Психолог Наталія Царенко: «Військові пройшли через такі колосальні стреси, що вони не могли не змінитися»

Щоб адаптуватися в «мирному» суспільстві, захисникам потрібен час, допомога найрідніших та психологів

«Після повернення чоловіка з війни побачила зміни в його поведінці. Чоловік став дуже мовчазним і різким у своїх твердженнях. Щоб уникнути серйозних суперечок, доводилося проявляти максимум терпіння, змовчати на неприємні слова та вчинки. Його виводив з себе крик малолітньої дитини, галас та непослуг старшого сина. Коли виникало якесь непорозуміння, він йшов займатися важкою фізичною працею: пилити чи колоти дрова, будівельними роботами… Повертався вночі, коли всі спали. Сам почав погано спати. Тільки іноді розповідав те, що на душі, – бої, найжорстокіші, в яких ледь вижив. В яких втратив побратимів… Почав частіше вживати алкоголь, мабуть, щоб «забутися»… Чоловік перестав ходити у людні місця, бо там можуть бути знайомі, які будуть у нього про все розпитувати.

Найбільше його дратувало їхнє «Ну як там?». Або їхні «мудрування», що треба було зробити зовсім не так, як зробили ЗСУ, а по-іншому… Вдома йому могло стати погано навіть від вигляду мертвої риби. Точніше її внутрішніх органів, крові… Іноді навіть дохлу мишу з мишоловки викидав з комом в горлі… А одного разу чоловік зізнався, що його не полишає думка… написати заповіт. Бо він впевнений, що помре. Такий стан чоловіка тривав декілька місяців. Декілька місяців складних натягнутих стосунків, проявленої мудрості та толерантності. Нарешті все стає на свої місця. Наразі він вже інший, ніж був до війни, але поступово до нього повертається смак життя…»

«Чоловік повернувся з війни. Вночі вийшла попити води. Коли повернулася, тихенько вмістилася у ліжко до чоловіка. Він як зацідить мені з руки… Як з’ясувалося згодом, несподіваний шум сигналізував йому про небезпеку і він так відреагував. Добре, що удар був не фатальним, і ми ще посміялися з цього інциденту»…

Це - реальні історії з життя, які, на жаль, не є поодинокими в українців, яких війна торкнулася безпосередньо. І кількість таких розповідей щоразу зростає - пропорційно до кількості демобілізованих військових. Одні справляються з новими викликами сьогодення самотужки, інші звертаються за допомогою до психолога. Як не втратити сім’ю та уникнути суперечок з чоловіком-колишнім військовим, як допомогти йому адаптуватися у суспільстві після повернення з зони бойових дій, а також як реагувати, коли зустрічаєш захисників на вулицях міст, – про це кореспондентка БукІнфо розпитала у психологині фонду Благодійної організації «БФ «Світ майбутнього» Наталії ЦАРЕНКО.

Військовий і його сімʼя: заново «відкривайте» для себе коханого, що повернувся з війни

- Дуже важливо, щоб ми розуміли: військові, які повернулися з фронту, - це зовсім не ті люди, які пішли воювати рік чи півтора роки тому, - стверджує психолог. - Це вже не ті наші друзі, знайомі чи члени родини, які були до війни, якими ми їх пам’ятаємо. Адже вони пройшли через такі випробовування, такі колосальні стреси, що не могли не змінитися. Нам потрібно заново їх для себе «відкривати», вивчати нові риси їх характеру і пристосовуватись до них. Треба бути максимально тактовними, емпатичними та співчутливими, щоб не зачепити якісь болючі «струни» людини, яка повернулася з фронту. Адже для усіх колишніх військових будуть якісь тригери (події, що викликають раптові повторні переживання психологічної травми, - авторка). Вони «запускатимуть» нетипові або навіть небезпечні для нас реакції, актуалізувавши спогади на передовій. Це можуть бути: різкі несподівані рухи, гучні звуки (феєрверки, стрільба В тирі чи на полюванні, плач дитини, крик), біологічні прояви - кров м’яса, риби… Подразником для військових може стати все, що здатне «повернути» пережиту ситуацію на фронті.

Ми не маємо робити, як нам здається, приємні несподіванки (для прикладу, підходити позаду і раптом обіймати), адже для колишнього військового вони можуть бути неприємними. Те ж стосується і дітей. Вони - дуже спонтанні. Тож до приїзду батька з війни їх треба підготувати: розповісти, що не варто різко стрибати та гучно щось вигукувати у присутності тата, грюкати дверима тощо. Це щось на зразок того, як Ви привозите з пологового будинку немовля і думаєте над тим, як організувати простір та підготувати рідних…

Звісно, налагодити стосунки з чоловіком, татусем, братом чи сином, який повернувся з війни, іноді зовсім непросто. Може бути набагато більше конфліктів, непорозумінь з членами родини, але їх необхідно проговорювати з Вашою половинкою без скандалів та криків… Зрозумійте: він любить Вас, береже Вас, радий Вас бачити, але, на жаль, можуть бути якісь мимовільні реакції або аффективні прояви, в тому числі агресивні, які адресовані не Вам особисто. Колишній військовий переносить у цивільне життя свої пережиті болі та жахи, і Ви випадково можете отримати «порцію» агресії, хоч і не є її адресатом. Намагайтеся усіма можливими способами зберегти стосунки з рідною людиною, не допускайте ситуацій, які можуть спровокувати військового поринути у «болючі» спогади.

Дуже раджу усім, хто має серед своїх рідних тих, хто повертається з фронту, пройти хоч мінімальний курс психологічної допомоги, або бодай хоча б ознайомитися з інформацією про ПТСР (посттравматичний синдром) - як він проявляється у різних ситуаціях. Це необхідно для того, щоб Ви були готові до різних непередбачуваних ситуацій, знали, як розмовляти з людиною, яка тільки-но повернулася з пекла (що говорити, а яких тем уникати) і змогли підтримати її у нелегкий для неї період життя. Кожен захисник є унікальним, кожен пережив свій біль, тож стандартних рекомендацій з цього приводу немає. Психолог допоможе саме у Вашому конкретному випадку. На щастя, в Україні зараз надають таку психологічну підтримку у багатьох міжнародних організаціях практично у кожному місті.

Не треба чекати, що проблеми «розсмокчуться» самі по собі. Коли ми хворіємо - звертаємося до лікаря, так? Психіка - це така ж структура, як і будь-який орган у нашому організмі. Якщо ми з чимось не справляємося - потрібно звернутися за допомогою: це не соромно і не страшно. «Народна» думка, що до психологів звертаються лише слабкі, які не можуть справитися самотужки з своїми проблемами, є помилковою. Насправді, лише сильні духом люди здатні усвідомити, що у них є потреба в допомозі і прийняти її.

Військові, які потребують допомоги: які є «маркери», що символізують потребу звернутися до психолога або психіатра

Звісно, було б ідеально, щоб психологічну допомогу отримав військовий, який повертається до звичного життя, що було до війни. Не всі психологи та психіатри мають право надавати таку допомогу - тільки фахівці з системи Міністерства оборони України, зокрема, при військових госпіталях. Вони пройшли спеціальну підготовку: як працювати саме з ПТСР та іншими розладами психіки, спричиненими військовою агресією. Водночас, через це таку допомогу надають не так масово, як цього вимагає реальність. З кожним місяцем війни попит буде більший, ніж можливість його задовольнити. Адже чим більше військові перебувають на передових позиціях, тим більшою є потреба у них звернутися за психологічною допомогою.

В усіх країнах світу суспільство цінує своїх захисників. В Україні також мають бути створені державні програми, які б забезпечували інтеграцію демобілізованих військових у суспільство та їх реабілітацію. Це не має бути аматорство, а професійний системний підхід. Ці люди захистили свою державу і мають відчути віддачу від неї. Має бути виділене в достатньому обсязі фінансування, щоб колишні військові отримали не лише медичну та психологічну допомогу, але й змогли самореалізуватися та повноцінно повернулися до життя. Зокрема, щоб вони відчували себе потрібними, змогли приносити дохід своїй сімʼї (повернулися на попереднє місце роботи, а якщо це неможливо, знайшли нове). Це не має бути разова підтримка, а системна.

Якщо ж людина знімається з військового обліку, з нею можуть працювати й інші психологи, не лише з системи Міністерства оборони.

- На які прояви треба звернути увагу рідним військового, щоб зрозуміти, що у розмові з ним потрібно наполягати на відвідуванні психолога?

- У першу чергу, це агресія, підвищена реактивність на, здавалось, би стандартні ситуації, які ніколи не виводили людину з себе.

Або ж навпаки - замкненість і ігнорування усіх присутніх. Людина не спілкується зі своїм звичним колом спілкування, намагається уникати будь-яких особистих розмов, «увійшла в себе», в свій внутрішній світ. Те, що вона не розповідає про пережитий досвід - це, насправді, є нормою. Але має насторожити те, що вона зводить до мінімуму будь-які контакти, не бажає розмовляти, обіймати, бути поруч з рідними людьми.

У кожного військового період адаптації після повернення із зони бойових дій може бути різним. В основному ПТСР може розвиватися або одразу після прибуття на «мирну» територію, або до року (усе пережите може «наздогнати», як хвиля). Якщо людина при цьому не отримала допомогу, такі «хвилі» можуть повертатися.

До слова, замкненість є першою вісткою депресії, яка є захворюванням і потребує лікування. Варто звернутися до психіатра, якщо до цього симптому додається ще й втрата апетиту (людина відмовляється від їжі чи не відчуває її смак), порушення сну (не може заснути або часто прокидається через нічні жахіття, викрикує чи робить різкі рухи під час сну, не розуміє, де вона знаходиться, коли прокидається), а також ангедонія (втрата смаку до життя, постійно пригнічений стан, коли спілкування з найріднішими, дітьми, найближчими друзями, хобі перестають приносити радість і задоволення). Мова вже йде про комплексне порушення психіки, і, ймовірно, потрібне медикаментозне лікування та потужна корекція, щоб покращити самопочуття людини та якість її життя. При чому воно буде ефективним тільки тоді, коли людина усвідомить потребу в такому лікуванні і забажає вилікуватись від депресії.

- За Вашим прогнозами, який відсоток військових повернеться з війни з ПТСР?

- За статистикою, яку читала, людей, які дійсно потребуватимуть медичної психіатричної допомоги, буде не більше 20 відсотків. Решта справляться. Але це не означає, що вони мають бути поза увагою держави, а також підтримкою та повагою суспільства.

Тут мова йде про психологічну резилентність - вроджену можливість кожної людини відновлюватися після пережитого стресу і бути стійкими до критичних ситуацій. У кожного військового вона різна, залежно від структури психіки людини. Тож іноді ті, хто потрапив на «нульові» позиції і бачив на власні очі багато смертей, зможуть подолати пережитий досвід з мінімальними пошкодженнями, а ті, хто бачив менше жахіть, отримають значно більші розлади психіки.

Військові у соціумі: «Проходячи повз, посміхніться і притисніть руку до серця як жест вдячності»

- Часто військові, які повертаються з війни, неприємно вражені, як на «мирній» території українці живуть, наче війни немає. Ресторани, гучні вечірки, подорожі на море… І все обов’язково фотографують і активно викладають у соцмережі…

- Так, Ви праві: військові, які повертаються з місць проведення активних бойових дій в абсолютно «мирне» суспільство, «далеке від війни», часто шоковані таким контрастом. Для них нонсенс, як люди можуть не звертати увагу на повітряні тривоги. Як у той час, як на війні щодня гинуть люди, в іншому куточку країни українці собі дозволяють брати участь у гучних вечірках, яскравих масових розвагах. Звичайно, ми не можемо «покласти життя на паузу», не можемо позбавити дітей радощів дитинства, днів народжень, сімейних свят та традицій, але вони не мають бути демонстративними, на показ, бо це створює дискомфорт для інших людей.

Численними світлинами у соцмережах люди демонструють, що війна їх не торкнулася. Звичайно, це болісно сприймають військові, які щодня ризикують життям. Здавалося б це нонсенс: у воюючій країні до захисників мали б ставитися, як до «богів», адже люди, які захищають наше життя і здоров’я, повинні розраховувати на максимальну повагу і підтримку, але на жаль, не всі це розуміють. На превеликий жаль, є навіть випадки, коли захисникам хамлять, ображають і принижують.

І взагалі, соцмережі - небезпечні якраз тим, що там усе на показ. Це така сфера, де все є трішечки несправжнім. Наприклад, сім’я, яка має двох-трьох дітей, демонструє абсолютно ідеальну картинку, де всі один одного обожнюють і у них ніколи не буває суперечок (зрозуміло, що це не можливо). А та, яка не має матеріально високих статків, постійно демонструє світлини, як відпочиває у дорогих ресторанах, в дорогому одязі, у пафосних позах. Тож, соцмережі не є реальним відображенням життя суспільства. Тож, не порушуйте «золоте» правило: «Твоя свобода закінчується там, де вона починає наступати на свободу інших людей».

- Іноді, коли зустрічаєш військового на вулиці, стає якось ніяково. Хочеться так багато сказати, подякувати… Але не знаєш, чи доречно це. Як краще реагувати у людних місцях, зустрівши захисника України?

- Ми повинні демонструвати військовим свою вдячність і повагу. Не нав’язливо, відчуваючи тонку грань, яку не можна перейти. Якщо Ви йдете повз людей, що воювали, і лагідно їм посміхнетеся, притиснете руку до серця і цим жестом покажете свою прихильність і вдячність, - це буде неймовірно цінним для військових. Адже вони розраховують на те, що недаремно знаходилися у «гарячих точках», що це важливо для всього суспільства, а не тільки для них. Їм боляче, коли їх не помічають, ігнорують. Це прикро і несправедливо. Адже це нам «не з неба впало»: те, що ми можемо собі дозволити жити звичним для нас життям, ходити на роботу, і не переживати за безпеку наших дітей.

Водночас, не варто ставити військовим зайві запитаннями, на зразок: «Розкажи, що там було?», «Як це було і при яких обставинах?», «Чи правда, що ти там втратив товариша?», «Чи дійсно там трапилися такі події?». Такими питаннями Ви можете актуалізувати такі спогади, з якими людина, що повернулася з війни, не впорається, як і Ви також із цією інформацією… Ви можете запустити, так звані, «флеш-беки»: коли військовий подумки повернеться у ту «важку» реальність, з якої він ледь-ледь «вибрався». Щоб задовольнити свою цікавість, Ви заставите людину переживати знову такі «болючі» моменти з її минулого.

Участь військових у суспільному житті: вони мають бути почутими!

- Наскільки є важливими спілкування між військовими, обʼєднання їх у громадські організації та участь у громадському житті?

- Дуже важливо. Їхнє слово має бути почутим органами влади та суспільством.

Люди, які повертаються з війни, і бачать рівень корупції, несправедливості у суспільстві, дуже швидко розчаровуються. Це їх обурює. Мовляв, за що ми воювали: за те, що навіть на міжнародному рівні виглядаємо, як країна, яка не може самотужки побороти корупцію, бюрократію тощо. Важливо, щоб наші захисники після закінчення війни мали можливість бути представленими у владі. Адже вони - «місіонери»: подолавши зовнішнього ворога, прагнуть викорінити внутрішнього, захистивши справедливість - відновити її. Ці люди мають загострене почуття справедливості, тому їхнє перебування у всіх органах влади буде дуже корисним для нашої країни.

Також важливо для захисників створювати громадські ветеранські організації, через які вони зможуть порушувати нагальні проблеми, з якими стикнулися - не поодиноко, а спільно з побратимами. Також це дозволить їм спілкуватися з однодумцями, щоб зняти психологічну напругу.

Олеся КОСТАШЕК, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)

Фото авторки