«Якби українці допомагали армії так, як спочатку війни, - ми б давно перемогли»: волонтер Андрій Гакман зі Сторожинця у поїздках на фронт подолав понад 80 тисяч км

Його старенький 23-річний мікроавтобус міг би багато розповісти про свого власника. Адже разом із волонтером, директором Сторожинецької ЗОШ №1 Андрієм Гакманом встиг побувати у таких «гарячих точках», звідки далеко не всі повертаються. Більше півдесятка разів потрапляв під активні обстріли, а одного разу заблукав за хибним маршрутом навігатора і опинився у «лігві» ворога, за 700 метрів від поста рашистів…

«Коли вирушаю у чергову поїздку, не знаю, чи повернуся додому… Щоразу це ризик»

- Цей бус - то мій залізний друг, він навіть має ім’я - «Джокер», - розповідає волонтер. - Чому­? Можете здогадатися самі. Бо щоразу, коли вирушаю у тривалу поїздку на схід, не знаю, чи повернуся додому… Щоразу це ризик.

Ім’я мікроавтобуса прослідковується скрізь - на капоті намальований однойменний персонаж, на лобовому склі прикріплена маска Джокера, а позаду - гральна карта з ним - подарунок від молодшого сина Святослава. А ще бус прикрашають шеврони частин, де побував з допомогою Андрій Гакман. Їх більше сорока…

- Жодного разу не просив у військових шеврону в подарунок, то все - їхня ініціатива, - зізнається волонтер. - Перший отримав від друга у березні 2022 року, навідуючи його та побратимів у Миргороді, де вони тимчасово базувалися. А ось цей (волонтер показує на шеврон з написом «Луцьк», - авторка) отримав на Харківщині, за 7 км від позицій ворога. Тоді нашій появі дуже зраділи бійці батальйону особливого реагування «Луцьк», адже так близько до ворога ніхто з волонтерів за останні півроку не доїжджав. Як вони говорили, їм бракувало і допомоги, і спілкування зі «своїми», які приїхали звідти, де їхній дім…

Переконався, що наші військові, ніби діти, дуже потребують уваги та турботи. Вони бажають висказати комусь те, що «нагоріло» за весь час. Часто, коли повертаємося додому з чергової поїздки з моїм постійним «напарником» - волонтером Олександром Хмуричем, їдемо мовчки. Ми, як ті «ванні губки», увібрали в себе емоції, переживання і біль наших хлопців, і нема сил щось сказати…

«Руки тряслися, як і все тіло, коли вкладав тіло героя у чорний пакет… До кінця сподівався, що він живий»

Такі ж моторошні емоції зʼявляються на обличчі у Андрія під час розповіді про те, як одного разу йому довелося перевозити до госпіталю «200-го» українського героя для подальшої процедури з ідентифікації.

- Це страшно. Бо коли бачиш мертве тіло захисника України, усвідомлюєш насправді, що таке війна, - стверджує волонтер. - Мене запитали, чи можу я це зробити. Я відповів: це - для мене честь. Згадую, як вкладав тіло героя у чорний пакет… Це було на Донеччині, біля Лиману. Прихали у 94-й батальйон ТРО о 10-й годині вечора. З хати, де ми, волонтери, мали ночувати, бригада виходила на позиції, а з «нульовки» якраз привезли загиблого. Було також багато поранених, тож нам з Олександром і бойовому медику з позивним «Малюк» довелося зайнятися оформленням «двохсотого». Ним виявився уродженець мого району, з села Чудей, стоматолог. Він попав під обстріл. Важко було усвідомлювати дійсність, бо пересікався з загиблим, коли привозив допомогу нашим хлопцям, ми були знайомі. Руки тряслися, як і все тіло … До кінця сподівався, що він живий…

А ще були випадки, коли витягав «200-х» з згорілого танка. Та й з автомобіля, який потрапив у ДТП там, на «передку». На Буковину тіла наших захисників не віз - не маю рефрижератора.

А ще Андрій Гакман бачив на власні очі «розстріляні» Бучу та Ірпінь на Київщині.

- Памʼятаю тіла на землі вздовж дороги. Досі при згадці про них у мене мурахи по шкірі, - ділиться сторожинчанин. - Та й на Донеччині теж зустрічав тіла при дорозі. Це - війна. Я знав, куди їду. І знаю, як хлопцям «на передку» важко дістатися у більш-менш спокійне місце, щоб дістати свою персональну посилку, тому часто треба їхати до них у самий епіцентр бойових дій. Бувало, на блок-постах українські військові мене тільки запитували: «Ти знаєш куди їдеш?». Відповідав: «Знаю». Бувало, як вони мене, мій бус, перехрестять услід (Андрій посміхається), розумію, що я «влип» конкретно. А заїхавши далі, розумію, що мав рацію.

До поста рашистів залишалось близько 700 метрів

Це вже тепер Андрій Гакман з посмішкою може згадувати про те, як його «Джокер» потрапив на ділянку фронту, яку на той момент масовано обстрілювали мінометами, артилерією та танками, через хибно прокладений маршрут новігатора. А тоді йому було точно не до сміху.

- Була ніч і я майже доїхав до лінії зіткнення, - розповідає волонтер. - Але «шосте чуття» мені підказало, коли до поста рашистів залишилося близько 700 метрів, надіслати скріншот свого місця знаходження другу, а також повідомлення, що скоро буду. Він одразу зателефонував і почав кричати у телефон: «Вже розвертайся і втікай звідти!». А у мене тільки думка: «Як розвернуся? Рашисти ж одразу побачать…» Крім того, наші військові можуть прийняти вночі мене за ворога і відкрити вогонь на ураження… Справжнє диво, що я зараз можу з Вами розмовляти. Після цього випадку я навігатору не довіряю, сам заздалегідь вивчаю карти.

- Також бувало, що ми ховалися під машиною бо перебували у зоні обстрілу, і в підвалі також, - додає Андрій. - А у Часовому Яру двічі потрапили під обстріл: спочатку - у парку, де ховалися під деревами, а згодом - у будівлі, де розміщувалися наші військові (по ній влучили з С-300). Ледве вціліли…

А ще одного разу, взимку, ми заблукали на Харківщині, коли частина її території була під рашистами. Була ніч, ми пробиралися лісовою дорогою, загубили запаску, а згодом ще й застрягли в багнюці, за 7 км від ворожих позицій. Виходимо - а там купа ящиків з боєкомплектом до «градів». Як виявилося, працювали ДРГ-групи… Довелося самим відкопувати машину з болота та замерзлого льоду і швидко втікати…

«Хай кожен бізнесмен один раз у квартал купить для бійців дрон»

Свого металевого «Джокера» Андрій Гакман придбав в Україні за власні та позичені у батьків кошти на початку війни. І з 13 березня минулого року подолав ним вже понад 80 тисяч кілометрів - на фронт і у зворотній бік. Зізнається, що часто заправляє бус та купує автозапчастини до нього за власні кошти, а іноді доводиться навіть взяти позику.

- Буває, що розраховуєш на одну відстань, а потрапивши у місця дислокації наших військових, «наганяєш» ще 300 кілометрів, відвозячи персональні посилки, - розповідає волонтер. - Тому, щоб доїхати додому, треба дозаправитись. Щоб здійснити одну поїздку до позицій наших захисників і повернутись, в середньому витрачаю на пальне 29-35 тисяч гривень. А скільки разів «Джокер», зважаючи на свій «поважний» вік, ламався в дорозі!

Було таке, що надворі ніч, ллє дощ, як з відра, а ми стоїмо… В дорозі ремонтую його своїми силами, придбавши необхідні запчастини, а вдома звертаюся до знайомого волонтера - самоучки-автолюбителя Василя Борденюка, який ще жодної копійки з початку війни не взяв за свої послуги. Він безкоштовно ремонтує також і автівки військових. Таку позицію обрав, щоб зробити свій внесок у майбутню перемогу України. І так, на мою думку, має зробити кожен українець: не можеш йти служити – допомагай, всім чим можеш, - коштами, справою…

А у нас, виходить, багато співпереживають військовим у Інтернет-мережі, віртуально, але рідко хто з них долучається до зборів. Такі собі «показні» патріоти. Дивно, але у центральній та південній Україні мені зустрічалися більш активні мешканці, які самі пропонують допомогу. Звісно, є «ждуни», які чекають, чим усе закінчиться, і у будь-якому випадку планують пристосуватися. Але є багато таких, як для прикладу, у Кобиляках, що на Полтавщині: місцеві жителі телефонують, щоб я заїхав по дорозі на фронт, і вантажать гуманітаркою для бійців з Буковини (!) більше половини мікроавтобуса (бійці з нашої тероборони там тривалий час дислокувалися і добре себе зарекомендували). А у нас що? Багато людей наче живуть у паралельній реальності, де є робочі будні, а є вихідні та відпустки з ресторанами і недешевим відпочинком на курортах.

Андрій Гакман замовкає. Видно, що ця тема йому неприємна.

