Волонтер із Херсону Григорій Янченко: "Я і в окупованому місті збирав гроші для ЗСУ"

Цього 73-річного чоловіка в десантних тільняшці та береті, в інвалідному візочку, без ніг і без пальців на руках, добре знають херсонці та військові багатьох підрозділів. Дядя Гриша з 2014 року активно включився в боротьбу за Незалежність України. З об’єктивних причин він не міг взяти зброї до рук, але знайшов можливість допомагати захисникам країни. Щодня він, як на роботу, виїжджав до торговельного центру "Фабрика" і збирав гроші, які завжди ішли на необхідне і важливе. Щоб знати про потреби війська, дядя Гриша особисто відвозив куплене на лінію фронту. Звісно, його супроводжували водії-волонтери. Детальніше - в матеріалі Цензор.нет

За свою невтомну роботу Григорій Янченко був нагороджений срібним тризубом "Народний герой України" 10 лютого 2016 року в Полтаві. Відтоді, здається, волонтер збільшив обсяги своєї допомоги, підтверджуючи головне народне звання країни.

У перші ж дні повномасштабного наступу росії на Україну, коли стало відомо про окупацію Херсону, всі, хто знав дядю Гришу, передзвонювалися, питаючи, чи виїхав цей чоловік, уточнюючи про його долю. І зразу ж стало відомо, що дядя Гриша категорично відмовився покидати рідне місто. Час від часу він сам через інтернет набирав знайомих, повідомляв про себе. І всі його просили: "Дядя Гриша, виїдьте на безпечну територію. Ми за вас страшенно боїмося! Вас можуть взяти у полон!". Але дядя Гриша не тільки відмовлявся виїхати, а й розповідав, як зухвало їздить вулицями міста з українською музикою, у вишиванці і… продовжує збирати гроші, які знайшов можливість переказувати на допомогу українській армії.

Дядя Гриша виїхав з окупованого на ще той момент Херсону 19 вересня минулого року. Його прийняли і розмістили в Запоріжжі. Попри всі намагання, нам не вдавалося зустрітися із цим неймовірним волонтером. Він постійно був у русі. Обійнятися вдалося неподалік лінії фронту – і якби комбриг 50-ї бригади, давній друг дяді Гриші Герой України Вадим Сухаревський не затримав його буквально наказом – ми б знову не застали його. "Мені ж потрібно швиденько все розвезти і знову на роботу – збирати гроші для наступної поїздки", – пояснює дядя Гриша. А декілька днів тому він у Києві зустрічався із сином, який приїхав із Німеччини, і чоловіки поїхали в Херсон – на могилу дружини і мами. Та й хотіли перевірити квартиру, навідати друзів, які повернулися в місто, яке ворог нещадно бомбить. Перед цією поїздкою нам і вдалося поговорити з дядею Гришею.

"МЕНІ ПОГРОЖУВАЛИ ЗДЕБІЛЬШОГО КОЛАБОРАНТИ"

- 24 лютого мене застало в Херсоні, – розповідає Григорій Янченко. – Перед цим, 10 лютого, я був на передку. Приїхав звідти і почав збирати гроші для наступної поїздки. Але 24-го все змінилося, стало з ніг на голову. Із самого ранку я почув у місті вибухи… 25-го числа вирішив поїхати на своє звичайно місце – до "Фабрики", щоб збирати кошти. Мені назустріч ішли люди і казали: "Фабрики" як такої більше не існує. Вона не діє, тому що туди потрапив снаряд із танка, все згоріло…" На той момент росіяни вже перейшли Антонівський міст. Точилися бої. Біля міста тоді перебували наші десантники. Багато поранених і загиблих було…

З 25 лютого до самого виїзду 19 вересня я працював на вулиці Миру. Там було найбільше скупчення народу, бо там Дніпровський ринок, вулиця заповнена торговельними рядами, людей було завжди багато. Тому іншого місця я і не шукав.

- Чому ви не виїхали?

- Я вирішив – до звільнення міста буду підтримувати Херсон і херсонців, надихати їх на те, що Україна обов’язково переможе. Піснями, які записані у мене на колонці, підтримував їхній настрій. Спочатку в мене були лише патріотичні пісні, а потім я додав українські народні. Крім патріотизму, прищеплював людям довкола ще й любов до української мови. Цим і підтримував народ.

Я зразу подумав, куди ж направляти зібрані гроші? Допомагав волонтерам, які могли виїжджати на передок. Переводив гроші в Запоріжжя волонтерам і в Збараж – Голоднюку Володі.

