"Змушували кричати "путін - красавчик", а ми вечорами пошепки співали гімн України": захисник Азовсталі з Буковини розповів про жахи російського полону

Пройшов вуличні бої в Маруіполі, захищав Азовсталь, був у полоні й пережив жорсткі допити. Прапор України й ланцюжок з розп’яттям закопав перед евакуацією з Азовсталі. Обіцяє, що зробить усе, щоби повернутися до вільного Маріуполя у розкопати свій скарб.

Максим Касперський - буковинець, чия кривава війна з росіянцями розпочалася вже в перший день вторгнення, розповів, як рятував, втрачав та що здобув на війні.

"Ця весна для мене - особлива. Яскрава, тепла, сонячна й зелена. Саме так, бо минулого року, я не бачив жодного зеленого дерева, я не бачив світлого неба, я не відчував весни, - каже Максим КАСПЕРСЬКИЙ, колишній полонений, військовий, що служить на одному з відділів прикордонної служби Чернівецького загону. - Навколо виднілося сіре небо, задимлений простір, обгорілі сади. Мені снилися домашні черешні. З батьківського саду. Я все думав, що трохи й приїду на черешні. А потім уявляли з хлопцями, що вже - на яблука, а згодом - на кавуни. В результаті, навіть сезон мандаринів ми пропустили..."

"Коли вбивають першого побратима, вже розумієш, що таке війна"

Максим Касперський з позивним Каспер - прикордонник, який потрапив до Маріуполя на ротацію. Там же його й застала повномасштабна війна.

- Моя війна розпочалась в перший же день повномасштабного вторгнення, коли до Маріуполя долетіли перші снаряди, - каже Максим Касперський. - Ми займали позиції на лінії розмежування. Почалися обстріли. Почалася війна.

"Мабуть, спочатку не розумів, що це, - каже Максим, потираючи скроні. - Потім здавалось, що війна - це навіть легка справа. Ми стріляли, виконували накази. Перебували в певній ейфорії, на позитиві... Так було, поки не втратили першого свого товариша... Після того розумієш, що війна - це страшні речі. Час, коли гинуть твої хлопці, коли помирають прості цивільні".

Коли почалась війна, Касперський з побратимами потрапили в підпорядкування Азову. Каспер потрапив до протитанкової групи.

Полювання на російські танки розпочалося.

"О, то найкраще, коли башня російського танка відривається й відлітає на висоту шестиповерхового будинку, - пригадує приємні емоції Каспер, щиро посміхаючись. - То така ейфорія. Загалом, матюки. На війні це нормальна лексика. Ніяк там інакше. Тут же взагалі не вживаю матюків. На Буковині спокійно. Цей жаргон вважаю недоречним. Щоб не соромити форму, службу. Навіть коли не у формі, розмовляю культурно. Бо ж люди знають, що ти військовий. Не хочеться дискредитувати професію. А тоді ж інших слів не було".

Постріли, вибухи, влучання та поранення. А ще - "ваги совісті". Саме так військовий називає службу на війні.

- Найгірше, коли ти маєш виконати надважливе завдання. А по дорозі зустрічаєш простих людей, безпомічних і безпорадних через війну. Вони простягають руки та просто вмовляють допомогти. Ці погляди - не забути, - пригадує Каспер. - Ти розумієш, якщо зупинишся й не виконаєш завдання, буде ще гірше. Але ваги совісті просто переслідують. На війні же не знаєш, яке рішення виявиться кращим... Разом з тим, ми багато допомагали цивільним. Доводилось зносити з верхніх поверхів людей в укриття. А тим, хто хотів і ще міг виїхати, показували дорогу, куди безпечніше прямувати.

Хлопок, блискавка, "ступор".

- А потім товариші розтермосали, - каже Максим, пригадуючи свій перший бій. - Снаряд тоді розірвався прямо переді мною. Дивом уцілів. Відтоді відчуття страху зникло. Ти просто військовий, який має виконувати свою роботу.

Максим робив свою справу, Інстинкту самозбереження не з’явилося, навіть коли отримав перше поранення.

- Мені прострелили ногу. Куля пролетіла наскрізь, - каже Каспер. - Поранення було не дуже глибоким. Ще три дні я пробув на позиціях. Потім, коли вже почалося загноєння, мене направили в госпіталь на Азовсталь. Пару днів полікувався. І знову вирушив на позиції. Я мусив допомогти хлопцям. Та пробув на позиції до ночі. Чергове поранення остаточно збило мене з ніг - осколкове в руку й іншу ногу. На щастя, неподалік була евакуаційна машина. Ми вирушили на Азовсталь.

Я пам’ятаю, де на Азовсталі закопав свої найцінніші речі -
ланцюжок з розп’яттям та прапор України

"... Дорога на Азовсталь - найгірша з усіх, що їздив. Ми пересувалися вночі, без фар, під авіабомбами, - пригадує воїн. - В такі моменти молишся. Там, на Азовсталі, майже всі повірили в Бога".

Саме на Азовсталі Максим підлікувався. Там же навчився цінувати мить, кожну хвилину життя.

