«Не зупинюся і буду боротися за коханого до останнього подиху!» - дружини полонених воїнів провели у Чернівцях акцію «Друге Різдво в полоні»

«Не зупинюся і буду боротися за коханого чоловіка до останнього подиху!». Так сказала дружина полоненого захисника України маріупольчанка Ольга Золотарьова, закликаючи всіх небайдужих прийти на Центральну площу Чернівців, щоб взяти участь в акції «Друге Різдво в полоні».

Напередодні Різдва Христова ця мирна акція пройшла по всій Україні. Родини військовополонених зібрались на неї і в Чернівцях, аби нагадати про рідних, які перебувають в полоні. Ціль – привернуть увагу до долі полонених, активізувати процес їх з повернення з російського Пекла. Вже майже два роки дружини та матері стукають в усі двері з проханням: не забудьте та поверніть. Здається, за цей час вони виплакали усі сльози, бо серце крається від болю за найріднішої людини.

«Зрозуміла, що обрала найкращого чоловіка»

Ольга Золотарьова зі своїм чоловіком, сумчанином Сергієм познайомилася в Маріуполі, де він проходив службу у 23-му загоні морської охорони Державної Прикордонної Служби України.

У 2015 році вони одружилися, а через п'ять років у подружжя народилася довгоочікувана дитинка - синочок Михайлик. Згадуючи про той час, Ольга розповідає: «Після пологів, десь протягом тижня, в мене була післяпологова депресія... От тоді я зрозуміла, що обрала найкращого чоловіка, а також супер-татка для сина! Сергій завжди займався його вихованням. Не зважаючи на те, що Мишко був ще маленький, він виховував його як справжнього чоловіка. Разом щось майстрували, рубали дрова, рибалили…»

Ольга каже, що їх щасливе подружнє життя закінчилося в ніч з 23-24 лютого. Поки був зв'язок, чоловік по телефону щодня вмовляв Ольгу виїхати з міста, але вона казала, що буде чекати на нього до останнього...

Разом з малим, мамою та бабусею Ольга прожила в підвалі свого будинку до 20 березня. І все чекала на Сергія. З кожним днем ставало усе страшніше і в якийсь момент вона таки вирішила їхати з Маріуполя, щоб врятувати сина.

А вже в середині квітня їй вдалося дізнатися, що Сергій разом з побратимами перебуває на території "Азовсталі". Тоді їй навіть вдалося скинути йому на телефон фото сина. Чоловік в свою чергу писав Ользі, що все добре. Але з деяких повідомлень та дуже добре розуміла, що це зовсім не так...

«Він завжди намагався огородити мене від усяких поганих новин, від усього, що могло б мене розхвилювати».

18 травня, в день евакуації 18 Сергій зателефонував дружині. «Я вже знала, що кілька днів шла евакуація, і спитала: "Ти туди, куди й всі?", він відповів: "Так". Я намагалася стриматися, але заплакала. Він сказав: "Не хвилюйся, все буде добре! Будь ласка, виховуй сина, як можна краще, займайся їм".

Після цієї розмови почалися страшні місяці очікування.... За словами Ольги, 21 вересня усі чекали дива та слідкували за новинами щодо обміну. В багатьох ЗМІ лікували, що "усі герої вже вдома", але це було зовсім не так, бо з «Азовсталі» у було евакуйовано 2500 осіб, а звільнили набагато менше.

«Мій чоловік підтверджений обома сторонами, але на превеликий жаль, він досі не поруч. Сергій разом з побратимами ціною життя боронив Маріуполь. Але й досі вони перебувають в полоні країни агресора - вже майже два роки.

Я так само, як і інші жінки побратимів мого чоловіка, будемо боротися до останнього за своїх рідних. Закликаю усіх, хто може допомогти, усю світову спільноту, допомогти нам повернути наших рідних!»

«Дивіться, який він в мене красень!»

Пишається Дар’я Алфьорова, показуючи дівчатам фото бравого військового у формі. Посмішка триває на обличчі дівчини декілька секунд, і потім на нього різко набігає тінь і жінка добавляє: «Був».

Після тих слів вона щось шукає в телефоні і нарешті знаходить відео з ДНР-ських соцмереж, на якому - надзвичайно худий, змарнілий, змучений чоловік. Ми навіть не зразу збагнула, що це одна й та же людина. Дар’я каже, що цьому відео вже більше року… Тож, як ця людина виглядає та почуває себе зараз, навіть страшно уявити.

«Ми обоє з Маріуполя. Познайомились в Інтернеті, з'ясували, що мають багато спільних друзів. Закохалися один в одного і за пів року Анатолій вже освідчився і запропонував побратися. Мій чоловік – прикордонник, а я за освітою юрист. Працювала в різних сферах. Ми з сестрою навіть відкривали магазин білизни. А коли народилось дитя, синочок Давид, займалася ним».

Про чоловіка Дар’я розповідає с гордістю: спортсмен, кмс з тайського боксу. І дуже радіє, коли помічає в сина риси коханого чоловіка.

Давид з'явився на світ 8 березня, тож, коли почалося повномасштабне вторгнення йому ще й не було двох рочків. 24 лютого Анатолій зателефонував дружині і каже: «Ніхто не знає, куди виїздити і що робити, не думали, що все буде так тривало і масштабно».

Дар’я з сином були вдома вдвох, в районі, який першим зазнав атаки підступних росіян. Тож, щоб врятувалися, вони вимушені були рухатись з місця на місце охопленим війною Маріуполем в пошуках хоч якоїсь безпеки. Не було їжі й води, електрики й тепла, тільки - вибухи та смерть. Найважчим днем для них стало 16 березня, коли закінчилось все, що підтримувало життя: «Ми відколупували брудний сніг, розтоплювали його й пили. Малий дуже просив їсти. Навіть коли ми вже потрапили на підконтрольну Україні територію, він ще з півроку питав: «А точно буде поїсти завтра?», перевіряв чи є дома молочко. Якщо нема, хвилювався чому».

В період оборони Маріуполя Анатолій знаходився на другому в місті металургійному комбінаті – імені Ілліча. З родиною по телефону останній раз спілкувався 12 квітня 2022 року. Потім потрапив в полон. ДНР-ське відео з соцмереж дружина побачила в листопаді. Якось Дар’я спілкувалась з військовослужбовцями, що були з чоловіком у полоні, ті розповіли про стан здоров’я Анатолія. Анорексія, дуже важкий психологічний стан. 28-річний колись міцний тілом та духом чоловік зараз навіть не розуміє де він знаходиться, чому та що з ним відбувається.

«Люди там сходять з розуму. – каже Дар’я. - Ті, хто старший, якось тримаються, а молоді… Знаєте, і все ж чоловік пам’ятає про дружину й сина, але нічого про нас не знає. Давид сумує за татом. Про війну я розповідаю йому правду, не хочу брехати. Він пам’ятає все – понівечені дерева, купи сміття і тіла загиблих - всюди. Я купую Давиду на усі свята подарунки і кожного разу кажу, що то тато передає. І син так радіє! Він дуже чекає тата».

Анатолій Алфьоров в полоні вже 20 місяців. На самому початку був лист, завдяки Червоного Хресту. І вже більше року про нього ніякої інформації.

*****

Дар’я Алфьорова і Ольга Золотарьова продовжують, щоб там не було, чекати на звільнення своїх чоловіків. Кожного обміну вони сподіваються, що може цього разу пощастить. Але поки не щастило. Між тим, у жіночок вистачає душевних сил, щоб радіти за інших, за звільнених воїнів, за їх мам, дружин, сестер та дітей.

Обмінів не відбувається вже більше півроку. І родини військових звертаються всюди, куди можливо і не можливо. Вони намагаються нагадати про своїх близьких в надії, що відбудеться диво і хлопці повернуться.

«Важко сидіти, склавши руки. Тож, стукаємо у всі двері і живемо з вірою: мій теж повернеться!»

Світлана ОБЕДІНСЬКА, журналістка, вимушена переселенка, Маріуполь
Спеціально для БукІнфо (с)

Фото телеканалу С4 та надані авторкою