Сторожинець став «другим домом» для акторів з Криму. Історія родини, яка скиталися по підвалах, перенесла коронавірус та бачила падіння військового літака

Серед тимчасово переміщених осіб, які обрали своїм прихистком місто Сторожинець, зустрінеш чимало цікавих та неординарних особистостей. Серед таких - актори В’ячеслав та Ольга Рак, які приїхали зі своїм 6-річним сином Іллею з Київщини на початку березня минулого року.

І Ольга, і В’ячеслав мають по дві вищі освіти. Окрім театрального мистецтва, Ольга ще здобула спеціальність педагога початкових класів, психолога в закладах освіти, а В’ячеслав - режисера драматичного театру.

- Познайомились ми, здобуваючи першу освіту у Кримському Академічному російському драматичному театрі ім. М. Горького, - розповідає Ольга. - Обоє навчались у школі-студії за спеціальністю «Актор/акторка театру та кіно». Згодом чоловік певний час працював у цьому театрі. Був задіяний у більш, ніж 15 репертуарних виставах. Роботу В’ячеслава гідно оцінили на державному рівні – свого часу він отримав премію Національної спілки театральних діячів України в номінації «Найкраща роль молодого артиста».

«Росія мене, справді, «денацифікувала» - тільки в протилежний бік, ніж вони того прагнули»

На запитання, як доля «закинула» Ольгу та В’ячеслава для здобуття вищої освіти у Крим, молоді люди дивують: вони - уродженці півострова. Але при цьому на усі питання відповідають літературною українською мовою, без помилок. Більше того - україномовний нині В’ячеслав не вивчав українську навіть у школі (!).

- У графі атестата про середню освіту навпроти предметів «українська мова» та «українська література» вказано «не вивчав», - каже молодий чоловік. - Але після 24 лютого все змінилося кардинально. Росія мене, справді, «денацифікувала» - тільки в протилежний бік, ніж вони того прагнули. Я зрозумів, що настав час самовизначитися: хто ти є? І вирішив повністю перейти на українську: вимкнув російськомовний контент, почав читати класику українською мовою, нею спілкуватися та писати. Це допомогло мені в самоідентифікації. Водночас, зазначу, що це - особисто мій вибір. Вважаю, що мова не є показником того, що ти - українець по духу. Адже нині у Збройних Силах України - багато російськомовних захисників…

- В’ячеслав вже і буковинськими діалектами заговорив, - посміхається Ольга. - Їх вивчив, спілкуючись з господарями оселі, в яких наразі проживаємо… Я теж вважаю, що найкраще про людину «говорять» вчинки, а не мова. Але у державних установах, звісно, потрібно послуговуватися державною, українською…

З російськомовними батьками В’ячеслав розмовляє українською, а вони дивуються: «Тебе що, прослуховують?»

Ольга Рак народилася у Сімферополі, В’ячеслав - у невеличкому селі поблизу Бахчисарая. Нині там проживають їхні рідні, з якими вже тривалий час молоді люди не мають можливості бачитися. І, що чи не найболючіше, вони не завжди розділяють погляди Ольги та В’ячеслава щодо війни в Україні…

- Мої батьки - вже старшого віку і так званого радянського «загартовування», - зізнається В’ячеслав. - Вони справді вірять у те, що розповідають їм з телебачення російські пропагандисти, і що росіяни прийшли сюди… «рятувати нас». Тож наші телефонні розмови часто не минають без суперечки. Стосунки стали дуже натягнуті… Зазначу, що з 24 лютого 2023 року я почав спілкуватися з ними… українською (!). Вони, натомість, дивуються: «Тебе що, прослуховують?». Мабуть, думають, що зі мною «попрацювали» українські спецслужби (посміхається, - автор). Їм важко зрозуміти, що це мій особистий вибір, і мова спілкування - важлива для мене, в першу чергу.

- Моя мама - молодша і більш прогресивна у поглядах, - стверджує Ольга. - Вона часто бувала в гостях у нас - в квартирі, яку винаймали на Київщині.Тож не з чужих уст знає, що в Україні по вулицях не ходять нацисти зі зброєю і жодного тиску на російськомовних людей ніхто не чинить. Тож, з мамою можливо дійти до спільного знамена. Водночас, моя бабуся родом - з Білорусі, дідусь - з Росії. Тож, у розмові ми уникаємо тем політики та ідеології. Звісно, шкода, що анексія Криму, а згодом війна розлучили нас, і моя мама не бачить, як росте її внук… Після 2014 року наші з чоловіком рідні закликали повернутися жити на півострів, але у нас з чоловіком – інший шлях…

Більшість цінних речей, які нажили протягом багатьох років, були змушені віддати задарма

Війна застала подружжя Рак, як і багатьох українців, зненацька.

- У Київ ми переїхали ще до анексії, у 2010 році, - розповідає Ольга. - І останні 12 років жили в орендованих квартирах - спочатку в Києві, згодом у Броварах. Складали «копійка до копійки», щоб придбати власне житло. І ось, позичивши ще чималу суму, за два дні (!) до повномасштабної війни наважилися купити квартиру у новобудові, яку зводили у Броварах. І коли жителі Київщини почали масово втікати зі своїх домівок, ми залишилися з мізерною сумою на картці… Так протрималися до 5 березня, «кочуючи» з найманої квартири у підвал під час кожної сирени. Там, у холодному приміщенні, разом з сином перебували навіть тоді, коли були хворі коронавірусом, з високою температурою… Коли зрозуміли, що більшість зі знайомих вже виїхали у пошуках безпечного прихистку, наважились і ми. Життя синочка - дорожче за всі зручності. Тим більше наші друзі мали родичів у Сторожинці і давно запрошували нас сюди. Тут нашу сім’ю гостинно прийняли місцеві жителі, безкоштовно надавши своє житло для тимчасового проживання, за що ми їм дуже вдячні.

- Їхати у той час було досить страшно, адже автівки обстрілювали росіяни, - додає В’ячеслав. - Нас повідомили про найбільш безпечну трасу, якою ми і вирушили. Але в дорозі нас очікувала неприємність. Просто над нашим авто пролетів збитий літак. Не знаю, чи це був ворожий транспорт, чи наш… Він упав дуже близько від дороги. Гул від літака і видовище було страшним. Незнайома жінка, яку ми побачили з вікна авто, вийшовши з магазину, кинула пакети з продуктами на землю і на деякий час завмерла… Я у машині притиснув сина міцно до себе… Дякувати Богу, біда нас минула…

З дому В’ячеслав та Ольга вирушили з невеликими валізами, залишивши більшість цінних речей на Київщині.

- Ми повністю «з’їхали» з орендованої квартири, тож більшість цінних речей, які нажили протягом багатьох років, були змушені віддати задарма. Частину техніки віддали як гуманітарну допомогу у зруйновані обійстя мешканців Чернігівської та інших областей, де «погосподарювали» росіяни. - зізнається Ольга. - Техніку не взяли з собою, але забрали у своє нове помешкання папугу, який жив у нас 13 років. Він - вже як член сім’ї, друг нашого шестирічного синочка.

Життя триває: Ольга виховує найменших буковинців, а В’ячеслав проводить майстер-класи з акторської майстерності

У Сторожинці Ольга Рак знайшла роботу до душі. Їй запропонували працювати вихователем у міні-садочку, що знаходиться в приміщенні ігрового центру «HappyLand». Досвід роботи з малечею у Ольги був: здобуваючи педагогічну освіту, вона паралельно викладала акторську майстерність дітям в Києві та Броварах. Іноді кількість її вихованців перевищувала 50 (!). Найменшим було 4 роки, найстаршим - 14.

Тим часом В’ячеслав Рак наразі працює онлайн, а також проводить майстер-класи для дорослих з акторської майстерності. До цього часу він працював у театральній студії і поставив більше 10 вистав зі своїми студентами. Також В’ячеслав є ведучим, сценаристом та режисером масових заходів, знімається у кіно та рекламі. Для прикладу, у фільмі «Пригоди S. Миколая» режисера Семена Горова зіграв Юрка та підготував до зйомок дітей-акторів, а у рекламі «Samsung» приміряв на себе образ козака.

Олеся КОСТАШЕК, для БукІнфо (с)
Світлини авторки.