ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Дивись:
 НОВИНИ
 СПОРТ
 ІНТЕРВ'Ю
 ПЕРСОНАЛІЇ
 АНАЛІТИКА
 ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЇ
 КРИМІНАЛ
 ШОУ-БІЗНЕС
 НАУКА
 ІСТОРІЯ
 ПОЛІТИКА
 СКАНДАЛИ
 ЦІКАВИНКИ
 ТЕХНОЛОГІЇ
 БІЗНЕС
 КУЛЬТУРА
 ЗДОРОВ'Я
 НАДЗВИЧАЙНІ СИТУАЦІЇ
 ПРЕС-ОГЛЯД
 ЧЕРНІВЦІ
 ЕКОНОМІКА
 ОСВІТА
 ЕКОЛОГІЯ
 МАС-МЕДІА
 РЕЛІГІЯ
 МІЖНАРОДНІ НОВИНИ
 ПРАВО
 КОРДОН
 ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ
 ПРОТЕСТИ
 НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ
 МИСТЕЦТВО
 БЛАГОДІЙНІСТЬ
 ЧЕРВОНА РУТА 2009
 ОБЛАСНА ВЛАДА
 ВІДПОЧИНОК
 АРМІЯ
 ЖИТІЄ МОЄ
 БЛОГИ
 ОЧЕВИДНЕ-НЕЙМОВІРНЕ
АРХIВ
 
новин
веб-конференцiй
опитувань
ПРО НАС
КОНТАКТИ
ПОШУК
 


Новини від Киноафиша.юа
Загрузка...
Загрузка...
 
 
 

Новини Чернівці та Буковинського краю. Щоденні чернівецькі новини, буковинські новини, новини буковини, прессконференції, анонси, блоги, опитування.

  Перегляд новини  /  КУЛЬТУРА   >>> 19 Вересня 2020

Донбас у складі України на правах автономії і репортер на війні — відомий журналіст Юрій Луканов розповів БукІнфо про свій перший військовий роман

БІЛЬ І РАНА УКРАЇНИ / 

8 вересня 2020 року. Роман про карколомні пригоди репортера на війні готується випустити журналіст Юрій Луканов. Він звертається по допомогу до потенційних читачів. До книжки також увійдуть фантасмагоричні оповідання, які описують життя в Україні за умови, що Донбас увійде до складу України на правах автономії.


У романі, який називається “Репортер Волковський, або казки Андерсена” відображено, як власний власний досвід автора, так і досвід багатьох інших журналістів. Роман складається з низки карколомних історій, які переживає головний герой — журналіст на прізвище Волковський.

Він не лише висвітлює війну, а й витягує у Криму з полону французького колегу. Це відбулося завдяки винахідливості Волковського і його друга, донецького журналіста авантюрного Сергія Сухобокова.

Але незабаром війна приходить на Донбас, і ось уже Сухобоков у полоні. Волковський відправляється його виручати, і упс — сам потрапляє в полон. Вони постають перед моральним вибором: збрехати на користь російської пропаганди і вийти на волю, чи зберігати мовчанку та залишатися в полоні з ризиком для життя і здоров’я.

Волковський також волонтерить для української армії. І так само втрапляє в історію, мусить виконувати взяті на себе зобов’язання з лікарняного ліжка. По ходу у нього зав’язується роман з іноземкою, словесні сутички з “втомленими від війни” тощо.
 
Сюжети фантасмагоричних оповідань засвідчують, що у разі повернення Донбасу в Україну на правах автономії мир в країні настане лише формально. де факто триватиме війна.

Передмову до роману написав відомий політолог британець українського походження Тарас Кузьо, який знає ціну цій війні, бо бував у зоні бойових дій і опублікував документальну книжку про війну Путіна проти Росії.
 
 
 
- Але перед виданням книжки я би хотів провести своєрідний моніторинг. , - звертається автор до читачів, - Пропоную вам попередньо заплатити за книжку. Обсяг її десь 330 тис. знаків. Буду вдячний, якщо ви за кожен примірник перекажете 200 гривень на картку, номер якої вказано нижче. Іноземці можуть переказати 10 доларів на номер ще однієї картки. Якщо ви вирішите підтримати мій проект соліднішими сумами, то плюс вам буде у карму. Від кількості ваших замовлень залежатиме тираж книжки.

Автор запевняє: всі ті, хто перерахував гроші, отримають примірник книжки після її публікації. Доставка коштом замовника.
 
Після переказу коштів напишіть мені на електронну адресу, вказавши тему “Роман про війну”: [email protected] .
Приватбанк, Луканов Юрій Вадимович:
4149629330193111 – гривні
Privatbank, Yuriy Lukanov:
4731219630404337 – USD”.

Наша довідка:
 
Юрій Луканов написав біля сотні репортажів з Майдану, з Криму, з Донбасу. Два роки тому видав книжку “Пресувальна машина: як Росія знищує свободу слова в Криму”. Він відомий тим, що свого часу зняв перший не радянський документальний телевізійний фільм про Степана Бандеру - “Три любові Степана Бандери”, видав першу незалежну книжку про діючого на той час президента - “Третій президент. Політичний портрет Леоніда Кучми”. Недавно видав збірник політичних епіграм “Янелох”.
 


”Репортер Волковський, або казки Андерсена” (уривок з роману)

– В туалет не виводять, так хоч би тут дали нормально посцяти, а то ходять туди – сюди, – голосно пробурмотів хлопець років двадцяти після того, як за Волковським замкнулися двері.
Він опустив на підлогу шестилітрову пластикову пляшку з-під мінеральної води. От лише наповнення її аж ніяк не нагадувало прозору водицю. Там хлюпалося каламутна жовта рідина. Запах сечі, який стояв у приміщенні не лишав сумнівів, щодо наповнення пляшки. Втім, їх під стінкою стояло аж п’ять штук.
Приміщення колись служило заводською касою. Це була кімната приблизно три на три метри. Входили сюди через броньовані двері, на яких було вирізано віконце з ґратами. Через це віконце працівникам заводу колись видавали зарплату. А звичайне скляне вікно було відсутнє.
В кутках стояли два сейфи. Посеред кімнати типовий канцелярський стіл світло коричневого кольору. В іншому кутку валялися рештки стільця. На підлозі містилися кілька пінопластових пластин. Вони служили матрацами.
Стіни мали зелений канцелярський колір і були розписані досить щільно написами відвідувачів цього помешкання. Волковський зразу не став вчитуватися у настінну епістолярну творчість громадян. Оскільки сюди ніхто не потрапляв добровільно, то навряд чи зміст цих написів мав позитивний характер.
На пінопласті і просто на підлозі сиділи і лежали семеро людей. Волковський згадав колись читаний роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський» про 37-й рік. Там людей набивали в камери, як оселедці в банки. Спали вони, лежачи на боці, впритул один до одного і поверталися з боку на бік за командою вертухая.
Тут до подібної тісноти ще не дійшло, але було близько до того.
– Друже, я би хотів, щоб тобі легко і сцялося, і все інше робилося. Але я тобі завадив не зі своєї вини. Вибачай, – сказав йому Волковський, – Можеш продовжувати процедуру. Я вже ніяк тобі не перешкоджатиму.
– Та я вже, – відповів той.
– Мене звуть Іван, – сказав Волковський.
– Ти Іван, і я Іван, двоє нас Іванів, – одказав той. Він наче жартував, але якось без запалу, без живинки. Видно, що було йому не до гумору.
– А в туалет вас не виводять?
– Виводять. Раз на день-два. Вилити оце все.
Зважаючи на те, що у приміщенні перебували жінки, все виглядало дуже дивним. Як же вони здійснюють таку інтимну процедуру? Можливо, пляшка з відрізаним верхом давала відповідь. Там отвір був більшого розміру. Волковський не став допитуватися.
Під стіною лежав на пінопласті вояк із національним прапорцем України на рукаві. Обличчя являло собою червоно-синю масу. Воно було розбите вщент. Розтулені губи демонстрували відсутність двох передніх зубів.
Волковський назвав себе. Той розплющив очі. Через опухлість обличчя вони виглядали вузенькими, ледь помітними щілинками. Вояк ворухнув губами, але нічого не сказав.
Волковський дивився на нього і відчував безсилість. Йому треба бодай забої змазати. Але у Волковського відібрали всі речі, в тому числі рюкзак з аптечкою. Тож він нічого не міг зробити для вояка, який, найімовірніше, потрапив у полон.
Там ще був дід за шістдесят, двоє чоловіків років під сорок, двоє жінок – одна за п’ятдесят, друга за тридцять.
Останньою, з ким він привітався, була Інна, жінка років тридцяти п’яти. Вона возлежала на пінопластовій пластині. Довга спідниця не могла приховати красу її ніг у чорних панчохах і туфлях на високих підборах. На панчохах виднілося кілька стрілок, а один з підборів був зламаний.
Її блуза була розірвана на плечі. На ній виднілося кілька плям вже засохлої крові. Обличчя прикрашав невеликий синець під оком. А ще над правою бровою виднілася чимала подряпина. Виглядало, що брова розсічена.
Навіть жалюгідний стан одягу і обличчя не могли приховати її гордовиту поставу і уміння триматися. Навіть лежачи, навіть у цьому смердючому приміщенні і серед його мешканців, котрі аж ніяк не тягнули на аристократів, вона виглядала королевою.
Волковському здалося, що він її десь бачив. Не міг пригадати, де саме. В подібних випадках щось починало свербіти йому в голові і не припиняло, поки він не згадував, де саме зустрічав ту чи іншу людину.
Після процедури вітання Волковський роззирнувся, шукаючи місце, де притулитися. Він такого не знайшов, тому всівся зверху на столі.
– Що це за скульптури тут стоять в сусідніх приміщеннях? – запитав він, – Вони дивно виглядають серед старих заводських цехів.
Звісно, його це цікавило, але не так, щоб дуже. У нього на душі шкреблися кішки. Ще б пак! Їхав виручати друга. Хотів повторити сімферопольську авантюру, коли витягли француза із рук «самооборони Криму». Але щось пішло не так. Його ж попереджали. Він не послухався. Вирішив брати нахрапом. Ось і вляпався. А тепер його самого треба виручати.
Потрапляючи в складні ситуації, він завжди думав, що робити, як знайти вихід і починав діяти. А як діяти, коли
його запхали до манюньої кімнати з вартовим при вході? Тим більше, коли його попередні плани не спрацювали. Тож, йому було чого впадати у відчай.
Надія була лише на шум, який вже мав піднятися у пресі. Відправляючись у поїздку, Волковський домовився з колегою Віктором Фісюватим, що той підніме ґвалт, якщо від Волковського прийде кодова СМС, яка означатиме, що він потрапив у полон. Або, якщо протягом дванадцяти годин Волковський не виходитиме на зв’язок. Коли його арештовували, Волковський тицьнув на кнопку і СМС відправилася Фісюватому.
Він надіявся, але настрій мав препаскудний. Однак не хотів, щоб це було помітно. Тому і намагався поговорити зі своїми сусідами так, ніби нічого особливого не відбувається.
– Тут був артцентр «Ізоляція», – відповіла на його питання Інна, – Тепер тут міністерство держбезпеки. А скульптурам вже не довго стояти. Вони їх як мішені використовують на навчальних стрільбах.
І тут Волковський згадав. Цю жінку він бачив у російському телевізійному серіалі. Вона там грала роль бізнес леді, такої собі жінки вамп, яка ні перед чим не зупинялася, коли треба було досягти результату.
– Слухайте. Я вас знаю, – ви ж актриса. Ви в кіно знімаєтеся. Що ви тут робите?
На її красивому обличчі промайнув вираз вдоволення. Актрисам приємно, коли їх пізнають шанувальники. Вони не завжди вміють це приховувати.
– Строк відбуваю. Хіба ви не бачите? – відповіла вона із саркастичною посмішкою.
– За що вас?
– За шпигунство для «Правого сектора». За український націоналізм.
– Який націоналізм? Ви ж росіянка.
– Ні, я донецька. Але граю в Києві. В театрі. У кіно знімаюся в Москві. Я в кіно зіграла роль української націоналістки, бандерівки. Приїхала сюди провідати батьків. Точніше переконати їх виїхати звідси. А мої сусіди накатали на мене донос. Писали, що я шпигунка УПА.
Він подумав: яка іронія долі! Вона знімалася в російських серіалах, де НКВДисти зображувалися благородними лицарями, Росія єдиною світлою силою в світі, а українці виглядали зрадниками, борці за її незалежність – пришелепуватими, кривавими вбивцями.
Роками таке кіно крутили по українських телеканалах, викохуючи публіку, яка ненавидить Україну. І ось глядачі таких серіалів, до яких причетна і ця актриса, взяли і заклали її. А ще інші глядачі кинули її сюди і допитують як агентку України.
Звісно, вголос він нічого такого не сказав. Він розумів, що, скоріш за все, тут сиділи люди з цілком протилежними поглядами і їм в цей момент нічого було ділити, крім цієї тісної камери.
– Маразм якийсь… – промовив Волковський.
– Тихіше, – вона приклала пальця до вуст, – за такі слова можуть відлупцювати.
– Вони подивилися вашу роль у кіно і вирішили, що ви справді націоналістка?
– Вони мали б мене на руках носити. Бо та бандерівка була зрадниця. На НКВД працювала. Тобто своя для стукачів. А вони – навпаки.
– Зрадників ніде не люблять. Ні ті, кого вони зрадили. Ні ті, до кого вони прийшли зі зрадою, – сказав Волковський, – Але ж яка сила мистецтва! Скоро дійде до того, що знімуть кіно про хорошого президента. А потім артист, який грав президента, виграє вибори. Телевізор у голові командує, що хоче. Ото виберуть таке, то ми довго сміятися будемо. Крізь сльози.
– Ну і фантазія у вас, – реготнула вона, – Якби не тутешні обставини, то я сказала б, що ви зробили мій день. Як ви могли до такого додуматися? Уявляю цей цирк. Прийде таке до влади і першим указом буде – всім підвищити зарплату до чотирьох тисяч доларів.
– А чого до чотирьох, а не до п’яти?
– Ну до п’яти це вже вапсче буде, – вона знову засміялася, – Де вони стільки грошей візьмуть? Втім, до такої нісенітниці не дійде. Але всяких шпигунок, паскуд, яких грають артисти, в народі часто не відділяють від самих артистів. Я їм кажу, що я в театрі колись грала Любов Шевцову, комсомолку, героїню «Молодої гвардії». А мені відповідають, що то було давно і я зрадила, стала бандерівкою. Мені за зраду по пиці надавали. Дякувати Богу, хоч пакет на голову не одягали і струмом не катували. Ще вимагали, щоб я розповіла як на «Правий сектор» працюю.
– Мене теж тицьнули по лобі.
– Всього один раз? Ну це лише аванс. У вас все ще попереду.
– Дякую. Потішили. Чому росіяни, які вас в кіно знімали, за вас словечко не замовлять?
– Я їм передала інформацію Але поки що мовчать.
Волковський спав просто на столі. Було незручно не лише через тверду поверхню, але і ноги звисали. Доводилося їх підгинати. Але як тільки він засинав, вони розгиналися, спадали вниз і смикали його. Він знову просинався.
Ще він боявся впасти зі столу, бо тоді гепнувся б зверху на свого тезку, який спав поруч зі столом.

Юрій ЛУКАНОВ 
фото у тексті - автора
Переглядів (1688) Коментарів (0) Додати коментар Версія для друку
Інші новини по темі
1. Буковинці можуть безкоштовно почитати книгу "Мистецтво жити під час хіміотерапії", яку чекали по всій Україні
2. Побачила світ книжка Юрія Луканова про "ДНР" у складі України і пригоди журналіста на війні
3. Дитяча книжка чернівчанки Оксани Драчковської стала лауреатом премії BookForum Best Book Award 2020
4. Цьогоріч Meridian Czernowitz уперше не підтримала міська влада, - президент поетичного фестивалю Святослав Померанцев
5. «Шпаціруючи містом» – в рамках поетичного фестивалю Meridian Czernowitz художник Броніслав Тутельман презентував каталог виставки (ФОТО)
Коментарі
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...