«На вулиці війна. І для нас всі українці вважаються євреями": як Садгірська синагога у Чернівцях стала прихистком для десятків переселенців з усієї України

Різні національності, різні життєві історії, різні сім'ї, та один дах. У Садгірській синагозі (за назвою мікрорайону Садгора у Чернівцях) живуть переселенці з найгарячіших точок війни. Люди, що чули вибухи, ті, які дивом врятувалися від артобстрілів, хто потрапив під ворожу міну та дивом вижив. Це маленькі діти, дорослі навіть з домашніми улюбленцями, яким пощастило врятуватися.

Живуть у келії і волонтерять

Давіду - п’ять років. Хлопчик разом з батьками та молодшим братиком приїхали із Запоріжжя. "Син - маленький козак, козацького роду", - каже батько Саша про сина.

Знайомлюся з родиною при вході до синагоги. Давід розмахує синьо-жовтим прапорцем. Такий же майорить і на автомобілі родини.

- Та цих прапорів у нашого сина - ціла колекція: від маленького й до величезного 40 на 60 см. Ми великий прапор робили на замовлення, - розповідає мама хлопчика Ксюша, тримаючи на руках молодшого синочка. - Звідки таке захоплення? Та ми й самі не очікували. Наш син безмежно полюбив прапори вже з початку війни. Дитина ж усе чує, бачить, розуміє. Дуже зворушливо, коли співає гімн та розмахує жовто-блакитним стягом.

"Буває, виходимо десь на прогулянку, а Давід, як завше, з прапором, - додає Ксюша. - То з ним і військові фотографуються".

Війну дитина запам’ятала. Він чув вибухи та добре розуміє, як діяти, коли гуде сирена.

"Ключовим, що нас підштовхнуло виїхати став той факт, коли ракета просвистіла чи не над головою нашого дідуся, який на той час гуляв з Давідом перед будинком. Він уже тоді, схопивши дитину, кинувся у сарай та накрив її від ймовірного вибуху. Ракета пролетіла повз. Та ми зрозуміли, що зволікати не варто", - розповідають батьки хлопчика.

Родина поїхала на Закарпаття до родичів. Там же вирішили, що мають бути корисними - й для своєї родини, і для країни. Мають внести свою частку в перемогу.

"Ми з чоловіком - художники, - каже Ксюша. - Будучи на Закарпатті, ми запустили свою лінію патріотичних товарів "Країна - калина". Ми вручну все малюємо, виготовляємо товари, які відправляємо за кордон для нашої діаспори. Нині - це Сполучені Штати. Там влаштовують аукціони. То всі вилучені за товар кошти йдуть на допомогу армії. Ми ж також частину заробленого виділяємо на волонтерство.

Вироби художників - сувеніри. "Візерунки черпаємо у місцевих майстрів, - каже Ксюша. - Ото на Закарпатті зустрічалися з народними майстрами. Нині плануємо з’їздити до Косова на Франківщині та надихнутися гуцульським місцевим колоритом".

Нині родина живе в одній із келій синагоги. Тут же займаються творчістю. Та, зізнаються, найбільше мріють повернутися в рідне місто й продовжити втілювати свою проукраїнську лінію в творчості.

"Ми ж російськомовні, - зізнається Ксюша. - Проте вибухи, вже 24 лютого, змусили розмовляти українською мовою. Саша з першого дня війни говорить українською. Я також намагаюся перейти в спілкуванні на рідну мову".

"А з кішками можна?"

Літературною українською розмовляє й Каріна Аулова. Дівчина, яку зустрічаю в холі синагоги, родом з Донецька.

"Ви ж російськомовна", - кажу Каріні, відчуваючи наскільки їй важко формулювати речення.

- Так, я завжди розмовляла російською. З народження. Спершу вдома, на Донеччині. Згодом - уже в Харкові, навчаючись на біолога в університеті імені Каразіна, - каже дівчина. - Та чи можу я розмовляти російською після всього, що трапилося? Більше того, я дуже вдячна людям, які мені допомагають. Тому спілкуюся виключно тією мовою, що ближча їм.

Каріна Аулова не спілкується зі своєю матір’ю. Після російського вторгнення жінка вибрала інший шлях - переїхала до Криму. Дівчина ж так учинити не змогла.

- Наші дороги, на жаль, розійшлися. Різні погляди, - каже Каріна. - Це нас дуже розділило. Ми не спілкуємося.

Родина Каріни - дві кішки Акелла та Аміла. Саме з ними вона втікала з-під обстрілів. Дівчина не спала цілу добу, коли виїжджала зі своїми кішками з Харкова.

"Корзинки для котів у мене тоді не було. То я взяла звичайну, як для грибів, обмотала її скотчем і посадила туди своїх котиків, - пригадує Каріна. - Вони важко переносили дорогу. Нявкали та намагалися вирватися. Всю добу я не спала, боячись, щоб кішки не втекли від страху".

У роз’їздах з кішками Каріна від березня. "Разом ми пройшли чимало труднощів, - каже дівчина. - Такі ж мені ці кішки дорогі й рідні. Спершу я жила з ними в Кам’янці-Подільському, в дитячому садочку. Через них мала непорозуміння з місцевими вихователями. Мовляв, шерсть. Проте мої кішки вакциновані й кастровані. Тому, коли вирішувалося переселення до синагоги, то перше, що я спитала: "А з кішками можна?".

Каріна знайомить мене зі своїм улюбленцем Акеллою. У кота - патріотичний брилок. Він не злазить з рук господині.

- Кішки також спали зі мною, коли почалася війна, - розповідає Каріна. - Пригадую світанок 24 лютого. Ми тоді жили в Харкові. Я прокинулася від сильних вибухів. Ті звуки лунали щоночі, кожного дня. Ми спали в коридорі. А я думала, що скоро взагалі почнуться галюцинації від тих вибухів... Коли вже спалили школу, що неподалік дому, взяла кішок і вирушила в безпечніші області.

За порядком у синагозі стежить переселенець-єврей

Валерій Гольтман приїхав із Харкова. "Коли вже бомба вибухнула поряд із нашим будинком, то вирішив їхати, - каже Валерій. - У мене ж син. Він тоді дуже налякався".

Разом із сином Валерій Гольтман приїхав до Садгірської синагоги. Чоловіку - 75 років. Він - спортсмен-серфінгіст із 50-річним стажем.

- Займаюся ще й тим, що переганяю яхти в різні країни світу, - каже Валерій. - Усе життя в мене - в роз’їздах. Де лише не був! Роботи в Харкові предостатньо. Якби не син, то вже й поїхав би. А так, хвилююся за його безпеку.

Не сидиться на місці Валерію і в Чернівцях. У синагозі він - перший помічник. Його обов’язки розпочинаються о 8.00 і закінчуються о 21.00.

- За нашими єврейськими традиціями, лише євреї по матері можуть виконувати деякі завдання на тій же кухні, скажімо, - розповідає Валерій Гольтман. - Ту ж електричну плитку може вмикати лише такий єврей. І ще багато обов’язків. Бо живемо же ж у синагозі.

"Давайте Вашу руку, щоб не втекли", - каже Валерій і, як виняток, пропонує зайти до кухні. Там же допікаються ароматні булочки з яблуками, яблучний пиріг - улюблений смаколик діток.

- Для дітей також робимо бургери, щоправда з курятиною, - каже Валерій. - Ми всі стали однією великою родиною. Разом піклуємося про діток, про стареньких. Підтримуємо один одного. Бо живемо ж під одним дахом.

Чоловік пропонує зайти до великого складу з продуктами.

"Багато чим забезпечує єврейська громада, наш Мойше", - розповідає Валерій.

Для маленьких дітей готують їжу на парі. Є в синагозі й вегетаріанці. Їх меню також відповідне.

У коридорі, при вході в хол стоїть кавомашина, стаканчики до кави, електрочайник та чай.

- Люди можуть почаювати чи ж посмакувати кавою, коли заманеться, - каже Валерій, пропонуючи випити горнятко кави.

Смакуючи міцною кавою, спілкуємось про життя.

- Я ж проколесив по всьому Союзу свого часу, - каже Валерій Гольтман. - Для зоопарків перевозив змій, павуків. Спілкувався з людьми різних національностей. Від росіян такого не очікував. Такі звірства в голові не вкладаються просто. В мене залишились друзі й на окупованих територіях. У тому ж Севастополі. Ви не подумайте, що там залишилися лише проросійські українці. Та ні. Чимало наших чекають на звільнення. Багато не хотіли тих російських паспортів. Вони хочуть жити в Україні.

"Ви не боялися змій, павуків... Та чи злякала Вас війна?", - запитую у пана Валерія.

"Та як я можу боятися змій, якщо тричі був одружений?, - віджартовується чоловік і продовжує: "Мені війна вже не страшна. Пожив у цьому світі. Та образливо за молоде покоління, за дітей. За них страшно".

"Війна! Всі українці вважаються євреями"

"А ось і наш Мойше", - каже пан Валерій, вітаючись із представником єврейської громади в Чернівцях Михайлом Крайсом, який опікується Садгірською синагогою.

Михайло заклопотаний господарськими питаннями.

"Чи тепло? - запитує відразу ж. - Маємо невеликі перебої з водою. Вирішую це питання, щоб людям було зручно", - пояснює він.

- У вас тут, направду, дуже затишно. Як удома, - кажу співрозмовнику.

- Це ж синагога. Ми тут молимося. Це наш другий дім. У приміщенні цієї синагоги завжди допомагали людям у найважчі часи, під час війн також, - каже Михайло Крайс.

"Але ж мешканці синагоги - не лише євреї. Точніше, євреїв лише кілька", - зауважую.

- Розкажу анекдот, що претендує на бувальщину, - зауважує пан Михайло. - Колись якийсь симфонічний оркестр СССР приїхав до Нью-Йорка і відбулася розмова між керівником цього оркестру і керівником американського. І так сталося, що обидва були євреями. Той американський диригент каже радянському: "Я розумію, що у вас там Союз, це - відверта антисемістська держава з антиєврейською політикою". Відповідно, радянський диригент мав захищати мундир радянського єврея й каже: "Який антисемітизм? У мене в оркестрі 52 євреї". На що американець відповів: "Боже, як у вас усе жахливо. Бо мені ніколи не прийшло б до голови рахувати, скільки у мене музикантів-євреїв". Так само й тут - не приходить до голови питати при вході: "Добрий день! А ви єврей?" (посміхається, - авт.).

"В перший день війни наш садгірський ребе зателефонував мені і питає, чи може так статися, що нашу синагогу захоплять, - розповідає Михайло Крайс. - Кажу: "Не вірю, що дійдуть. Але якщо дійдуть, то через вікно стрілятиму, з чого зможу". Він же зауважив, що варто чекати на біженців. І сказав: "Слухай уважно, наша синагога має рятувати людські життя. Так уже було. Відкриваєш двері і приймаєш усіх, хто цього потребує". Ну це ж єврейський священик. Тому я його запитав, чи ми будемо приймати євреїв. На що почув у відповідь, що на вулиці війна. І всі українці вважаються євреями".

Першими мешканцями синагоги, за словами Крайса, стали саме євреї.

- Це ж запрацювала єврейська пошта, - каже пан Михайло. - Пригадую, мені зателефонував рабин Кривого Рогу. І приїхав до нас перший автобус. Середній вік тих людей - років 97. Половина з них - абсолютно старі, ледве живі люди. Вони їхали з-під обстрілів 36 годин. Ми їх нагодували, зігріли. Знайшов тоді для них пару візочків. Бо ж ходити не могли. Потім цих людей повезли до кордону, де їх зустріли ізраїльські волонтери.

Згодом через єврейські громади почали приїжджати чергові люди. Далі ж - усе більше українців. Вони дізнавалися й дізнаються про синагогу через знайомих.

- Скажу так - перші, ті що приїжджали своїм ходом, були дуже заможними. Таких машин я, мабуть, у житті не бачив, - пригадує Михайло Крайс.- Уявіть собі, людина приїхала на авто, вартістю тисяч сто. Цей чоловік помітив, що дивлюся на його машину, й каже: "Це все, що в мене є. Хати вже нема. Гроші - в "ячейке". А де та "ячейка?" (розводить руками, - авт). Біда...

"У нас максимум 121 людина ночувала одночасно, - зауважує Крайс. - Спали просто на підлозі на паралоні і були дуже вдячні. Бо приїхали просто з-під обстрілів. Ці люди, зазвичай, були в нас добу-дві-три. Потім хтось переїжджав до Франківська, хтось орендував квартиру в Чернівцях, хтось виїжджав за кордон. А дехто досі живе в синагозі".

Наразі в синагозі живуть 45 людей. Серед них - 15 діток.

- На зиму можуть приїхати ще люди, - каже Михайло Крайс. - Ми готуємося. Кожному має бути тепло та затишно. Як удома. Мій син звільняв Херсон. І просувалися вони з побратимами туди через окуповані населені пункти. Він розповідав, що люди залишилися в жахливому стані. Ці уроди (окупанти, - авт.) пішли, та залишили за собою пустку. Порозбивали, порозстрілювали. Аж до того дійшло, що чоботи знімали з людей і лише тоді йшли. Ці люди мусять десь перезимувати. І ми їм допомагатимемо...

Марина КОРПАН, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки