Завжди на передовій. «Атовець», лікар-анестезіолог з Чернівців Андрій Аносов розповів про боротьбу за життя – на війні та в реанімації

1 з 8

ГЕРОЇ СЕРЕД НАС /

Андрій Аносов – лікар-анестезіолог ОКУ «Чернівецька обласна клінічна лікарня», учасник АТО, капітан медичної служби запасу. Коли довелося їхати у зону АТО, спокійно і мужньо пішов за своїми пацієнтами, які потребували надання якісної медичної допомоги. Понад 25 років Андрій Євгенович рятує життя та благородно служить людині. Разом із колегами, він бореться за життя із самою смертю. Адже в реанімацію пацієнти потрапляють у вкрай важкому стані.

Коли розпочалася пандемія, обласна лікарня стала першою госпітальною базою, для хворих на COVID-19. Так Андрій Аносов з перших днів заступив на ще одні передові позиції важкої боротьби.

Спілкуємося про роботу, вакцинацію, війну, вибір життєвого шляху і таку велику любов до Людини.

– Андрію Євгеновичу, розкажіть, будь ласка, яка зараз ситуація в реанімації. Скільки перебуває у вас хворих?

У нас повністю завантажена обласна реанімація. Ми можемо прийняти максимум 17 пацієнтів і зараз всі місця зайняті. Навіть якби була нагальна необхідність, не маємо можливості прийняти більше.

– Куди направляють хворих, яким необхідна реанімаційна допомога, а місць у реанімації немає?

Зазвичай шукають місця в інших відділеннях. Буває, що міських жителів везуть у районні лікарні. Для тих пацієнтів, кого неможливо транспортувати, намагаються організувати відповідні умови у симетричних відділеннях. Зараз у нас багато є кисневих точок в інфекційному, пульмонологічному відділенні. Намагаємося організувати там. Але зазвичай це не повноцінна реанімаційна допомога.

– Чи вистачає хворим кисню?

Кисню вистачає, але інколи через сильне споживання, не дивлячись на те, що нам зробили резерв із джерела, буває зниження тиску. Коли виникають такі ситуації спеціалісти вирішують ці питання. Коли вихідні і трапляється такі ситуації, особисто генеральний директор нашої лікарні, береться за розв’язання проблеми, оперативно знаходить спеціалістів.

– Наразі достатньо забезпечення киснем, ліками, обладнанням?

Окрім забезпечення є такі питання, як логістика. Загалом основні позиції, які найбільш дорогі і чутливі, у нас є. Іноді змушені просити родичів пацієнтів, по можливості, докупити ліки. Адже пакет, який іде на лікування від коронавірусу обмежений. Іноді є супутні захворювання, які потребують додаткового лікування і якими можемо бути не повністю забезпечені. Але якщо порівнювати ситуацію зараз і рік тому, то це дві абсолютно різні ситуації.

– Хто переважно ваші пацієнти? Як вони опиняються у вас? Це, зазвичай, люди із супутніми захворюваннями?

Пацієнти сильно відрізняються від тих, що було рік тому. Якщо рік тому, фактично 99% пацієнтів були зі значними важкими захворюваннями, літні люди, то зараз дуже багато молодих. Були пацієнти до 22 років, 30-ти, а за 40-50 навіть не кажу, їх зараз надзвичайно багато. Такого не було рік тому.

Хвороба ж має непередбачуваний характер. Наприклад, в одній родині хтось може навіть не помітити свого захворювання, а когось може спіткати важка пневмонія. Насамперед у молодих людей трапляються блискавичні форми хвороби. Людина може згоріти за три доби, а то й скоріше.

 

– Яка ваша думка щодо вакцини « AstraZeneca/CoviShield» і до того, як люди сприймають сам процес вакцинації?

Це не просто війна, це інформаційна диверсія. Тобто, чомусь в Україні цілеспрямовано дискредитується компанія з вакцинації. Не дивлячись на те, що важко було закупити цю вакцину, деякі політики дозволяють собі безвідповідально висловлюватись. Це якісна вакцина і вакцинуватись потрібно обов’язково. Наразі фронтменами цього руху є Ізраїль. Нещодавно вони зачинили останні додаткові відділення, де лікувалися пацієнти із коронавірусом. Це показник, до якого нам ще дуже далеко. У нас на першу заплановану вакцинацію із 200 людей прийшло 11. Тепер ситуація трохи зрушилася з місця, є вже черги, але до того, коли люди свідомо і добровільно будуть йти вакцинуватися та будуть захищені від відвертої брехні, ще дуже далеко. Будь-яка вакцинація несе ризик, це правда. Безпечної вакцини не буває в принципі, але ризик померти від коронавірусу, не те, що в десятки, а в тисячі разів більше, ніж мати якесь ускладнення від вакцинації. Наразі я не чув жодного, дійсно вірогідного випадку, щоб якісь ускладнення 100% були пов’язані з вакцинацією.

– Як ви почувалися після вакцини?

Ми разом із дружиною вакцинувалися. Я в першу ніч зовсім трішки відчував слабкість, а на ранок був абсолютно здоровий. Дружина трохи більше, ніж дві доби, була в стані такому як ГРВІ. Але все швидко минулося.

 

– На вашу думку чому Україна так сильно відстає в процесі вакцинації?

Треба сказати правду, ми є бідна країна. Наразі ніхто не ганяється за нами окрім, північного сусіда, і не нав’язує нам цю вакцину. Люди не дуже розуміють, що ніхто не примушує. Навпаки, треба шукати, домовлятися і чим більша партія вакцини, тим легше придбати. Ми можемо собі дозволити те, що можемо собі дозволити. Та ще й враховуючи такий шалений опір, я взагалі дивуюся, що вакцинаційна компанія розпочалася. Люди налякані потоком брехні.

– Що ваші колеги кажуть про вакцину «AstraZeneca/CoviShield»?

Спершу насторожено сприймали. А за три тижні уже була черга і не факт, що всі хто хотів встигли. Це показник. Люди просто дочекалися, щоб переконатися, що з попередніми вакцинованими все добре. Тож це правильно показувати публічних людей, лікарів, розповідати про вакцинацію, доносити правильну інформацію до людей.

– Найкраща думка щодо вакцинації – це все ж таки приклад лікарів…

- Кожен вирішує сам для себе. Але є ще така річ, як соціальна відповідальність. Ефект від масової вакцинації може бути отриманим, якщо буде вакциновано 70-80% населення. Завжди треба розуміти, що твій особистий вибір впливає не тільки на тебе. І якщо ти помилився, то це не просто хтось помре, а інколи помре той, кого ти ніколи не будеш знати.

– На вашу думку, чому у нас така безпечність? Перебуваючи у червоних зонах, багато хто хоче, щоб працювали ринки, не дотримуються елементарних санітарних норм, хоча знають що можуть важко захворіти. Це проблема суто українська чи глобальна?

- Це загальна проблема, люди втомилися. Розумієте це триває, більше як рік, люди хочуть повернення до якогось звичайного життя. А найстрашніше, що вже не буде ніколи того, що було. Ця пандемія змінила взагалі відношення людей один до одного, відношення до життя, до своєї безпеки. Хтось пристосується, хтось не буде мати майбутнього. Ніхто не гарантує, що через декілька років не буде наступної пандемії.

 

– Побутує думка, що курці не хворіють на COVID-19, або хворіють, але у легшій формі. Це правда, чи міф?

Як лікар, я не можу пропагувати куріння, але частково це правда. Дуже часто одним із чинником хвороби є надмірна імуновідповідь, набряк легенів. А у курців легені вже ушкоджені. Це не надто радісні новини, перспектива мати рак легенів жодним чином не відміняється. Та що стосується коронавірусу, курці зазвичай мають легші форми хвороби.

– Ви були на передовій, рятували поранених у страшній війні на Сході України. У лікарні теж Ви на передовій, боретесь за життя людей. Де складніше?

Ви не повірите, але інколи хочеться повернутися в АТО. Там було зрозуміліше, де ворог, а де свої. Інколи дивлюся дописи у соціальних мережах і не можу зрозуміти, що з людьми відбувається. Нещодавно прочитав: виявляється, що лікарі заради премій до зарплати навмисно заражають людей коронавірусом і душать їх дихальними апаратами. Тож психологічно, як не дивно, простіше було там. А небезпека була й там і тут.

– Як змінила вас війна і ковід?

Я перестав боятися. Живу без страху. Спочатку було страшно, але вже навчився як з цим страхом впоратись. Це змінює відношення до свого життя і оточення. У мене синдром захисника. Так само й з вакцинацією. Я не хворів, або перехворів непомітно. Але ми з дружиною, яка теж була в АТО, розуміємо, що вакцинація є необхідною.

 

– Які ситуації найбільше запам’ятовуються з роботи? Можливо це порятунок людей, у яких були малі шанси побороти хворобу?

Навпаки, найбільше запам’ятовуються ситуації, де не вдалося врятувати життя. Декілька тижнів тому у нас була молода пацієнтка із блискавичною формою пневмонії COVID-19. Їй було 33 роки, у неї шестимісячна дитина. Вона згоріла буквально за три доби, а до нас потрапила стані глибокого шоку. Це дуже важко психологічно, ти розумієш, що їй не можна помирати. Вона має прожити життя… А ти бачиш, як вона повільно помирає і нічого не можеш зробити. Є щасливі випадки, люди одужують, йдуть додому, забувають пережите.

– Навряд чи забувають. Знаю, що неможливо забути лікаря, який рятує життя...

Я за те, щоб пацієнти мали можливість це забути. Людина має забувати свої страхи й пам’ятати хороше. Це не та річ, яку треба пам’ятати. Тут потрібно брати досвід і жити щасливо. Мені не буде гірко від того, що забудуть.

– А бувають чудеса? Коли Ви бачите, що людина фактично без шансів, але трапляються якісь фантастичні речі?

Так, і я дуже радий цьому. Я ще працюю на 0,5 ставки у Путилі й коли нещодавно їхав на зміну, бачив у якому критичному стані перебував пацієнт, у нашій реанімації. А коли повернувся, побачив, що йому стало значно краще. А через деякий час він взагалі вже не потребував кисню. Я щасливий, що так стається. І ці речі дають бажання далі працювати лікарем. Це не тільки моя заслуга, але коли від смерті повертаємо до життя, це дуже приємно.

– А коли Ви вирішили, що станете лікарем?

Я взагалі мав бути вчителем. У моїй родині декілька поколінь вчителів. Але мені у 8 років видаляли гланди. А я дуже боявся операцій. Мама знайшла дуже хорошого лікаря Анатолія Лісового, нині уже покійний... Він мав дуже хороший підхід до дітей. Напередодні операції, завів мене в операційну, показав всі інструменти, пояснив чому мені потрібна ця операція. До того я вважав, що мені хочуть зробити боляче. А тут розумію, що він страждає разом зі мною і це просто потрібно. Мене тоді настільки захопила операційна, інструменти, світло, що я захотів бути тільки лікарем. Родина деякий час думала що я передумаю, але я не передумав!

– Трохи про соціальні мережі. Читала, що Вам не імпонує той настрій, який часто є в мережі. На вашу думку, чи об’єдналися українці за цей тривалий час війни? Стали згуртованішими?

Навпаки мені боляче, але роз’єдналися. Зникло те натхнення, яке було у 2014-2015 роках. Ми тоді дійсно були разом, мали спільну мету. Потім якось з’явилося різне бачення цієї мети. Потім і сама мета розкололася. На жаль надія на формування українців, як політичної нації, не реалізувалася. Думаю тут і політики свою роль відіграли. Заради виборчих процесів відбулося насадження конфліктів у середині суспільства, яке на мою думку було зайвим. Це все можна було б зробити м’якше, якби за мету ставилося створення української політичної нації. А не переслідування тимчасових інтересів. Можливо з часом це питання вирішиться. А загалом народ мудрий. Натовп буває дурним, але в цілому народ мудрий і знаходить шляхи, навіть непередбачувані. Треба його слухати. В Україні ж, якщо вже на те пішло, нічого більше нема, окрім народу. Україна – це люди, без них це все немає сенсу. Суть України створює самий її український народ.

– В одному з інтерв’ю Ви сказали дуже важливі слова про те, що добре було б, аби гасло «Україна понад усе» змінилося на «Українець понад усе». Як вважаєте, потрібний якийсь особливий розум, чи багато часу, аби цінність людини стала найвищою для держави?

Це скоріше не питання розуму, а питання освіти. Розумієте наївні люди вважають, що гола ідея чогось варта, без реальних людей. Тобто, будь-яка ідея, навіть найшляхетніша: суцільного добра, суцільної любові, але якщо вона буде поставлена вище за конкретну людину, вона рано чи пізно стає кошмаром, жахом. Ідея не має бути вища за конкретну людину. Тобто якщо інтереси ідеї та інтереси конкретної людини йдуть всупереч, то треба брати інтереси конкретної людини. Тому українець понад усе. І потрібно служити не ідеї, а людині.

– Люди вас не розчаровують?

Розчарування – це визнання недостатньої мудрості. Розчаруватися насправді можна лише в собі самому. Люди є такі, як вони є і потрібно їх такими сприймати. Багато хто створює собі ідеальний образ і дуже впадають в лють, коли образ не відповідає дійсності. Навіщо так робити? Дивись на людину, таку, як вона є. Вона вже прекрасна сама по собі й не потрібно щось придумувати.

– Як вважаєте, яким має бути хід справи, щоб завершилася війна на Сході України й настав мир?

Будь-яка війна має закінчитися або поразкою або перемогою. У цій війні потрібно перемогти. Прогнозувати досить важко. Якщо ви помітили, наразі немає навіть концепції припинення війни. Навіть ніхто не може сказати, що вважати нашою перемогою. Для мене перемога це повернення не скільки територій, як повернення наших людей. І мова не про фізичне повернення. А щоб вони повернулися і хотіли бути в Україні набагато більше, ніж від нас втекти. Вони мають бачити більш привабливий для себе шлях в Україні, ніж на півночі. Це буде справжня перемога для мене. Окрім звісно військової перемоги. Ми мусимо вигнати іноземні війська зі своєї території. Іншого шляху не буде.

- Коли їдете у машині, що слухаєте?

Аудіокниги, хорошу музику. Протягом трьох років фанатів від творчості гурту «Vivienne Mort».

– Як проводите час у вихідний? Як відпочиваєте від складної роботи?

Наразі, у нас вдвічі збільшилася сітка чергувань, то у вихідний я просто сплю. А взагалі, влітку дуже люблю їздити в гори. Там є можливість відчути себе зовсім по-іншому, об’єднатися з природою і відчути себе її частиною. Це справді гармонійний відпочинок. Тож, коли буде можливість піти у відпустку, обов’язково поїду на декілька днів у гори.

– Щоб Ви сказали людям, які ще до цього часу не усвідомлюють небезпеку COVID-19?

Марно вже лякати, дуже багато сказано. Я відійду зараз від теми вірусу і просто закликаю: бережіть і любіть один одного. Просто бережіть, хоча б тих, хто вам дорогий. Це вже буде найбільше, що ви можете зробити.

Розмовляла Альона ЧОРНА, спеціально для БукІнфо (с)
Фото авторки та з власного архіву Андрія Аносова 


Більше новин по темі:
Коментарі: