Вісім діб на позиції один із двома полоненими пробув розвідник ‪155 бригади‬ на псевдо Тімон

Розвідник ‪155 бригади‬ на псевдо Тімон у березні 2025 року на позиціях в с. Шевченко обороняв підступи до Покровська. Під час цього виходу четверо його побратимів загинули, він залишився один, але продовжив виконувати бойове завдання – закріпився на позиції та натрапив на двох ворожих розвідників, зміг самотужки взяти їх у полон та провів з ними 8 діб.

Історію та розмову з Героєм розповідає Цензор.нет.

Збирав та передавав інформацію, слухаючи їхні рації, відбив 4 штурми, дочекався заміни та наказу на відхід. Під час виходу один з полонених підірвався на міні, інший - поповнив обмінний фонд. Після цього бойового виходу Тімон нагороджений нагрудним знаком "Хрест хоробрих".

Позиції були в населеному пункті Шевченко Покровського району. Поодинокі будівлі залишались цілі, але це було не укриття. Щоб було дуже гарне укриття, я був змушений шукати якісь підвали, але підвалів поблизу не було.

Ворог направив свої найбільші сили на Покровськ, а Шевченко було на підступах до Покровська. І якби ворог захопив повністю село - в нього були б виходи до Покровська. На той момент я ще проходив службу в піхотній роті і заходив на позиції з піхотою, був старшим групи. 13 березня я заходив на позиції. Я скажу, дуже велика інтенсивність ворожих дронів була. Були мінометні обстріли і були теж міські бої. До Покровська ми рухались броньованою технікою. В Покровську в нас була висадка і далі ми продовжували рух в пішому порядку.

Понад 4 кілометри, до 5 кілометрів. Це була дистанція заходу. Це було в районі 2-3 години ночі. Наше завдання було переміститись на точку, закріпитись і прикривати захід моїх побратимів і суміжників. На заході в нас було в групі 5 чоловік, це піхоти. Ми почали свій рух в антидронових плащах і до певного часу ми йшли непоміченими. Але коли ми наблизились до самого населеного пункту, нас помітили ворожі дрони. І далі в нас не було ніяких природних укриттів, ані посадок, ані якихось там будівель. І ми вийшли з посадки, почали рухатися до населеного пункту і нас почали обстрілювати мінометами.

З п'яти скільки у вас лишилось?

Лишилося в нас двоє. Ми зрозуміли, що побратими загинули, але ми повинні продовжувати рух. Вони загинули від мінометного обстрілу. Снаряд попав прямо в них, можна сказати. Ми продовжили рух, знайшли трошки знищений підвал. Ми там укрились, вийшли на зв'язок до наших командирів, доповіли, що потрапили під мінометний обстріл. І через короткий час FPV почали працювати по нас. І в один момент міна прямо в підвал потрапила. Мій побратим загинув. Я старався знайти укриття, щоб я міг не тільки укритись, а й вести спостереження. За ворожим переміщенням, щоб хоча б якусь інформацію надавати своєму командуванню. Я зрозумів одне. Я залишився сам. Якщо я хочу вижити, першочергово вижити, і принести якусь користь, я мушу працювати. Деколи я працював по обстановці, не завжди працював так, як навчають. Я працював по обстановці. Головне, що ефективно. Наприклад, коли в моєму напрямку йшла ворожа штурмова група, я повідомив своєму командуванню, бо це було у світлу пору доби. Я їх помітив ще з дистанції 200-300 метрів, що вони йдуть по моїй вулиці і штурмують будинки. І зачищають. Я зрозумів, що до моменту, поки прилетять наші дрони, поки вони все скоригують, я буду намагатись працювати сам.

Коли я перемістився з першого підвалу, де загинув мій побратим, почав шукати якесь укриття. І в момент, коли я помітив, що є якийсь будиночок, в мене зброя була в руках і граната із зірваним кільцем. Тому що будь-які будівлі – це може бути позиція ворога, і я мушу штурмувати цю позицію, зачищати. І я забіг в цей будиночок, помітив ворога. Вони не встигли навіть зреагувати. В мене в одній руці була граната, в іншій руці зброя, і вони зрозуміли, що якщо вони смикнуться, то вони відразу будуть двісті. Може, якби вони захотіли, може, і встигли, але це вряд чи, щоб вони встигли.

Можете просто детально описати, як ви зайшли, де їхня зброя була, як вони вас побачили, чи вони спиною були, чи обличчям?

Я заходив не від вулиці, а від тильної сторони. І вони мене не помітили і не почули. Вони чули, що працювала мінометка по попередньому укритті, де я знаходився, але вони, мабуть, подумали, що я вже двісті чи триста. І вони тому мене не помітили. Мабуть, вони були налякані. Може, вони подумали, що йде група не в кількості однієї особи, а більша група. А тут виявилося, що я тільки один був.

Як ви їх побачили?

Вони сховалися в цій будівлі. Не скажу, що вона була зруйнована, але ні вікон, ні дверей не було. І вони сховалися. Там стояли кухонні шафи. І вони сховалися за тією шафою. А зброя їхня стояла біля стіни. Якби, може, зброя була у них в руках, це, може, були б зовсім інші обставини.

Тобто вони, скоріш за все, там просто ховалися від обстрілу і не були готові до того, що ви почнете штурмувати?

Наскільки я зрозумів, їхня задача полягала в тому, щоб вести спостереження за нашими переміщеннями. І коли вони бачать якісь наші переміщення, вони доповідають і наводять по нас мінометку. Щоб вона працювала по нас. І тому, мабуть, вони намагалися бути непоміченими. Перше, що я зробив, це їх зв'язав і доповів своєму командуванню.

Чи вони намагалися чинити опір?

Мабуть, вони були більш налякані, ніж я. Мабуть, вони розгубились або просто злякались. Я не знаю. Це секунди. І в той момент я спрацював. Ремінь, яким я зв'язав одного. Але коли я його зв'язував, то інший, може, і він думав щось протидіяти, протиставити мені. Але весь час, коли я зв'язував одного, в мене завжди граната була в руці. І, мабуть, він зрозумів, що якщо він рипнеться, то я можу просто-напросто і себе підірвати, і їх підірвати. Зв'язав одного, зв'язав іншого, доповів.

Одного ременем, а іншого?

Ременем. В них теж були і рюкзаки, і все. Стропою від рюкзака. Потім вже мені, коли скидали додаткові батареї, мені вже скинули пластикові хомути. І тоді вже я їх зв'язав пластиковими хомутами. Інформація. Дуже важлива інформація. Тому що вони були теж розвідниками, і вони були свого роду носіями інформації. І я, коли спілкувався з ними, спочатку вони не хотіли нічого говорити, але потім вони почали давати мені деяку інформацію. Де знаходиться противник, звідки вони заходять, в яких кількостях. І тим паче, що в мене були їхні засоби зв'язку. Я цілодобово слухав їхню рацію.

А вони відповідали по рації?

Я змушував відповідати. Що противника не виявлено, все добре. Декілька разів заходили суміжники і їм передавали по рації, що ворожа пташка помітила наші групи. Але я змушував робити доповідь, що вони нічого не бачать.

Я пробув з ними 8 діб. Були штурмові дії в моєму напрямку. За 8 діб їм, полоненим скидали павербанки. Але вони були зв'язані, я мусив виходити з укриття і забирати посилки, які скидали їм. І це було дуже небезпечно, але в той момент я всі свої розпізнавальні знаки познімав, щоб ворог не зрозумів, що це не вони, а я. Ця позиція знаходилась десь в районі 150 метрів, може 200, до позиції, яку я повинен був зайняти. Але ця позиція, яку я зайняв, вона була більш вигідна для мене, тому що я перекривав цілу вулицю, і я міг спостерігати за вулицею.

А найближчі позиції, можливо, суміжні, чи вашої бригади, наскільки далеко зайшли?

З суміжниками в мене зв'язку не було, а з мого підрозділу найближча позиція до мене була в районі кілометра. І це вона знаходилася в моєму тилу. Я був на передовій, а вони в тилу. Це була найближча наша позиція, мого підрозділу.

А який у вас план був тоді? Як ви собі бачили розвиток подій? Що ви там будете перебувати, доповідати? Як це довго може тривати?

Я знаходився би там стільки, скільки би було потрібно, тому що я ще й перекривав захід моїх побратимів, які теж заходили на позиції, і я намагався перекривати їхній захід. Були деколи моменти, що просто мої побратими починали захід, і ворог їх виявляв і починався мінометний обстріл. І тоді я вже був змушений працювати по обстановці, відволікати свого роду увагу на себе, щоб вони змогли продовжити рух.

У вас був час відпочити, поспати кілька годин?

Ні, не було.

За вісім днів?

Максимум це дві-три хвилини, просто закривав очі, тому що це було небезпечно. Будь-який момент вони могли звільнити руки, чи навіть в моєму напрямку могли початися якісь штурмові дії.

А як ви якось собі допомагали? Це не вкладається в голові, вісім днів не спати.

Мені дуже допомогло те, що мої і суміжники, і побратими, які збирали мені посилки і дроном скидали мені. І чай мені скидали теплий в термосі. Я дуже вдячний своїм побратимам, що вони мені скинули чай, тому що це був березень місяць, холодно було.

А ви їжею годували, виходить, ворога?

Їжа, яка була в мене в штурмовому рюкзаку, це снікерси, вода. Я був змушений ділитися, тому що я розумів те, що мені потрібно їх вивести до свого командування. Інформація, засоби зв'язку, навіть, як то кажуть, обмінний фонд, щоб прийде час колись поміняти їх на наших хлопців.

Що відбувалося протягом цих восьми днів?

Найбільше я пам'ятаю, це коли протягом однієї доби було два штурми, що ворог найближче до мене приблизився в районі 10 метрів. Але група була в кількості шість чоловік, і вони приблизились, але мене не помітили. Я не відкривав вогонь, чекав, поки вони підійдуть якнайближче. І в один момент вони виявили якийсь підвал. Вони вскочили в цей підвал, навіть я не знав, що там є якийсь підвал, бо він був під завалами. Вони вскочили в підвал, я доповів своєму командуванню, вони сказали, що пташка на підльоті. Поки прилетіла пташка, то я вже зачистив підвал.

Зі стрілецької зброї?

Зі стрілецької зброї і гранати.

А ці штурмовики знали, що десь там поблизу заходять?

Вони знали, що поблизу них є їхні суміжники. Вони не знали, що я там є. Мабуть, якби вони знали, що я там є, трошки було би важче.

А як взагалі вони вдвох себе поводили?

В один момент я їм сказав, що якщо я протягом пів години не вийду на зв'язок до свого командування, наші БПЛА відпрацюють по цій позиції. І, мабуть, через це вони боялись якихось дій в моєму напрямку робити. В той момент більше я працював по обстановці. Намагався не розгубитись і спрацювати правильно, щоб і зберегти своє життя, і принести якусь користь. Тому що командування далеко. Вони теж спостерігали за мною з дронів. Але деколи були моменти, коли погодні умови не давали змоги підняти пташку, щоб контролювати обстановку.

Скільки було штурмів за цей час?

Було чотири штурми, але це були штурмовики. Це не була піхота їхня, а це були штурмовики, які намагались штурмувати вулицю, повністю її зачистити і рухатися в напрямку Покровська. Штурми їхні були невдалі, тому що я працював, і суміжники працювали. Найгірше цього всього, що в мене не було зв'язку з суміжниками. Зі своїм підрозділом, в мене був зв'язок, а з суміжниками не було зв'язку. І я точно не знав, де знаходяться суміжники, щоб в разі чого вони мені надали якусь підтримку. Чи вогневу, чи інформацію.

Ви мали можливість спілкуватися з ними? Що ви знаєте про них?

Я знав з того, що вони мені розповідали, що один з них родом з Алтайського краю, інший з окупованого Криму. Він жив в окупованому Криму, потім переїхав в Росію, і звідти вони пішли на контрактну службу. Вони контрактники. Щось в районі 35 до 40 років.

Ідейні були?

Ні. Вони пішли воювати за гроші. Один з них сказав мені, що вони на рік отримують в районі 5 мільйонів рублів. І це було їхнім стимулом воювати. Мабуть, через це ми відрізняємося від них, що не завжди гроші є таким стимулом.

А якщо підсумувати, скільки втрат завдали ворогу особисто і за допомогою інформації?

Особисто я, якщо я не помиляюсь, знищив в районі 12 осіб.

А сумарно, якщо за допомогою інформації?

А сумарно я, напевно, не знаю, тому що коли я бачив переміщення в радіусі 300 метрів від мене, то відпрацьовували наші БПЛА і мінометка. Я не міг знати, скільки там чоловік знаходиться. Найважливіша інформація – це коли я почув, що почалося вороже переміщення до певного будинку, в якому знаходиться схрон, в якому знаходилися… Ворог зберігав гранати, міни. І ця інформація була дуже корисна для мене особисто і для мого командування, тому що в один момент вони змогли знищити цю будівлю, в якій знаходилися ворожі БК. Моє командування дало наказ, щоб я вів спостереження і чекав заходу суміжників, які повинні були мене змінити. І я дочекався моменту, коли зайшли хлопці, закріпились, тоді мені дали команду на відхід. Коли вже мої побратими закріпились, і тоді я вже отримав команду відходити з полоненими.

Як ви відходили разом з полоненими?

Я відходив за наказом, і тоді моє командування мені повідомило, що мене буде коригувати пташка. Буде мені вказувати маршрут, який найбільш безпечний. Але все одно в момент виходу один з полонених підірвався на міні. І залишився один полонений, з яким я вийшов до суміжної позиції, яка була за кілометр від мене, там я підібрав суміжника-побратима і ми продовжили рух на евакуацію. Ми виходили в районі 4-5 годин. Були небезпечні ділянки.

А коли ворог зрозумів, що втратив двох розвідників?

Коли я виходив з полоненими, ворожа пташка помітила. Але змусив полонених сказати, що вони вийшли пошукати укриття чи щось таке, щоб вони не зрозуміли, що я їх виводжу до суміжників.

В один момент нас помітила ворожа пташка. Ми майже вже дійшли до точки еваку. Нас обстріляли з міномета, але ми встигли на евак.

Що для вас було найскладнішим з усього?

Найскладнішим? Мабуть, найскладнішим було те, що дуже сильно хотілося спати. І ще важко було, тому що я розумів, що побратимів поблизу немає. І що я змушений сам наодинці залишатися на позиції і тримати позицію.

Емоційно це найскладніше?

Емоційно. Фізично я ще міг там бути певний час без проблем.

Розкажіть, коли ви дістали поранення, що за поранення у вас було?

У мене була контузія, розрив перепонок і декілька осколкових поранень, але вони були не дуже серйозні. І я зрозумів, що вони не є такі трагічні, що я ще здатен далі працювати.

Це у вас був погіршений слух?

Так, певний час. На одне вухо я непогано чув, а на друге зовсім не чув.

А як ви зараз чуєте?

Зараз добре вже.

Це вас пролікували?

Так, так. Пролікували і тепер здоров'я моє дуже добре. Поранення це було 14 березня.

Фактично на початку?

На початку. Я весь час був з пораненнями. Мабуть, викид адреналіну, я не відчував тих навіть поранень.

Як ви пройшли підготовку, що ви так діяли дуже професійно?

Я пройшов стандартне БЗВП, як і всі. Потім пройшов навчання у Франції. А після приїзду з Франції я теж неодноразово виходив на позиції. І на нуль виходив на позиції, і на другій лінії виходив на позиції. І я з часом набрався досвіду. Тим паче я проходив навчання як командир відділення піхотного. І я вже мав якісь навики, які, мабуть, переважували їхні навики. Колись займався спортом. Займався спортом довгий час. В районі восьми років займався легкою атлетикою. А потім строкова служба. Теж багато чому мені допомогла строкова служба. Наприклад, коли я проходив строкову службу, в моєму підрозділі дуже гарно навчали рукопашного бою.

Розкажіть, чим ви займалися до війни? Як потрапили на військову службу?

Я до війни майже 10 років працював за кордоном. Оператором, навантажувача працював певний час. І певний час працював на будові. Пішов я сам без повістки. Пішов, бо зрозумів, що треба йти щось міняти. Бо на той момент дуже багато моїх знайомих пішло воювати. Дехто з них загинув. І я зрозумів, що треба щось міняти, йти і допомагати. Я розумів те, що в будь-який момент війна може торкнутися кожного з нас.

Ви себе самого здивували?

Звичайно, що здивував. З одного боку, мені дуже приємно, що я є прикладом для військових.

Чи ви маєте нагороди після цього?

Маю. Хрест Хоробрості. Навіть одна людина може щось змінити. І зробити такий вагомий вклад.