У тривожній валізі – прабабусин вишитий рушник: історія корінних українців з Донеччини, які переїхали на Буковину

Рятуючись від «асвабадітілєй» в Сєвєродонецьку, Тетяна Петрова з сином Антоном, виїхали на захід України, залишивши практично все нажите. Однак по-справжньому цінні речі все ж захопили із собою – це вишитий прабабусею Фросею Осадчою рушник, що символізує у родині національну єдність поколінь і щиру віру в майбутнє своєї держави.

Історію родини розповіли журналісти Чернівецької обласної військової адміністрації.

Згадувати пережите Тетяні й досі боляче:

«Напередодні 24 лютого у нас вже було добре чути постріли. Наша родина завжди вирізнялася чіткою проукраїнською позицією, у нас на балконі майорів державний прапор. Тож закономірно, що ми опинилися б у перших-других рядах арештованих та закатованих окупантами активістів».

Тривожна валіза вже була зібрана заздалегідь. Але труднощі виникли зі старенькими батьками, які жили у сусідньому будинку і вважали, що не все так страшно і не хотіли виїжджати. Коли від вибухів на балконі випала рама разом зі склопакетом, Тетяна з сином 24 лютого виїхали з міста. Не зумівши вмовити батьків, вона заправила пальним автомобіль і залишила його під під’їздом. Щоб у разі потреби вони могли швидко виїхати.
«Ми не знали, куди їдемо, просто прямували кудись на захід України, де безпечно», – згадує Тетяна.

Отримати допомогу від абсолютно чужих людей для Тетяни стало справжнім подарунком долі. Її син Антон вчився і дружив зі Стасом Слижуком із Путильщини. Дізнавшись, що його друг їде з мамою, не маючи де зупинитися, Стас запропонував їхати до Путили. Його батько Василь Слижук – директор філії «Путильське лісове господарство». Спочатку він прихистив родину вдома, а пізніше вони поселилися в Сергіївському лісництві.
Опинившись у безпеці, Тетяна все одно не відчувала спокою. Адже батьки продовжували залишатися в Сєверодонецьку.

«Я щодня телефонувала і питала, чи не надумали вони виїжджати. Але батьки вперто казали, що все буде добре. І навіть коли прилетів град і розбилися всі вікна у квартирі, вони ще три дні сиділи без тепла, світла і газу.

Нарешті мама подзвонила і сказала: «Таня, я готова їхати». Але знайти транспорт для них у той час було майже неможливо. У місті тривали постійні обстріли, бензину не було взагалі. Тетяна написала пост, де вказала, що за такою адресою під під’їздом знаходяться її батьки. Один із адресатів відгукнувся та погодився перевезти стареньких до найближчого укриття в іншому районі міста.

Наступні два тижні батьки перебували у підвалі. У місті тривала евакуація, але для цього треба було прибути на пункт збору. Тетяна знову шукала волонтерів, які могли б привезти батьків хоча б до Чернівців. І таки знайшла.

Вже понад рік Тетяна з родиною живе в Сергіївському лісництві. Встигла познайомитися з місцевими жителями, з деякими навіть подружитися. Каже, що у них є все необхідне: комфортні умови, підтримка та допомога. Батьки отримують пенсію, Тетяна продовжує віддалено працювати економістом. Антон закінчив магістратуру і шукає роботу. Має досвід роботи головним спеціалістом із захисту прав людини Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Паралельно у перші дні війни працював на гарячій лінії, надав юридичну допомогу тим, хто евакуйовувався, потребував допомоги на захоплених територіях.

«Спочатку я думала, що місяць-два перебудемо та й повернемося, – розповідає жінка. – Остаточно мої надії розвіялися на початку червня, коли відбулася повна окупація і ми побачили, як наші будинки захоплюють, нищать та мародерять».

Попри все, українці не втрачають оптимізму та власної гідності, констатує жінка. Серед гуцулів, де всюди лунає українська мова, вони відчувають себе дійсно, як вдома.