Театр у Чернівцях – мірило культурного розвитку міста

Після 1830 року театральні вистави відбувалися на маленькій сцені будинку міського казино (будинок з колонами на розі вулиць Головної і Кароля Мікулі). Згодом, муза комедії перебралася звідси на дерев’яну літню сцену поблизу тогочасного SPA-курсалону та ресторану «Швейцарський дім» в Народному парку, де глядачі сиділи під відкритим небом за столиками, а вистави на сцені тривали безупинно з післяобіддя до пізнього вечора. В холодну пору року театр перебирався до приватного театру у домі Бека, що знаходився впритул до ратуші між вулицями Головною та Івана Франка. Потім цей театр згорів, і з 1850 року вистави відбувалися у школі верхової їзди у дворі найдавнішого кам’яного будинку Чернівців – генеральського дому.

 

 

 

 

Ще й сьогодні можна бачити залишки мурованої камінням «театральної» стіни по вулиці Ужгородській. У перших роках 1850-х будинок Бека був відбудований: глядацький зал вміщував 500 чоловік, балкони, ложі та гарна сцена творили справжню театральну атмосферу. Але у 1855 році пожежа знову знищує цей приватний палац музи у Чернівцях.

Час від часу для театральних постановок використовувався також і зал готелю «Молдавія» поруч із церквою Параскеви. З 1860 року театральні постановки відбувалися у залі готелю «Під чорним орлом» на площі Ринок. Але з 1865 року і до спорудження першого міського театру у 1877 році основною театральною сценою стає перебудований танцювальний зал у «Hotel Moldavie». Якість театрального залу у цьому готелі не відповідала запитам ані глядачів, ані мандруючих театральних труп та акторів з Відня, Мюнхену, Пешту, Кьонігсбергу та Львова. У Чернівцях діяли румунська, польська, українська та німецька театральні трупи, які почергово 2 дні на тиждень ставили постановки на театральній сцені.

 

 

 

У 1864 році у тогочасній єдиній газеті «Bukowina» вперше з’являється петиція про необхідність спорудження не приватного, а міського театру у Чернівцях, які вже розвинулися до рівня культурних міст Австрії і стали крайовою столицею автономного краю Буковина. Кошти пропонувалося акумулювати шляхом підвищення ціни на яловичину у Чернівцях на 1 крону для потенційних театралів, адже тільки заможні верстви могли собі дозволити купувати м’ясо. Очікувалося, що за 4 роки мали зібрати необхідну суму на міський театр, адже чернівчани щорічно споживали 700 тис. кг яловичини. Ця театрально-гастрономічна комбінація не спрацювала і залишається гарним анекдотом з історії чернівецьких театралів.

Театральні режисери, які в ті роки намагалися викликати жвавий інтерес чернівецької публіки до театру, не завжди мали у неї успіх. Нерідко траплялося бачити напівпорожні зали, городяни охочіше проводили вечірні години в рестораціях і не були в захоплені від театрального репертуару, аж поки не стався емоційний вибух, який підкорив «мало віденців» над Прутом. Прем’єра у Чернівцях «Летючої миші» 17 березня 1877 р. перевернула настрій у місті – директор театру Дітц забезпечив вражаючі декорації та першокласний акторський склад. Головною темою у місті стає театр. І питання спорудження нового міського театру знову починає активно циркулювати. В цей час завершується будівництво і відкривається концертний будинок Музичного товариства – Чернівецької філармонії. Грошей на все не вистачає, але міська рада все ж приймає 6 червня 1877 р. рішення, виділяє 21 687 гульденів і за півроку, у листопаді 1877 р., на вулиці Шкільній біля турецького мосту з’являється перший міський театр.

 

 

 

 

Засноване 1884 року «Театральне товариство» усвідомлювало тимчасовість швидкоруч збудованого дерев’яного міського театру і направило до міської ради у 1897 році меморандум із закликом розглянути можливість спорудження за міські кошти нового театру. Будівельний радник, депутат міської ради Йозеф Ґреґор, який був автором першого театру, вніс це питання на розгляд сесії 27 вересня 1898 року. Кошторис нового театру передбачили у 600 тис. крон. І два роки депутати витратили на моделювання схем фінансування – від лотерей до оподаткування за розваги, та найпростіше здавалося було взяти гроші від Буковинського сейму і Буковинської ощадної каси, яка б мала дати ще велику позичку.

