Анатолій Томків: «В Євросоюз через Кінашку…»

  • Блоги
  • 9380
  • 0
БЛОГ ТОМКІВА /
 
І до того світу — щораз більше переконувався Мільо, слухаючи приймач «ВЕФ», який транслював засідання Верховної Ради і на городі при сапанні, і в дровнику при рубанні ковбиків, і в стайні біля гною — до тієї Європи, вважав Мільо, Україна йде… Як не йде, то сунеться — як зсув в Товарниці нижче каменя, де що б хто не робив, а земля повзе в потік. І таки чи рачки, чи інакше— вперто казав Мільо і старому, і малому, і за Кравчука, і за Кучми, і за Ющенка, і за Януковича — Україна таки доповзе до «Євросоюзу» в синяві, хоч би й сама при цьому посиніла.

Свій оптимізм Мільо висловлював будь-коли, коли ніхто й не думав перейматись тим «посинінням» ні сіло ні впало посеред дороги. Але перейматися мусив. Бо Мільо так повертав розмову, що іншої розмови не могло бути. Як ішов дорогою до Розтік попри Тарночку, а хтось з зустрічних на стежці питав «Як си маєте, вуйку, що там є в Кінашці?», то Мільо відповідав «Дєкувати Богу, але, якщо не дай, Боже, то Боже борони»… Бачачи, що чоловік не розуміє, від чого і кого мав би Господь боронити, Мільо ще більше заплутував ситуацію, кажучи:

— Але парламент в Кінашці таки буде!..

— Що, що?.. — перепитували у нього.

— Парламент! — Повторював Мільо, роблячи наголос на «е» в останньому складі. — Буде біля дороги на груні, де була колгоспна кошара…

Інтрига у відповіді заставала чоловіка зненацька, Мільо ж хапав ту зненацькість, як бичка за роги, і казав, що ліпше би була Верховна Рада в Кінашці, а не в Києві, бо з Кінашки видко Європу, а в Києві під куполом, схожим на перевернутий казан з–під кулеші, депутати махлюють чужими картками та шукають бринзи до тієї кулеші. А «кулеша» має бути не вгорі, а внизу, ближче до тих, хто її заробляє, а не хто ділить готове — як в Євросоюзі. Але депутати й олігархи того не хочуть. Так вважав Мільо.

Жінка Пасюня радила чоловіку, аби «пазив своє під носом», а не в Києві. Попри те, як забувала в Розтоках взяти батарейки для ВЕФа, то, мовивши «най їх холєра озме», таки верталася до магазину біля церкви, навіть якщо вже була на Калюзі під Тарночкою. Бо знала, що без батарейок з Міля не буде роботи ні на городі, ні в стайні, ні в дровітні.

Приймач «ВЕФ» у чорному пластмасовому корпусі добре служив і під дощем і сонцем, але мав зламану ручку. Річ у тім, що коли Мільо чув когось, хто хотів вертатись в Радянський Союз, якого вже нема, а не йти в Євросоюз, який синіє з Кінашки, то або спирався на сапу посеред городу, або застигав з піднятою сокирою в дровітнику, чекаючи, коли промовець замовкне. А потім, залишивши роботу вже таки зовсім, і, ходячи туди-сюди, ніби його щось нараз приперло, казав таке, від чого корова переставала ремигати, а пес тікав у будку. І чи Євросоюз «синів» у далині, чи стояла така мряка, що дальше пивниці нічого не було видко, Мільо показував у його бік рукою і кричав: «Шлях би вас трафив, туди треба йти!».

Але одного разу, як Мільо слухав такого виступаючого біля грядок, де жінка щойно посадила часник, кури тим часом зробили з часника рейвах. І як Пасюня те уздріла, вийшовши на ганок, то схопила бруса від коси, який попав під руку, і кинула ним ніби-то в курей, а насправді у ВЕФа. Чорна ручка у нього відлетіла, щось змінилося в настройках, і приймач заспівав «Убілі нєгра..». Пасюня крикнула, що не «убілі», бо ще співає, але Мілеві сказала, що цілила в курей.

Мільо ж не тільки говорив кожному, хто приходив до хати , про Євросоюз, але й вживав при цьому вчені слова «централізований бюджет», або щось подібне, що багатьох ставило в глухий кут.

— Ану, куме, спробуйте покласти копицю зверху вниз?... — Казав Мільо куму Василю, коли той прийшов позичати для робітників ще одну косу.

