОЛОГІЯ
 МАС-МЕДІА
 РЕЛІГІЯ
 МІЖНАРОДНІ НОВИНИ
 ПРАВО
 КОРДОН
 ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ
 ПРОТЕСТИ
 НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ
 МИСТЕЦТВО
 БЛАГОДІЙНІСТЬ
 ЧЕРВОНА РУТА 2009
 ОБЛАСНА ВЛАДА
 ВІДПОЧИНОК
 АРМІЯ
 ЖИТІЄ МОЄ
 БЛОГИ
 ОЧЕВИДНЕ-НЕЙМОВІРНЕ
АРХIВ
 
новин
веб-конференцiй
опитувань
ПРО НАС
КОНТАКТИ
ПОШУК
 






Новини від Киноафиша.юа
Загрузка...
Загрузка...
 
 
 
Loading...

Новини Чернівці та Буковинського краю. Щоденні чернівецькі новини, буковинські новини, новини буковини, прессконференції, анонси, блоги, опитування.

  Перегляд новини  /  ІСТОРІЯ   >>> 26 Вересня 2019

До 100-річчя винищення українських полонених та інтернованих в таборах Брест-Литовської фортеці в ході Польсько-Української війни в Галичині та після неї («Табори смерти» 1919-1920 років в Берестю за свідченнями та спогадами в’язнів з Буковини)

НЕВІДОМІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ / 

«Поведенє з нами кличе о пімсту до неба!»
(Іван Одовічук. Збірник «Траґедія Галицької України», ст. 87).

 

Провідні вітчизняні науковці-історики аргументовано переконують, що Українську Галицьку Армію в період Перших Визвольних змагань та боротьби за державність України фактично здолали не вороги, а інфекційні хвороби, головно тиф, який забрав біля 40 тисяч вояків. І цей факти наразі загальновизнаний. Проте не так широко відомими є масштаби зумисного винищення українських полонених та інтернованих в польських таборах в ході Польсько-Української війни в Галичині та особливо після неї. Хоча не існує чіткої статистики загиблих під час боїв, але, на основі відомих матеріалів, можемо стверджуватити, що кількість померлих у таборах набагато переверщує бойові втрати УГА.

 

За оцінкою уряду Західно-Української Народньої Республіки за один рік — із 1919-го по 1920-й — щонайменше 10 тисяч бійців УГА померло в польських таборах для військовополонених та інтернованих цивільних. І це стало ще однією страшною ціною поразки та бездержавності.

 

У Польщі табори військовополонених для вояків УГА, але також для інтернованих цивільних осіб і для невеликого числа вояків Армії УНР були в Бересті, Вадовицях, Домбю, Пикуличах, Стрілковому, а менші у Віснічу, Дембліні, Ланцуті, Модліні, Перемишлі (Засяння), Язлівці. Фактично це були концентраційні табори, яких за підрахунками уряду ЗУНР в еміграції, було понад 20. Напередодні зими 1919-1920 у цих таборах утримували 70-100 тисяч українців. 15 тисяч з них померло внаслідок голоду, антисанітарних умов і знущань — тобто біля 25%!). За відомими документами, за опублікованими тоді і через багато років свідченнями в’язнів польських таборів, за іншими віднайденими джерелами найжахливішими зі всіх були табори Брест-Литовської фортеці, а серед них «табор смерті» Буґшопи. Найогидніший табір у відомих мені джерелах названо по-різному: Буґшопи, Бугшопи, Буґ Шопа, Бук-Шопа, Шопи-Буг, Бугошоп, Bug-schuppe, Bugschuppen, Bugshopi, Bugszopy, Букшопи, Буг-шуппе (при цьому наведений перелік не є вичерпним).
 
В цьому горезвісному «таборі смерті» за кілька місяців закатовано і загинуло від голоду, холоду і захворювань понад 3 тисячі українських патріотів, тобто 60-70%!!! «З болем серця нагадую собі ті прозьби і ті прохання якоїсь помочі, а її не було ні відкого. Там ми гинули на наших очах, зломані, нужденні, без жадної лікарської помочі», — писав у своїх спогадах один з вояків УГА (Євген Драґінда). Про ці злочини проти людяності (хоча тоді такого поняття ще не існувало) стало відомо завдяки опублікованим свідченням в’язнів, яким вдалося якимось чином вирватися з лабет поляків. До речі, таборові кати зухвало і зумисно ігнорували спеціальні директиви уряду Польщі щодо функціонування таборів військовополонених (від 17.05.1919), звільнення військовополонених (від 3.07.1919), транспортування, реєстрації і відправки в табори військовополонених (від 11.07.1919).

Слава Богу, мій дідусь, Одовічук Іван Ілліч (родом з буковинського села Балківці) пережив «пекельні муки» Буґшопу. З таборів в самому кінці 1919 року врятувала чоловіка любляча дружина Людмила Порфирівна Бідула-Сосницька (на той час сестра милосердя Червоного Хреста), яка найнявши транспорт неймовірними зусиллями «вирвала» його з ув’язнення, допомігши організувати втечу. Обґрунтовані свідчення тодішнього бойового поручника УГА (наведені нижче) та покази його побратимів, опубліковані в 1919-1921 роках у виданні ЗУНР «Крівава книга» (видання доступне у всесвітній мережі), беззаперечно і достовірно документують злочини польських шовіністів-катів щодо українських полонених та в’язнів цього «табору смерти».
 
 Схема табору Буґ шопи
 
Більш того, максимально оперативна поява «Крівавої книги» вже в 1919 році дозволила пришвидшити звільнення тисяч бранців, а багатьом взагалі врятувала життя. Також переніс страхіття Буґшопу і вижив завдяки втечі десь на початку 1920 року Євген Георгійович Драґінда (родом з буковинського містечка Заставна).
 
На еміграції в США, куди вимушено виїхав у 1923 році, він безкомпромісно та послідовно намагався донести світові, і в першу чергу до українців, відомості про цю страшну і трагічну сторінку нашої історії. Зокрема в 1928 році в на сторінках газети Українського Народного Союзу в США «Свобода» (число 82 від 9.04.1928, допис «В лабетах «Західної» культури — в Польщі» (Зі споминів українського січового стрільця), сторінка 3, абзац 5) пан Євген подав надзвичайно влучний і красномовний висновок очевидця щодо польського «табору смерті» 1919-1920 років Буґшопи. Згодом він опублікував свої спогади (Спомини буковинця усусуса. Е. Драґінда. Дітройт, 1979), де в главі «Мої послідні дні в УГА і польський полон» (частково наведено нижче) досить детально описав пережиті «Бук-шопські» страхіття у Брест-Литовській кріпості. Загалом Спомини він присвятив своїм побратимам по цьому «табору смерти» та пам’яті загиблих в’язнів таборів в Брест-Литовській фортеці.
 
 
Між іншим в цьому таборі-катівні загалом було багато вояків з Буковини, які «зазнали великої наруги та всякої неприличної клятьби від поляків». Можливо тому саме буковинці доклали найбільших зусиль до якнайшвидшого оприлюднення своїх свідчень, а згодом до опублікування спогадів про пережите. Безумовно, що для сучасних буковинців свідчення земляків, як на мене, будуть сприйматися особливо переконливо та емоційно.
 
Представлені нижче спогади Євгена Драґінди вражають до глибин душі, безпосередньо, на скільки це можливо в наш час, відчувається фізичний біль і моральні страждання українських полонених та інтернованих в таборах Брест-Литовської кріпості. А оперативні, але теж переповнені болем і відчаєм свідчення мого дідуся, Івана Одовічука (їх теж подаю нижче), про жахи «Брест-Литовського чистилища» мене так глибоко вразили, що я на сайті http://forum.milua.org (розділ Воєнно-історичний форум, підрозділ WWI та Перші визвольні змагання (1914-1922) я започаткував нову тему — «Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках» (на даний час по цій темі понад 16 тисяч переглядів). До речі, дідусь закінчив свої свідчення для уряду ЗУНР фразою, яка могла б бути епітафією на меморіалі закатованим українським полонених та інтернованих в таборах Брест-Литовської кріпості в ході польсько-української війни в Галичині та після неї — «Поведенє з нами кличе о пімсту до неба!»
 
<=   Делегація Червоного Хреста біля табіру Бугшопи у Берестю 1919
 
Дану публікацію підбірки матеріалів 1919-1923 років по темі (нижче подаю максимально оригінальний текст та відповідні світлини) присвячую пам’яті тисяч жертв варварського винищення українських полонених та інтернованих в таборах Брест-Литовської кріпості (фортеці) в ході Польсько-Української війни в Галичині та після неї. Адже минуло рівно 100 років від тих трагічних подій. Треба нагадати світові, і в першу чергу нинішнім поколінням українців, про цю страшну і трагічну сторінку нашої історії. Як не крути, але основний тягар відповідальності в першу чергу повинен лягти на ту сторону, з чиєї вини сталася трагедія в таборах Бреста. Адже історія — це в тому числі і помилки держави, які потрібно визнавати.
  
Наразі «офіційна» Польща хоче «забути» окремі, особливо ганебні для себе сторінки Польсько-української війни 1918-1919 років. («табір для полонених в Бересті Литовськім — це гидь, це ганьба для польської держави», — констатував варшавський «Роботнік» (№339 від 16.10.1919, стаття «Табори полонених»). Наразі польські урядовці «нічого не знають про ці жахи». Свідків майже не залишилося, а їх нащадки «все, за що має бути соромно, забули». Архівісти теж «все втратили» (зокрема провідні польські архіви ніякої інформації про перебування мого дідуся, Одовічука Івана Ілліча, у таборі в Буґшопах мені не надали). Громадськість стійко мовчить. Вибачатися відповідно ніхто і не думає. Ось така однобока і вибіркова у декого історична пам’ять.

З науковців ґрунтовно і послідовно розробляв тему українських полонених та інтернованих в таборах Брест-Литовської фортеці відомий дослідник військової історії України доби Української революції, світлої пам’яті, Омелян Вiшка. Його ґрунтовна монографія «Бересть-Литовський. Табори полонених та інтернованих (1919-1921)» (Видавництво Університету Миколи Коперніка. Торунь, 2010) написана лаконічно, у науковому стилі, без зайвих емоцій. Майже на кожній сторінці є посилання на використані джерела, а наприкінці книжки — низка цінних документів і світлин.
 
В роботі проаналізовано історію всіх одиниць, що функціонували в Брестській фортеці з 1919 до 1921 року. Західним українцям присвячений четвертий розділ під назвою «Полонені з УГА в Брест-Литовську 1919-1920». Автор детально дослідив і описав долю українців, які потрапили в цей табір і перебували там з липня до кінця 1919 року. Однак питань ще маса. Зокрема слід знайти фотографії, що стосуються таборів-катівень Брест-Литовської фортеці (наразі їх одиниці). Переклад видання українською мовою став би проривом у вивченні і поширенні достовірної інформації щодо однієї з найтрагічніших сторінок Перших визвольних змагань та боротьби за державність України.

Як мені відомо, Україна на державному рівні не вшановує пам’ять жертв «таборів смерти» Брест-Литовської фортеці 1919-1920 років. В «ГУ «Мемориальный комплекс «Брестская крепость-герой» в експозиціях повністю ігнорують цей період. Відповідно і жодних заходів до 100-річчя винищення українських полонених та інтернованих в таборах Брест-Литовської кріпості в ході польсько-української війни в Галичині та після неї не планується. На жаль, сьогодні в Бересті нема жодних пам’ятників чи знаків на братських могилах вояків УГА. А їх загинуло близько 10 тисяч!!! І це однозначно прорахунок і недопрацювання польської та української національних дипломатій!

Тобто виходить, що й надалі вшанування пам’яті десяти тисяч закатованих на території Брестської фортеці українських патріотів залишається справою небайдужих істориків, громадських активістів, зацікавлених пошуковців та ентузіастів краєзнавців з України, Польщі, Білорусі тощо (до слова, даний допис прошу вважати моїм скромним вкладом в цю святу справу). Невелика група краєзнавців з Бреста, зокрема Віктор Місіюк, вже кілька років веде пошуки місця поховання вояків УГА та інших ув'язнених в фортеці. Але, на жаль, встановити місця основних масових поховань поки не вдалося.
 
Знаний поет з Вінниці Мирослав Вересюк, дідусь якого, Вересюк Федір Семенович, пережив страхіття польського концтабору для українців в Брестській фортеці, в 2017 році сформував електронну петицію з пропозицією на державному рівні провести відповідну роботу та відшукати місця поховань закатованих українців та встановити пам’ятні меморіальні знаки. В першу чергу такий знак мав би бути встановлений в Брестській фортеці, де діяв найбільший і найжахливіший концтабір і де було знищено до 10 тисяч українців. Цю петицію він вже двічі викладав на офіційному інтернет-представництві Президента України. Спочатку її не оприлюднювали (вивчали чи боялися такої теми?). Врешті-решт в 2017 році петиція таки була розміщена на сайті Президента. «Та на жаль її підтримало лише 98 душ! Ось так ми бережемо пам’ять і ставимось до тих хто боровся за свою державу! Дуже красномовно! Гірко і боляче!», — резюмував її автор. Цілком підтримую пана Мирослава в тому, що «ця маловідома сторінка нашої історії не повинна бути забута. І не треба оглядатися на поляків. Вони по це теж повинні знати. І їм є теж за що вибачатись перед українцями».

В наш неспокійний час шляхи примирення однозначно слід шукати і біля могил полеглих. Цивілізовані народи і країни в тій чи іншій формі переживають свої історичні трагедії і поступово звільняються від «фантомного болю», зумовленого ними. Зокрема активно провадиться розкриття правди про злочини тоталітаризму в колишніх країнах «соціалістичного блоку». Але, як на мене, свій шлях ми наразі ще не пройшли. Про це наочно свідчить важкий перебіг люстрації, декомунізації та деколонізації в Україні. А це наразі дієві інструменти відновлення та збереження національної пам’яті.

Ніхто і ніщо не повинні бути забуті! Пам’ятаймо! Адже пам’ять це і форма справедливості! Але головне щоб подібні злочини проти людяності не повторилися — ніколи і ніде!!!

Ярослав ОДОВІЧУК



Додатки та ілюстрації


Титульні сторінки основного джерела по темі. «Крівава книга». Видання Уряду Західно-Української Народньої Республіки. Том I. «Матеріяли до польської інвазії на українські землі Східної Галичини 1918/1919 року». Зладив М. Лозинський. Друкарня мехітаристів у Відні, 1919 рік. Том 2. «Українська Галичина під окупацією Польщі в рр. 1919-1920». Зладив П. Карманський. Друкарня мехітаристів у Відні, 1921 рік.

Сторінки 171-ша і 172-га 2-го тому «Крівавої книги» 1921 року з підсумком злочинної «діяльності» польських катів та шовіністів в таборах полонених і цивільних інтернованих.

Схема «Табору полонених у Бресті — Буґ Шопа» (табору-катівні Буґшопи у Брест-Литовській кріпості (зараз Брестська фортеця в Білорусі) наведена в спогадах Є. Драґінди (Спомини буковинця усусуса. Є. Драґінда. Дітройт, 1979).

Світлина: Делегація Червоного Хреста біля табору Бугшопи у Берестю 1919

Колаж сторінок 55-57 1-го тому «Крівавої книги» (передрук, упорядник Я. Радевич-Винницький. Дрогобич, Відродження, 1994), розділ 2-й «Арештування, інтернування, знущання, табори для полонених і інтернованих», підрозділ «Табори інтернованих і полонених», глава 3-тя «Табор інтернованих і полонених в Берестю Литовськім». Опубліковані свідчення поручника УГА Івана Одовічука про перебування в польській неволі в 1919 році в таборі Шопи-Буг Берест-Литовської фортеці.

Своєрідний обґрунтований висновок Євгена Драґінди щодо польського «табору смерті» 1919-1920 років Буґшопи (Газета Українського Народного Союзу в США «Свобода», число 82 від 9.04.1928, сторінка 3, допис «В лабетах «Західної» культури — в Польщі» (Зі споминів українського січового стрільця), абзац 5).
Допис Євгена Драґінди «В лабетах «Західної» культури — в Польщі» (Зі споминів українського січового стрільця). (Газета Українського Народного Союзу в США «Свобода», число 87 від 14.04.1928, сторінка 4, абзаци 7(частково)-10).

Титульна сторінка монографії 2010 року Омеляна Вiшки «Бересть-Литовський. Табори полонених та інтернованих (1919-1921)».

Витяг з першоджерела. 1-й том «Крівавої книги» (передрук, упорядник Я. Радевич-Винницький. Дрогобич, Відродження, 1994), розділ 2-й «Арештування, інтернування, знущання, табори для полонених і інтернованих», підрозділ «Табори інтернованих і полонених», глава 3-тя «Табор інтернованих і полонених в Берестю Литовськім» (сторінки 55-57). Опубліковані свідчення поручника УГА Івана Одовічука про перебування в польській неволі в 1919 році в таборі Шопи-Буг Берест-Литовської фортеці. Відповідні світлини додаються.


3. Табор інтернованих і полонених в Берестю Литовськім

Найстрашніщий за усіх це табор в Берестю Литовськім. Табор міститься в старій, страшній вже своїм виглядом тюрмі з часів московського царату, і в т[ак]. зв[аному]. Шопи-Буг, дряхливих, примітивних бараках, які підчас війни служили австрійській армії за склад саперського матеріялу.

Відносини в берестейськім таборі страшні. В твердині харч недостаточний, недоварений, без соли і непоживний. Що дня вмирає близько 20 людей. Санітарні відносини нечувані, — хворі, навіть з заразливими недугами, лежать біля здорових. Полонені, знаючи, що волі не так скоро їм діждатися, благають смерти, щоб тільки скінчити ці муки. Відділ для старшин не кращий за инших. Без води, кімнати нехарні і вогкі, воздух гнилий аж дусить. — Одного разу заїхала до табору в Берестю місія американського Червоного Хреста, щоб розглянутись в тутешніх відносинах. В імени усіх полонених виступив один старшина, та жалівся на страшне положення і муки, які переходять полонені в цім таборі. Вислідом цеї жалоби було поліпшення харчу на протязі одного тижня. Та польські жовняри кріваво пімстилися на згаданім старшині. Вони його так довго били аж ціле тіло купалося в крови, а опісля горючі рани посипали сіллю, — «щоб задержати кров». На пів мертвого кинули ще й до рова. Що опісля з старшиною сталося, годі було дізнатись.

Про відносини в Шопи-Буг росказує б(увший) полонений український старшина І(ван). О(довійчук) ось що:

«До Берестя ми приїхали 23-го липня. Нас не хотів приняти задля браку місця жаден другий табор — ні в Варшаві, ні в Іван-городі, ні в Щипюрні, ні табори в Познанщині, отже відставлено нас до новоназначеного табору в Берестю т. зв. Шопи-Буг. Ця шопа, це комплекс довгий на 200, широкий на 150 кроків. На нім стоять 2 більші й 1 менша шопа, які служили за австрійських часів на склад саперських матеріялів, отже бараки є голі, без долівки; без провітру й вікон. Стоять вони над самим берегом Буга. Перед першим малим бараком є лятрина, призначена для цілого табору. Перша шопа поділена на дві частини. Одна призначена для офіцирів, друга на шпиталь. Дві дальші призначені для мужви.
 
На цім окрайці землі сидить збита маса 5500 людей. Сидять всі просто один другому .на шиї. Прохід немислимий, бо колиб вийшли з бараків всі нараз, то не сталоб місця. Воздух страшний. Ми просили команданта табору польського підпор. Зборовського зі Львова, щоби усунув нас, з нашого бараку, який находився на 3 кроки від лятрини, але безуспішно, Страшніщою звірюкою, в людськім тілі його помічник — польський підпор. Бренер. Води чистої нема ніде. Табор увесь обснований дротом. Тому приходиться пити воду з Буга, яка в цім місци занечищена калом й відпливами з лятрини. В бараках нема жадних прич до спання ані клаптика соломи. Усе спить покотом на сирій землі.
 
Раз зявився в таборі комендант твердині ген. Шамота. Ми прохали його о полегшу, на що він відповів: "Будьте вдоволені, що живете! Ви пощо билися? Коли вам зле, то здихайте й так!..." І справді гинуть наші люде в тім пеклі скорше, чим мухи. Перш усього від голоду. Їсти дають два рази на день. Рано тепла вода звана чорною кавою, після полудня горохова зупа. Та зупи дають так мало, що половина арештантів не дістає нічого а друга половина хапає немов звірята по пару горошків прямо в рот. Як ми прийшли до табору, всюди ще зеленіла трава й листя не деревах. Тепер з них ні сліду. Люде повискубували траву зі землі й пообривали листя з дерев та поїли. Всі повиснажувані, ходять немов живі трупи зі западеними лицями й очами. Багато вже обезсилених до такої ступені, що не може піднятися з барлога й тільки серед мук жде на смерть, як на спасенне.
 
В таборі царить страшна епідемія тифу, горячки й червінки. Денно вмирає приблизно 50 людей. Нема жадних ліків ні лікарської опіки. Між полоненими є 2 наших медиків та вони безсильні. Одно, що роблять — це переносять найтяще хорих до т[ак]. зв[аного]. шпиталю, який віддалений від других бараків на кількадесять кроків й тут хорі догасають. По таборі ходять польські жовнярі й побивають тих напівживих трупів в лахміттях нагайками. Всюди роздаються проймаючі крики божевільних, яких ніде не вивозять. Решта сидить по кутках на пів гола й безвпинно оббирає себе з насікомих, якими люде обсипані немов порохом. Справді картина гідна уяви Данта. Раз прийшов оглядати наш табор якийсь французький полковник та Поляки сказали, що ми більшевики, отже він не хотів з нами говорити, махнув тільки рукою й пішов. Також сповістили нас, що має приїхати до Берестя американський делєґат Морґентав. Ми виписали роспучливе письмо до наших американських земляків з проханням о поміч, о білля, але чи воно дійшло їх рук не знати, бо письмо пішло до таборової канцелярії, яка певно його знищила. Нема сумніву, що коли наші представництва й культурна суспільність світа не вступляться за нещасними жертвами польських кровопійців, то до 2-ох місяців не остане живим в таборі ні один чоловік».

В наслідок інтервенції американської місії табор цей мав бути розвязаний, та Поляки знехтували, як звичайно, цей крок американських представників і табор істнує далі і далі тисячі неповинних Українців переходить пекольні муки, які завдають їм польські «пацифікатори» Східної Галичини.

В берестейськім таборі згинуло за час від 27. липня до 4. вересня 1919 р., себто за 38 днів з голоду тифу і побоїв 724 приміщених там Українців.

Додаткова інформація та пояснення

Витяг з першоджерела подається мовою оригіналу зі збереженням орфографії, пунктуації та стилістики. Виявлені грубі помилки набору виправлено. Прізвища осіб, назви та поняття пояснено у коментарях, поданих наприкінці публікації.

Найогидніший табір у різних джерелах названо по-різному: Бугшопи, Буґшопи, Буґ Шопа, Буг-Шопа, Шопи-Буг, Бугошоп, Bug-schuppe, Bugschuppen, Bugshopi, Bugszopy, Буг-шуппе (наведений перелік не вичерпний). Саму катівню, після кількох місяців злощасних експериментів, військові власті визнали за необхідність покинути і облаштувати на північному заході фортеці інший табір, названий «Червоний» (через колір бараків). Переведення бранців проведено десь в кінці жовтня-листопаді 1919 року Але це лише трохи поліпшило побутові умови в’язнів і зовсім не змінило їх загальне становище.

Особисті дані свідка приховано. Тому найімовірніше, що він їх дав в 1919 році письмово ще перебуваючи у польській неволі (можливо в іншому таборі). Пізніше (в збірнику «Траґедія Галицької України. Матеріяли про польську інвазію, польські варварства і польську окупацію Східної Галичини та кроваві роки 1918, 1919 і 1920». Зладив і упорядкував О. Мегас. Вінніпеґ, Ман., 1920, стор. 85-87) автор уже подає особисті дані Івана Одовічука та його звання.
Максимально оперативна поява «Крівавої книги», яка містила свідчення мучеників «Брест-Литовського чистилища», вже в 1919 році дозволила пришвидшити звільнення тисяч бранців «таборів смерті», а багатьом взагалі врятувала життя.

Польсько-Українська війна в Галичині —збройний конфлікт між Польською і Західноукраїнською Народною Республіками (після Акту Злуки — ЗОУНР) на території Галичини, що вилився в широкомасштабні бойові дії з 1.11.1918 по 18.07.1919. Війна паралельно велася Польщею проти Української Народної Республіки на Холмщині, Підляшші, Берестейщині та Волині.

Правильне написання прізвища мого дідуся Одовічук, але часто зустрічаються і похибки, а вставка «й» найчастіша з них.

Іван Ілліч Одовічук (народився 14.07.1895, с. Балківці Серетського повіту Герцогства Буковина Австро-Угорщини (тепер Румунія, повіт Сучава) — помер 10.12.1971, м. Тячів Закарпатської області України) — відомий український громадський, політичний, правозахисний, культурний та освітній діяч Мараморощини в 30-50-ті роки 20-го століття (головно Сигітщина та Затисся в міжвоєнний та ранній повоєнний періоди). І. Одовічук переніс всі страхіття та біди двох світових воєн, Перших визвольних змагань та боротьби за державність України в лавах військових формувань ЗУНР, Других визвольних змагань (бойові поразки, поранення, голод, холод, хвороби, зради, оточення, полон, інтернування, арешти, депортації, репресії та залякування, позбавлення батьківщини, розрив з родиною, втрати рідних та товаришів, невдачі в справах тощо).

В ході Польсько-Української війни бойовий поручник УГА Іван Одовічук потрапив в полон до поляків в районі с. Беремя (зараз село Берем’яни Бучацького району Тернопільської області) найімовірніше на початку липня 1919 року в ході кривавих боїв, які прикривали відступ основних сил УГА. Запроторений до «табору смерті» Буґшопи в фортеці Берестя-Литовського 28.07.1919. Пережив всі «пекельні муки» Буґшопу. Багато разів в неволі його життя висіло на волоскові. Але навіть в таких нелюдських умовах проявив себе незламним, надзвичайно вольовим патріотом, одним з лідерів невільників. Врятувала чоловіка любляча дружина Людмила Порфирівна Бідула-Сосницька (на той час сестра милосердя Червоного Хреста), яка в самому кінці 1919 року неймовірними зусиллями «вирвала» його з ув’язнення, допомігши організувати втечу.

Щипйорно (Szczypiorno) — село Каліського повіту, Великопольського воєводства Польщі.
Івангородска фортеця (польскою Twierdza Dęblin) — фортеця XIX віку біля польського міста Демблін, при впадінні річки Вепрж у Віслу.
Шопа — сарай, покрівля, накриття; лятрина — яма для фекаліїв в таборах; мужва — селяни; розпука — безнадія, відчай; червінка — дизентерія (кривавиця) та(або) черевний тиф; тиф — тиф плямистий (висипний).

Витяг з першоджерела. «Крівава книга». Видання Уряду Західно-Української Народньої Республіки. Том 2. «Українська Галичина під окупацією Польщі в рр. 1919-1920». Зладив П. Карманський. Друкарня мехітаристів у Відні, 1921 рік (частина 2, розділ 4 «Табори полонених і цивільних інтернованих», стор. 171-172 частково). Фактично це резюме по табору Шопи-Буг в Брестскій фортеці. На представлених сторінках дано надзвичайно концентрований підсумок «діяльності» польських катів та шовіністів в таборах полонених і цивільних інтернованих. Відповідні світлини додаються.


Табори полонених і цивільних інтернованих

Польські табори для українських полонених жовнірів і цивільних інтернованих, справедливо названі «таборами смерти», се найбільший насміх над європейською культурою і вічна ганьба воскресшої Польщі.

Будучий історик з почуванням огиди писатиме сю сторінку історії польського панування, яка малюватиме українське пекло з перших років істнування вільної польської держави. А для українського народу девять місцевостей з таборами, а іменно: Домбє, Вадовиці, Бугшопи біля Берестя, Пикуличі, Яловець біля Львова, Стшалково, Стрий, Ланцут, Тухоля, і три місцевости, де були робітничі компанії, а саме: Модлін, Демблін, Сєрадз, а врешті Вісніч, головна тюрма для. цивільних інтернованих, будуть такими святими місцями, як Голгофта є святою для кождого христіянина.

Ніодно з названих місць смерти не відповідало своїм уладженням найпримітивнійшим вимогам уладження арештів для розбищаків. Ні в одному з названих місць, ні прохарчування, ні санітарні умови, ні поведения нагляду не досягали хочби в части рівня найстрашнійших російських тюрм. Усіми своїми умовами вони змагали до сего, щоб вигубити до нащадку кращу частину нашого громадянства і зробитися могилою визвольним змаганням українського народу.

Та найсумнійшою згадкою запишеться в памяти нашого народу табор в Бугшопах біля Берестя, де на протязі двох місяців, себто від 20. липня до другої половини вересня 1919 р. вимерло 4000 наших старшин і стрільців. Про умови життя в названому таборі годі й писати, бо всякий опис буде блідий і буде насміхом над жахливою дійсністю.

Сей табор швидко звинули, щоб зберігти життя бодай одної частини людей. …
……………………………………………………………………………………………………………………………………………
Коли скажемо, що сі табори смерти на протязі одного року проковтнули на своїх кладбищах 10.000 жертв, то будемо мабуть далекими від правди. 1 можна собі уявити муки похованих живцем, переважно молодих людей, для яких страшне жниво смерти було єдиним ратунком.
……………………………………………………………………………………………………………………………………………

Витяг з першоджерела. Допис Євгена Драґінди «В лабетах «Західної» культури — в Польщі» (Зі споминів українського січового стрільця).

«Я згадаю тут тільки кріпость в Брест Литовську, де був в 1919 р[оці]. табор полонених. Тамтуди засилала Ляшня самих найздоровших і найсильніших українських стрільців, щоб їх там лекше добити і закопати в брест-литовських багнах. І я там просидів через 4 місяці. Аж ляк збирає на саму згадку, скільки там погинуло наших товаришів. Як очевидець заявляю, що в тім таборі смерти наші стрільці прямо пухли з голоду, сліпли і гинули як мухи. А трупи, опухлі і розкладаючіся, валялися по підлозі. Я прямо не годен собі здати справи, як те все чоловік міг там пережити. Це не є ніяке геройство з мого боку, коли про те згадую, бо є таких більше, що памятають брест-литовський табор смерти».

Євген Драгінда б[увший]. У. С. С. тепер в Ню Йорку
(Газета Українського Народного Союзу в США «Свобода», число 82 від 9.04.1928, сторінка 3, допис «В лабетах «Західної» культури — в Польщі» (Зі споминів українського січового стрільця), абзац 5).

«... В протягу кількох тижнів з бараків повстала одна трупарня. Люди почали пухнути. Мені очи почали сліпнути з голоду. Нас трьох товаришів треба було, щоби одного підняти, як захотів устати. А від такого напруження всім тром жовтіє в очах, вони мліють і сідають назад на землю. А як ідемо за тою «кавою» (се була зафарбована чорна вода) чи за тою зупою гороховою, то оден за другого не міг брати. Мусів кожний сам іти, а як не пішов, так і нічого не їв.

По двох місяцях кинулись страшні пошести. Найбільше лютувала червінка-дизентерія та тиф. Трупи валялися скрізь, як в бараках, так і на дворі. Ніхто їх не забирав, а помочі санітарної не було жадної. Був якийсь там над берегом 6арачок, немовби околодочок, призначений для слабих, і то там замешкували наші старшини. Разом з ними, лишень якась переділка стіною була, то хиба там занесли самі свої товариші майже зовсім мертвого, щоби дальше помирав, і хиба прикрили його чимось. Чи їх звідтам виносили, не знаю. Памятаю, що деколи заїзджав візок, і забирали ті трупи, складаючи їх на візок немов дрова. Богато людий топилися в ріці, богато підрізували горла, а навіть і гальштука закладали собі на шию з розпуки.

До трох місяців лягло спати все, що було слабше; держалося ще тільки те, що було здорове тілом і сильніше. Богато побожеволіло. Памятаю як оден, здається старшина, грав вічно на флєйті й розмахував руками, а Стрільці бувало посідають кругом него й плачуть і ридають. Землю під собою гребли з тої розпуки, з того горя. Страху очевидячної смерти там не було, бо не було такого, що сказавби: Хочу жити».

Євген Драгінда б[увший]. У. С. С. тепер в Ню Йорку

(Газета Українського Народного Союзу в США «Свобода», число 87 від 14.04.1928, сторінка 4, допис «В лабетах «Західної» культури — в Польщі» (Зі споминів українського січового стрільця), абзаци 8-10).

Додаткова інформація та пояснення

Витяг з першоджерела подається мовою оригіналу зі збереженням орфографії, пунктуації та стилістики. Виявлені грубі помилки набору виправлено.
«Свобода» (англ. Svoboda) — найстарша у світі україномовна газета, що виходить безперервно (з 1893 року). Перша українська газета у США, одна з найстаріших українських газет у діаспорі. Офіційний орган Українського Народного Союзу.

Євген Георгійович Драґінда (народився 16.04.1900 в м. Заставна Герцогства Буковина Австро-Угорщини — помер 15.09.1984 в м. Детройт (США) — знаний громадсько-політичний діяч, вістун (капрал) УСС та УГА. В ході Польсько-Української війни в Галичині 12.07.1919 в бою під с. Жніброди Бучацького повіту був поранений і потрапив в польський полон. Ув’язнений в таборі для військовополонених вояків УГА «Бук-шопа» в фортеці Берестя-Литовського, де в нелюдських умовах перебував до кінця 1919 року. На початку 1920 року зумів втекти з табору. Автор цінних спогадів про свою участь в Перших Визвольних змагань та боротьбу за державність України.

Витяг з першоджерела. Спомини буковинця усусуса. Є. Драґінда. Дітройт, 1979. Глава «Мої послідні дні в УГА і польський полон» (Посвята та сторінка 33 частково).


