«Ми не говорили про погане». Вдова першого космонавта України, буковинця Леоніда Каденюка розповідає історію їхнього кохання

ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ /

28 січня 2021 року минає 70 років від дня народження першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка. Він пішов з життя три роки тому. Вдова Каденюка Віра розповіла НВ про історію їхнього кохання і роботу колишнього чоловіка.

Дружина першого космонавта України Леоніда Каденюка Віра наполягає на тому, що у чоловіка та жінки по життю повинні бути власні інтереси, а також не слід втручатися у сфери діяльності одне одного.

— Я вважаю, що у нас був прекрасний шлюб, ми один одному не заважали. У мене не було завдання або потреби ставити себе кудись поруч — або нижче, або вище Льоні. У нас цього не було. Ми одружилися, коли мені було 30 років, а йому 33 роки, ми були повністю сформованими людьми (я — технічний перекладач з англійської мови з 40-річним стажем). Кожен займався своєю справою, у нас ніколи не було непорозумінь. Якщо він говорив: «Мамо, мені треба піти, у мене зустріч», — то я не бігла і не розпитувала: «Що там у тебе?». Якщо мені треба було піти, то я говорила: «Хлопці, я пішла, через дві години буду». На людях він взагалі завжди спокійним був. І коли він приходить, і я бачу, що втомлене обличчя, нервовий — я спокійно чекаю, поки він роздягнеться і вийде зі своєї кімнати. За 35 років, які ми прожили разом, він жодного разу не сказав мені грубого слова. Єдине що — іноді міг сказати мені «Віра!»; а взагалі він мене «Вірочка» або «мамуленька» називав.

Віра Каденюк, дружина першого космонавта України, тримає в руках книжку свого чоловіка «Місія — Космос». Жінка гортає сторінки і поставленим голосом розповідає про пам’ятні фотокартки, пов’язані з життям космонавта. У паперовому виданні безліч маленьких закладок: наприклад, на сторінці з груповим знімком із командою шатла «Колумбія», на якому Леонід Каденюк вперше полетів у космос в листопаді 1997-го, або поруч зі світлиною літального апарата під час випробувань у пустелі, ще за часів Радянського Союзу. Віра Юріївна каже, що Леонід Каденюк був родом з маленького села на Буковині. Коли Юрій Гагарін полетів у космос, пану Леоніду було всього дев’ять років:

— Він виліз на каштан біля хати і сказав: «Я полечу в космос!». І це в 9 років, — пригадує Віра Каденюк мрію всього життя її чоловіка.

Із ніжністю в голосі жінка розповідає, що до її втілення Леонід йшов із самого дитинства. Не зважаючи на бажання матері, аби він став лікарем, чоловік намагався вступити до Чернігівського льотного училища. Для цього навіть довелося змінити записи в його метриці - Леонід закінчив школу в 16 років, а брали до училища з 17-ти.

Хоча його мати й хотіла іншу професію для свого сина, але саме вона поїхала до РАГСу і повернулася вже зі зміненою метрикою. Леонід Каденюк закінчив це льотне училище з відзнакою, а згодом вже працював льотчиком-випробувачем. Потім оголосили набір для льотчиків у Зоряне містечко — на конкурс прийшли близько п’яти тисяч заяв зі всього Радянського Союзу. Десяту частину з охочих згодом направили до експериментального військового шпиталю.

— Одна з перевірок була така: людина приходить, лягає на хірургічний стіл, і серце б’ють електричним струмом, щоб воно зупинилося, а після того починають людину реанімувати. Якщо реанімація проходить не за планом, відразу претендента списують, — розповідає пані Віра.

Однак для дружини льотчика-випробувача подібні виклики не були дивиною. Віра Юріївна згадує часи їхнього життя в Ахтубінську в Астраханській області Росії. І вона, і Леонід працювали при Державному льотно-випробувальному центрі. Віра — технічним перекладачем з англійської мови іноземних таємних видань та інструкцій до літаків, Леонід — льотчиком-випробувачем. Жінка каже, що в цьому центрі було два відділення: льотчиків-винищувачів та льотчиків-бомбардувальників.

До них ставилися, як до небожителів, адже ризик для життя був надзвичайним і ніхто не знав, чи всі повернуться ввечері додому живими. Віра Каденюк розповідає, що у них із паном Леонідом навіть була традиція, що мала його оберігати: щоранку до будинків під'їжджали автобуси, які забирали льотчиків на роботу; коли Леонід спускався вниз, Віра обов’язково повинна була вибігти на балкон їхньої квартири на шостому поверсі та помахати йому вслід.

Віра Каденюк / Фото: phdpu.edu.ua

 

— Він виходив, обертався і махав мені у відповідь. Я знала, що буде все нормально. Я бігла, вибачте, напіводягнена, в одній шкарпетці або в одній колготі, і махала рукою, тому що це була традиція. Далі ми приходили на роботу (я працювала в генеральному штабі) і кожен займався своєю справою. Оскільки аеродром знаходився недалеко, то весь час був гул літака — «уууу». Це було вже як музика. І раптом припинялося ось це гудіння — якщо не відновлювалося протягом двадцяти хвилин, то всі вже думали — а може, щось сталося? У багатьох чоловіки там були.

В такі моменти у штабі центру в кімнатах зависала зловісна тиша — ніхто нічого не говорив, усі просто мовчали. Жінки в напрузі очікували новин і сподівалися, аби лише не ім'я їхнього чоловіка з’явилося на меморіалі загиблим льотчикам у вигляді крила Ікара над обривом біля ріки Ахтуба.

— У нас з Льонею була домовленість: якщо щось десь трапляється, він відразу повинен був телефонувати. В основному, протягом півгодини лунав дзвінок, я хапала трубку, і він говорив: «Мамусю, у мене все в порядку. Все потім». Ми вже знали, що хтось загинув.

Він називав мене «Вірочка» або «мамуленька»

Саме ці люди випробували літаки, які тільки вийшли з заводського конвеєра. Самі льотчики такий апарат називали «сирим», адже ніхто не розумів, що ця машина може робити в повітрі. Тому для випробувальника писали завдання, яке він мав виконати. Дуже часто вже після першого завдання літак не повертався, з сумом каже Віра Каденюк.

— Завдання було — підняти літак на максимальну висоту в 15−20 кілометрів. На цій висоті треба було вимкнути два двигуни. Літак падає у вільному падінні до мінімально допустимої висоти, і далі треба включати двигуни. Уявіть, що літак не працює, двигун не почне працювати, а літак падає. У нас був такий вираз (можливо, грубуватий) — «повний рот землі». Тобто літак врізається в землю — і не на метр, не на два — він іде весь в землю, двигуни зриваються, прокочуються по кабіні, і від льотчиків нічого не залишається. Ось таких випадків дуже багато.

На льотчиків чекали й інші небезпечні завдання, розповідає жінка:

— Одне із завдань було — випробування радіацією (я сама особисто бачила, як літак повертався з цих випробувань, і мій чоловік брав їх): льотчик сідає в літак-винищувач у звичайному льотному комбінезоні, закривається ліхтар-кабіна, виходить технік повністю в радіаційному захисті та кропить весь літак радіоактивною рідиною. Далі літак злітає, і через півгодини він сідає. Для чого це робилося: а раптом під час війни винищувач потрапляє в радіоактивну хмару? Треба ж перевірити, що буде з літаком і пілотом. Через півгодини літак сідає, відкривають «ліхтар». Льотчик же не в костюмі хімзахисту (в крайньому випадку — висотний скафандр), льотчика вже практично непритомного витягають, кладуть на ноші (а обличчя в нього чорне через вплив радіації) і відвозять до шпиталю, а далі його вже там упорядковують. У багатьох тоді хвороби виникали, але про це було не прийнято говорити.

Леонід Каденюк в NASA / Фото: Особистий архів Леоніда Каденюка

 

Проте жодних нарікань, «викручування» рук чи вимог, щоб Леонід Каденюк залишив таку небезпечну роботу, з боку Віри Юріївни не було. Вона сама виросла в родині військових, тому слів «не хочу» або «не можу» для них взагалі не існувало. Віра Каденюк повторює, що хтось був повинен випробувати ці літаки, адже якщо треба — то треба. Втім, навіть у такій роботі було місце для романтики — Віра пригадує нічні вильоти свого чоловіка:

— Льоня говорить: «Сьогодні я пролечу над нашим будинком, — це було категорично заборонено — а раптом впаде літак? — Я пролечу, але завтра мене вб’ють». «Може, не треба?» — кажу. «Ні, о 10 годині я вилітаю, виходь на балкон і чекай». Я в 10 вечора виходжу і чекаю. Чую — гуде і мчить літак, якраз дуже низько над нашим будинком, крилами «помахав», розвертається — і знову крилами «помахав». Десь о першій годині ночі він повернувся додому і каже, що «все, завтра мене будуть вбивати». Вранці його викликав Грузевич, який керував службою льотних випробувань, і каже: «Каденюк, сідай. Розкажи, що це вчора було, — чому ти залетів на територію містечка?"—"Я тепло для приладів шукав. Навколо степ, а над містечком природне тепло, і мені над містечком треба було…». Грузевич на нього подивився, він прекрасно все зрозумів і каже: «Останнє попередження. Вільний!».

Хоча Леонід Каденюк готувався до польоту в космос ще за часів Радянського союзу, однак здійснити свою мрію він зміг вже ставши громадянином незалежної України. У 1995-му його відібрали в групу космонавтів Національного космічного агентства України. У космос він полетів на кораблі Колумбія в складі міжнародного екіпажу. Леонід Костянтинович пройшов спеціальну підготовку до польоту в NASA. Серед завдань, які він виконував протягом 15-денного польоту, — вивчення впливу невагомості на рослини.

За рік до польоту до Каденюка у США переїхала і його родина. Усі члени екіпажу мешкали біля Г’юстону, район Клір-Лейк. Віра Каденюк згадує і спілкування між жінками: дружини астронавтів могли зібратися у кафе або поїхати на заняття з аеробіки, яку викладала жінка космонавта Вінстона Скотта Мерилін. Віра каже, що на той час вона була затурканою — наприклад, не керувала автомобілем, що було звичною річчю для інших американок. Однак є те, чим вона досі пишається:

— Біля Г’юстона є льотно-випробувальний центр Джонсон. У цьому центрі стоїть копія шатла, там тренажери, кабіни. Всіх дружин запросили на тренажер шатла. Нас всіх розмістили в кабіні шатла, і кожному було дано завдання посадити шатл. А тепер я похвалюся: а ви знаєте, що я єдина, хто посадила шатл?! — сміється Віра Каденюк.

Українські космонавти Леонід Каденюк та Ярослав Пустовий з другим президентом України Леонідом Кучмою / Фото: NASA

 

Щодо організації польоту на Колумбії найбільше її вразила відкритість всієї операції, на відміну від повної секретності поїздок космонавтів на радянський Байконур. Віра Юріївна розповідає, що за кілька днів до старту шатла 19 листопада всіх дружин та дітей астронавтів посадили у спеціальний літак та перевезли на мис Канаверал. За день до старту родини членів екіпажу, без дітей, доставили на космодром, аби провести екскурсію до самого шатла.

— Сім'ї посадили в ліфт, ми піднялися і подивилися — он, за склом кабінка, подивилися — і все. Ось ця відкритість викликає довіру — вже знаєш, що чоловік пішов, куди, навіщо. Набагато легше.

Сам день старту шатла Колумбія Віра пам’ятає до дрібниць: гвинтокрили, величезний натовп, оплески, якими він їх зустрічав. Перед самим відльотом членам екіпажу також дали можливість попрощатися зі своїми родинами.

— Ми не говорили про погане, — каже Віра Каденюк. — «Татусю, пока, побачимося». Як прощатися? Не можна цього, я виросла в такій сім'ї. Ти можеш переживати, але ніколи цього не показувати, ніколи. Я так вихована.

Ми не говорили про погане перед польотом у космос

Тоді ці 15 діб, 16 годин та 34 хвилини польоту Колумбії тягнулися дуже довго. Аби розрадити родини, за цей час їх кілька разів привозили до Космічного центру імені Джонсона у Г’юстоні для телезв’язку. Віра ділиться, що вона все одно постійно хвилювалася, втім, коли бачила Леоніда на екрані під час сеансу зв’язку, нічого такого не показувала.

Після польоту до космосу змінився і сам Каденюк, каже його дружина. До цього моменту він не був віруючим та вважав, що людина одна у Всесвіті. Переоцінити все його змусив випадок під час польоту на шатлі, переказує спогади Леоніда його жінка:

— «Десь на сьомий-восьмий день командир корабля каже: „Всі негайно до вікна!“. На рівні з шатлом летить непізнаний космічний об'єкт: у нас слів не було, він з нами летів протягом 20 хвилин — „фіть“ і зник. Природно, командир повинен був доповісти на Землю, але йому наказали категорично нікому про це не говорити». Але коли Льоня прилетів, він сказав: «Я не можу, я тобі повинен розповісти!». Після того, як ми приїхали сюди, назад до Києва, він пішов до церкви, перехрестився і сказав: «Ти знаєш, ми не одні».

Серед членів екіпажу найбільше Леонід Каденюк потоваришував із командиром — Кевіном Кригелом, через те що він також був льотчиком-випробувачем. Їм навіть вдалося політати удвох. Вже після польотів Кевін називав Леоніда «top gun» — льотчиком вищого класу. Його уміння оцінили і в NASA, розповідає Віра Каденюк.

Фото учасників місії STS-87. Українець Леонід Каденюк - крайній праворуч / Фото: Особистий архів Леоніда Каденюка

 

— Через кілька днів після польоту Льоня повертається з роботи і каже: «Віро, мене залишають у NASA — за бажанням. Якщо я хочу, я можу залишитися в Америці на зовсім. Що ти про це думаєш?». Я його питаю: «А ти що думаєш?». — «Я так хочу додому». І я сказала, що теж хочу додому.

Леонід Каденюк у Чернівцях під час міжнародної конференції в БДМУ. 7 листопада 2008 року. Фото Сергія Зарайського, УНІАН / БукІнфо (с)

 

Віра Каденюк каже, що вони з чоловіком не пожалкували про рішення повернутися до Києва, не зважаючи на те, що більше у космос Леоніду Каденюку так і не вдалося полетіти. В січні 2018-го він помер поблизу свого будинку через раптову зупинку серця під час пробіжки. Торкатися та перебирати речі, які залишилися від Леоніда, Вірі Каденюк досі важко. Проте їхня давня сімейна традиція з виходом Віри на балкон залишається й донині:

— Може, це нерозумно, але я з ним кожен день розмовляю. Я просто ввечері виходжу на балкон і кажу: «Льоню, сьогодні те-те-те робили»… Ніяк я не звикну…

Головне фото: Леонід Каденюк / Наталія Кравчук / НВ


Коментарі:
Більше новин по темі: