Як нас змінить загроза нового наступу на Україну

ВЛАСНА ДУМКА

Тепер наш день починається з інформації про те, коли Росія нападе на Україну, пише політичний оглядач НВ Дмитро Тузов.

Світові видання — від таблоїдів до світових інформаційних брендів — пишуть про це ледве не щодня. Щось подібне було у 2014-му, коли громадяни незалежної України з тривогою періодично дивилися з вікон своїх квартир, щоб переконатись у відсутності російських танків на вулицях своїх міст. Мешканців Донецька й Луганська ця трагедія, на жаль, не оминула. Вони таки побачили власними очима тих, кого за кремлівською теорією «там немає». «Іхтамнєтов». І саме на цих територіях Росія презентувала те, що вона хоче зробити з усією Україною. Яку друг Путіна Лукашенко називає «нашою». Тобто — їхньою.

Очікування можливої спроби окупації — справа, звісно, непроста. І психологічно й фізично. Люди дезорієнтовані і часто не знають, що робити, якщо «це почнеться».

Але це також і час для осмислення власного майбутнього. Чому ми опинились у тій точці простору й часу, у якій перебуваємо. Чи напав би Путін, якби мав справу з реформованою і значно сильнішою країною? Чи могли ми, скажімо, маючи авіакосмічну промисловість, «Південмаш», «Хартрон», корпорацію «Антонов», моторобудівну «Мотор-Січ», КБ «Луч», створити і запустити в серію аналог «Байрактару»? З українським планером, двигуном, системами наведення і управління вогнем, ракетами. Навіть, якби ми такий ударний безпілотник нафарширували імпортною авіонікою. Кумулятивний ефект таких скоординованих дій в економіці важко переоцінити: вранці тисячі людей поспішали б на прохідні задіяних у програмі заводів, отримували б зарплату, експорт приносив би країні валюту, а українські КБ розвивали б технології, які можна використовувати і в цивільній економіці. Адже фермери — як середні господарства, так і холдинги, вже сьогодні активно використовують безпілотну авіацію для моніторингу і обробки врожаїв. Це лише один приклад, якою мала б бути наша країна. Лише в одній галузі. Чи ризикнув би Путін перевірити на міцність насичену ракетними системами й ударними безпілотниками оборону? Великий знак запитання.

Не скажу, що в Україні немає прикладів сучасної економіки. Наприклад, зазирнувши під капот, або в салони автомобілів європейського виробництва, ви знайдете там комплектуючі з України. І все-таки основою багатств кількох олігархічних кланів залишились застарілі архаїчні підприємства металургії, хімії й енергетики. Ви бачили ці підприємства, ТЕС, шахти? У якому вони стані? Що саме там змінилось з 60-х років минулого століття? Біда в тому, що саме ця, ще радянська інфраструктура дозволила заробляти швидкі й великі гроші їхнім новим власникам, особливо не вкладаючись у модернізацію й нові технології. За деяким виключенням.

Якщо по цих іржавих рейках їхати далі, держава зникне. Як вона зникла на окупованих територіях. Під тиском зовнішнього агресора, світових цін на енергоносії, внутрішнього невдоволення. Схоже, цього не розуміють хіба що найбільші «акціонери» країни і частина політиків, які їх обслуговують. Вони досі вважають, що Україна є їхньою власністю і має безмежний запас міцності для подібних випробувань на втому матеріалу. І продовжують гальмувати навіть повільний розвиток. Наглядною ілюстрацією цього процесу є, скажімо, блокування процедури призначення Спеціалізованого антикорупційного прокурора.

Натомість все з точністю до навпаки. Схоже, історія, зважаючи на характер нашої еволюції (крок вперед — два назад), виставила нам рахунок. Так трапляється, коли «пропетляти» між краплинами, агресором, олігархами, енергетичною війною, розбалансованою системою світової безпеки, застарілими шахтами і ТЕСами більше неможливо. Немає для цього ані достатньої кількості ресурсів (навіть, якщо на цей зимовий сезон вистачить закачаних у сховища запасів газу), ані часу. Світові видання, з повідомленнями про дати можливого наступу Путіна на Україну й накопичення військ на кордонах свідчать саме про це.

Виявляється, еволюція може бути не лише такою лагідною і повільною. Вона може бути злою і з батогом в руках. Може примушувати робити те, від чого ми десятиліттями ухилялися. Ставити ультиматум: або ви змінюєтесь і виходите із зони уявного комфорту, або зникаєте з історії. Але треба розуміти, шановні українці, що без власної держави нам всім буде набагато гірше. Нестерпно боляче, або й неможливо далі жити у цьому світі. Історія «бездержавних» народів нам у допомогу — для чіткого усвідомлення цього факту. Обирати нам. Період для розуміння цього зараз справді унікальний.

Нічого надзвичайного історія від нас не вимагає. Це непрості, але зрозумілі справи: потрібно, зокрема, вирвати країну з полону кількох кланів, які досі користуються нею, ніби власною іграшкою, запустити конкурентну економіку, створити справжню систему правосуддя, запровадити енергозбереження, налагодити справжній процес видобутку газу… І знаєте, чому саме зараз це можливо? Тому що у нас вже немає вибору і можливостей маніпулювати, імітувати, саботувати. При цьому важливо не вірити тим геббельсам, які намагаються нас переконати у несправжності нашої ж держави. Бо це теж частина плану вторгнення, яка спрямована на деморалізацію людей. На те, щоб переконати українців, що їхньої держави насправді не існує. Але ні, вона є. Наша країна дихає, і, попри все, рухається вперед.

Ми вже їздимо непоганими дорогами, нашими двигунами запускають у космос європейські й американські ракети. Бізнесмени і фермери всього світу з тривогою дивляться на обсяги вирощеного в Україні зерна. А знаєте, яка швидкість інтернету у мене вдома? Раніше я б сам у це не повірив: 700−800 мегабіт на секунду. Це «космічна» швидкість.

Скажу більше: чесні й некорумповані судді також вже є в нашій країні. Насправді нас вже прийняли в Європу. Ми туди їздимо з синім паспортом у кишені, без зайвих процедур і перешкод. Пересуваємось у європейському просторі, як і громадяни країн ЄС. Треба бути або сліпцем, або ідеологічним ворогом, щоб всього цього не бачити. І точно все це ми не маємо права втратити.