 

 

В цей час написали листи до міст, де нещодавно були збудовані нові театри – Зальцбурга, Білітц, Зноймо, і попросили проекти їхніх театрів. Віденський архітектор Губерт Ґесснер, який саме будував у Чернівцях новий будинок Ощадної каси, разом із чернівецьким архітектором Максом Моргенштерном подали свій спільний проект нового театру. Але Йозеф Ґреґор, перебуваючи у відрядженні у Відні, зустрівся із архітектором Фердинандом Фельнером, який працював під брендом фірми «Фельнер і Гельмер» і до того збудував 43 театри у великих містах Європи. 17 квітня 1900 року було прийняте рішення міської ради про спорудження нового театру, в якому було сказано, що конкурс проектів оголошуватися не буде, архітектора Фельнера запросити до Чернівців і за його участі визначитися де краще збудувати театр на площі Австрії, на площі Франца-Йозефа (сквер), на площі Елізабет чи на площі Рудольфа.

Рішення було прийняте на користь нової площі Елізабети, яка повинна була бути розбудованою і звільненою від бараків військових складів, що тут розміщувалися. Новий театр міг вже бути збудований у 1902 році. Але власником земельної ділянки було військове відомство, і процес її викупу затягнувся аж на 4 роки. У квітні 1904 року президент Буковини принц Гогенлое розпорядився закрити старий міський театр через його пожежонебезпеку (після нью-йоркської пожежної трагедії). Це закриття стало каталізатором у справі будівництва нового театру, і упродовж квітня-травня 1904 року було досягнуто більше, аніж за попередні роки: до Чернівців прибув з Відня старший будівельний радник Фельнер і два дні 30-31 травня в інтенсивних дискусіях представляв батькам міста та театральному будівельному комітету новий проект театру на 813 посадкових місць. Нарешті, у червні 1904 р. місто викупило в армії таку вигідну площу для забудови і творення нового міського кварталу. 1 серпня 1904 р. відбулося закладання наріжного каменю і дано старт будівельним роботам. На площі 1430 м2 і за суму у 600 тис. крон чернівчани мали отримати нову гордість міста – сучасний театр.

Будівництвом нового міського театру управляли від імені міста віце-бургомістр Ґреґор, міський радник Гайнріх та старший будівельний радник Людвіґ Вест (саме йому театр завдячував своїм розташуванням), а від імені фірми «Fellner und Helmer» керівництво здійснював архітектор Шрайбер. Потрібно наголосити, що всі підряди на виконання робіт отримали виключно місцеві будівельники, столяри, муляри. Зокрема, серед тих, хто своїми руками творив наш театр, знаходимо і відому чернівецьку фірму Вільгельма Москалюка з вулиці Руської.

 

 

 

О 11 годині перед обідом, 4 жовтня 1905 року, тобто через 14 місяців від початку робіт, найповажніше представництво міста й краю зібралося на свято відкриття в новому вражаючому палаці театральних муз. Бургомістр Едуард Райс став першим промовцем, почесний бургомістр Антон Кохановський поруч із задоволенням його слухав, президент краю барон Блайлєбен, маршалок краю барон Ґеорґ Василько та його заступник професор Степан Смаль-Стоцький уособлювали вище керівництво Буковини, а присутній автор проекту, архітектор світової слави Фердинанд Фельнер був героєм, який купався в оваціях. Зачитали послання прийдешнім поколінням, яке оформили у вигляді грамоти і замурували її підлозі під суфлерською будкою. Три символічні удари молотком по останній закладеній над грамотою цеглиною символізували офіційне завершення будівництва.

Бургомістр д-р Райс сказав: «Обов’язком великої громади є виховувати народ до розуміння і насолоди мистецтвом, а драматичне мистецтво завжди залишатиметься мірилом культурного розвитку міста!» Запрошений до вітального слова архітектор Фельнер подякував всім невтомним будівельникам, майстрам, митцям, урядовцям, які в такі стислі строки спромоглися збудувати чудовий театр і знову наголосив на особливу роль та особливі заслуги у цьому чернівчанина Людвіґа Веста!

Крім цього віденський архітектор у своїй емоційній промові зазначив: «Особлива радість архітектора полягає в тому, що він завжди творить щось нове, а особливо театр, який тішитиме не лише замовників, а й кожного мешканця міста, відвідувача театру чи в партері, в ложі, чи в останньому ряді верхніх галерей, кожен матиме рівне право дати оцінку та критику. Якщо ж вдасться здобути задоволення в усіх, то серце архітектора наповнюється радісною гордістю!

Сьогодні освячується 48-й нами збудований театр. За ці споруджені театри по всьому світу нам дякував наш цісар, німецький кайзер та інші високі суверени, визнання багатьох міст зробили нас щасливими. Та все ж я взявся із найбільшим завзяттям і застосував всі наші уміння, щоб саме у вашому місті збудувати відмінний театр. Коли я кілька років тому вперше прибув до вашого міста і у супроводі будівельного радника Ґреґора познайомився із ним, то мене, справжнього староавстрійця, справжнього віденця, Чернівці вразили своїм характером староавстрійської традиції, я відчув тут той дух, якого сьогодні вже не знайти у багатьох австрійських містах. Це відчуття зростало у мене з кожним наступним приїздом до Чернівців, і сьогодні мені, справжньому австрійцеві, за щастя бути у вашому колі і мати честь бути співтворцем цього храму освіти і мистецтва». Колишній президент Буковини принц Гогенлое, якого було вже призначено президентом Трієсту, надіслав вітальну телеграму із словами: «Чернівці збагнули високу етичну цінність цього палацу всіх муз і самі собі спорудили величний пам’ятник!».

 

Вже в ті урочисті дні жовтня 1905 року було вирішено спорудити перед театром пам’ятник Фрідріху Шіллеру, на який чернівчани збирали кошти два роки, і він був урочисто відкритий 11 листопада 1907 року. Під час Першої світової війни москальські завойовники відбили мармуровій фігурі Шіллера носа і він кілька років стояв перед театром безносий. А у 1922 році у результаті цілої румунської воєнно-ідеологічноїї операції із перетворення чернівецького міського театру у румунський національний театр, фігуру Шіллера потрібно було рятуючи евакуювати до Німецького дому.

 

 

 

 

Об’ємні наукові праці вже написані з історії театру у Чернівцях, а поле для досліджень залишається ще й досить широким. Рецепт чернівецького театрального успіху у минулі епохи полягав у взаємодії кількох факторів: наявності зацікавленої театральної публіки, прагнення і творення театральних приміщень приватним та громадським коштом і конкурентної основи діяльності театральних труп та режисерів. Ані міська, ані крайова влада не мали тоді управління культури із штатом чиновників, які ніби знають, як управляти культурою.

 

 

Громада мала кошти і спорудила свій театр, а режисер, який хотів його використовувати, мав представити на кожен наступний сезон свій репертуарний план і свою театральну трупу. Він повинен був відчувати, які смаки мала чернівецька публіка, щоб не прогоріти, а на цьому ще й добряче заробити. Були у нас режисери й актори, які купалися у славі й грошах, а бували й такі, які після одного сезону збирали манатки і тікали чим душ. Такий регулятор відносин акторів і публіки залишав більше маневру для театральних глядачів. І чернівецьку публіку актори та режисери європейського масштабу побоювалися і поважали водночас.

 

1938 рік - перед театром немає пам‘ятника Шіллеру, натомість над театром височіє свастика

Чернівці мають майже 200-літню театральну історію, 140 років тому був споруджений перший міський театр, а 113 років тому – новий міський театр, який і сьогодні є архітектурною окрасою міста. Але керівництво театру, обласне управління культури вперто тримаються радянського родоводу і щороку обдурюють чернівчан своїм літочисленням нового театрального сезону, який вони ведуть від часу створення Державного театру революції у Харкові у 1931 р., що став передовим ідеологічним загоном із радянізації Буковини і був перекинутий, як радянські війська, восени 1940 року до Чернівців.

 

Й сьогодні висить транспарант над входом до театру про 88-й театральний сезон. Але театр у місті був до прибуття сюди харківської трупи, театральна історія є багатшою за творчий шлях харків’ян у Чернівцях і цуратися чи замовчувати це не личить нам перед пам’яттю чернівецьких театральних сподвижників, політиків і майстрів, які створили славу нашому місту у камені й у слові. Замість старомодного неправдивого транспаранта над входом до театру можливо краще нагадати слова бургомістра д-ра Едуарда Райса: «Драматичне мистецтво завжди залишатиметься мірилом культурного розвитку міста!»

Сергій ОСАЧУК, Микола САЛАГОР, спеціально для БукІнфо (с)
Поштові листівки із особистої колекції Миколи Салагора