- А ми же знали, що за нами ніхто не прийде, - пригадує Максим. - З кожним днем провізії було все менше. Забрати продукти не було можливості через обстріли. Ми намагалися їсти раз на день. А ще багато спілкувалися. Та лише на позитиві. Ну, могли там говорити: "Нам хана". Та тільки жартома. Там старалися не марнувати часу, прожити життя весело.

Стояли до кінця.

"Та якби не авіація, нас би ніколи не взяли. Ми, ті що були на Азовсталі, потрапили до рук ворога, та все ж залишились незламними, - каже Каспер. - Я там залишив свої найцінніші речі - ланцюжок з розп’яттям та прапор України. Закопав. Пам’ятаю, де. Повернуся ще у вільний Маріуполь та заберу свій скарб".

"Змушували кричати "путін - красавчик",
а ми вечорами в загальній камері співали гімн України"

Дев’ять місяців полону. В СІЗО. Спершу в окремій камері, згодом - у загальній. Щодня виходили за стусанами, як на роботу. Вороги намагалися зламати незламних.

- Чотири місяці я пробув у окремій камері. До мене була особлива увага. То ж азовці прогриміли на всю росію, як такі, що наробили москалям лиха. Ну й увага була належна, - пригадує Максим Касперський. - Перебуваючи в камері, я знав, що в безпеці. Коли ж виходив, то знав, що як на роботу - за стусанами.

"До мене була особлива увага, бо засвітився на відео з бійцями Азову. Згодом же зрозуміли, що я прикордонник. Добре, що не знали, що мене планували вже прийняти в Азов, - каже Касперський, посміхаючись. - І знаєте, за весь той час, що там пробув, мав велику можливість вивчити нашого ворога. Я зрозумів, що вони реально телепні. Ти їм доказуєш, аргументуєш ситуацію. І наче той москаль починає щось розуміти, а потім знову береться за своє, гне свою лінію".

- Звісно, за суперечки "прилітало". Та було вже все одно, - каже військовий. - Хотілося просто вибратися звідти. І неважливо, чи живим, а чи мертвим. Просто вибратися...

У полоні українських військових змушували співати гімн росії, обзивати президента Зеленського, а путіна називати "красавчиком".

- Ну як же можна терпіти таке приниження, - зауважує Касперський. - Ми не корилися. "Прилітало". А ввечері, коли вже темніло, в загальній камері з рукою на серці ми пошепки співали гімн нашої України. Нас могли почути. Іноді й чули. Були наслідки... Та ми все одно співали. Ми читали вірші Шевченка. Так, зараз ці рядки сприймаються інакше, інтерпретуються по-іншому. Вони написані кров’ю.

"Жив я в камері з колишнім професором. Він же писав вірші українською, пісні, - захоплено каже Максим. - І знаєте, написавши вірша чи пісню, він вчив їх напам’ять, а потім знищував. Але ми берегли українську й українське в наших серцях, у душі. Це зігрівало... І коли я зараз чую хоча би вислови російською десь на вулиці, мені дуже боляче. Прикро й нестерпно, бо це мова наших катів. Неприємно чути російську в Україні".

Мріяв про домашній хліб та хотів цілувати українську землю

Скинув 34 кілограми, забув, як смакують домашні страви та дуже мріяв почути українське слово.

- 30 серпня - мій день народження. Торік, напередодні, мені наснилася мама, - пригадує Максим Касперський. - У сні сказала мені, коли я вийду з полону. Тієї дати чекав з великим нетерпінням. Та того числа нас просто перевели на утримання в інше місце. З полону же вийшов 16 лютого. То мій другий день народження. Знаменний день. Святкуватиму кожного року. Пригадую, дуже мріяв почути українську мову. Коли ж почув "Слава Україні", був найщасливіший. Хотів цілувати українську землю. А потім подзвонив додому. Батьки не впізнали мій голос, настільки він змінився. А я ж не міг їх наслухатися...

"Чесно? Я ще дуже хотів домашнього хліба. Просив маму, щоби спекла мені. Хотілося шоколадок, - каже Максим. - А потім мама все питає, що би приготувати. А я вже й забув, що то за страви, що воно таке... Скажу лише, що після звільнення не втомлююсь їсти шашлик. Не знаю навіть, скільки того шашлику з’їв. Зараз набираю вагу".

Після війни Максим зустрів кохання. Дівчину звуть Альбіна. "Зустріч з Альбіною - це дарунок долі після всього пережитого", - вважає Максим.

Про пережите зараз хлопцю нагадують хіба що спільні спогади з побратимами, які пройшли подібне пекло. А також шеврони та прапори, чимало блакитно-жовтих та червоно-чорних. Нині це колекція воїна.

"Коли дивишся на українське, спілкуєшся українською, то це піднімає дух, - зауважує Максим. - Боротьбі за Україну, за її незалежність, я присвячую всю свою молодість. Із завзяттям і наполегливістю. Бо хто ж захистить краще свій дім, як не ми, молоді українці?

Зараз, після всього пережитого, дуже хочеться тиші й спокою. Та я не буду зупинятися. Попереду ще боротьба, вперта - до перемоги".

А ще воїн з Буковини Максим Касперський планує зробити татуювання. Лише патріотичні, з елементами вишивки. В знак боротьби й незламності.

Марина КОРПАН, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)

^{Світлини авторки та надані героєм розповіді.}