Снайпер, що врятував понад тридцять побратимів: буковинець пройшов найгарячіші бої і загинув, прикривши собою командира

Дмитро Коверега з позивним "Тихий" - герой із Грозинців, що на Буковині. На війні був стрілком-снайпером. Воїн пройшов вуличні бої в Сіверодонецьку, тяжкі бої на нулі в районі Лисичанська та інших фронтових населених пунктів Луганщини та Донеччини. В останні місяці вже не обороняв, а разом з побратимами штурмував ворожі позиції. Загинув на Харківщині під час чергового штурму, прослуживши в ЗСУ трохи більше одного року.

- "Давай, пока". Він мені ніколи так не казав. А під час останньої розмови по телефону сказав. Це було о 16.46, а вже між 19.00 та 20.00 чоловік загинув, - розповідає Ольга Коверега, дружина героя.

Жінка розглядає телефон, який повернули разом із речами Дмитра. Останні дзвінки - до мами й до коханої. Це було 19 березня. Відтоді телефон мовчить. Як і його власник.

Жінка бережно ставить смартфон свого коханого на невеличкий столик, що в кімнаті єдиної доньки Каті. На столику Катя на згадку про тата облаштувала куток пам’яті. Тут - фото батька, його речі, тризуб та прапори України - від побратимів та їхній, сімейний. Горять також дві лампадки. Біля фото тата дівчина поставила ескіз картини, яку почала малювати вже після похорону.

"Ми були в магазині й Катя побачила цю картину з символічною назвою "Татові обійми". Каже: "Мамо, а купимо?". Ми купили, - розповідає пані Ольга, поправляючи чорну хустину. - Тепер доня щовечора малює".

"Татку, ти вже пройшов пекло. Сподіваюся, зараз хоч у раю"

По дорозі до обійстя Коверегів все ще лежать зів’ялі квіти. Заходимо на доглянуте подвір’я. За будинком видніється сад, де господарі вирощують фрукти.

"Кожне дерево Дмитро садив із любов’ю та думкою про майбутнє доньки", - каже господиня обійстя й запрошує до просторого будинку.

"Він все встиг для нас зробити - ремонт в хаті, комфорт. Усе маємо. Він, наче квапився все встигнути. Ніколи не думав про себе. Все лише - про інших", - каже пані Ольга, запрошуючи до вітальні.

В кімнаті - портрет чоловіка з чорною стрічкою. За вікном - неймовірний вид на село, річку. Там же - і цвинтар.

- Наша хата знаходиться на горі. Звідси можна й розгледіти могилу чоловіка. Ми йому зробимо пам’ятник. Вже й фото обрали, - каже жінка показуючи світлину, де Дмитро Коверега на одному з блок-постів Сіверодонецька дивиться в бінокль. - Це фото буде обернуто таким чином, що він завжди дивитиметься на нас.

Жінка бережно гортає документи, які залишились від чоловіка. Показує виписку з військкомату про смерть.

"Досі не вірю, що Дмитра нема. Хоч і бачила його в домовині, в морзі була, та не вірю, - каже вдова героя. - Все здається, що зайде зараз до хати. Обійме нас із донькою і скаже своїм бадьорим голосом: "Ну що, дівки? Прорвемося!"

Дмитра Коверегу пропонували поховати на Алеї Слави в Чернівцях. Та родина не погодилась.

"Він же, як відчував щось неладне. Завжди говорив, що "поховайте мене коло дєда (мого тата). Він же мені хату залишив", - пригадує Ольга Коверега, лагідно поглядаючи на фото чоловіка. - А ще незадово до загибелі казав, що мріє, приїхавши, пройтися селом та зайти до церкви. Так і вийшло. Колона везла його через село й наше, і Шилівці, де народився...".

Донька героя Катя гортає світлини з похорону на комп’ютері. Показує фото й відео з фронту. Його рідні зараз частинами збирають історію війни свого чоловіка й батька-героя - здебільшого, з розповідей побратимів. Те, через що пройшов їх найрідніший, перехоплює подих.

"Татку, ти вже пройшов пекло. Сподіваюся, зараз хоч у раю", - каже донька Катя, гортаючи фотографії батька.

"Врятував тридцятьох, та рвав волосся на голові, що не зміг допомогти одному"

На похорон до "Тихого" приїхали його побратими. Серед них і 22-річний Артем, командир відділення, в якому служив воїн. Саме Артему Дмитро врятував життя, прикривши собою під час обстрілу.

- Артем не міг не приїхати. Він багато плакав. Вибачався перед нами. А я горджуся чоловіком, що він врятував фактично дитину. Це ж молодий хлопець. Йому ще жити й жити, - каже Ольга Коверега. - Дмитро загинув під час штурму. Коли розпочався обстріл, то він повністю закрив собою Артема, прийнявши всі осколки на себе.

"Це навіть не орки. То такі нелюди... Вони навіть мертве тіло добивали, - зітхає Ольга. - Чоловіка вже вбили і все стріляли в його тіло, стріляли".

Артем - далеко не єдиний, врятований буковинцем побратим.

Дружина з донькою пригадують один із боїв тата. Багато моментів їм розповіли також його побратими:

"Жовтень. Чергові позиції на нулі. Це була крайня позиція. Від орків - метрів 50. Три дні напередодні лив сильний дощ. Води в окопі було - по коліно.

Розповідав, мовляв, з Васею сиджу в окопі і чую тріск гілки в лісі. Кажу: "Вася, йдуть вони". І якраз в той момент і Дімі, й Васі через нори в стінах окопів залітає ефка (граната, - авт.). Діму накриває частково, а Васю повністю землею. Розповідав: "Я в той момент закручую гранату, кидаю в сторону орків. Вася залишився в окопі. Через воду до нього не добратися. Паралельно згадую, що зо тридцять хлопців недавно змінили позицію й сплять неподалік в окопі. На щастя, встиг усіх попередити. І всі врятувалися. А Вася залишився".

То Дмитро потім волосся на собі рвав, що не зміг врятувати Васю. А через два місяці Вася знайшовся в полоні. Усі побратими, включаючи Діму, плакали від щастя".

За словами дружини героя, він міг відмовитись від служби. Бо ж групу інвалідності має його рідна мати.

"Чути навіть не хотів чогось подібного, щоб не воювати. Казав завжди: " А як інші хлопці?". А ще хотів, щоб донька ним пишалася. Говорив: "Не хочу, щоб тикали на дитину пальцем, що тато покинув військо".

"Відмовився від госпіталізації. Мовляв, подряпина заживе"

Влітку Дмитро отримав перше поранення - осколкове в плече.

"На позиції залишився дуже хороший хлопець Ігор. Була команда про відхід, - розповідає дружина героя. - А Дмитро, вже будучи пораненим, все ж кинувся назад, за Ігорем. Коли Діма підбіг до Ігоря, то той ще пручався, мовляв, у тебе дитина, залиш мене. В результаті Діма з іще двома побратимами винесли Ігоря. Той встиг ще затягнутися цигаркою в бліндажі... А потім ще один прихід. Осколок від стіни відлетів саме на Ігоря й добив його".

Дмитро Коверега мав поранення та три контузії. А після бою в районі Лисичанська осколок порізав йому ногу.

- Треба було шити, - каже дружина. - Та він сказав, що з «подряпиною» не йтиме в лікарню. Мовляв, заживе. Наполягала, щоб ішов. Він зразу ж відмовляв: "А що скажуть пацани? Як вони без мене?".

Пліч-о-пліч з "пацанами" Дмитро Коверега пройшов складні бої в Сіверодонецьку. Відстрілювались із мінімальної відстані.

- Розповідав, що вони могли стріляти з одного будинку в орків, що знаходились в будинку навпроти, - каже пані Ольга. - Іноді доводилось перебути в квартирах місцевих. Та нічого й ніколи звідти наші хлопці не взяли, на відміну від москалів.

Із Сіверодонецька Діма з побратимами відходили в числі останніх. По дорозі ж зустріли справжнього друга - чотирилапого. Врятували й забрали з собою.

"Вони тоді ще отримали фосфорні опіки. Обгоріла вся форма. Навіть підошви на взутті, - пригадує дружина. - Там же до них прибився місцевий пес. Він біг за авто цілих сім кілометрів. То його пожаліли і вже взяли з собою. Пса назвали Буаром. Він став найкращим другом. Впізнавав кожного по запаху. Відчував ворожі прильоти. Коли вже Буар гавкає, то знають, що зараз прилетить. Він ніколи не кусав людей у формі, а на цивільних гавкав. Та Буара настільки прийняли за свого, тягали кругом за собою, що Катя йому навіть форму камуфляжну для тварин замовила й відправила. Пес так і ходив".

Донька-волонтер зібрала кошти на три автівки

Коли батько пішов служити, донька стала його тилом удома. 15-річна Катя волонтерить. Протягом року дівчина зібрала кошти вже на три автівки та прилад нічного бачення, форму, а чи навіть солярку.

- Пригадую, придбали джип. А через чотири дні та машина згоріла, - каже Катя. - Хлопцям там завжди потрібна допомога. Я пишу дописи у соцмережах. Місцеві та багато знайомих донатять. Вдалося багато чим уже допомогти й бригаді тата, й іншим солдатам.

"Одного разу батько з побратимами привезли з поля бою трофей - БТР. Орки, помітивши це, обстріляли всі їхні автівки. Треба було збирати кошти на нові, - каже дівчина. - Батько завжди казав, коли щось треба. Мовляв, Катька, спробуй знайти кошти. Та й свої виплати не жалів на потреби армії".

Донька з батьком надзвичайно близькі. У жовтні минулого року вони вирішили в один день набити татуювання. Тільки батько знайшов майстра неподалік позицій, а Катя зробила тату на заході, вдома.

Дівчина показує мініатюрне татуювання у вигляді колоска пшениці й крила ангела. В батька тату інше - у вигляді ножа.

- Значення мого тату - вільна. А в тата - сила і мужність, - каже Катя. - І знаєте, цей особливий зв’язок між нами - й досі. Коли привезли тіло батька додому, моє тату нестерпно просто пекло. Дуже.

"Батько завжди казав: "Катюха, не здавайся. Ти все робиш правильно й продовжуй у тому ж дусі, - пригадує донька героя. - І я не здамся. Ми не здамося. В пам’ять про тата будемо волонтерити й наближати нашу перемогу".

В знак постійного волонтерства побратими батька Каті дали їй позивний. Військові її кличуть "Ангелом". Вона відгукнеться, допоможе й підтримає. Своїм ангелом Катю називав і батьком. Зараз же, вважає дівчина, вони помінялися. Вже тато її охоронятиме й так само підтримуватиме, як і за життя, та вже з небес.

"Я ж робитиму все, щоб мій батько-герой і надалі мною пишався, - каже дівчина. - А ще, він ніколи не вихвалявся. Стримував мене, щоб не публікувала його досягнення чи трофеї. Зараз же хочу, щоб увесь світ дізнався, що мій батько - справжній герой і я ним безмежно пишаюся".

Марина КОРПАН, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)

(Фото авторки та із сімейного альбому родини Дмитра Ковереги)