«Ми сеньйорами там ніколи не станемо»: тележурналіст В’ячеслав Хабайло через 20 років відзняв продовження резонансної документалки «Замки на піску» про життя українських заробітчан в Італії

Тележурналіст В’ячеслав Хабайло нещодавно повернувся з Італії, де працював над фільмом «Замки на піску. 20 років потому». Перший документальний фільм про феномен трудової нелегальної міграції українських жінок до Італії та їхнє життя, В’ячеслав презентував ще у 2002 році. Фільм набув величезного резонансу, адже показав глядачеві чисту правду про роботу й життя українок в Італії. Автор фільму вирішив знайти героїнь першого фільму та розповісти їхні історії за такий значний проміжок часу. В’ячеслав Хабайло відзняв багато цікавого матеріалу і вже восени глядачі зможуть побачити фільм та дізнатися багато нового про життя українських мігрантів. Портал БукІнфо попросив автора фільму розповісти трішки про майбутню стрічку, її героїв та враження від поїздки до Італії.

– В’ячеславе, поділіться, будь ласка, чому саме через 20 років вирішили відзняти продовження фільму?

Насправді я хотів продовжити зйомки фільму через 15 років. Не скажу точно чому, але тоді не вдалося. Певно, був не час. На порозі такої серйозної дати як 20 років, дав собі чітку установу – знайти героїнь та відзняти продовження їхніх життєвих історій. Мене цікавило їхнє буденне життя, як вони пройшли цей шлях. І через 20 років, можна так сказати, я виконав цю місію. Фільм буде відтворювати кожну історію індивідуально. Кожне життя унікальне, і я показую кожну історію такою якою вона є. Так склалося, що за 20 років для когось Італія стала країною щастя, а хтось отримав на все життя травми – психічні та фізичні. Це як лотерея, часто питання везіння.

– Чи складно було поїхати у цей час до Італії?

Зараз Італія закрита, як такого туризму немає, приїхати можна лише маючи суттєві причини, одна з них робочі потреби. Попри те, що у мене міжнародна прес-карта, залишалося багато питань щодо в’їзду, проходження карантину тощо. Наявність в тебе лише посвідчення журналіста не дає тобі права на перетин кордону, потрібні додаткові документи, які б доводили мету твого візиту в Італію. У той період, коли я готувався до поїздки, познайомився із заступником міністра закордонних справ України Василем Боднарем. Він був у складі делегації яка прибула до Чернівців. Ми познайомилися і я розповів про свої плани щодо продовження роботи над фільмом. Він пообіцяв допомогти й дотримав свого слова, вже наступного дня мені зателефонували з МЗС України. Я надзвичайно вдячний Василю Боднарю та його колегам за сприяння та підтримку мого проекту. Так само хочу подякувати за сприяння у вирішенні багатьох організаційних питань поїздки на Апенніни голові Чернівецької обласної ради Олексію Бойку.

– Як відшукали героїнь фільму?

– Моєю метою було зв’язатися саме з тими жінками, які у мене були в фільмі 20 років тому. Мене цікавило саме таке продовження. Тому й фільм має назву «Замки на піску. 20 років потому». Я хотів показати їхнє життя тривалістю у 20 років. Зробив скріншоти з фільму і попросив одну людину допомогти мені знайти хоча б одну жінку, яка б посприяла мені знайти й інших людей. Так і вийшло, ми відшукали Людмилу із села Клішківці. В Італії вона уже 21 рік. Коли ми зустрілися вона дуже хвилювалася, не могла повірити, що таке можливе через 20 років. Приємно, що погодилася розповісти свою історію.

Відтак вона допомогла знайти іншу Людмилу, родом з Путили, ще одну учасницю першого фільму. Власне дві жінки складають основу фільму «Замки на піску. 20 років потому».

Мені було б цього достатньо, але я на цьому не зупинився, мене познайомили з іншими людьми, які мають відношення до теми фільму. Такою людиною, зокрема є Галина Біжик – тернополянка, голова асоціації «Анна-Софія» української громади в місті Варезе.

Галина практично допомагає українським жінкам щодо обізнаності у правових аспектах. Це дуже важливо, адже більшість наших українців юридично не обізнані. Через незнання українці в Італії дуже сильно страждають, а італійці цим користуються, тому діяльність асоціацій українських громад є надзвичайно важливою. Італійські закони на боці мігрантів, тільки потрібно подбати про себе, звернутися в асоціацію за допомогою.

– Чи хочуть буковинки, які працюють в Італії, повернутися додому?

На запитання, чи хотіли б ви додому, чуємо відповідь - «Так». Але ці жінки хочуть приїхати на короткий проміжок часу, відвідати рідних і знову повернутися в Італію. Останніми роками їм вдається частіше відвідувати рідну домівку. Вони в Україні себе не бачать і справа зовсім не у звичці.

До чужих стін, насправді, неможливо звикнути. Як сказала мені згадана керівниця асоціації Галина Біжик «Ми сеньйорами тут ніколи не станемо».

Вона також понад 20 років у Італії. Каже, що все чуже, попри те, скільки років ти там. Для більшості мігрантів це просто робота і не більше.

А дві Людмили з Буковини цього літа приїдуть додому. Одна тому що набридло, хоче бачити онуків. Інша теж хоче відвідати онуків і підлікувати серце. Зрозуміло, що за скільки часу важкої праці вони втратили своє здоров’я. Працювали для того, щоб підняти на ноги своїх дітей. Щоб дати їм гідне майбутнє. Доньки обох Людмил переїхали в Італії, вийшли заміж, там народилися діти. Вони всі живуть окремо, але в Італії вони вже як одна велика родина, де поважають та допомагають один одному. Та не у всіх так є й інші ситуації. Наприклад, я цікавився, чому діти деяких українських жінок навіть не намагаються повернути своїх матерів додому. І правда у тому, що вони дотепер потребують їхньої фінансової допомоги. І це може тривати 10, 15, 25 років… На запитання: «Чому? Мама вже не молода, їй треба додому на відпочинок. Вона вже поставила вас на ноги. Скільки можна ставити на ноги не інвалідів? Скільки можна ставити на ноги людей у яких є ноги, руки, мозок? Тих людей, які можуть давати собі раду і повинні себе забезпечувати».

І це не поодинокі випадки, коли мама в Італії, не потрібна дітям вдома на батьківщині. Причина проста – мама щомісяця висилає гроші. А коли говорить, що хоче повернутися додому, діти зауважують, що тут немає роботи, економічний занепад. На жаль такі ситуації непоодинокі, болючий момент..

– Як склалося за 20 років в Італії життя Людмили з Клішківців?

Людмила багато років працювала у сім’ї з дітьми. Не кожна українська жінка хотіла б працювати в італійських сім’ях, де є діти. Це надзвичайна відповідальність. І ще є такий момент – італійським дітям дозволено майже все, витримати це психологічно дуже важко. І від цього можна зійти з розуму. Є жінки, які категорично не йдуть працювати у родини з дітьми. Людмила якраз із тих жінок, якій вдалося знайти з дітьми спільну мову. Перша родина, де вона працювала у Мілані, у 2002 році – це була родина саме з дітьми. Їхня мама сказала Людмилі одну річ: «Ти мені потрібна не тільки як доглядальниця, ти мені потрібна як моя сестра. Для того, щоб я могла з тобою спілкуватися, розуміти тебе». Це дуже рідкісний випадок, коли італійська жінка хоче бути подругою з українкою, яка в неї працює.

Вона сказала Людмилі, що хоче, аби вона разом з усією родиною вечеряла, обідали, щоб вона була членом їхньої родини. Тепер в інтерв’ю Людмила розповідала, що коли вона працювала з дітьми, то були найкращі часи для неї в Італії. Крім заробітної плати вона отримувала ще й людське ставлення, задоволення від спілкування. Також вдосконалювалася, вчила мову. У Людмили є троє своїх дітей. Дві дочки в Італії, а син вдома. З доньками мені також вдалося зустрітися, все детальніше буде в фільмі. У містечку Варезе, де живе наша героїня, більшість жінок саме з Чернівецької області, зокрема з Рідківців.

Між іншим, коли у 2002 році вийшов фільм, Людмилі передзвонили з дому і сказали, що дивляться її по телевізору, на Першому національному. Щоб переглянути фільм в Італії вона купила відеомагнітофон, каже тоді їй він коштував 100 євро. До цього часу зберегла його, як реліквію. Скільки років пройшло, а для неї фільм є дуже цінним, як і все, що з ним пов’язано. Також Людмила – це саме та авторка, яка написала вірш для першого фільму. А тепер написала й для продовження.

– Цікаво як вплинула відсутність матерів на дітей? Як вони росли без материнського тепла, чи достатньо було таких довгоочікуваних, але нечастих приїздів додому?

Тут без варіантів, обидві Людмили дуже сумували за сім’ями. Так, вони змогли допомогти дітям, але дуже сумують за тим, що не були поруч зі своїми дітьми, коли ті росли. Але виходу іншого не було. Це була їх необхідність. Загалом майже всі, хто в Італії тривалий час, з однієї сторони, не шкодують що виїхали, адже змогли поставити на ноги своїх дітей. Матеріальна складова – це те заради чого вони туди їдуть. На генетичному рівні в українців закладено допомогти підняти своїх дітей, підтримати їх. Але процес не завершився, свого часу вони допомогли своїм дітям, а тепер на черзі онуки. Як казав один італієць: «У Мілані вже потрібно поставити пам’ятник українській жінці».

– Чи отримують українці в Італії належну підтримку, у разі необхідності, зі сторони консульства?

Я записав інтерв’ю з генконсулом України у Мілані Андрієм Карташем. Українці п’ята за чисельністю громада в Італії. На сьогоднішній день консульство є відповідальним за 8 регіонів на півночі Італії, це 8 з 20 регіонів країни. Це вся північ. За словами Андрія Карташа, на території консульського округу, згідно з офіційною італійською статистикою, майже 130 тисяч українців. Це офіційні дані. За нашими оцінками — принаймні вдвічі більше. Тобто ми працюємо не тільки на Ломбардію, не тільки на Мілан, а й на всю північ – каже Андрій Карташ.

Не міг я обійти тему численних скарг, які я вислухав від наших співвітчизниць, щодо роботи працівників генконсульства. Насамперед, людей обурює людей погане ставлення до них, також скаржаться на оплату в 36 євро консульського збору, який ще донедавна був безоплатним, на те, що у консульстві продають навіть місця в електронних чергах, на те, що корупція так і залишається в топі основних проблем і кінця і краю цьому немає.

Вражають і статистичні данні, щодо смертності українців в Італії, так за словами Андрія Карташа - за минулий рік зафіксовано 184 випадки смертей наших громадян на території консульського округу. Це дуже велика цифра і на жаль, ця цифра постійно зростає з року в рік., На 1 червня 2021 року ми маємо вже більше 90 смертей. Середній вік українця в Італії збільшився, це теж одна з причин такої статистики.

– Цікаво, де зараз працює, як живе Людмила з Клішківців?

- Вона працює у 91-річної сеньйори. Жінка не лежача, але їй потрібна опікунка (баданте). Коли ми приїхали, Людмила познайомила мене з нею. Наступного дня Людмила відпросилася з роботи на два дні, сказала, що хоче взяти два дні вихідних за свій рахунок. І сеньйора з радістю погодилася, оскільки не треба платити а значить можна зекономити.

Найгірша її робота, коли потрапила в родину, де доглядала за 70-річним італійцем, колишнім банкіром. Саме там вона втратила здоров’я. Він був надзвичайно жадібним, міг 1 пакетик чаю заварювати три рази. Одного разу звинуватив Людмилу у крадіжці 11 тис. євро. Вона знайшла їх і каже: «От ваші гроші». Син цього італійця за чесність Людмили подарував їй 500 євро із тих 11 тисяч. Взагалі цей старенький банкір постійно переживав за гроші, постійно говорив про них. Коли він став дуже неадекватним, син вирішив влаштувати його у дім пристарілих. Чоловік телефонував Людмилі з проханням забрати його додому. Обіцяв, що буде себе добре поводити. Коли син про це дізнався від працівників будинку, то взагалі забрав у батька телефон. Між іншим, за час, коли Людмила доглядала його батька, син взагалі майже не приїжджав і не цікавився життям тата.

Людмила допомогла багатьом приїжджим заробітчанам. Було й таке, що допомагала повернутися українцям додому. Коли не було змоги знайти роботу, коли поневірялися, пили воду з цукром, щоб вижити..

– Яка наразі ситуація із роботою в Італії для українських громадян?

Зараз із роботою в Італії набагато складніше, зважаючи на жахливі наслідки коронавірусу. Адже Італія була у п’ятірці країн із величезною смертністю від Covid-19. Та помирали не тільки італійці, але й українські жінки в італійських родинах. Чомусь генконсульство не робило статистику скільки померло наших громадян від ковіду. У багатьох випадках, удар пандемії наші українки взяли на себе. Вони не могли повернутися в Україну, не могли вийти кудись, були як’ у в'язниці. Через брак спілкування телефонували колежанкам, рідним додому, спілкувалися українською, підтримували один одного.

Наші жінки залишалися у сім’ї, діти італійців не контактували з батьками. Вони приносили пакунки їжі під двері й місяцями не могли бачити своїх рідних. Наші жінки були на передовій. У той час Людмила доглядала за лежачою людиною, через важку роботу зірвала спину. Потрібно було постійно підіймати, мити, одягати памперси, і це все дуже складно.

Українській жінці треба дякувати за цю важку, виснажливу працю. Італійська жінка подібної роботи виконувати не буде.

Але наразі ситуація дещо змінилася. Є немало італійських родин, де діти доглядають своїх батьків, оскільки не можуть наразі оплатити послуги по догляду. Це пов’язано із закриттям багатьох підприємств, магазинів. За час пандемії багато установ збанкрутувало. Тож теперішня Італія – це не та Італія, яка була раніше. Країна поступово відновлює свою економіку, але поки що ці темпи є відносно незначними.

Загалом в Італії досить висока тривалість життя й дуже мала народжуваність. Населення Італії стрімко старіє. Тож попит на обслуговуючий персонал у сфері догляду за літніми людьми буде й надалі, тільки потрібний час на відновлення економіки. Зауважу, що тільки у Ломбардії близько 135 тисяч сімейних працівників, з них майже 95% – іноземці, і десь 60% з них – це українки. Італійці повинні дякувати українським жінкам.

– Де працюють доньки Людмили?

Наталка працює у 20 км від містечка, де проживає мама. Працює у кафе, готує їжу. Вона готує лазанью краще за італійців. Коли не працювали під час пандемії все одно знаходила чим себе зайняти. Все у кафе перемила до ідеальної чистоти, господарі були вражені. Адже це не входить у її обов’язки. Я цікавився у власника кафе, яке у нього враження від роботи Наталі. І він сказав, що він надзвичайно задоволений її працьовитістю. Взагалі до Наталі там працювало 9 українок і про жодну не можуть сказати поганого слова. Настільки ті українські жінки були відповідальні й працьовиті.

– Поділіться історією Людмили із Путили…

Вона живе й працює у Верчеллі. За 21 рік змінила тільки три роботи. Колись їй розмалювали прекрасне життя в Італії та високі заробітки. Коли ж привезли, 21 рік тому, в Італію, то вона опинилася одна однісінька на італійській вулиці. Водій висадив з автобуса, але обіцяний роботодавець не зустрів. Так вона одна сиділа з гіркими думками, плакала, а на вулиці ніч. А піти нема куди… Чуже місто, чужа країна, без знання мови… Це жахлива ситуація. Понад два тижні Людмила провела у благодійній організації «Карітас». Потім їй знайшли роботу. Зараз вона доглядає за 86-річною прикутою до ліжка жінкою з хворобою деменція. Коли ми приїхали до Людмили, я почув страшні крики, із кімнати де живе старенька жінка. Людмила пояснила мені що її сеньйора може так кричати й день і ніч. На початку роботи було дуже важко це витримувати. Це надзвичайно велике навантаження на психіку. Звикнути до цього неможливо. Людмила розповіла, що навчилася ставитися до сеньйори, за якою доглядає, як до хворої людини, усвідомлюючи, що по іншому не буде.

– Де зараз живуть діти Людмили із Путили?

Одна донька приїхала в Італію, вийшла заміж за італійця. Вони тривалий час зустрічалися, потім одружилися. Останім часом італійці бачать в українських жінках створення сім’ї. У Італії родина має надзвичайно важливе значення.

– Журналіст і письменник Тоні Парсонс у книзі «В краю сонця» пише: «Людина виїжджає в іншу країну не для того, щоб стати кимось іншим, а для того, щоб стати собою. Стати тим, ким не могла бути у себе на батьківщині. Тим, ким завжди хотіла». Чи стали героїні вашого фільму тими, ким хотіли?

В ідеалі так мало б бути у житті. Але від себе не втечеш. І героїні також від себе не втекли. Всі хто бачив перший фільм говорили, що все абсолютна правда. Він повністю ототожнював той час, який був тоді.

– Цікаво, як реагують українці в Італії на передвиборчі обіцянки Володимира Зеленського про те, що він зробить все можливе, аби українці поверталися додому і працювали в Україні?

Абсолютно ніяк. Взагалі на обіцянки наших політиків незалежно від прізвищ та партій, реагують песимістично. Цим словам ніхто не вірить. Вони кажуть, що якби було краще, вони б повернулися на те краще. Уявіть лише в 2019 році українські заробітчани переказали на батьківщину рекордні за рік близько 16 мільярдів доларів (з доповіді Світового банку)

– Коли запланований вихід фільму «Замки на піску. 20 років потому»?

Відзняли дуже багато матеріалу, тож і роботи є надзвичайно багато. Вихід фільму заплановано на осінь.

– Протягом року пандемії Ви знімали документальний фільм «Дихати». В листопаді минулого року випустили його короткометражний анонс. Коли плануєте презентувати повнометражну документалку?

На меті повнометражний фільм в якому хочу в кінцевому результаті відтворити усю хронологію подій за час пандемії в Чернівцях. Також хочу долучити зйомки з дитячої обласної лікарні. За увесь час зйомок в кадрі побувало близько 50 людей. Хочу об’єднати й дорослих і дітей. Почав знімати ще в травні минулого року, мав на меті поставити крапку в фільмі кадром з нульової реанімації. В принципі ці кадри є але, що нас чекає з огляду на ту ситуацію яка сьогодні - є питання. Репортаж про порожню реанімацію?! Добре було б, щоб це були останні кадри фільму. Сподіваємося, що хвороба відступить повністю і кожен з нас повернеться до життя без ковіду.

Розмовляла Альона ЧОРНА, спеціально для БукІнфо (с)
Фото надані В’ячеславом Хабайлом

До вашої уваги: Перший фільм В’ячеслава Хабайла “Замки на піску” (2002 рік)