Окремо кожний місяць, а бувало і частіше, я перераховував кошти на потреби підрозділу Да Вінчі. До вторгнення я зібрав чотири з половиною мільйони гривень. За рік повномасштабного вторгнення ця цифра збільшилася до шести мільйонів.

- Для вас же великим ризиком було залишатися в місті та ще і їздити по базару, збираючи гроші…

- Мені було багато погроз. Але переважно – від колаборантів. Російські солдати менше звертали на мене увагу. Вони або не розуміли того, що лунає із моєї колонки, або просто вважали мене афганцем і тому не чіпали. Хоча я завжди підкреслюю – я в Афгані не був.

Із попереднього інтерв’ю: "Я став інвалідом у результаті поранення. І було це в Чехословаччині. Під Прагу я потрапив у 1968 році у складі обмеженого контингенту радянських військ, коли мене призвали до армії. Я ніс термінову службу в тій самій псковській десантній дивізії, яка під час нашої війни стріляла в українських бійців, а це означає, що з часів СРСР нічого не змінилося в сусідній росії – солдатів продовжують посилати на чужі війни, і гинуть вони, захищаючи не свою країну, а будучи окупантами в чужій, куди їх ніхто не звав. Тоді, п'ятдесят років тому, я цього не розумів. І віддавав борг батьківщині, як годиться.

Поранений я був під Прагою. Ми попали під сильний обстріл, моє тіло прошили безліч уламків, які лікарі не ризикнули виймати. Після мобілізації я отримав спеціальність інженера-технолога. Причому ПТУ закінчував у Авдіївці. Більш того, потім будував у цьому місті коксохімічний завод, після цього працював на домобудівному комбінаті в Херсоні.

З часом у мене почалося відторгнення уламків. Ситуація настільки погіршилася, що почалася гангрена. І в 1975 році мені ампутували праву ногу. Пізніше зробили протез, але він був настільки важким та незручним, сповзав і заважав так, що я від нього відмовився і ходив на милицях. У 1992 році лікарям довелося відтяти і ліву ногу. У ній дрібні судини звузилися до такої межі, що ходити було просто неможливо через пекельний біль. Я був згоден на все. Навіть ампутація мене не лякала – просив лікарів позбавити мене мук. Після цього я і сів у інвалідний візок. Потім мені почали видаляти пальці на руках. Загалом я переніс 34 (!) операції."

Росіян у Херсоні я побачив вже 25 лютого. Вони вже їхали і машинами, і пішки проходили. Що я міг відчувати до окупантів? Це й особистий ворог, і ворог країни, який прийшов загарбувати твою країну. Я відчував до них відразу. І постійно намагався якомога крутіше їм дошкулити. Після трьох місяців окупації підійшов день мого народження. Я вирішив одягнути свою вишиванку – білу з червоним, поставити прапори в колясці і з музикою проїхати по вулиці. Так і зробив. Я їздив у вишиванці на свій день народження, а потім – на День незалежності України. Тепер одягнув чорну вишиванку з червоними кольорами. Вони мали думати, що це кольори "Правого сектора" і прапора боротьби. Чесно кажучи, побоювався, що мене заберуть. Це був би кінець. Правда, я кожного дня виїжджав, як на мінне поле. Уранці їхав, і не знав, повернуся чи ні…

Вони мене не чіпали, можливо тому, що чекали референдуму, який був призначений на 24 вересня. Незадовго до цієї дати мені зустрівся представник російської фсб. Я був з товаришем. Той підійшов, показав документи. Каже: "Дєда, тобі залишилося пару днів кататися". Це було десь 16 чи 17 вересня. Мій товариш сказав: "Поїхали збиратися, це тобі прийшла повістка на те, що тебе заарештують"… Я так зрозумів, мене попередили, що за мною буде стеження, що вони хотіли зняти на відео про моє пересування і потім під тиском повести на референдум, щоб я проголосував за приєднання Херсонщини до росії.

"У ЗВІЛЬНЕНИЙ ХЕРСОН ВІЙСЬКОВІ ЗАВЕЗЛИ МЕНЕ НА БРОНІ, ЯК І ОБІЦЯЛИ"

- Як ви виїжджали?

- Мій товариш відвіз мене на свою квартиру. Дві ночі я пробув там, не виходячи нікуди. На третій ранок він вивіз мене у річпорт, звідти перетнули Дніпро. В Олешках він домовився з водіями. Машина під’їхала прямо на пірс, мене закинули в машину. Ми їхали через Каховку, обидві Лепетихи, Василівку, Кам’янське… На цьому маршруті було десь 14-16 блокпостів. Найкрутіші – десь чотири, на яких виганяли з транспорту і перевіряли. Тому мене попередили: не бери ані телефон, ані ноутбук, щоб не було ніякої підозри. Друг навіть сказав: "Ніякої тільняшки!" "Та у мене немає нічого, крім тільняшок", – сказав йому я. Він приніс мені прості футболки, щоб я мав звичайний вигляд. Цей же мій друг домовився у Запоріжжі, що мене зустрінуть. Дівчата-волонтери знали, що я їду. Зустрічали мене майже з плакатами, поселили при "Солдатському привалі". Виділили кімнату, постіль, все, що потрібно. Навіть зібрали тільняшки, берет, бушлат.

- Як сприймали визволення Херсону?

- Я не планував евакуації. Коли збирав на базарі кошти, мені заодно скидали і цигарки, і ліки. Я планував: заїдуть наші війська, і я їм все це віддам, потішу їх. Але все це залишилося вдома.

Після мого виїзду товариш подзвонив: ти виїхав, але в квартиру, де ти два дні перебув, двері виламали, все перевернули догори дригом, шукали, мабуть, тебе. Хоча я переїздив в те житло вночі. Ті злодії не взяли грошей, хоча вони були. Забрали лише чоловічу одежу.

Додому до мене не заходили. Найцінніше, що у мене там залишалося, - прапор 95-ї бригади, яка заходила в Слов’янськ. Тоді, влітку 2014 року, у мене був мішок тільняшок, який я постійно возив із собою, але мені не траплялися десантники. Тут ми їдемо. Бачу, іде якась бригада. На першій машині – десантний прапор. Водію кажу: "Виїжджай на зустрічку". БТР зупинився. Я почав роздавати ті тільняшки. І тут біжить до мене хтось – розвертає прапор, який майорів на БТРі на антені. "Батя, вибач, ти нам дав нові тільняшки, але ми даємо тобі бойовий прапор, посічений уламками, вітром його потріпало. Але він з нами заходив у звільнений Слов’янськ", – ще й вибачався боєць. Той прапор у мене досі.

Минуло небагато часу з моменту мого виїзду, як Херсон звільнили. Я не дочекався якихось 20 днів! Розумієте, яке було моє відчуття. Я міг дочекатися звільнення! Що таке 20 днів, якщо я прожив сім місяців в окупації? Але так склалося…

Комбриг 59-ї бригади, мій давній друг Вадим Сухаревський пообіцяв мені, що як тільки місто звільнять, мене завезуть туди на броні. 11 жовтня місто знову стало українським. 14-го я виїхав із Запоріжжя. У Посад-Покровському мене пересадили на беху. На ній я заїхав у звільнене рідне місто.

- Після виїзду з Херсону, до кого і куди ви вперше поїхали на війну?

- Я дізнався, що неподалік мого міста стоїть 59-та бригада, бригада мого найкращого знайомого Сухаревського. І я вирішив будь-яким шляхом, але дістатися Миколаєва. Зібрав, що зміг, зателефонував Вадиму. Він прислав за мною машину. І я відвідав цю бригаду. Потім поїхав до морпіхів. Зв'язок підтримував з 503-м батальйоном. Вони просили то бензпили, то цвяхи… Намагався допомагати.

Ці зустрічі… Я ж як думав про себе: інвалід та й інвалід. А мені всі раділи. Питали, чи буду я і надалі підтримувати військових. Із 350 тисяч населення в Херсоні залишилося тисяч 40. Я розумів, що тої допомоги, яку збираю в Запоріжжі, у рідному місті не буду мати. Тому вирішив продовжувати жити в Запоріжжі. Дуже вдячний керівництву волонтерського центру "Солдатський приют", які поселили мене, вдячний запоріжцям, які своїми внесками допомагають військовим.

Запити армії дуже великі. Головний акцент на дрони та автомобілі. Це дороговартістні речі. Мені один командир сказав: обираючи між скобами, гвіздками і дроном, надавай перевагу дрону. Очі потрібні кожному підрозділу, щоб стежити за ворогом і завдавати йому повноцінного удару.

- Дядю Гришо, як ви будете святкувати нашу перемогу?

- Раніше у мене був один план, але він весь час змінюється. Думав зібрати всіх друзів, родину за столом... А зараз, як співається в пісні: красна площа перетворилася на полігон. Я хочу відзначити перемогу на красній площі. Така моя мрія.

P.S. Історія дяді Гриші буде опублікована в другій книзі "Народні герої України. Історії справжні", яка готується до друку. У ній буде 45 історій бійців, волонтерів, медиків, які отримали народну нагороду за надзвичайний вчинок заради нашої Перемоги.

Віолетта КІРТОКА, Цензор. НЕТ