«Присвячую ці уривки моїх споминів тим, які з мною переживали ті «БУК-ШОПСЬКІ» страхіття у Брест-Літовській кріпості.
З болем серця нагадую собі ті прозьби і ті прохання якоїсь помочі а її не було ні відкого.

Там ми гинули на наших очах, зломані, нужденні, без жадної лікарської помочі.

Це був той огидний мало знаний українцям табір для полонених вояків Української Галицької Армії, під назвою — «Бук-Шопа».
Незабутній 1919 рік».
...........................................................................................................................................................................................................................................
«Наші бараки над самою рікою були гірші свинячих хлівів. Там я ділив долю з моїми товаришами. Хлопці пухли, сліпли і вмирали з голоду. Одного разу забрали дроти і отворили доступ до ріки. Хлопці, користаючи доступ до ріки, кинулись до води, пили прибережну воду, а все, що було на берегах, як кропива, натина, — все щезло в протягу дня. На вербах не ставало листя, все зривали, варили і їли. Якісь кості пекли на вуголь і гризли, обдирали кору з дерев і все з'їдали, щоб тільки заспокоїти дещо голод. Та це не помогло: на протязі кількох місяців з бараків постала одна трупарня. Я почав сліпнути з голоду. Треба було трьох товаришів, щоб підняти одного. Від такого напруження всім трьом жовтіло в очах, вони замлівали й сідали назад на землю.

За кавою чи гороховою зупою мусів сам піти, а як не пішов, так і нічого не їв. За другого не смів брати. По трьох місяцях кинулись страшні пошесті. Найбільше лютувала червінка й тиф. Трупи валялися як у бараках, так і на дворі. Їх складали, немов дрова, і везли кудись. Помочі санітарної не було жодної. Був там малий барачок, куди заносили умираючого, аби там дальше помирав. Були самогубства. До трьох місяців пішли у вічність всі ті, які були слабшими тілом і духом. Багато божеволіло з тої розпуки. Люди гинули на очах, — зламані й безрадні, — а помочі ні від кого. Страху перед смертю там не існувало, не було такого, що сказав би — хочу жити.

До табору приходили кілька разів якісь місії. Були французи у військових мундирах і інші в цивільних. Вони нам нічого не помогли, як приходили, так і відходили. А в таборі оставалося по-старому. Один наш старший, який був при обозі, років яких 60, упав перед тими французами на коліна з такими словами: «Пане француз! Я в армії не був, я старший чоловік і не знаю, що ця польська голота хоче від мене і защо мене тут тримають. Благаю вас, допоможіть мені вийти з цього пекла». Француз щось там пошваркотів і на цім його місія закінчилася. Ця місія бачила своїми власними очима кілька трупів, одначе це не зворушило цих західних культуртрегерів.

По від'їзді місії у Бук-шопі не поліпшало ні на крихітку, а ставало все гірше й гірше. Керівники цього табору, а головно Ян Зборовський у ранзі поручника і його попихач Бренер та з ними генерал Шамота, який був у той час командантом Брест-литовської кріпости, обіцяли поліпшення умовин, одначе свого слова ніколи не додержували. Вони були відповідальні за смерть і нужду наших стрільців, зокрема генерал Шамота, який вдавав рафінованого культурного інтелігента, а в дійсності був звірем. За цілий час мого перебування в Брест-литовській кріпості була все та сама сцена: нужда, голод, трупи, і вони кожного дня збільшувались.
Мене брав страх, бо хоч ще молодий, то і я вже був кандидатом на трупа».
...........................................................................................................................................................................................................................................
«В цьому таборі було багато вояків з Буковини, яким румуни відібрали горожанство і неохоче приймали буковинців назад на Буковину. Коли поляки довідалися, що ми з Буковини, то представляли нас ось так: «То сом охотніки з Румунії буковіни, які пшишлі полякув біць».

Ми як «охотніки з Румунії» зазнали великої наруги та всякої неприличної клятьби від поляків. Буковинці не мали такої ненависти до поляків, як це було в Галичині, але переживання в Брест-литовській кріпості нас переконали, що поляки, як і москалі, є брутальними і мстивими. Ця наука і цей досвід повинні увійти в наші серця, і ми не сміємо коритись нікому, а спільно й об'єднано іти державницькими думками до спільної мети, а це — Соборної Незалежної Української Держави». 
Переглядів (584) Коментарів (3) Додати коментар Версія для друку
Інші новини по темі
1. Сьогодні Буковинському віче виповнюється 101 рік
2. Чернівецькому костелу Найсвятішого Серця Ісуса виповнилося 125 років (ФОТОРЕПОРТАЖ)
3. Відбулися урочитості з нагоди 500-ліття від часу першої письмової згадки про поселення у мікрорайоні Рогізна, нині частина Чернівців
4. 4 жовтня Чернівецькому університету виповнюється 144 роки (ДОКУМЕНТ)
5. Наш земляк, видатний полководець Петро Болбочан - захисних української Державності (ФОТО)
Коментарі
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...