У Чернівцях посмертно нагородили Героїв, які полягли захищаючи Україну

У Чернівцях посмертно нагородили загиблих у війні з Росією військовослужбовців із Буковини.

Захід відбувся у приміщенні Чернівецької ОВА, пише molbuk.ua

За вагомий особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України та зразкове виконання службових обов'язків орденом "За мужність" ІІІ ступеня посмертно нагородили дев'ятьох військових: Олексія Арсенія, Максима Залевського, Андрія Кицелюка, Григорія Клюка, Анатолія Потерейка, Сергія Проданюка, Євгена Проніна, Івана Руснака, Володимира Унгуряна.

Нагороди вручали родичам військовослужбовців: матерям, дружинам, дітям...Присутні не стримували сліз.

Дружина військового Анатолія Потерейка з села Козиряни Дністровського району Аліна Баблюк тримає за руку 9-річну донечку Василину. Її чоловік загинув у березні під Луганськом. Йому було 43 роки.

Пані Аліна зізнається: втрата болить просто неймовірно, а ще ж постійно сверлить страх за сина, який теж на війні.

"Мій чоловік багато років служив за контрактом. За ним пішов служити і син. Йому першого вересня виповниться 20 років. У лютому вони, не вагаючись, пішли воювати з ворогом. І ось трапилася біда… Чоловік загинув. Ми разом прожили 20 років… Дуже важко змиритися. Навряд чи з часом стане легше. Надто глибокий біль утрати…

Син продовжує нести службу. Він захищає нашу країну, в якій маємо жити ми і наші наступні покоління. Щодня молюся за те, щоби повернувся додому живий та здоровий", - каже жінка.

Взяти нагороду загиблого сина – 56-річного Володимира Унгуряна - прийшла, спираючись на палицю, 82-річна мати – Стефанія Євгенівна Унгурян, мешканка села Комарівці Сторожинецької громади Чернівецького району.

Каже – не дай Боже нікому пережити втрату рідної дитини. Але стримати його не могла: адже виростила сина справжнім патріотом.

"Володя пішов воювати ще у 2014 році, першим із села, - розповідає Стефанія Євгенівна. - Казав: "Я йду, я не буду ховатися".

Воював, був поранений, контужений, відморозив ноги. Багато чого було. Має сім нагород, ади, тепер дали восьму… У лютому, коли почалася повномасштабна війна, саме лікувався у санаторії, йому видали туди путівку, приймав системи. А тут подзвонили з військкомату. Він зірвався і відразу – на фронт. Навіть тижня не відбув у санаторії.

Просили його: "Володько, та хоч почекай, поки закінчиш приймати системи!" Але де там. Він відповідав: "Мамо, я тут лежу, їм, дивлюся телевізор, а там хлопці гинуть". От такий він був, патріот. Він тим жив… Ще й хлопцям усім казав: "Ідіть, хлопці, не чекайте, не будьте боягузами. Вам потім буде соромно, якщо почнете ховатися". З ним пішли на війну двоє моїх онуків. В одного – четверо дітей, жодне ще до школи не ходить. Вісім місяців як двійнята народилися".

Кажу: "Володько, та як тебе вб'ють, що, війна закінчиться?"

"Мамо, я не можу інакше", - відповідав. І просив: "Мамо, не плач, не переживай, усе буде добре, я повернуся".

Пані Стефанія втирає сльози, що все котяться з очей:

"Хтось мені в”їдливо сказав: "А він чого йшов?" А мені кричати хочеться. Здорові мужики корчами ховаються, ще й в інтернеті пишуть, хто де повістки роздає. Безсовісні. А на фронті діти п’ють водичку через марлю.

Онуки, які залишилися на війні, пообіцяли помститися за Володю. Кажуть: "Будемо стояти до кінця". Слава Богу, що маємо таких героїв. Герої не вмирають. Хоча, як додає мій онук, "та й довго не живуть"…

Буду просити Бога, щоби дав сили пережити це горе. Бо неможливо передати словами цей біль. Не дай Боже його комусь пережити. Мене це все зовсім скосило, тепер заледве ходжу з паличкою, паду з сил…