«У моєму романі - Європа без українців», - Андрій Курков поділився з БукІнфо деталями нового роману "Шенгенська історія"

- Андрію Юрійовичу, якщо коротко характеризувати роман «Шенгенська історія» - про що він?

- У романі Європа без українців. В центрі зображення – литовські пари, які жартома одружилися, так само несерйозно живуть і відповідним чином ставляться до зміни країни проживання. Вони не розуміють специфіки тої країни, куди зібралися, вони не знають, як ризикує іноземець без мінімальних знань про чужу націю, для них це – пригода. Невіра у свої сили вдома штовхає їх на Захід, «у Європу», але вони не розуміють насправді як це – бути іноземцем. Чому? Бо вони отримують однобоку інформацію.

 

В радянській версії Захід був «поганий», в сучасній – примарно-рожевий, ілюзорний. Так би мовити – з одної крайності та в іншу. Але треба розуміти, що нема такого «переїхати до Європи» в єдиному сенсі – жити в Іспанії і жити в Німеччині, - це різні речі.

- Чи можна провести певну паралель з українськими реаліями і чому в романі саме Литва?

- Литва – тому, що мені давно хотілося віддячити литовцям за їх послідовну підтримку України. Це по-перше. По-друге, я поважаю їх як націю: вони, будучи у складі СРСР, не розчинилися в ньому. Вони інші, ніж європейці, і інші, ніж пострадянські громадяни своїх країн. Литовці дуже обізнані в національній історії (ще з часів XIV століття, коли їх держава була однією з наймогутніших), і їм образливо, що Європа цього не пам’ятає.

Щодо того, чи можна провести паралель – напевне, що так. Українець, який марить проєвропейською ідеєю, також не до кінця розуміє суть своєї мрії. Хто був одного разу в Німеччині чи має там родичів, для нього Європа – це Німеччина, хто взагалі не виїжджав за кордон – для того Польща – це Європа. А немає цілісного знання про європейський світ як такий. І знов-таки:невіра у свої сили вдома.

 

До українця по-різному ставляться в різних країнах (якщо говорити у загальному). Італія та Іспанія, до прикладу, сприймає українців як порядних робітників, тому часто росіяни видають себе за вихідців з України, аби знайти роботу там. Німці знають про Україну в основному зі ЗМІ, про самих українців – значно менше. В кожного свій досвід міжнародних стосунків, тому й така різниця у сприйнятті. Такий напрям теми, як у «Шенгенській історії», може обрати і польський письменник, і німецький – описати молоду еміграцію своєї країни, і це вже буде цілком інша історія.

- Чи матиме тема продовження суто у Вашій творчості, а чи крапка уже поставлена?

- Якщо чесно, писати знову на цю тему і розвивати її поки не планую. Але мені завжди боляче ставити крапку. Поки пишу – живу у двох світах: реальному і власному. Там є свої вулиці, будинки, герої (часто я знайомлюся з ними спочатку в реальному житті, а вже потім «беру з собою в роман».

 

Так було з романом про Львів – аби написати цей твір («Львівська гастроль Джимі Хендрікса», - Авт.), я спочатку кілька разів поспіль приїжджав у це місто і ловив у нотатник історії. Але потім я зрозумів: така ж історія могла трапитися і в Чернівцях, і у Одесі, мені потрібне щось інше. І тоді я став ходити досвітніми вулицями і заводити розмову з перехожими. А кого можна зустріти о шостій ранку на вулиці міста? Міліціянта, безхатька або алкоголіка. І це надивовижу відкриті люди: адже їх дуже мало насправді чують і хочуть слухати, вони мені якраз і дали життя для сюжетів. Тоді картинка склалася.

 

Коли я пишу про якесь місто – я приїжджаю туди, пробую пожити, знайомлюся з місцевими. Зрозумів для себе: якщо ти пишеш про незнайоме місто чи принаймні чуже, то повинен зібрати на 20-30 відсотків більше інформації, ніж при роботі над романом про щось рідне. Так, «Шенгенська історія» дописана, у ній все завершується відносно добре, бо я хронічний оптиміст. Переконаний, що письменник ділиться з читачем своєю енергією (позитивною чи негативною), тому краще поширювати все-таки хороше.