Ментальні брати Путіна. Чим у XIІ столітті Московщина відрізнялась від Київщини, та як правильно називати Росію — інтерв'ю НВ з істориком

28 липня українці вперше відмічатимуть День державності України. Невипадково цей день припадає на інше національне свято — День хрещення України-Русі, яке в свою чергу відзначають в день вшанування та смерті київського князя Володимира Великого. Таким чином констатується спадкоємність українського державотворення аж від доби древньої Русі, що нівелює історичні спекуляції Росії, щодо походження України. Про те звідки дійсно бере витоки українська державність, яка тяглість та спадковість пов’язує сучасну Україну з давньою Русю, як протягом століть Росія та Російська імперія намагалися присвоїти українську історію НВ розмовляє з науковцем-істориком Сергієм Громенком.

— З якого часу сучасні українськи історики говорять про українську державність, та що є її визначальними історичними характеристиками?

— Яку б ми не обрали точку відліку в цьому питанні, завжди знайдеться історична школа, яка буде відстоювати цю позицію. Якщо мова йде про сучасну Україну, то всі точно погоджуються, що це період між 1914−1917 роками. Тоді виникає політична організація, що називалася Україною, вона спиралася на цілком модерну українську націю, з існуванням якої усі погоджуються. Були збудовані певні політичні інституції, які спочатку мали національний характер в УНР, Українській Державі, потім перейшли до УРСР і дожили до сьогоднішнього дня. Деякі з них навіть при цьому майже не змінилися. Ця точка зору на державність об'єднує абсолютну більшість всіх істориків.

Чим далі ми відходимо від цих дат, тим більше розбіжностей між історичними школами. Одне з дискусійних питань — чи слід зараховувати безпосередньо до української державності Військо Запорізьке або український Гетьманат, і якщо так, то з якого періоду. І тут є патріотично налаштована більшість, яка вважає, що так, та постмодерністська меншість, яка зауважує що премодерні нації - це не зовсім те, що модерні, що козаки не усвідомлювали себе окремою нацією, і навіть якщо в них була певна державність, як-от Військо запорізьке, то її не можна називати українською державою. Проте більшість українських істориків погоджуються, що не було б модерної української національної ідентичності, якби не оця ранньомодерна. У тому ж українському війську з 1917 року не було офіцерів і солдат, а були старшини та козаки, це певна, хай не політична, але культурна тяглість, і вона була видимою усюди.

— А як щодо державності, яку нове свято 28 липня закликає рахувати від Русі? Чи є для цього історичне обґрунтування?

— Навколо періоду Русі дискусій точиться найбільше. З точку зору політичних інститутів очевидно, що Київська Русь не має продовження в сучасній Україні, але якщо ми стаємо на радше культурну точку зору, тут очевидно, що така спадковість є.

Я можу навести декілька аргументів, що між Руссю та Україною існує дуже потужна тяглість. Наприклад, схильність до політичного компромісу між верховною владою та народовладдям. Давня Русь, як будь-яка держава того часу, починалася з воєнної псевдодемократії - ватаги на чолі з вождем, де кожен озброєний чоловік має право голосу. Ці стосунки точно не були монархічними, бо якщо ти б'єшся зі своїми вояками в одному ряду, то маєш дослухатися до того, що вони кажуть. Не забуваємо про віче, яке існувало також у давніх народів, що населяли ці землі. Тож влада князя на українських землях була обмежена його дружиною з одного боку і народним віче з іншого. Оскільки саме віче розпоряджалося міським ополченням, то навіть були окремі випадки, коли князь хоче йти на війну, а віче не дає своєї згоди, а раз віче проти, то і міське ополчення залишається на місці. Тож князь або йде лише зі своєю дружиною і найманцями, або залишається вдома.

Оскільки Русь існувала декілька століть, то в ній склалися різні моделі відносин між князем та вічем. На півночі, в Новгороді, віче набирає таку силу, що відмовляється від постійного князя — вони можуть або його запросити, або вигнати, при цьому князь все одно залишається носієм вищої влади. Модель Київщини, яка поширювалася й на Галичину з Волинню — це такий баланс. І князь, і віче сильні, і якщо князь придушує віче чи боярство, то це завдяки його власним талантам, або навпаки, якщо надто слабкий князь, то йому можна вказати на двері. В домонгольські і тим більше постмонгольські часи боярство на цих землях набрало таку силу, що в деяких документах князь ставив свою печатку, а потім ще й хтось з боярства ставив свої.

Третя модель була поширена якраз на нинішній Московщині - у Володимирсько-Суздальскому князівстві. Там не було традиції віче, там князь одразу мав дуже серйозну вагу, іноді боярам вдавалося когось з князів вбити, але то були поодинокі випадки. Від початку в цих землях ще в домонгольський період закладалося підґрунтя для сильної автократії. Тож, з точки зору політичної культури, а не інститутів, є прямий зв’язок між Київськими та Волинськими землями і сучасною Україною, а московські землі такого зв’язку не мають.

Інша штука — це мова. Є у нас потужний набор письмових пам’яток — є грамоти на бересті з Новгороду, а є те, що ми називаємо стародавніми «графіті», вишкрябаними на стінах Софії Київської в XI — XIІ століттях. Якщо ми подивимося уважно на ці тексти, то побачимо дві абсолютно різні мови. Їх за старою звичкою називають діалектами, але для виникнення діалектів потрібна єдина мова, а її не існувало на тих теренах, що б там не вигадували радянські історики.

В XI столітті на графіті Софії Київської ми бачимо появу того, що потім назвуть «іфікацією» української мови. Коли «є», а іноді навіть «о» перетворюються на «і». В російській, польській, сербській, хорватській мовах «конь», і лише в українській — «кінь». В більшості слов’янських мов «лєс», але в українській — «ліс».

Третій фактор — церковний. Хоча митрополит Київський був один, і влада його поширювалася на всю територію Русі, все ж таки церква на півдні була значно «м’якішою» і більш відкритою до зовнішніх впливів, а ось церква десь в володимирських лісах була значно суворішою. Насправді, можна навіть говорити про окремі церкви, бо вже в XVI-XVII столітті московити вже настільки не вірили в православне християнство жителів Київщини, що вимагали їх перехрещувати, всупереч канонам.

Іншими словами, існують кілька потужних передусім культурних тяглостей, які поєднують суспільства Русі, принаймні південних її князівств з теперішньою Україною. Чи робити з цього висновок що Русь є частиною української державності - це питання критеріїв для кожного окремого історика.

Яка доля концепції «Київської Русі», якою доволі довго оперувала радянська історія і навіть історія України перших років незалежності?

— Цей термін з’явився на початку XIX століття, щоб узагальнити історію Росії за ширших та новіших обставин, ніж це було до цього. Ще у XVI столітті для Росії важливим був династичний підхід в історії - хто сидить в царському кріслі, на престолі, хто чий син та нащадок визначало належність земель. Людям це було зрозуміло, хто від кого пішов, на яких правах править, і це надавало російським правителям легітимності, особливо в питаннях з литовським пануванням на землях сучасної України та Білорусі. В ті часи польські й українські землі були об'єднані політичними правами з литовськими землями, а Москва опиралася на династичні, мовляв, «от наш князь Іван чи Василь походить від князя Володимира Великого, значить, тут наша земля».

В XIX столітті всього цього перестало вистачати, і сучасники-історики прийшли до концепції формування триетапного походження Росії через «Київську Русь», центр якої після монгольської навали був перенесений до Володимира, а потім до Москви. Відповідно був вигаданий і «давньоруський народ», який насправді ніколи не існував, бо за тих часів така велика територія, як Давня Русь, не зв’язана дорогами, систематичною торгівлею та єдиною мовою, малонаселена, не могла створити єдність, яку можна назвати народом. Все це було проігнороване, а білоруси та українці оголошені частинами триєдиного російського народу. Саме цей міф дуже добре допомагав політиці імперської експансії Росії. Бо, як і зараз, Росія воліла вважати, що не захоплює чужі землі та народи, а «повертає своє».

Наприкінці XVIII століття, коли Катерина II захопила деякі українські та білоруські землі, то на пам’ятній медалі з цього приводу було написано: «Отторгнутоє возвратіх». Вже тоді імперський російський міф пояснював, що був триєдиний народ, а «злі ляхи» відхопили від нього шмат. Саме в ці роки формуються поняття Київська Русь, Володимиро-Московська Русь, Володимиро-Суздальська Русь для того, щоб складалося враження такої прямої спадкоємності. Лише 100 років потому українські вчені, передовсім Михайло Грушевський, кинули виклик цій концепції, довівши, що ніякого «триєдиного» народу не існувало ніколи.

— Є доволі багато історичних прикладів того, як Росія намагалася присвоїти спадщину Русі, давайте поговоримо про останні, коли Росія намагається то прибирати приставку «Київська» з позначення Русі в свої підручниках, то, навпаки, ставить пам’ятник князю Володимиру в Москві, то взагалі об’являє Херсонес, а не Київ колискою російського православного християнства. Про що це свідчить?

— Треба розуміти, що за теперішнього президента Володимира Путіна в Росії немає якогось цілісного тексту власної історії, окрім того, що все, що було в минулому доброго — це все наше і про нас. Саме тому сучасний російський історичний дискурс еклектичний та хаотичний. Що стосується Херсонесу, то ще у XVIII столітті у переписці між Катериною ІІ та князем Потьомкіним згадувався Херсонес як «джерело світла нашої християнської віри», але ця ідея не набула поширення, головним релігійним центром Росії все ж таки залишався Київ. А тепер, коли Путіну треба було щось знайти для обґрунтування анексії Криму в 2014 році, то він до цієї ідеї повернувся, проте так і не зміг зробити популярною. До того ж є велика історична дискусія, чи дійсно князь Володимир хрестився в Херсонесі, і є ті хто стверджують, що все ж таки це сталося в Києві або під Києвом.

Але президентові РФ київський князь Володимир дуже потрібен хоча б тому, що він носить те ж ім'я, що й Путін, і з нього можна робити ще один символ-підтвердження міфу про триєдність російського народу. Так, Володимир ніколи не був на території сучасної Росії, але ж частина теперішньої Росії входила до складу Русі, а значить це для росіян вже аргумент. До того ж, не забуваємо династичну аргументацію — нащадки Володимира правили в Москві, від нього пішли всі ці Рюриковичі, а де Рюриковичі, там і Романови, а де Романови там і Росія. Ось ця логіка і стоїть за розширенням російських земель. Так, прямої спадковості нема, але для Путіна це не має значення.

Різні витоки: якщо Київське князівство починалося з воєнної псевдодемократії, де князь радився з дружиною та віче, то Московське князівство, що постало набагато пізніше, відпочатку було авторитарним, зауважує історик Громенко. (Фото: DR)
Різні витоки: якщо Київське князівство починалося з воєнної псевдодемократії, де князь радився з дружиною та віче, то Московське князівство, що постало набагато пізніше, відпочатку було авторитарним, зауважує історик Громенко. / Фото: DR

— Ми бачили спроби російських істориків починати історію Росії з островів Ладозького озера. Чому все ж таки піти від Києва, як символічної «колиски народу» їм так і не вдалося? Чому Київ їм такий потрібний й досі, якщо будь-яку історію вони можуть собі намалювати і вже намагалися це робити неодноразово?

— Потрібно розуміти, чим є для пересічного росіянина та еліт поняття історичної Росії. Для них туди входить все те, що входило в Російську імперію та Радянський союз. Все, що не входило туди одночасно, як-от Польща, Фінляндія, або, наприклад, Аляска, викликає в них менше збудження, це вже не історична Росія. Але якщо в Російській імперії та СРСР ця територія була, значить це історична Росія. Україна — найкраща третина того історичного простору, який вони намагаються зробити своїм протягом століть.

Спроба підтягнути у якості перших столиць Росії Стару Ладогу та Новгород дійсно була років з десять тому, але вона не спрацювала. Тому що з XV століття, висуваючи претензії на землі України, Росія писала свою історію, виводячи її з Київської землі. Перебити цю 500-річну пропаганду Путін не здатний, тому і захоплення Києва, як столиці «єдиного давньоруського народу», продовжує бути головною метою цієї війни.

— А що ви скажете про Московське князівство, яке, як ми бачимо, доволі сильно відрізнялося від Київського за своїм інститутом влади, було народжене пізніше та мало за взірці інші моделі. Які спільні культурні моменти та практики могла успадкувати від нього сучасна Росія?

— Деспотії, тиранії та монархії того часу були нормою Євразії. Демократії та народовладдя, навпаки, радше були поодинокими випадками. Тому нас не мають дивувати Росія та Московське князівство, з якого вона постала, бо це — типові держави євразійського простору. От якби Росія не була такою, то ми б шукали пояснення цьому.

Коли перші князі прибули на території Володимирського та майбутнього Московського князівства, ці землі заселені були слабо, слов’ян мало, більше угрів і фінів. За влади князів осушуються болота, вирубуються ліси, постають міста, переселяються на ці землі слов’яни з інших регіонів, які поступово асимілюються з місцевим людом. Оскільки це була штучна конструкція, то там не було демократичного самоврядування, бо не було старих потужних племен зі своїми ресурсами і традиціями, з якими, наприклад, князі на Київщині мали рахуватися. Не було у Володимирі та Москві традиції віче, не було, на кого зважати, тому тамтешня влада від початку була одноосібна. Князь був правителем та мало не богом, навіть задовго до монгольського нашестя.

Монголи закріпили цей поділ Русі на більш демократичну західну та більш авторитарну східну частини і зробили його невідворотнім, тому що були централізованою імперією. Монголи вбивають старі еліти, формують нові, а згодом московський князь домагається права бути посередником між монголами та іншими князями. І ось московський князь збирає данину з сусідів, везе в Орду, а половину залишає собі. Якщо хтось не платить, або чинить супротив, московський князь за допомогою війська Орди їде на те князівство війною, як то було з Твер’ю. Закріплюється саме такий, авторитарний та загарбницький тип влади.

Потім на короткий період довжиною в сто років (1460-і - 1560-і) Росія звільняєтеся від монгольської влади та починає рухатися в одному напрямку з Європою, наприклад, розвиваючи приватну закордонну торгівлю та даруючи окремими землям права на самоврядування. Але вже доволі скоро відбувається перетворення царя Івана Грозного з поміркованого талановитого прагматичного правителя на тирана та деспота, який розпочинає Лівонську війну з усією Європою та зрештою програє, запроваджує опричний терор та у 1571 році тікає від військ кримського хана, який спалює Москву дощенту. Все це стає переломом, після якого Росія повертається до старих порядків та диктату князів і царів над підлеглими. Народ закріпачується, боярська Дума, яка існувала за молодого Грозного, втрачає будь-який вплив.

Зовнішні експансії та внутрішній терор з того часу сплелися в політичній культурі Московії, а згодом і Росії, як подвійна спіраль ДНК, і визначали політичний шлях цієї держави в наступні 500 років. Можна побачити навіть певну закономірність — після кожного короткого процесу лібералізації в Росії вибухає якась зовнішня війна і терор, і країна знову повертається до більш жорсткої моделі авторитаризму. Цю схему в російській історії можна прослідкувати аж до нашого часу.

В України доволі популярно останнім часом називати Росію «Московією», підкреслено заперечуючи її належності до Русі. Наскільки така трактовка в сучасній історії загалом припустима?

— Треба розуміти, що Росія та Московія — різні сутності. Московія — це те ядро, та метрополія, яка протягом XVI-XVII століть завоювала величезну територію, згодом відому як Росія. Тобто перейменувати Росію на Московію, як це люблять робити наші ультрапатріоти, можна, але це буде суперечити логіці, адже тоді виявиться, що Татарстан і Сибір — це теж Московія, а це неправда.

Нам, навпаки, треба всіляко підкреслювати, що Московія є імперіаліст всередині самої Росії. Що Сибір — це колонія Московії, Кавказ — це колонія Московії, Урал — це колонія Московії, а якщо ми будемо ототожнювати Росію і Московію, ми просто вибиваємо аргумент з рук тих визвольних рухів, які можуть з’явитися у свій час на цих землях. Тому треба розуміти цю принципову різницю, бо ж наше головне завдання — скоротити Росію до розмірів Московії.

Ольга ДУХНІЧ, НВ


 Купити квартиру в Чернівцях
Коментарі:
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації