Доброволець ЗСУ, кандидат історичних наук Олександр Хоменко: "Україні дуже б допомогло, якби родичі нашої правлячої верхівки йшли на фронт, знаючи, що можуть загинути"

Доброволець ЗСУ відомий музейник та кандидат історичних наук Олександр Хоменко дав розлоге, відверте і дуже цікаве інтерв"ю виданню "Главком" про свою участь у війні та про те, на якому етапі протистояння з ворогом нині опинилася Україна і що, на думку воїна-науковця, нам варто далі робити, щоб врятувати країну і націю. Пропонуємо вашій увазі найцікавіші думки пана Олександра з цієї розмови, багато з яких направду шокують своїм правдивим контекстом.

Чи зможемо ми відкинути росіян до кордонів 1991-го року? Теоретично ми можемо покласти п’ять українських армій в наступальних боях, але Путін збере іще одну армію, бо він може її зібрати. Їхня тактика – людожерська, жорстока, вона до якогось смертельного холоду цинічна, але вона ефективна. Бо у них армія складається з м'яса і «профіків», тобто професіоналів.

Професіонали – це пси війни. Це люди, які чудово розуміють, як працювати з вогневими засобами, це мінометники, дронарі, розвідники (а вони у них дуже хороші)… Для чого потрібно м'ясо? Для того, щоб виявити наші вогневі позиції. Це класична ситуація: є посадка, а в ній наші позиції, і десь у наших є кулемет, питання тільки – де?

Наші розвідують дронами, але це важко і довго. Тож воріженьки роблять простіше: висувають групу піхоти, знаючи, що ти все одно будеш стріляти, хоч і розумієш, у чому тут діло, бо ж вони на тебе пруть не з мухобойками, а з калашами. Ага, ти відкрив вогонь – виявив свою позицію! М'ясо свою роль відіграло, і далі починають працювати профіки.

Мій побратим із позивним Кум розповідав про бій у грудні 2023-го року, коли він виліз з окопу забрати калаш з найближчого м*скальського тіла. Виявилося, калаш змащений, тобто з нього не стріляли. Що це значить? А те, що мобіка привезли на БТРі до точки висадки, він прошвендяв метрів 100-200, його «завалили», а він навіть не зробив жодного пострілу.

Але росіяни з цього приводу не сумують: м'ясо у них буде, бо воно йде за грошима, і тут я зазначу, що якщо у 2022-му м*скалі «зажимали» виплати, то зараз бойові та «гробові» йдуть як годинник. Тому родини у депресивних регіонах мріють про похоронку, як про суперприз, бо похоронка – це «двушка» у Пензі. Це буквальна цитата з м*скальських соцмереж. Так що ліквідація їхньої піхоти не впливає на настрої населення, бо населення хоче більше своїх трупів, адже це означає більше грошей...

Уся ця безумна барабанна пропаганда єдиних теленовин, яка транслювалася упродовж 2023-го і яка на «нулі» викликала хіба що відразу, так і не дала зрозуміти, що треба готуватися до «контрнаступу», бо противник встиг зробити укріплені лінії оборони, серйозні опорні позиції, які нам доведеться штурмувати. А якщо у вас немає сильних вогневих засобів, якщо немає авіації, то ви будете платити за це дуже великою кількістю життів своєї піхоти.

Ми думали, аби росіяни заходили не «красиво», а по крові та трупах, і цими трупами будемо ми…

Так що відступ м*скалів з Київщини – це наслідок російської пихатості і нерозуміння реальності ситуації, а невдача весняно-літнього наступу 2023 року – наслідок того, що уявлення українського керівництва про світ формуються єдиними теленовинами.

Зараз наше завдання – не дати можливості росіянам увірватися в серце України. І це завдання має бути виконане за будь-яку ціну. А ціна, власне, полягає у великій кількості загиблих та поранених. І я, і мої побратими є м’ясом війни, і майбутні мобілізовані є м’ясом війни, але якщо не ми, то ним стануть наші дружини, доньки та мами. Бо війна у будь-якому разі забере своє м'ясо (...)

Проблема в тому, що зараз величезна кількість людей виведена з поля мобілізаційного резерву. Це все люди, афілійовані з владою, – судді, прокурори, митники. Хтось з них виведений з резерву згідно із законом, наприклад, судді. Але ще є їхні родичі, зяті, куми, друзі – тут вже ніякого закону немає, їм просто не присилають повістки.

А ще є люди, афілійовані з кримінальним бізнесом. Вони теж виведені з простору мобілізації. Але ТЦК треба дати цифру, і тоді ТЦКашники хапають п'яненьких під сільмагами, ходять по будинках…

Розповідала мати одного з загиблих побратимів про те, що в їхню хату постукали, і замість привітання один череватий персонаж сказав: «Де ви тут, суки, ухилянтів ховаєте?». Ну, вона пояснила свою ситуацію і додала, що зараз будемо з’ясовувати інше – яким є твій вражаючий бойовий досвід (…)

Наш батальйон сформували не з професійних військових, а з добровольців, тому у нас є люди різних вподобань, різних національностей. У нас були вірмени та азербайджанці, які, між іншим, непогано між собою ладнали...

Є у нас боєць з позивним «Мавр» – темношкірий український актор з Одеси. Є багато євреїв. Олександр Дубовик, наприклад, близький мені побратим, який загинув 23 грудня 2022 року і якого представили до звання Герой України.

Була величезна кількість людей, різних за професією та місцем народження. Хтось з них був менеджером, хтось альпіністом, хтось банківським службовцем, будівельником. Люди, об'єднані розумінням того, що якщо ми зараз м*скалів не зупинимо, вони спалять весь наш світ. І це не метафорично, а у прямому розумінні, тому що там, де вони проходять, більше немає парків, садів, будинків, а лише фундамент і чорний попіл, і дерева, зрізані осколками (...)

Це перша війна у ХХІ столітті, яка має настільки чітко виражений геноцидний характер. Там, де росіяни проходять, є лише смерть. Ані у Луганській, ані у Донецькій областях я не зустрічав людей, які б чекали на «рускій мір», тому що «рускій мір» заходить тільки так. І навіть якщо ти дивом уцілієш, то житимеш буквально на попелищі.

- У 2014-му жителі так званих ДНР та ЛНР не жили на попелищі…

Бо війна мала інакший характер. А крім того, вони так не ненавиділи москалів, як люди на Київщині чи Чернігівщині… Хоча політично активне населення Донбасу було за Україну. І проукраїнські мітинги у тому ж Донецьку у березні 2014 року були значно потужнішими, аніж проросійські. М*скалі тому й перейшли до прямого терору, коли спочатку вбили секретаря донецької «Свободи», а потім просто забивали шматками арматури всіх, хто був з українською стрічкою, щоб ці люди програвали у вуличній активності.

Москалі просто завели на Донбас свої ДРГ, аби ті зайнялися прямим терором. То чи справедливо казати, що у «ДНР» та «ЛНР» населення покликало Росію?.. А у Бучу, Гостомель чи Бородянку її теж кликали? Росія заходить не туди, куди її кличуть, а туди, куди вона може зайти. Їй глибоко байдуже, як до неї ставляться. Просто тих, хто не кличе, вона вбиває першими (...)

Я відкрив для себе маркери українськості… Це сапка і лопата. Там, де світ оброблений, де дерева побілені (незважаючи на те, що це може бути прифронтове село), де садять квіти, де розмовляють суржиком – все це український світ.

Мене вразив наш перший захід на «нуль», у нині вже окупований Лисичанськ, де ми отаборилися в будівлі швидкої допомоги. Та лікарня була вщент рознесена, все вибито, все згоріло. Але як тільки обстріли припинялися, виходили якісь жінки і починали поратися біля квітів. Ти уяви: все засипано битим склом, а вони возяться з квітами. Це просто в природі українця закладено.

- Тобто фактор мови менш важливий?

Він важливий, але психотип важливіший. На Сході багато російськомовних, які підтримують Україну діями.

- Тут немає суперечності? Коли російськомовні підтримують Україну?

Є, але світ базується на протиріччях. Можна зробити світ без протиріч, але вийде цвинтар: там все узгоджено і ніхто ні з ким не сперечається.

- За десять років у самопроголошених республіках виросло ціле покоління, для якого Україна – це спомини з дитинства, і, очевидно, вже доволі нечіткі. Ці люди не знають іншої реальності, аніж та, в якій вони зростали. Гадаєш, нам потрібно повертати ці території з цими людьми?

Так, потрібно, але зараз це практично неможливо зробити – наявні ресурси не дозволяють. А що стосується людей на окупованих територіях, то я там не був і з ними не контактував. Можу казати про території прифронтові: там є населення нейтральне, є прихильне до нас і є вельми прихильне. Я бачив вражаючі приклади жертовності, бачив дітей, які махали нам руками та кричали «Слава Україні!».

Пам’ятаю одного діда у районі Курдюмівки, у якого була котельня з бойлером і який завжди пускав нас помитися, а це дуже важливо на фронті. Якось ми з ним сіли, «розкурилися», розговорилися… До чоловіка в дім прилетів російський снаряд, вбив його дружину і батька, але чоловік лишився на своїй землі, залишився і гріє воду для українських військових. Зараз ця територія вже окупована, на жаль. Для мене оця нагріта вода значила більше, ніж усі пафосні персонажі у камуфляжі, які мовлять з телевізора... А взагалі Київ переповнений людьми у військовій формі, які до війни мають такий саме стосунок, як я до польотів на Марс. (...)

Суспільство зараз деморалізоване, а джерелом деморалізації є влада. Цинічна, брехлива, схильна будувати свій світ лише як світ безмежного комфорту. Капілярами суспільного організму це отруєння поширюється у всі пори соціуму. І якщо ми зараз не повернемося до того вогню ідеалізму, який був у 2022 році, ситуація може бути дуже сумною. Бо якою б не була західна допомога Україні, все одно потрібні люди, які сидітимуть в окопах. Так, чимало цих людей буде гинути.

Влада має нуль ідеалізму і нуль жертовності. Але Україні дуже б допомогло, якби родичі нашої правлячої верхівки йшли на фронт, знаючи, що можуть загинути. Відомі люди – літератори, поети, митці, знані у соцмережах блогери – мають йти на «нуль». Себе я також включаю в число тих, хто має загинути. Розумію, це звучить жахливо, бо кожне людське життя самоцінне, але іншого способу запалити цю копицю вологого сіна я не бачу. Нам потрібні сірники – вони згоратимуть і згоратимуть, але на якомусь сіні спалахне (...)

Яким є найреалістичніший сценарій завершення війни? Важко сказати. У цьому рівнянні відсутні багато складників, аби я міг чітко визначити, що знаходиться за знаком «дорівнює». Зрозуміло, що ворог буде перти і що втрати в живій силі його не цікавлять. Може, колись, коли кількість трупів перевалить за якусь межу, він ними зацікавиться, але зараз – точно ні. А от втрати техніки для м*скалів суттєві, і якщо у нас буде добре ешелонована оборона, а вони будуть ломитися, втрачаючи техніку, то може, колись і до них дійде, що битися головою в стіну все ж не варто.

Як я вже казав, зараз завдання полягає у тому, щоб не дати їм прорватися в територію серця України. Це завдання надзвичайно велике, гіперважливе, і якщо воно буде виконане, то тоді буде збережена Україна, її суб’єктність та її життя. А для того, щоб це сталося, ми повинні будемо заплатити дуже дорогу ціну.