Зелений клин. Як українці опановували дикі землі Далекого Сходу

Колись великі землі на Далекому Сході Росії називалися Новою Україною, Зеленою Україною, Далекосхідною Україною або найчастіше Зеленим Клином. Тут жили латиші, естонці, білоруси, корейці, китайці, японці, нечисленні корінні народи та росіяни. Але найчисленнішим етносом у Зеленому Клині наприкінці XIX – на початку XX століття були українці. За тисячі кілометрів від берегів Дніпра вони відчували зв'язок із Україною.

Під час розпаду Російської імперії 1918 року жителі Зеленого Клина вимагатимуть широку національну автономію і навіть обговорюватимуть ідею про приєднання до незалежної Української Народної Республіки як колонію, йдеться у історичному матеріалі “Настоящего времени”.

У Хабаровську на вулиці, названій на честь українського письменника Тараса Григоровича Шевченка, стоїть бронзова пам'ятка Якову Дяченку, споруджена ​​на гроші місцевих жителів у 2008 році. Дяченко – українець, уродженець Полтавщини. Тут, на березі річки Амур, 31 травня 1858 командир 13-го Сибірського лінійного батальйону Дяченко заклав військовий пост Хабарівка, який згодом став найбільшим містом Далекого Сходу. У лютому 1858 року Російська імперія закріпила лівий берег Амура за собою, скориставшись слабкістю Китаю, який в цей час вів Другу опіумну війну з Великою Британією та Францією. Тоді ж, 1858 року, з маленької козацької станиці на лівому березі Амура з'являється місто Благовіщенськ.

^{Прибуття переселенців у місто Благовіщенськ. Листівка з періоду кінця 19-го – початку 20 століття}

Ось як описуються ці події у довіднику Благовіщенська, виданому 1926 року: "Навесні 1856 року всі хутори, селища та станиці Забайкальської козацької бригади облетів виклик:

– Хто мисливці на Амур?

Але мисливців не було, незважаючи на те, що їм обіцялися найзручніші для хліборобства місця, визволення (дворічне) від служби, 15 рублів допомоги і т.д. року, сплавом на баржах та баркасах".

^{Село Вербівка, Хабаровського округу. 1928}

Другу Опіумну війну Китай остаточно програв 1860 року. Тоді було підписано Пекінський трактат, який розширив кордони Російської імперії та відрізав Китай від Японського моря.

"Китай стояв на межі дезінтеграції. І, звісно, ​​під тиском Російської імперії Китай був змушений піти на такі поступки", – каже професор та голова вченої ради Національного університету "Острозька академія" Петро Карлюк.

Нові території імперії являли собою малонаселені землі з незайманою природою. Щоб закріпити їх у себе як на папері, уряду імператора Олександра II потрібно було території заселити і культивувати. Як казали в ті часи: "За воїном йшов орач".

^{Чоловіки на возі. Село Спаське, Владивостоцький округ. 1929}

На Далекий Схід почали переселяти сільських жителів із різних регіонів Російської імперії. Дорога з європейської частини країни займає часом три роки. Передові військові загони засновують нові пости. Через два роки після закладання військового поста Хабарівка, у 1860 році, у бухті Золотий Ріг висаджується військова команда із сорока осіб та облаштовує піст. На його місці зростає порт. Так розпочинається історія міста Владивосток.

Переселенці, які вирушили в дорогу ще кілька років тому, нарешті прибувають на нові землі. Перші українські села започатковують вихідці з Полтави в Амурській області на початку 1860-х років: Троїцьке, Середньобільське та Новотроїцьке. Нові поселення з'являлися на карті одне за одним.

"Люди не розуміли, куди вони їдуть і що на них там чекає. Там дуже кам'яниста земля, там сопки. Вони також, коли приїхали, не вживали червону ікру, її згодовували свиням, червону рибу не особливо їли. згори бачити очі не дуже звично", – розповідає кандидат історичних наук Андрій Попок.

Нові землі українці називають Зеленим Клином. Клин тоді називали земельні ділянки. Через буйну рослинність Далекого Сходу клин стали називати зеленим. Ось як описує свої враження від відвідування Зеленого Клина журналіст Микола Новицький:

"Сонце і вологість надають лісу могутності стихії; ні в Україні, ні на Уралі, ні в Сибіру не доводиться бачити рослинності в такому дикому, різноманітному та багатому розмаху".