- Пригадую, як на початку війни їздив на фронт іноді й двічі на тиждень (приїхав додому, переночував - і знову в дорогу), - додає сторожинчанин. - Бо було з чим - багато адресних посилок і ще більше українці зносили допомоги до Благодійного фонду «Карітас», волонтером якого я є. Чимало гуманітарки прибувало з-закордону. Така активна допомога, співучасть кожного українця та злагодженість дій були у перші чотири місяці війни. А згодом все менше і менше людей долучалось до зборів для військових. Люди збайдужіли. Їх покинув страх, який всі відчували півтори роки тому, і тому війна їх не стосується. Виходить, що, окрім військових, вона стосується лише тих, рідні яких воюють за Україну. У відповідь на заклик надати якусь допомогу, чую: «Ми вже один раз давали»…

Звісно, є окремі буковинці, які постійно допомагають. Переважно, це – не багаті люди. Або українці, які зараз знаходяться за кордоном, - в Данії, Бельгії… Нерідко вони організовують там збір між емігрантами з нашої країни, самі ж купують дрон і передають його мені зі словами: «Ти знаєш краще, кому на фронті він більш необхідний». Нині люди не дуже довіряють всіляким фондам, вірять волонтеру, якого знають.

Під час розмови Андрій Гакман пропонує ініціативу: хай кожен «крупний» підприємець, власник бізнесу хоч один раз у квартал купить для бійців дрон.

- Думаю, що він може виділити кошти зі свого прибутку на ці цілі, - переконаний сторожинчанин. - Або хай кожен бізнесмен буде прикріпленим до певного батальйону і задовольняє потреби бійців у ньому. Вважаю, що це буде справедливим, адже, якщо до наших осель доберуться рашисти, їхній бізнес постраждає однозначно.

«Зі ста осіб, які записалися на Сторожинеччині у ряди волонтерів на початку війни, нині активно працює лише з півдесятка»

Андрій Гакман каже, що коли відправлявся у свою першу поїздку на фронт, надіявся, що війна закінчиться скоро. Чим далі їздить, тим менше у це вірить.

- Досі, коли приїжджаю, часто не можу знайти собі місця, - зізнається волонтер. - Мене, хоч я і не військовий, боляче вражає той контраст, який є у тилу і на фронті. Наші хлопці на передовій просять лише одне - щоб у тилу був порядок. Вони прагнуть, щоб про них пам’ятали. Щоб захисники відчували вдячність українців за те, що вони зупиняють ворожу навалу на сході і на півдні України. Адже тільки через це ворог не дістався наших домівок. А ще прагнуть поваги від свого військового керівництва, щоб «рахувалися» з їхньою думкою.

Обурюють Андрія Гакмана і «псевдоволонтери», які на початку війни «під шумок» оформили посвідчення волонтера, щоб їх не мобілізували, дехто навіть здійснив поїздку-дві на фронт, а згодом «заліг на дно» і тихенько перечікує там до завершення війни.

- Якщо з Сторожинецького району у березні минулого року записалося близько ста волонтерів, то нині активно працює лише з півдесятка (!), - запевняє Андрій. - А ще в Україні є багато тих, які їздять на фронт з метою, як би це не дивно звучало,… покласти печатку у штабі. Або сфотографуватися на позиції, щоб довести, що вони побували у зоні ведення бойових дій. Ймовірно, це їм потрібно для того, щоб у майбутньому оформити статус учасника бойових дій і користуватися усіма привілегіями. Я, для прикладу, взагалі перші 3 місяці війни їздив на фронт, не маючи жодного посвідчення. Бо не це - ціль поїздок. Мета - допомогти хлопцям…

Є ще й такі «псевдоволонтери», які пригнали авто з-за кордону нібито для потреб ЗСУ, сплативши менший митний збір, але майже не використовували його для цих цілей, фактично «прихватизували». Шкода, що через таких осіб страждає довіра до волонтерів, які справді працюють на благо ЗСУ.

А ще сторожинчанина обурює, що нинішнє законодавство дозволяє волонтеру залишати собі 10-15% зі збору.

- Яка це тоді допомога?, - переконує Андрій. - У мене був випадок. Коли взимку на одному з блок-постів у Торецьку до мене підійшов наш військовий і запитав, чи я не везу часом термобілизну, бо стоїть у «лютий» холод в одних штанях… Я не мав. Зняв з себе і віддав йому свою.

ЩО ПОТРІБНО НИНІ НАШИМ ЗАХИСНИКАМ?

На думку волонтера Андрія Гакмана, продуктами харчування, консервацією наші захисники вдосталь забезпечені. Тому, якщо бажаєте допомогти ЗСУ, принесіть волонтерам, яким довіряєте:

- будівельні матеріали для облаштування бліндажів: скоби, саморізи, мембранна плівка для гідроізоляції, брезент;
- в осінньо-зимовий період: плащівки, балаклави;
- для освітлення: павербанки, батарейки;
- страви домашнього приготування у герметичній упаковці,випічка, різноманітні смаколики (вони нагадують бійцям про дім і про те, що їх чекають вдома);
- якщо є можливість дати кошти - не купуйте зайвий раз білизну чи шкарпетки, яким ЗСУ більш-менш забезпечені, - краще зберіться гуртом і придбайте дрон, тепловізор чи рації.

Олеся КОСТАШЕК, спеціально для БукІнфо (с)
Фото авторки та з архіву волонтера