Кум зсував капелюха на потилицю, опускав голову, ніби прицілювався до дуже точної роботи, але нічого не міг відповісти.

— А видиш, видиш! — переможно казав Мільо. — Бо хіба можна вершити копицю з вершіті до низу?.. Це нонсенс!

Як Мільо казав «нонсенс», то кум Василь з пів хвилини думав, куди він потрафив, а Мільо тим часом пояснював, що, як казали по «ВЕФу», в Україні податки забирають в один казан, а потім ділять угорі, кому дати і скільки. А в Євросоюзі навпаки — внизу лишають скільки треба, а вгорі стараються, аби внизу було більше.

— То там стараються, а тут ні! — сердито тицяв Мільо пальцем в бік Євросоюзу.

Але небагатослівний і вічно заклопотаний лісник Мігуца, який, якщо вже казав слово, то так, ніби кидав камінь у плесо, від чого плесом йшли кола іноді аж до міліцейського генерала Харабари, сказав Мілеві, що ліпше би він пальцем порахував вирубані смереки та лісовози з-під Кінашки, бо Євросоюз буде синій як і був, а Кінашка стане лиса, бо рубати хочуть всі у верху і внизу і генерал не поможе.

— Кажіт йому, пане Дьоргію, кажіть! — почувши ту розважливу мову, крикнула Пасюня. — Бо він вже нічого крім того Євросоюзу не бачить, і того ВЕФа не чує. Уже каже, що Верховну Раду на Кінашці буде класти на груні…Агій, люде!

— Бігме, покладу… — Моргав Мільо Мігуці, мовляв, «що з них, жінок, узяти».

Але Пасюня таки взяла своє на цілих три дні. Сталось це тоді, коли Софійчуки різали свиню. Свиня під стайнею вже майже відкричала своє, і різник, який був різником добрим, горівки не пив, робив ковбаси й сальцесон, скомандував Мілеві подати миску для крові. А Мільо, як виходив з мискою з хати, то почув з «ВЕФа», який белькотів на ганку, що депутатам, які не ходять у Верховну Раду на сесії, платити не будуть. І як Мільо те почув, то так страшно радісно крикнув, «О-о-о!», що різник побіг до Міля, подумавши, що вцілив не в свинське, а Мілеве серце. І поки Мільо пояснював, що він давно казав, що це треба так зробити з тими, хто під перевернутим казаном лиш кулешу ділить, свиня втекла. Мільо з різником побігли шукати свиню і зустріли Пасюню, яка йшла з городу, куди відносила відро з водою, аби мити кишки. Пасюня сказала, що все бачила, що свиня втекла в «Євросоюз», і що Мільо «ВЕФа» вже не побачить, бо вона уб’є його, як «нєгра».

Насправді ж, після тієї ганьби Пасюня сховала «ВЕФа» в колешні під дрантям, яке до паски мала викинути, а різнику дала більше, ніж дають різникам і м’яса і сала, і навіть цілу кров’янку. Три дні вони з Мільом не говорили. А на третій день в обід йшла Пасюня попри стайню, і почула, що там хтось говорить. У прочинені двері побачила, що то Мільо говорив до корови, яка пила воду з відра:

— Ружено, — говорив Мільо,— якби я хоч раз не прийшов дати тобі їсти, то що б ти думала про мене?.. А у тій Верховній Раді чи пішов на роботу, чи ні — пів зали порожня і зранку і по обіді… Звідки чи я, чи кум Василь, чи Мігуца знаємо, що роблять ті, кого ми обираємо не ліс рубати, не сіно косити, не тебе поїти, а щоб все це народу було легше і по-правді робити?.. І щоб не класти сіно зверху вниз, а навпаки…Нам їсти не треба давати, бо ми не худоба… І ти для мене не худоба, а Ружена…

Ружена витягла мокру морду з відра, і, облизуючись, тихенько мукнула. Мільо щось ще солодко заворкотів, тереблячи Ружені чубчик між рогами. І Пасюні, раптом, так солодко, легко й затишно стало, що вона мало не зомліла. Їй здалось, що то Мільо виступає у своєму парламенті на груні… Вона глянула на лису латку вирубаного лісу під Кінашкою, потім в синю аж райдужну імлу «Євросоюзу» справа від пивниці, і пішла в колешню діставати «ВЕФа» з-під дрантя…



Анатолій ТОМКІВ, журналіст.
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото Річарда Мартіна Робертса.


 Купити квартиру в Чернівцях
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації