На Верхній Рошішний одні, сильні світу цього, дістаються сюди гелікоптерами, а інші - хто чим може...

ТАКА ДУМКА…

На Верхній Рошішний одні, сильні світу цього, дістаються сюди гелікоптерами, а інші - хто чим може. Але люди йдуть на хутірець, що аж там під самими кичерами. Прибувають майже зі всього світу

Ну є такий, у кілька хатчин крихітний хутірець на Путильщині. Це там, де місцину і сніг укриває найраніше, і де він тане далеко по Великодню. Нажаль, такі, як цей хутірець (у тому числі знаменитий Красний Діл, де зродився преславний опришок Лук’ян Кобелиця і на якому на сьогодні полишилося всього-на-всього одна родина, за його життя там грали весілля понад сотню сімей), та воно давно у безвість минувшини відійшли.

А Верхній Рошішний тимчасом на втіху горян і тих, хто бодай раз тут побував і зблизька відчувши майже первинні дива Матері-Природи, ще живе і спів сопілки ще не вмер. З приводу на цей рахунок всяк по-своєму міркує. Як, приміром, почуті мною балачки двох аж дуже небайдужих кумів. «А знаєш, куме, чому сюди, до нас, так часто навідуються прибульці чи не з усіх світів? То, відай, завдяки нашій Марії Ткачук, котра щастя-долю загадує людям своїми провидіннями. Ось я к і тим, що навідалися в ці гори до неї аж з Нью-Йорка та Москви. Чув, куме?» «Ато ж бо. Значить, куме, наша провидиця має такий дар. Пам’ятаєш, як до неї загадати судьбу в політиці та ще бозна в чім своїх гінців на вертольотах відряджали самі президенти. Переповідали, що начебто від Януковича та Ющенка.

І то чиста правда. Бо так насправді було. Але яке казання вона казала тим президентам, знати не знаємо. Та коли вже такі персони зверталися – відай, таки по її казанню щось збувається…» По почутому від тих аж дуже балакучих і «всезнаючих» кумів поміркував: а, може, та Марія воістину володіє даром бачення чиєїсь долі. Хтозна, хтозна.

Мене ж і друзів, з якими навідав той хутірець, вразило одне з провидінь Марії Ткачук. І саме те, яке й збулося. Це тоді, коли задовго до настання зарази у вигляді так званої пандемії і коли про це взагалі ще ніхто не говорив, вона, прощаючись з нами, сказала між іншим: «Нас, шановні, чекає велика біда.» «Коли, Маріє?» «Дуже скоро». То був кінець серпня позаминулого року, а по осені біда таки поглинула світ.

Тимчасом більшість люду навіть за негоди, коли церковні дзвони б’ють вже по Михайлу і коли мла поглинає все, що видить око, прибульців до знаменитої віщунки Буковинсько-Покутських Карпат не меншає.

Ні з цього, ні з того гріховно (а чом би і ні) про себе поміркував: добре було б, якби поряд з аж дуже рядовим людом до провидиці на раду-пораду та кріпко обнявшись, причимчикували і такі собі «керманичі» від обласної влади, як Осадчук та його правиця Ковалюк. Чому укупі, з рядовим людом? А тому, аби ці нещастя візьми і не всунулись в бездонне провалля прямовисною дорогою, що веде до господи Марії. Кому-кому, а їм обидвом вона б такого загадала на «щастя-долю», що чуприни б до кінця літа дротом стирчали.

А головне – загадала б, при чому безпомилково, коли їм покажуть на двері. Бо вже «докерувались». Від себе додам, знаючи Марію ще відтоді, коли вона трудилася дояркою в колишньому колгоспі, отримувала за працю заслужені нагороди, прийме отаких Осадчуків та Ковалюків поза чергою. Не просто аби їх збутися, а щоби якомога хуткіше вони перестали людям баки забивати.

Іван АГАТІЙ, заслужений журналіст України