Росія вбила маму 10-річної Ельвіри, коли вона скуплялася в магазині до дня народження: жінку поховали якраз на ювілей дівчинки – 5 січня

Вся інформація, викладена в даному матеріалі, зібрана автором на місці події. Спеціально для того, щоб мати можливість працювати на самісінькому «нулі», журналістка акредитувалася від ЗСУ і документує злочини росії проти України. В цій статті описала те, що бачила на власні очі. Матеріал написаний спеціально для БукІнфо.

Отже, Великописарівська громада, що на Сумщині, знаходиться в безпосередній близькості до ворожого кордону і вважається 5-кілометровою «зоною смерті». У багатьох росія починається вже в дворі, і межа розділяє обійстя на дві країни. Так, вчитель – пенсіонер Микола Завалій поскаржився нам на те, що руські танки поламали всі його вишні, коли проїжджали між хатою та літньою кухнею.

Хтось має аж сто метрів до кордону, і бачить очі ворога, а хтось почувається зовсім «у тилу», бо до агресора – цілих 5 км! Ця територія – найбільш обстрілювана в Сумській області, і цілодобово перебуває під постійним ворожим вогнем. За офіційними зведеннями, з 9.00 до 21.00 часто буває близько або понад 100 вибухів з різних видів зброї. Те ж саме – і з 21.00 до 9.00 ранку.

На «нулі»

Місцева та обласна влада і військова адміністрація наполягають на тому, аби люди, особливо родини з дітьми, виїжджали звідти в більш безпечні місця. Примусової евакуації немає, бажаючих полишати свої домівки – небагато. Тож і живуть тут люди на свій страх і ризик. Хоча і життям це складно назвати – так, існування здебільшого без електрики та зв’язку (деякі села громади не бачили світла з 22 травня 2023 року), орієнтуванням «за сонцем» та неможливістю вийти з дому. В кожного – добре облаштовані підвали, зовсім як у хаті: можна днями не виходити! Та й куди, якщо майже все зачинене, навчання онлайн, а російська армія гатить зверху і з усіх боків з різних видів зброї так, що здригається небо і земля! Хіба що - в разі крайньої необхідності!

«Подарунок» від російської армії на 10-річний ювілей

У Римми Курової та її доньки Ельвіри така необхідність виникла 3 січня: у дівчинки 5 числа день народження – виповнюється 10 років, тому потрібно було скупитися в магазині, що в центрі селища. Поки мама обирала, що ставити на святковий стіл, дитина побігла до музичної школи, що зовсім поруч, за сто метрів: хоч навчання там онлайн, але така нагода провідати викладачів випала!

Більше дівчинка свою маму живою не побачила. Якраз у ту мить, коли жінка вийшла з торгівельної точки і підійшла до машини, стався «прильот». Пролунав потужний вибух і центр Великої Писарівки опинився під чорним ковпаком. У деяких місцях – вогняні стовпи: це горіли автівки та будівлі.

Власник магазину «Олімп» Павло Бутенко, куди прийшлося влучання, розповів нам, що на момент вибуху він був у магазині лише зі своєю сестрою Зінаїдою, з якою якраз вели бухгалтерію. Всі працівники знаходилися в укритті, адже зранку ворог сильно бив.

Напередодні, другого числа, на парковку біля магазину впала ворожа міна, але не розірвалася, - каже Павло Миколайович. – Ми її обгородили червоною стрічкою, і вже сьогодні покупці ставили свої машини з торця будівлі – там, де розміщується аптека і де вхід в музичну школу. Ось туди і «прилетіло»! Коли після вибуху сестра допомогла мені вийти на вулицю, ми побачили, що горять автівки, припарковані під магазином.

А поруч з Фольксвагеном у калюжі крові лежить жінка: знаємо її все життя, але не впізнали, бо тіло було понівечене. Зіна сказала, що вона щойно скуплялася в магазині до доньчиного дня народження. І що це – Римма, прикордонниця, наша добра знайома! Я кинувся її рятувати, але сестра зупинила: вона вже мертва. Кілька місяців тому не стало її чоловіка, який теж служив у прикордонному загоні. В них залишилося двоє дітей. Одна дівчинка вже закінчила школу, а друга ще п.ятикласниця.
Поховали Римму якраз на 10-річчя молодшої доньки Ельвіри, 5 січня. Подальша доля сиріт наразі вирішується.

Соска на дереві

Двом малюкам з Глухівщини, що теж у Сумській області, довелося пережити ще більшу втрату близьких, адже разом з мамою під обстрілами загинув і дідусь. А тато та бабуся стали інвалідами.

Трагедія сталася в селі Ходіне на самісінькому кордоні, в «зоні смерті». Почалися мінометні обстріли, «прилетіло» в хату, і сім.я вибігла на вулицю, намагаючись сховатися у сусідів, бо в них надійніший підвал. Мама несла на руках немовля, якому не було ще й року, а бабуся – трирічного онука. Але не добігли: ворожий снаряд розірвався поруч з ними, влучивши в дерево. Дорослі попадали на землю, прикривши своїми тілами дітей. Це і врятувало найменших від смерті та серйозних поранень. Вибуховою хвилею з маленького ротика вирвало соску і вона зависла на гілці яблуні.

Хлопчики залишилися живими, але втратили найдорожче – свою матусю, яка загинула на місці від отриманих травм. Анні було лише 22 роки. Її батько, дідусь малюків, помер у лікарні, так і не прийшовши в свідомість. За життя тата братиків лікарі боролися кілька місяців – увесь цей час чоловік перебував у реанімації. Зараз він вже вдома, але не з дітьми, а в своїх батьків, бо йому самому потрібен догляд. Малечею займається бабуся, яка оформила опікунство над двома онуками віком 1 та 3 роки. Хоч і сама живе після операції з пришитою рукою, яку відірвало снарядом, але так все одно краще, ніж віддати діточок до сиротинцю.

«Мамо, я хочу жити!»

Так благав свою матінку 12- річний Микита з с. Студенок, що в Есманській громаді на Сумщині, коли росіяни не залишили родині жодного шансу на порятунок. Того злощасного дня хлопчик разом зі старшим братом, якому 16, а також мамою з татом, сиділи на кухні та ліпили пельмені на вечерю. Аж раптом – «прильот». Будинок вмить перетворився на купу будівельного сміття, дорослим та дітям вдалося вилізти з-під завалів і сховатися в погребі. Та і там спокою не було: ворог несамовито гатив по обійстю, снаряди один за одним розривалися в дворі. Коли влучило в підвал, де сиділа родина, стало дуже страшно. Скрізь величезний отвір, який утворився в укритті внаслідок влучання, герої статті побачили, як палає їх будинок, а в дворі лежать мертві понівечені тіла трьох корів та маленького бичка. Але й у підвалі залишатися було не можна, адже він зруйнований, а обстріли ще продовжуються. Тікати нікуди.

Сиділи там. На очах у Микитки стікав кров.ю поранений старший брат, а батьки приречено дивилися на нього, бо нічим допомогти не могли. Через відсутність зв.язку навіть «швидку» не викликати! Та й не їздить вона сюди, на «нуль»!

Кілька років тому родина втратила третього сина, який був найстаршим: підліток мав ваду серця і помер просто вдома. 12- річний Микитка до сих пір пам.ятає ті страшні миті, і ось тепер бачить, як життя покидає його другого братика. Та й у самого шансів на те, що вийдуть з цього підвалу живими, немає ніяких. Хлопчик, лежачи на холодній підлозі, обхопив матусю за ногу, плакав і благав: «Мамочко, я не хочу помирати, я хочу жити!».

Що відчувала у той момент пані Людмила (так звати матір), вона нам розповіла сама: надіялась на Бога та молилася. Щиро і зі сльозами. Обіймаючи однією рукою старшого сина, який згасає на очах від мінно – вибухової рани і втрати крові, а другою – меншого, у якого була жахлива істерика перед страхом смерті.

Коли вибухи нарешті вщухнули, Люда з чоловіком потягли 16- річного Назара на плечах до Глухова в лікарню, що за 25 км від Студенка. Пройшовши пару кілометрів, впіймали зв.язок, зателефонували до «швидкої» і бригада екстреної допомоги вирушила їм назустріч.

І тільки в коридорі під операційною жінка помітила, що боса: і то, якби не санітарка, яка спитала, чому не взута, наша героїня і уваги б не звернула на те, що йшла з села босими ногами по січневому снігу та в мороз. А вже про те, що у всіх членів родини руки були в тісті від пельменів, і казати не потрібно: головне, що всі живі!

Пологи приймала окулістка

Випадок, який стався в Великій Писарівці, вкотре підтверджує необхідність лікарні в прикордонних громадах, а також те, що роль медиків, які там залишилися працювати, героїчна.

Протягом чотирьох місяців десятки мешканців селища жили в підвалі медичного закладу, бо їх домівки зруйнував ворог. До того ж, саме тут - найнадійніше укриття. Спали на підлозі, розіславши матраци. Якось люди помітили, що в однієї з жінок з-поміж ніг теліпається ручка немовляти. Йдеться про місцеву мешканку з серйозними психічними проблемами, тому вона, як з.ясувалося, навіть не розуміла, що вагітна і що взагалі з нею відбувається. Про надзвичайну подію тут же доповіли директорці лікарні Ніні Порокіній, яка за сумісництвом ще й окуліст на 0,25 ставки. Довелося Ніні Вікторівні брати відповідальність за породіллю на себе і приймати пологи в укритті, та ще й консультуючись телефоном з обласними спеціалістами. Бо всі три гінекологи евакуювалися звідси, рятуючись від війни.

Новонароджений хлопчик з’явився на світ у важкому стані, дитину потрібно було реанімувати. Велика Писарівка відірвана від світу з обох боків двома зірваними мостами. Відстань до Сум – 102 км, але потрібно переносити немовля через розбомблений міст по воді в руках, а на іншому березі річки щоб хтось зустрічав на транспортному засобі. До Харкова – стільки ж. Область чужа, але пообіцяли прийняти.

Директорка Великописарівської лікарні на свій страх і ризик вирушила в дорогу на відомчій автівці. Невдовзі дитині стало зовсім зле, малюк почав задихатися та синіти. Ніна Вікторівна повідомила про це Харківським колегам, ті зв.язалися з Богодухівською лікарнею, яка знаходиться на шляху, і звідти назустріч великописарівцям виїхала «швидка». Новонародженого передали з рук в руки, але зусилля медиків виявилися марними: за кілька годин хлопчик помер.

Прикордонна Сумщина щодня потерпає від ворога, але там теж є життя. Про те, як виживають люди в «зоні смерті» в безпосередній близькості від росії, розповімо в наших наступних матеріалах.

Оксана КОВАЛЬОВА, журналістка, Сумщина
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото авторки та Суспільне Суми.