«Для мене СРСР завжди був абсурдом»: Броніслав Тутельман про радянську владу, Зісельса, Снігура, мистецтво, уяву про Чернівці та трохи про «Буковинський культурний фонд»

12 липня відомий чернівецький художник, заслужений діяч мистецтв України – Броніслав Тутельман відзначив свій 71-й День народження. Тільки уявіть, митець творить уже більше ніж пів століття! Його картини та фотороботи є у колекціях багатьох країн. Зокрема – у США, Польщі, Австрії, Франції, Німеччині, Ізраїлі. На сьогодні, митець працює над фотороботами та інсталяціями.

Роботи Броніслава Тутельмана – це завжди високе мистецтво з глибинним посилом. Він творив і творить так, як відчуває – з свободою і любов’ю. Залишаючись вірним справжньому мистецтву і справжньому собі. Навіть у часи радянщини, Броніслав Нафтулович писав саме такі картини, які вважав за потрібне. Робив те, що відчував серцем. Хоч це було дуже непросто. Сьогодні поговоримо, зокрема, про життя у радянських Чернівцях, високу плату за інакомислення, обшуки, арешти й справжню дружбу.

Спілкуємося за філіжанкою ароматної кави, у просторі Броніслава Тутельмана – у його рідній квартирі, яка крім домівки є також й творчою майстернею. Про світ мистецтва тут говорить фактично все – картини, фото, книги та навіть вікна, які з материнською любов’ю щодня проводжають і терпляче виглядають Броніслава додому.

– Броніславе Нафтуловичу, розкажіть, яким Ви пригадуєте радянський час? Від хорошого, яким власне може бути дитинство, до повного абсурду СРСР, вже у дорослому житті.

Весь задум СРСР – це абсурд. Просто нам дещо пощастило, бо в інших містах цей абсурд тривав з 17-го року, а в нас з 40-го, з перервою на Світову війну. Я розумію питання, але для мене це було завжди абсурдом. Звісно не враховуючи час, коли я був дитиною. Що важливо, цей абсурд СРСР триває по цей час. І не тільки в Україні. Я їздив у інші міста, за кордон і можу сказати, що цей абсурд продовжується в Ізраїлі, Німеччині, США… Комуністам вдався проект сформувати новий тип людини. Я не кажу з яким знаком плюсом чи мінусом, але загалом проект вдався. Я бачу і знаю багатьох людей які реалізувалися на заході, створили кар’єру, сім’ї, але все одно вони залишилися «совками». Це був дуже сильний вплив.

Загалом у нашому постгібридному просторі є велика плутанина з пам’яттю. Якщо ми говоримо про дитинство, юність, то однозначно – це прекрасно! Але на цьому ж не можна будувати ідентичність країни тощо! І виділяти це із загальної картини не правильно.

– Якою була Ваша юність у міському середовищі Чернівців того часу?

Людська пам’ять достатньо вибіркова. Так природа вирішила і це правильно. Весь негатив, стирається ніби з плівки, а все краще – залишається. Саме про те хороше ми й згадуємо при зустрічах, чи у соцмережах. Але коли ідеалізують Чернівці, мені це не зовсім приємно. Розумієте, я ж людина «хвора» – я художник… А Чернівці, звісно, ніколи не були культурним містом. Провінція є провінція. І моя позиція завжди була позицією ніби Штірліца, тобто як у лігві ворога. Я був вуличний хлопець. Не був домашній, вчився так, аби мене не сварили батьки – на 4 і 5. Був гуманітарієм, точні науки то не моє. Я фактично виріс на Кобилянській. Якщо було таке, що не виходив на улюблену вулицю 1-2 дні, мама жартувала, чи мені раптом прогул не поставлять.

У місті фактично ніхто не знав, що у мене є «коханка»…

У місті фактично ніхто не знав, що у мене є «коханка». Тобто – живопис. Це було суто моє, потаємне. Художньої школи тоді не було. У нас були тільки гуртки. Мама розповідала, що я почав писати з 4 років. І мук творчості у мене ніколи не було. Я знав, що хочу бути художником. Знав, що це мій шлях. Батьки, звісно, мене не відговорювали. Підтримували, поки це не почало ставати моєю професією.

Мій батько був дуже розумним чоловіком, і коли постало питання вступу він хотів, щоб я здобув фах, з яким завжди буду мати роботу, дохід. Будучи практиком і директором ткацької фабрики, тато радив вступити до Вижниці. У художника по текстилю, наприклад, могла бути дуже хороша кар’єра, стабільна робота, гарантована зарплата, а там, малюй далі що хочеш. Чистим мистецтвом тоді мало хто міг би заробляти. А я хотів вступити виключно в Одеське художнє училище, що було найкращим в СРСР. Було дуже важко вступити туди. Син викладачки училища, художниці Елли Нейман, який виріс у тих стінах, з четвертого разу тільки вступив. До того ж був сильний антисемітизм, хоч Одеса була й доволі єврейським містом.

– Як Ви переконали батьків, що треба вступати саме в Одеське училище?

Та ніяк! Я був категоричний, сказав, що хочу займатися суто живописом. А переконала якраз батька – мама. Мені тоді було 15 років. Мама й каже: «Та нехай він поїде. Все одно не вступить і не буде на нас ображатися». Так я поїхав і таки вступив. У мене було 4 лишніх бали! Було шість екзаменів, останній з них я здав якраз перед Днем народження. Мама підтримувала мене, поїхала зі мною. Я дуже хотів бути самостійним, але коли переїхав у Одесу, дуже скучав за домом, сім’єю. Ніколи не думав, що я такий домашній… Коли бачив машину з чернівецькими номерами, радів ніби то хтось із моїх рідних приїхав. Я простоював годинами у чергах, аби поговорити телефоном з мамою, батьком. Це було дуже важко. В якийсь момент я не витримав й взяв академвідпустку. Через рік поїхав і вже почав вчитися. Коли були свята, кілька вихідних, то звісно летів у Чернівці. За рік бував разів п’ять вдома. Так тривало десь півтора роки. Потім я почав відчувати, що у Чернівцях тіснувато, у порівнянні з Одесою.

Я за все життя ніколи не був у жодних спілках

– Броніславе Нафтуловичу, як будучи абсолютно аполітичним митцем, Ви стали ворогом для СРСР?

Справа не в тому, що я став ворогом, чи не став. Річ у тому, що в мене дуже сильно розвинуте почуття справедливості. Знаєш, у той час було дуже просто… Тоді було чорно-біле життя. Хтось грав чорними, хтось білими. А політика тієї країни була наступною: той хто не з нами, той проти нас. У нас був викладач, який тихенько, по секрету кільком студентам, які добре вчилися, розповідав про художників-імпресіоністів. І ми фактично по піщинках черпали знання. Я за все життя ніколи не був у жодних спілках. Тяжів до модерну, що не вкладалося у тодішню загальну лінію. Взагалі я провокував їх просто самим своїм життям.

Тоді все було, як на війні. До всього угризалися. Що можна тільки сказати про організацію виставок, скільки їх було зірвано, скільки прискіпувалися до кожної назви! Кругом треба дозволи, печатки й так по кругу. Це неможливо зараз пояснити. Якось мені не хотіли зробити буклет у друкарні, бо серед назв картин була назва – «Память города». Кажуть, що так не можна! Треба «Память о городе»! І ти доводиш, борешся. Навіть просто за назву!

Якось театр «Колесо», що працював при філармонії, ставив спектакль по книжці Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя». Мене запросили, щоб я оформив спектакль. Але ніде не вказали на афіші моє прізвище. Такою була угода. Навіть у відомості на зарплату була інша людина. Товариш отримав гроші й передав мені. І таких ситуацій було дуже багато.

Радянській владі було краще відрубати мені “хвоста” і щоб я був таким, як всі

– Яким пригадуєте період, коли Вас арештували? Чи підозрювали, що це має бути саме з Вами?

Звісно не підозрював, але все до того йшло. Мене не один раз затримували. Тоді це було з дуже багатьма і в будь-якому місті. Тут нічого дивного. Влада СРСР контролювала все. Вони (КДБ – Комітет державної безпеки, - ред.) вели зі мною профілактичні роботи. Я їх весь час дратував своєю позицією, своїм життям. У інших містах були групи таких митців. У нас я фактично був один. То й відповідно їм було краще відрубати хвоста і щоб я був таким як всі. Тому вони періодично, намагалися наставити мене «на шлях істинний», як вони говорили. А конкретно, це була ціла антиєврейська спецоперація. Тоді був масовий виїзд закордон, вони будь-якими способами намагалися перешкоджати цьому.

У 1983 році на єврейському кладовищі був здійснений акт вандалізму, де на центральній алеї зруйнували близько 300 пам’ятників. Звісно такий факт, не міг просто залишитися поза увагою багатьох містян. А в СРСР, як відомо «не було» ні антисемітизму, ні проституції, ні українського націоналізму. Навіть якщо ти стверджуєш, що у нас нема свободи творчості. Як це нема? У нас же скільки народних, заслужених! І якщо ти стверджуєш свою позицію, яка суперечить владі, це будь-яким способом, то це наклеп. І це [кримінальна] стаття!

Щодо акту вандалізму, то владі було вигідно подати це, як те, що хтось п’яний йшов й випадково плечем повалив ці пам’ятники. Зрозуміло, що це було не так. Тож було багато людей, які об’єдналися, збирали пожертви на відновлення. Мало не у підпільних умовах ми прибирали територію, йшли на суботники. Щоб оприлюднити цей ганебний вандалізм, передати факти на захід, активісти сфотографували ці повалені пам’ятники… Звісно хтось «настукав» і в одного з хлопців знайшли негативи… Радянська влада бачила у цьому вчинку антирадянські дії, почали шукати, допитувати. Спецоперація з обшуками проходила одночасно у 10 квартирах. Так двом хлопцям дали по три роки, одному – два.

Зісельс мені не тільки друг, він як брат. Ближче за нього у мене нема в Україні…

Далі були арешти через книги «Самвидаву». От [Йосип] Зісельс, за що він перший раз сів? Фактично за книжку Солженіцина «Архіпелаг Гулаг», яку він дав комусь почитати. Тоді цього було достатньо, щоб ув’язнити людину на три роки. Кожна друкарська машинка була на обліку у КДБ. Не дай Боже, аби хтось не друкував щось антирадянське! Боялися радянщики й «Хроніки поточних подій» від «Самвидаву», де давали об’єктивну оцінку подіям що відбувалися.

В день коли у мене був обшук (1984 рік), я збирався відводити дитину у садочок, що на вул. Дарвіна. Вже одягав курточку, а у двері дзвінок. Двоє з обшуком... Довго вели вони обшук, забрали багато книг, журналів, нічого так і не повернули по цей день. У мене були два журнали «А-Я. Сучасне російське мистецтво», про неофіційне російське мистецтво, які я привіз з Москви. Один із «кадебешників» бере у руки цей журнал, який падає з рук і відкривається на сторінці з картиною «Сталін і музи» Комара і Меламіда – відомих соцартистів. І це, звісно, не могло просто так пройти.

Мене забрали й протримали 4 доби. У цей час були обшуки у Йосипа Зісельса, і в інших чернівчан. По закону могли тримати 3 доби, але припали вихідні і на це списали. Тоді нікого не відпускали, три доби тримали, далі строк. Однозначно мали щось «дати». Просто так ти не міг вийти. Крім допитів, був й сильних психологічний тиск, мене шантажували батьком. Казали мені, що от твій батько така шанована, відома у Чернівцях людина. А у нього такий от син, як я так можу і т.д. А мій батько був сердечником, я сильно переживав за нього.

У підсумку мені дали офіційне попередження на п’ять років. Це була стаття 1871. Попередження означало, що якщо я щось зроблю в цьому напрямку, то мені дадуть строк і додадуть ще. Коли прийшов Горбачов це все змінилося. Щоб про нього не говорили йому треба поставити пам’ятник з чистого золота. Люди це не цінують, вони не оцінюють масштабів трагедії. А, між іншим, нікому з дисидентів не могло й у сні приснитися, що СРСР розвалиться.

– Як переживали арешт Вашого друга Йосипа Зісельса?

Це було дуже важко. На суд неможливо було прийти. В зал нагнали людей, аби не було місць. Прийти могла мама, дружина. І це все! Всі інші були підставні. На всіх допитах все починалося з того, у яких я стосунках із Зісельсом. Прослідковували звідки ми знайомі, чому спілкуємося, що нас пов’язує і т.д. Коли його посадили більшість друзів відвернулися від його родини, від нього. Люди банально боялися. Тобі ж перекривали кисень, погрожували, казали, що твої діти не зможуть здобути освіту і т.д. Фактично у них була одна сім’я, куди могли прийти – це моя. Мій батько дуже їх поважав, переживав. Коли Йосипа посадили я їхав у Сокиряни, віз йому ліки. Взагалі він не тільки друг, він як брат. Ближче за нього у мене нема в Україні.

Іван Снігур був унікальною людиною

– Під час оголошеної СРСР боротьби проти колекціонерів і торговців антикваріатом, арештували також дорогу вам людину, друга – Івана Снігура. Ви були чи не єдиним, хто підтримував його на судах. Розкажіть, будь ласка, про Вашу дружбу.

Взагалі це унікальна людина. До нього на суд, крім його дружини, десь три людини. У тому числі я. Люди боялися. Він надзвичайно талановитий митець. А скільки у нього вкрали під час обшуків! Поштові листівки, старовинні книги, різні колекції…

Коли дружина Зісельса залишилася без роботи, Іван Снігур взяв її в учениці та навчив її плести лозу. Щоб була хоч якась копійка. Звісно ми один одного підтримували.

– В одному з інтерв’ю Ви розповідали про вплив на Вашу творчість художника Петра Грицика. Як Ви познайомилися і як він вплинув на Ваш світогляд?

Він приїхав у Чернівці за направленням, після Львівського інституту. Ми дуже здружилися. Можна сказати, що він був перший, хто відкрив мені очі на українські проблеми. Ми спілкувалися, їздили разом на виставки, радилися. Був випадок, коли у букіністичному магазині, у Москві, з під прилавка нам показували альбом Сальвадора Далі! Можеш таке уявити? А тепер коли все є і відкрито, нічого людям не цікаво.

А цікавий випадок був півтора роки тому у Нью-Йорку. Родина Грицика, троє його дітей, всі живуть у США. Тоді перед від’їздом в Україну я пішов у музей, подивився виставку, пригадую вітер такий тоді був, прохолодно. І так сталося, що у мене закінчилася дія проїзного, їхати нема як, де купити не знаю. Тоді вирішив пройти 2-3 квартали і піти у музей «Метрополітен». Думаю, там я точно зустріну когось російськомовних. І мені пощастило зустрітися там із сином Петра Грицика! Це була надзвичайна радість!

Я ніколи не хотів емігрувати. Мені було цікаво жити і творити тут…

– Багато ваших друзів мігрували. Чи не було у вас спокуси виїхати?

Та мова не про спокусу. У 1993 році вся моя родина, і я в тому числі, отримали статус політичних біженців у США. Але я ніколи не хотів поїхати. Американцем я ніколи не стану. Тоді розпочалася історія незалежної України, мені було цікаво жити і творити тут.

– Не шкодуєте, що не виїхали?

Буває, на рівні настрою, бо я патріот сім’ї. У США син, внуки. Звісно мені їх дуже не вистачає. На сьогодні, я десь почуваю себе тут, як у відрядженні. Це звісно неправильно, але практично виїхало все місто – моє покоління! Життя ж продовжується… Мене виручає те, що я художник і моя позиція така, що будь-який досвід – це досвід, навіть якщо він негативний. Все у житті робить нас сильнішими. Більш вільним ніж тут, я не міг би бути більше ніде. Тут я займаюся улюбленою справою, це дуже важливо.

Мені навіть не подякували за участь у конкурсі

– Ви подавали заявку на участь у «Буковинському культурному фонді». Ваш проект не обрали для реалізації. Власне вирішили його не фінансувати. Як Ви ставитеся взагалі до прозорості цього конкурсу? І яка Ваша думка щодо конфлікту інтересів, про який вже багато сказано?

Мене запросила Любочка Добровольська взяти участь. Щодо «прозорості - непрозорості» не знаю. Я ще з радянських часів знаю, що художник і влада, будь-яка влада, несумісні по суті. А краще ніж сказав Олександр Сушинський, я не скажу. Він мистецтвознавець і знає про що говорить. Хоч все написане варто було розділити на кілька частин. І навіть якщо взяти дуже просто, не шукаючи підтекстів, як можна за 1,5 дня прочитати 170 проєктів!

Я зустрічаю Юрія Чорнея, інших членів журі, то вони й не знають навіть, що я подавався! Іван Данілін знав. Вони ж не мали часу на розгляд! Припустимо я не пройшов, гаразд. Але не пройшли інші – Полатайко, Федірко, Ірина Каленик. А це вже тенденція. А що пройшло і що з того має відношення до креативного мистецтва? Жодної відповіді на заявку так і не надійшло. Навіть елементарного: «Дякуємо за участь».

Критику ніхто не любить, але коли є фахова критика, до неї треба прислухатися. І взагалі культурою треба займатися, працювати, або сказати: «Нам зараз це не на часі». Треба просто бути чесним.

Художник – це не затичка. Я що маю веселити?

– Над чим працюєте зараз?

Через рік після моєї виставки «Шпаціруючи містом», я вирішив зробити проект по Нью-Йорку. Його і подавав на «Буковинський культурний фонд».

– Коли плануєте його презентувати?

Не знаю. Якщо це нікому не треба, то про що мова? Якщо державі, а в цьому випадку, нашому місту, не потрібна культура, так вибачайте. Художник – це не затичка. Я що маю веселити? Культурні події – це як з гімнастикою. Чи буде пуття, якщо я зроблю сьогодні гімнастику, і закину? Звісно ні. Так само й з культурою – потрібна постійна робота, тонус. Люди мене зустрічають і питають, коли зробите виставку? А ви розумієте, що це зробити виставку? Ви громада, вимагайте в Управлінні культури. От Луцьк, Франківськ, там ситуація зовсім інша. І влада тут ні до чого. Просто є команда, люди на своєму місці. Слава Богу, що я люблю сам процес творчості, а то руки опускаються. Коли творю, не думаю про власне виставку, чи хто що купить. Я просто люблю. А поки я люблю – я живий.

Життєва порада від митця

– Яку б Ви дали пораду людям, які шукають себе, шукають щастя?

Найперше щастя – це бути здоровим. По-друге, мати можливість і займатися все життя улюбленою справою. Знайти себе у житті – це і є щастя.

Розмовляла Альона ЧОРНА, спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки