Як син-першокласник кореспондентки БукІнфо шукав “Шлях до знань” довжиною 100 км суцільним прикордонням, зірваними мостами та під постійними обстрілами рашистів

7-річний син-першокласник нашої колеги, кореспондентки БукІнфо, журналістки з прикордонної Сумщини Оксани Ковальової Сашко так хотів навчатися, що заради того, аби сісти за парту, діставався з 5-км «зони смерті» до Сум, долаючи небезпечну відстань з трьома пересадками протягом кількох годин. Пропонуємо нашим читачам цікаву біографічну розповідь пані Оксани про жагу до життя і знань у прикордонні, які вона описала на прикладі свого із своїх синів. Отже:

«Син полка» у військовому селищі

В селище Велика Писарівка ми з синами приїхали з відносно небезпечних Сум після повномасштабного вторгнення, адже я чудово розуміла, що журналісти на безпосередньому прикордонні зараз потрібніші, ніж деінде. Та й посада завідуючої відділом журналістських розслідувань та соціальних питань, створена спеціально для неї як воєнкора, акредитованого Міноборони, давала можливість висвітлювати воєнні злочини з місця події, до того ж не лише для районної газети, а й для обласних та всеукраїнських видань, а також для іноземної аудиторії і навіть для книги (перший на Сумщині документальний воєнний літопис), яку я видала минулого літа.

Отже, всі амбітні журналістські плани йшли всупереч інтересам моїх дітей, які не могли повноцінно розвиватися та навчатися в умовах 5-км прикордоння, яке знаходиться під постійним ворожим вогнем. Селище підскакувало від вибухів з такою силою, що здригалося небо й земля! І вдень і вночі російська армія гатить по Великій Писарівці та селам громади з різних видів зброї. Смертоносне залізяччя може впасти будь де та будь якої миті.

Згідно офіційного розпорядження, навчання в школах, які знаходяться на 25-км території від кордону з росією, виключно дистанційне. Тож ні про яку школу в Великій Писарівці не могло бути й мови. Про неї діти лише мріяли. Як саме вона виглядає – дивилися в інтернеті. Адже навіть прийти до навчального закладу на екскурсію, познайомитись з першою вчителькою та однокласниками було суворо заборонено. Все тільки онлайн, через монітор телефону або ноутбуку!

Через постійні обстріли та авіаудари, які неодноразово сколихували Велику Писарівку, хлопчики та дівчатка взагалі на вулицю не виходять, сидять вдома в укриттях. Сашкові в цьому плані пощастило: я брала його з собою на роботу, адже через важку ваду серця і перенесену операцію в сина не залишала його самого вдома. Навіть зі старшим братом, якому було 13.

До того, що дитина завжди зі мною на роботі (будь то сесія селищної ради чи документування воєнних злочинів росії проти України), звиклися всі, і називали його «сином полка».

У серпні Сашко взяв у бібліотеці книжку і став першим читачем з початку війни. До нього тут дітей не було. Зі слів директорки бібліотеки Зінаїди Брагар, юні мешканці Великої Писарівки люблять та хочуть читати. Але не наважуються прийти за книжками - навіть ті, хто живе через дорогу. Бо дуже страшно виходити з дому.

За кілька місяців Сашко не побачив у Великій Писарівці жодного хлопчика чи дівчинки! Як висловилася одна місцева вчителька - «Тут діти – тільки Ваші! Бо всі нормальні мами вже давно вивезли їх звідси, а ви, навпаки, своїх сюди привезли!». Дійсно, тут майже одні військові на вулицях.

Свято першого дзвоника будь якою ціною

Ще влітку мої діти сподівалися, що я навтішаюся своєю героїчною журналістикою та ми повернемося до Сум. Вони були впевнені, що чіткий орієнтир нашого повернення – це 1 вересня, початок навчального року, коли Сумським школярам пора сідати за парти. Але я чітко розуміла, що роботи в Сумах немає, газета, в якій працювала раніше, припинила свою діяльність наступного ж дня після повномасштабного вторгнення. Тому альтернативи в нас не було. Як-то кажуть, без варіантів.

Одного разу я обережно поцікавилась у керівника відділу Великописарівської освіти Зої Драгун, чи можливе хоча б змішане навчання в Великій Писарівці. У відповідь почула категоричне: мовляв, навіть не мрійте! Тут хоча б вижити!

Не так собі уявляли з Сашком його перший день знань!

Мій хлопчик мріяв про свято з білою сорочкою, букетом квітів, школою, яка пахне свіжою фарбою, з партою та першою вчителькою!

Школярик

Тому я якраз напередодні 1 вересня вирішила віддати сина до школи міста Суми, що за 100 км від Великої Писарівки. Відстань – це дрібниці! Головне, що там буде свято і все, про що мріяло дитя!

Чи став він щасливим? Аякже!

Зі слів дитини, він так хотів побачити свою школу, що заради цього піднявся о 4 ранку і приготувався долати важку дорогу.

«До школи діставався майже 5 годин, - розповідає першокласник. - Це 100 кілометрів небезпечного шляху суцільним кордоном з купою перешкод, через підірваний міст, 12 блокпостів, з трьома пересадками та під постійними обстрілами. Було дуже страшно, але я хотів побачити хоч одну дитину, бо вже й забув, які взагалі бувають діти! А ще хотів побачити свою школу: чи вона така, як на фотографії в інтернеті? Хотів понюхати запах парти!»

Зірваний міст

Українські військові ще на початку березня підірвали сполучення між населеними пунктами, тобто – місток, аби ворожа техніка не змогла проїхати.

Від Великої Писарівки до Пожнянського мосту ми доїхали однією автівкою, потім переходили його пішки. Ну як переходили? Скоріше, повзли, адже йти по розбомблених руїнах неможливо – плити дуже слизькі, а навколо – вода! Брудна, чорно – зелена, вонюча!

- Я коли пролізав навколішки той місток, було дуже страшно, бо мені здавалося, що там окрім жаб та гадюк плавають крокодили! Але коли почулися гучні вибухи, я вже росіян боявся дужче ніж тих крокодилів!, - розповідає Саша.

З мокрими ногами, брудний, знесилений та переляканий хлопчик, здолавши перешкоду, пересів до автобусу, який чекав на іншому березі.

Перевдягатися в сухий та чистий одяг довелося у транспорті: незручно, але як у школу в такому вигляді їхати?

Блокпости

12 блокпостів – ще одне випробування. Син каже, що найстрашнішим було те, що цей небезпечний 100- кілометровий маршрут всі намагалися якнайшвидше проїхати, а на блокпостах зупиняли автобус і довго перевіряли документи. Увесь цей час дитя тремтіло, бо могло будь якої миті «прилетіти». Адже в нас були випадки, коли автобус розвертали назад: «Далі по маршруту «прильот» і загибель людини». Часто бувало, що ми з синочком були єдиними пасажирами рейсу: інші не наважувалися їхати під обстрілами.

Одного разу стався форс – мажор. Свідоцтво про народження дитини було в рюкзаку, а він – у багажнику. Нас вивели з салону на вулицю, шукати документ. А я й забула, що він у рюкзаку, тому переривала свої сумки, викидаючи на землю перед військовими всі свої «залежі». Син плакав і благав Бога, аби тільки на цей блокпост нічого не скинули. Я теж боялася, але продовжувала «археологічні розкопки» в своїх речах.

Саша так нервував, що спитав у мене при військових: «Мамо, вони що, думають, що ти мене вкрала?!».

Коли ми нарешті дісталися до Сум, на годиннику була вже майже 12 година. Свято починається! А ще треба купити квіти та доїхати до школи!

Відлюдько

Квіти – це була особиста ініціатива хлопчика, бо замість букетів здавалися кошти на потреби ЗСУ. Та першокласник так радів святу, що вирішив неодмінно придбати вчительці найкрасивіші троянди! Здичавілий 7- річний Сашко, який кілька місяців не бачив жодної дитини, та і взагалі – людей, окрім військових (маму – й ту здебільшого в бронєжилеті та касці), просто бігав вулицями обласного центру і кричав: «Мамо, ого, скільки тут людей!». Особливо привертав увагу перехожих, коли голосно вигукував: «Глянь, там якась дитина! Пішли познайомимось!». Доводилося пояснювати здивованим оточуючим, що Сашко з мамою на кордоні живе і працює, тому і став відлюдькуватим. Там людей немає – виїхали. А ті, що залишилися, сидять по підвалах.

Повітряна тривога

Діставшись до школи, виявилося, що захід перенесено – повітряна тривога!

Чекали ще понад годину.

Тож, коли прийшов час заходити до класу, Сашко, втомлений, бо з 4 ранку на ногах, виснажений і знесилений 4- годинною дорогою під обстрілами, понюхав парту і…заснув. Просто впав обличчям на поверхню і відключився.

Навчання

Сонного, мама винесла в коридор. Так і не насолодившись святковою програмою, поїхали додому. Бо о 14 годині автобус на Велику Писарівку, і більше нічим не виїдеш! Автобус на Велику Писарівку – це лише сказано. А насправді дорога назад – за таким же алгоритмом, як і вперед: з трьома пересадками, карабканням по слизькому мосту тощо. Єдина відмінність – перевдягатися не потрібно, бо все одно додому їдеш!

Такий маршрут ми з Сашком долали щотижня, адже в школі - змішаний формат навчання. Нещодавно підладнали місток, тому переправлятися стало легше. І на одну пересадку менше. Щоправда, гатити кордон стали сильніше. 100 кілометрів суцільних обстрілів. Всі обочини – заміновані. Хоч і стоять червоні позначки, але все одно страшно. Як – то кажуть, крок вправо або вліво – смерть! Від гучних вибухів автобус підстрибує. Здригається небо і земля.

Як звучить мама

Синочок намагався вдягати навушники і вмикати музику на телефоні, аби не чути отих ворожих залпів. Але цей варіант не підійшов: Сашко в свої 7 років вже чітко знав, що від проблеми не втечеш, і «прилетіти» може будь коли. Тож цей дорогоцінний час краще поспілкуватися з матусею, міцно до неї притиснувшись. Він так і казав: «Я хочу під твоє крильце, щоб чути твій звук!». Залізав мені під мишку, зручно згортався калачиком і слухав стук мого серця: так йому було спокійніше.

Залишитися в живих

Саша запевняє, що так хоче навчатися, що готовий ризикувати. І ніякі складнощі не стануть на заваді шляху до знань.

А одного разу, коли в центр Краснопілля, через яке ми проїжджали, влучив снаряд і на місці загинула продавчиня магазину, яка якраз вийшла на ганок. В цьому райцентрі автобус зупиняється на 15 хвилин. І ці хвилини – найважчі.

Отже, пропри цю трагедію, Сашко збирав свій портфель до завтрашньої поїздки в школу. А ввечері стало відомо, що цього дня в Краснопілля знову прилетіла ракета і зруйнувала будівлі. Хлопчик від школи не відмовився, тому ми поїхали іншим шляхом - через Охтирку, в об’їзд. Це на 50 км довше, теж через підірваний міст (інший), але – не по кордону, а прикордонню. Це суттєва різниця.

Таким був перший клас для мого сина. А на кінець навчального року, 22 травня, коли російська армія ще більше активізувалася і обстріли стали більш інтенсивними, голова Сумської ОВА Володимир Артюх оголосив евакуацію мешканців 5-км «зони смерті». Наразі в безпосередній близькості до ворожого кордону проживає близько 500 дітей Сумщини. Скільки з них мешкають на території Великописарівської громади – ніхто сказати не може, адже офіційні дані дуже різняться від того, що є насправді. В деяких селах немає світла та зв’язку з 22 травня 2022 року. Зате там є діти.

Зі слів старости Попівського старостату Олександра Мирошниченка, мешканці ввірених йому сіл Попівка, Пожня та Їздецьке живуть хоч і зі світлом завдяки місцевому Кулібіну (про нього читайте ось тут: Завдяки електрику – самоучці у прикордонній «зоні смерті» на Сумщині є світло та зв'язок. Адже РЕМ туди не їздить), але все одно з хат не виходять: ворог не дає. Кордон з росією проходить у деяких людей просто по дворах.

Примудряємося між обстрілами, поки вони перезарядять зброю, вискочити в підвал за картоплею, - каже Олександр Іванович. – Отак і живемо. Ще й немовлята є, бо війна – війною, а люди кохаються та діточок народжують!

Суми

Через те, що російська ракета С-300 пошкодила нашу квартиру, нам довелося повернутися до Сум. І в другий клас Саша пішов вже в Сумську школу. Та оскільки я продовжую працювати в Великій Писарівці, і на роботу їжджу разом з сином, бо не залишаю його вдома без себе, то всі оці перешкоди 100-км перешкоди суцільного прикордоння ми продовжуємо долати.

Щоправда, це вже не так часто. А буквально днями вийшло розпорядження, згідно якого проїзд в «зону смерті» для цивільного транспорту заборонений, тому тепер їздитиму на роботу лише в супроводі військових. Звісно ж, без Сашка.

Наразі їду до Великої Писарівки разом з головою Сумської ОВА Володимиром Артюхом. Все, що там цікавого побачу – напишу для читачів БукІнфо.

Оксана КОВАЛЬОВА, журналістка,
Велика Писарівка, прикордоння Сумщини.
Спеціально для БукІнфо (с)

Всі світлини авторки.

P.S. Коли матеріал вже був опублікований, пані Оксана надіслала опис до опублікованого у статті фото з дітьми на танку. Отже вона пише: "Оте фото з танком, на якому лазять мої діти, то взагалі ми зробили, втікаючи від обстрілів Великої Писарівки. Я була на роботі в редакції, і тут почалося! Рвонуло поруч з будинком, де мої діти були самі. Телефонує старший син, каже, що Саша впав на підлогу, його оглушило, він нічого не чує. Мабуть, тимчасова контузія була.
Редактор районки “Ворскла” (він теж поряд на фото) бігом поїхав забрав дітей з дому, і ми виїхали з Великої Писарівки перечекати обстріли. Хоча їхати теж було ризиковано по вулиці. Отже, виїхавши трішки за селище, зупинилися видихнути). На обочині стояв танк, тож діти по ньому лазили…"