Назви, подібні до Зеленого Клина, застосовуються і до інших регіонів компактного поселення українців на колонізованих ними територіях за межами етнічних земель: Малиновий Клин – Кубань, Жовтий Клин – Надволжя, Сірий Клин – південний захід Сибіру та північ Казахстану. Але повернемося на Далекий Схід.

Через суттєву віддаленість процес колонізації нових територій йде повільно. Тоді, 1882 року, уряд вирішує організувати переселення морським шляхом. Головним чином для жителів Центральної України, бо там люди страждають від малоземелля, і це може призвести до дестабілізації. Адже земля є єдиним джерелом харчування та прибутку для більшості жителів цього регіону.

^{Мешканці села у Амурському окрузі. 1929 рік}

1883 року з Одеси до порту Владивостока прибувають перші пароплави. На їхньому борту 1500 переселенців із Чернігівщини. Вони були у дорозі понад 50 днів. Їхній маршрут лежав через протоки Босфор і Дарданелли, Суецький канал, острови Цейлон та Сінгапур.

Але є спогади переселенців і про рейси тривалістю понад три місяці з огинанням Африки та зупинкою на острові Мадагаскар. Ось що розповідає Юлія Іващенко про подорож своїх предків:

"Найцікавіше, що моєму дідусеві здавався дуже захоплюючим цей маршрут. Він все життя розповідав ту саму історію, в одних і тих же деталях - жодного разу не переінакшивши. Але коли зіставляєш точки їхньої дороги, вони не збігаються з маршрутами флоту, що діють. Не перетинається екватор і не огинається Африка.Мій же прадід розповідав, що вони проходили Гібралтарську протоку, мис Доброї надії. Потому на Мадагаскарі вони поповнювали запаси води, їжі і всього іншого.І потім уже Сінгапур і Владивосток. перетинали екватор і двічі купалися, проходили посвяту в моряки-не моряки.

^{Мешканка Села Покровка Владивостокського округу біля криниці. 1929 рік}

Першим групам переселенців, крім проїзду за державний рахунок, виділяють продукти харчування на півроку, до 100 рублів на будматеріали, насіння, два воли, одну корову та 100 десятин землі (це понад 100 гектарів) – колосальна площа для сільського жителя Центральної України того часу.

Звістка про багатство нових земель передається колонізаторами на батьківщину. І вже 1886 року царський уряд скасував державне фінансування переселенців. І люди під тиском економічних обставин вирушають у подорож за власний кошт. І гроші чималі. Вартість проїзду тоді на сім'ю із шести осіб з Бабинецького повіту з 320 кг багажу склала 970 рублів.

^{Переселенець із України Я.М. Черниш, село Чернишівка Владивостоцького округу. 1929 рік}

Чи багато це чи мало, можна, наприклад, зрозуміти з листа Чехова 1889 року, який теж плавав з Далекого Сходу до Одеси і був досить забезпеченою людиною: "Треба піти з дому, треба почати жити за 700-900 р. на рік, а не за 3–4 тисячі, як тепер”.

За свої гроші до Зеленого Клина вирушила і родина прапрадіда Юлії.

"Вони їхали власним коштом. Після прибуття вони отримували по 100 рублів на чоловіка. Але з собою у них було 311 рублів 40 копійок. Тобто все своє господарство [в Україні] вони розпродали", - каже Юлія.

Хоча морський шлях був поки що значно швидше, ніж сухопутний, легким його назвати не можна було. Переселенців у Владивостоці зустрічала Хрестопоклонна сопка, нині – Хрестова. Біля її підніжжя стояли тимчасові бараки, а її схил покривали могильні хрести тих, кому через хвороби так і не судилося реалізувати тут свою мрію.

^{Донька переселенця Е.Я.Черниш у святковому вбранні, село Чернишівка, Чернігівський район, Владивостоцька округа. Фото Аркадія Зарембського, 1929 р.}

Ось кілька рядків із записки Приамурського відділу Російського географічного товариства, 1898 рік.

"У барак холодний помістили

В дорозі змучений народ.

Болів хто, тих спершу лікували

І ховали, хто помре.

Хто помер, тих поховали;

Відсоток такий. Мило, звучно".

Предки Юлії теж пройшли через бараки на Хрестовій сопці: "Їх відправили до бараків на карантин на два тижні. Там дуже багато померло дітей і людей, були епідемії. Бараки – це все-таки велике скупчення людей. Але через два тижні після карантину людей садили на невеликі баркаси, які пливли до місць заселення".

Новоприбулих жителів Далекого Сходу зустрічала непрохідна тайга. Зелений Клин багатий лісом, диким звіром, рибою, вугіллям та золотом. Ось одна із сімейних історій Іващенка.

"Один із синів пішов у золотодобувачі. Він все своє життя мив золото. При цьому воно його не залишило навіть на старості років, коли він уже переселився. Він завів гусей, почав восени їх різати, а в нього в кущах золото блищить. Він там намив собі золота, скільки треба було, а решту здав державі. Пізніше там розпочався промисловий державний золотовидобуток", – розповідає Юлія.

^{Жінка у вишитій сорочці і керсетці, село Спаське, Спаський район, Владивостоцька округа. Фото Аркадія Зарембського, 1929 р.}

^{Мешканка села у Хабаровському окрузі за ткацьким верстатом. 1929 рік}

Життя українських переселенців на теренах Зеленого Клина докладно задокументовано завдяки унікальним фотографіям Аркадія Зарембського. Їх нам передали кандидат історичних наук, етнолог Оксана Косміна та видання " Локальна історія ".

"Мені здавалося, що це все було знято в Україні. Така картинка, традиційна для українського села, а це все – Далекий Схід. На фотографіях видно не лише традиційний одяг, а той, хто знає кераміку Полтавщини, впізнає характерні за формою вироби", – розповідає Косміна.

Найохочіше переселенці з України заселяли Приморський край. Місцевий клімат був схожий на клімат Центральної України.

Ось як описує місто Микільськ-Уссурійський (зараз Уссурійськ) кореспондент московської газети "Известия" Іван Ілліч-Світич у 1905 році:

"Головна і найстаріша вулиця – Микільська. Вздовж усієї вулиці, по обидва боки витяглися білі мазанки, місцями і тепер ще вкриті соломою. Той самий український одяг на людях. І в спекотний літній день можна подумати, що знаходишся десь у Миргороді, Решетилівці чи Сорочинцях часів Гоголя".

^{Село Аннівка, Амурський округ. 1928 рік}

Чимало українців на Далекому Сході займалися сільським господарством. Вони привезли свої традиційні аграрні культури: пшеницю, жито, овес та ячмінь. Попит на них забезпечений інтендантськими закупівлями для утримання військового гарнізону. І все було б добре, але європейські культури були не зовсім адаптовані під місцеві умови. Так свої враження від поїздки до Зеленого Клина описує український журналіст та літератор Микола Новицький:

"Сподіватися на врожай більш-менш можна тільки при культурі вівса, особливо в районі міста Ольги (південно-східний район), і гречки майже скрізь Приморщиною. Що стосується пшениці, то досвід показав, що коли спиратися на неї, як на основну культуру , то господарство стає ніби азартною грою в карти: можна виграти навіть і кілька разів поспіль, але можна і гірко програти. добре на вигляд, набуває щось таке у своєму хімічному складі, що ні людям, ні худобі в їжу не годиться, викликаючи ознаки гострого отруєння».

^{Будинок українських переселенців у селі Снігурівка, Амурського округу. 1929 рік}

^{Піч у хаті переселенця, село Іванівка, Іванівський район, Владивостоцька округа. Фото Аркадія Зарембського, 1929 р.}

Темпи переселення українців на Далекий Схід вийшли на новий рівень із запуском залізниці. На початку XX століття починається рух Транссибірською магістраллю. Час у дорозі скорочується до кількох тижнів. Вже за вісім років співробітники Загальноземської організації, обстежуючи склад населення Далекого Сходу, дійдуть такого висновку: "Корінного великоросійського населення дуже мало... І без великої помилки можна сказати, що Приморська область представляє другу Україну зі значною домішкою білорусів".

Ось як описує Юлія Іващенко історію села Жариково, в якому оселився її прапрадід із синами: “Я досліджувала період заселення. Спочатку туди поїхали селяни з Чернігівської губернії. Це була основна маса. Потім до неї почали додаватись селяни Київської губернії. село складалося з вихідців із України”.

^{Діти із села Абражіївка Владивостокського округу. 1929 рік}

Культурне життя українців у Російській імперії зазнавало утисків та заборон, і Зелений Клин не був винятком. В 1876 Олександр II в німецькому місті Бад-Емс підписує Емський указ. Це меморіальна дошка у Бад-Емсі з коротким змістом указу. Він забороняє використання у громадській сфері " малоросійського прислівника " . А саме: запроваджується заборона на викладання, ведення документів українською мовою, використання його у музиці та церковних службах. Також указ забороняв як друк на території імперії, так і ввезення з-за кордону книг, надрукованих українською мовою, так само як і постановку україномовних театральних вистав та концертів. Навіть друк нот із українськими текстами підпала під заборону.

"Зрозуміло, що це був згубний указ для української культури, – каже Петро Карлюк. – До цього був Валуєвський циркуляр. По суті, українська культура була обмежена. Це гальмувало розвиток українського національного руху, та й давалося взнаки на Далекому Сході. Люди тільки переселялися, вони не мали своєї преси, своїх книг".

Наступні 24 роки культурне та національне життя українців на всій території імперії фактично перебуває під забороною. Невелике ослаблення приносить революція 1905 року. Емський указ втрачає чинність. Перша громадська українська організація у Зеленому Клині створюється у 1907 році студентами Східного інституту у Владивостоці.

^{Дочка переселенців Є.Я. Черниш у дворі. Село Чернишівка, Владивостоцького округу. 1929 рік}

Але радикальних змін у країні революція не дає. Національні рухи та організації, на думку керівництва, становлять загрозу спокою та навіть існуванню імперії.

"Щоб ви розуміли, царський уряд не пускав все на самоплив, це все було під контролем. Я бачив документи, де були записки жандармерії про те, як таємно збираються українці, хто саме. Прикладалися запрошення на ці заходи", – каже Андрій Попок.

1909 року українську студентську організацію у Східному інституті влада закриває. У 1910 році міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Столипін видає циркуляр, яким накладає заборону на діяльність національних організацій: "Ведуть до посилення почав національної відокремленості та ворожнечі. Інородницькі суспільства, у тому числі українські та єврейські, закривати".

Єдиною легальною організацією на всій території Зеленого Клина, за даними історика В'ячеслава Чорномазу, залишається "Український клуб" у Благовіщенську, заснований 1911 року.

^{Село Чернишівка Владивостокського округу. 1929 рік}

Перелом приносить революція 1917 року. У перші тижні та місяці після повалення царизму практично у всіх містах Далекого Сходу з'являються українські громади: Владивосток, Микільськ-Уссурійський, Імані, Хабаровськ, Вільний, Чит, Верхньоудинськ (тепер Улан-Уде). Громади з'являються також у селах. Їхня основна мета – "національне об'єднання та надпартійність, представлення та захист інтересів українців". При громадах створювалися бібліотеки, гуртки та хори, перші українські школи. Формуються органи самоврядування. Друкуються газети та просвітницька література українською мовою. Перепис 1917 року показує, що у Зеленому Клині проживає 421 тисяча українців. У цю цифру не входить більшість чоловічого населення, яка мобілізована на Першу світову війну.

Подальша доля Зеленого Клина невідривно пов'язана із долею історичної батьківщини його українських переселенців.

"У період з 1917 по 1918 рік українці провели чотири Далекосхідні з'їзди. Українці визначали для себе революцію не як соціальну, а скоріше національну", – розповідає Попок.

^{Делегати ІІІ Українського Далекосхідного з'їзду. Хабаровськ, 7-12 квітня 1918 року. У центрі сидить голова з'їзду Юрій Глушко-Мова (у кубанському костюмі та в козацькій шапці)}

Десятого червня 1917 року на засіданні Центральної Ради у Києві проголошено автономію України у складі Росії. А вже наступного дня, 11 червня, у Зеленому Клині у Микільськ-Уссурійському провели перший Український Далекосхідний з'їзд, у якому взяли участь делегати більш ніж від 20 національних організацій регіону.

Головна політична вимога – перетворити Російську імперію на федеративно-демократичну республіку з наданням національно-територіальної автономії Україні та її колоніям. Під колоніями мали на увазі місця компактного проживання українців. Серед них був і Зелений Клин.

У Росії її владу в Петрограді захоплюють більшовики. Українська Народна Республіка проголошує незалежність. У Зеленому Клині утворюються українські Окружні ради – органи національного самоврядування. Вони реєструють населення, видають посвідчення та служать консульствами незалежної Української Народної Республіки на території Росії. Це право було закріплено у договорі між УНР та РРФСР, підписаним у 1918 році.

^{Піпко Є. М., дочка власника постою. Населений пункт між селами Покровка та Новомихайлівка Владивостокського округу. 1929 рік}

У грудні 1918-го більшовики порушують мирні договори та переходять кордон України. Війна триватиме майже рік. Далекосхідні українці опиняються у складному становищі.

На Далекому Сході діє Чехословацький корпус, висаджуються союзні війська Антанти. Майже всі вони мають різні інтереси, але не підтримують національний рух українців та виступають за "цілісність Росії". Між Уралом та Байкалом в Омську верховним правителем оголошують адмірала Олександра Колчака. Він очолює рух білих. З Колчаком та рештою за владу борються червоні більшовики.

^{Будинок жінки в селі Андріївка, округ Амура. 1928 рік}

Але після виграної Першої світової західні союзники залишають Росію. У результаті перемагають більшовики.

"Що більшовики, що білогвардійці ніяк не сприймають український рух. Вони не становили Україну незалежною", – каже історик Андрій Попок.

25 жовтня 1922 року Червона армія входить до Владивостока. Відразу починаються репресії. Першими заарештовують 200 керівників та активістів українського руху. Під арешт підпадають не лише члени Ради, а й навіть шкільні вчителі. Усі українські організації розпущені, а їхнє майно конфісковано. Суд над лідерами Зеленого Клина відбувся 1924 року. Їх засудили до тривалих тюремних термінів.

Російський історик В'ячеслав Чорномаз вважає, що саме після цього процесу українці Зеленого Клина почали приховувати своє походження. І вже після перепису 1926-1927 років їх тут стало значно менше, ніж у царські часи.

^{Село Спаське Владивостоцького округу. 1929 рік}

Водночас, радянська влада вирішує продовжити політику заселення Далекого Сходу українцями. 1926 року приймають десятирічний план переселення українських селян на Далекий Схід. Згідно з документом, Україну мали залишити 400 тисяч людей. Люди були змушені їхати на Далекий Схід, рятуючись від репресій, злиднів, розкуркулювання, голоду.

"В результаті розкулачування та репресивних заходів на Далекому Сході виявилося дуже багато українців. Ми навіть не можемо точно сказати, скільки їх було – 400-500 тисяч або мільйон. Я вважаю, що не менше мільйона українців на той час опинилися там", – каже Петро Карлюк.

Слід зазначити, що під час радянської влади на Далекому Сході був короткий період так званої українізації, каже Карлюк: "Зокрема, у шести районах Далекого Сходу діловодство переклали українською мовою. А шість районів – це не так уже й мало. на Далекому Сході було відкрито 809 шкіл, де вивчали українську мову. Ви можете собі уявити? Також у Благовіщенську в аграрному педінституті вели пари українською мовою".

^{Є.І. Черниш, мешканка села Чернишівка, Владивостоцький округ. 1929 рік}

Але за прямим розпорядженням Сталіна рішенням ЦК ВКП(б) від 15 січня 1932 року політику українізації було припинено. Усі українські культурно-просвітницькі установи на території РРФСР було ліквідовано. Радянська влада починає активну та тотальну русифікацію.

"Менше року минуло. Все так само різко було ліквідовано, так само – разом з людьми", – каже Попок.

Вже після падіння Радянського Союзу, у незалежній Росії, де президент Путін у своїх статтях воскрешає термін "Малоросія", у Всеросійському переписі 2020-2021 року в Приморському краї українцями виявиться лише 11 тисяч 300 осіб, в Амурській області - трохи менше 4,5 тисяч, у Хабаровському краї – близько 7 тисяч, у Сахалінській області – трохи більше 3,6 тисяч людей.

Це все, що залишилося, за оцінками істориків, від понад мільйона українських переселенців та їхніх нащадків, згідно з офіційною статистикою.