«Моя родина - це хлопці з ЗСУ. Знаю, що вони мене чекають». Як волонтерка зі Сторожинця Тамара Сенюшко проміняла власний бізнес на допомогу армії

Чи багато ви знаєте людей, які закрили свій ресторан чи кафе з початку повномасштабного вторгнення, щоб повністю присвятити себе волонтерській діяльності? Впевнена, що таких одиниці. Серед них - Тамара Сенюшко зі Сторожинця на Буковині. Повернувшись у лютому 2020 року додому з Італії, де вона перебувала на заробітках 22 роки, жінка відкрила піцерію. Але повноцінно вона так і не запрацювала: спочатку в Україні почався ковід, а через півтори роки - війна. З перших днів повномасштабного вторгнення Тамара Сенюшко пожертвувала власним заробітком і повністю закрила піцерію, облаштувавши у ній… волонтерський штаб та склад для гуманітарної допомоги ЗСУ.

- У перший день війни я прийшла у піцерію, скликала усіх офіціантів та барменів і сказала їм: «Відсьогодні ми працюємо на перемогу», - розповідає буковинка. - До вечора 24 лютого ми спільно зробили перших 780 «коктейлів Молотова», щоб передати їх військовим на Київщину.

Так працівники закладу «перекваліфікувалися» з виготовлення коктейлів для вечірок на коктейлі Молотова…

Також у перший день війни ми вже активно шукали, з чого будемо плести маскувальні сітки. Щодня для такої роботи приходило близько 40-50 краян (!), які працювали у дві зміни. Лише за перший тиждень війни ми сплели більше 70 маскувальних сіток (!). З перших днів ми долучилися до облаштування блокпостів тероборони в краю: віднайшли близько 5 тисяч мішків, закупили пісок, лопати… А у березні 2022 року за одну ніч зібрали нашим землякам з тероборони 7,5 тисяч євро на першу автівку. Зрозуміло, що вона була не остання, яку ми купили для ЗСУ.

За сприяння буковинки відправили за кордон 680 переселенців, в тому числі - з зони бойових дій

До 2014 року Тамара Сенюшко була відома своєю благодійною діяльністю, яку спрямовувала на потреби багатодітних сімей, дитячих будинків, дітей з інвалідністю. А коли почався Майдан, жінка змінила пріоритети і почала допомагати спочатку учасникам Революції Гідності, згодом - АТО. Під час буремних подій на Майдані брала участь у мітингах біля Консульства України в Італії. А коли до неї звернувся односелець, який був майданівським «курінним», з проханням зібрати кошти на бронежилети, радо зголосилася допомогти йому.

- Сашко зателефонував о пів на десяту вечора, я почала обдзвонювати всіх своїх знайомих та однодумців і о 7-ій годині ранку вже зібрала на бронежилети 1400 євро, - розповідає Тамара. - Потім цей мій знайомий воював у складі «Айдару», а мій племінник Юрій Чікал захищав незалежність України на Луганщині, де згодом загинув зі зброєю в руках… Тож допомагати було кому… Адже хлопці тоді йшли на війну у одних калошах, без форми та військових обладунків…

У цьому мала змогу сама переконатися, коли вперше потрапила у зону АТО восени 2014 року - тоді разом з однодумцями відвозила ліки, продукти, товари першої необхідності та інше захисникам, які дислокувалися у Слов’янську.

Разом із однодумцями Тамара Сенюшко заснувала в Італії потужну волонтерську організацію «Україна-Італія: Євромайдан», з якою буковинка працює до сьогодні. Нині ця організація налічує близько 16 тисяч членів (!) - українських заробітчан та італійців.

Тамара Сенюшко була офіційно відповідальною особою в БО «Україна-Італія: Євромайдан» за північний регіон Італії. Саме ця організація за участі нашої краянки на початку повномасштабної війни, 15 березня 2022 року, безкоштовно відправила за кордон 680 українців (!), серед яких найбільше було переселенців, в тому числі - із зони бойових дій (з місцевих жителів поїхали лише багатодітні сім’ї та люди з інвалідністю).

Для цих цілей з Італії приїхали 10 великих автобусів з супроводом «Червоного Хреста», медичної служби, рятувальників та поліції. Українців безкоштовно прийняли в родинах та монастирях Італії, забезпечили бажаючих місцем роботи, безоплатним медичним та юридичним супроводом.

- Перед поїздкою переселенці зі сходу та півдня України ночували просто… у піцерії, - зауважує Тамара Сенюшко. - Для цього ми облаштували в банкетному залі надувні матраци. Також забезпечили їх безкоштовними обідами.

Тепловізор передали для молодого подружжя захисників з Буковини, яким ще немає і тридцяти

Піцерія буковинки нині нагадує великий склад з різногабаритними коробками. У них - те, що зносять небайдужі краяни, щоб передати на фронт нашим захисникам. Також - посилки з-за кордону від небайдужих заробітчан та волонтерів.

- Тут і окопні свічки, які тисячами виготовляє Марина Олексюк зі Сторожинця, - розповідає співрозмовниця. - І трав’яні чаї та сушені овочі для приготування різних страв на фронті (бійці дуже вдячні за них), які виготовляють її рідні. Також зі мною співпрацює три «кухарські батальйони», які випікають смаколики, готують смачні голубці та м’ясні страви. Насправді, милосердних людей, які працюють, не покладаючи рук, на нашу перемогу, багато, тож перелічити всіх неможливо…

Вдячна також кожному, хто долучається до різних зборів на потреби ЗСУ. Так, під час останньої поїздки відвезла тепловізор, на який скидалися всі небайдужі. З проханням придбати його до мене звернулася мати одного із захисників - Дмитра Татарина з с. Кибаки Вижницького району. Її син разом з дружиною зараз захищає Україну від загарбників у складі 14-ї штурмової бригади «Червона калина».

Вони обоє - молоді люди, яким ще, мабуть, немає і тридцяти, і які могли б у любові та гармонії будувати свою сім’ю, думати про первістка… Мама Дмитра постійно долучається до усіх зборів. Тож не змогла відмовити їй. Тепловізор придбали за 85 тисяч гривень в Німеччині і передали на Запорізький напрямок для медичної роти, де служить молоде подружжя.

Також більше 2800 термозігрівайок, які закупили на 75 тисяч гривень, відвезли до захисників, які дислокуються на Донецькому та Запорізькому напрямках. Намагалися віддати їх у штурмові бригади та безпосередньо бійцям, які живуть в окопах, бліндажах, які мерзнуть і можуть мати обмороження ніг. Взагалі, наша допомога скерована на воїнів в окопах та штурмовиків. Основна дорога, якою постійно прямуємо, - від Авдіївки до Куп’янська.

Хочу зауважити, що нам є чого повчитися у хлопців на передовій. Коли привозиш їм допомогу, вони відмовляються від неї на користь побратима, якому «більше потрібно». Там відчуваєш абсолютну єдність між захисниками.

А зараз проводжу збір на «дрони помсти» - за загиблих українців, військових та цивільних… Планую, з Божою допомогою та небайдужістю буковинців, придбати 57 дронів, загальною вартістю 1 мільйон 26 тисяч гривень. Долучайтесь!

Реквізити: Приватбанк - 4149 4390 4686 0130 (Сенюшко Т. М.)

«Відзнак від держави не шукаю, основна нагорода - бачити живими захисників»

- Як Ви обираєте тепловізори, термоустилки, все, що купуєте для бійців? Дослухаєтесь до чиїхось рекомендацій чи досвіду військових?

- Співпрацюємо з волонтерами з різних країн. Для цього створили свою Вайбер-групу, де обмінюємося досвідом та рекомендаціями, контактами надійних перевізників, магазинів тощо. Крім того, я займаюся військовим волонтерством з 2014 року. І, будучи в Італії, купувала військові обладунки у спеціалізованих магазинах. Тож тепер напряму телефоную до їх власників і купую все необхідне для ЗСУ по закупівельних цінах.

Раніше було значно легше працювати. У зв’язку з змінами у законодавстві, з 1 грудня минулого року виникла потреба подавати електронні декларації. Але я, для прикладу, працюю напряму з військовими, а не з їх командирами та штабами, тож акт прийому-передачі іноді оформити складно.

Трапляються прикрі випадки. Наприклад, минулої поїздки я привезла додому назад із фронту 95 пар термоштанів для танкістів (!). Чому? Бо жоден командир не погоджувався взяти їх згідно з актом прийому-передачі. Пояснили, що це проблемно. Бо треба їх брати на баланс, потім списувати. Це відповідальність і зайва робота для них. Крім того, усі частини знаходяться в тилу, а ми відвозимо бійцям безпосередньо на передову. Тож виникають певні бюрократичні моменти… Командирам простіше, щоб хлопці «з нуля» заїжджали до них у штаб і брали те, що потрібно. Я ж не погоджувалася віддати термоштани на склад, щоб нічого не залежувалося і щоб все «пішло» за призначенням…

Мабуть, тому я за стільки років волонтерства не отримала жодної відзнаки, бо не працюю зі штабами і командирами, а напряму - з військовими… Всю допомогу передаю «з рук в руки». Але відзнак від держави не шукаю, основна нагорода - бачити живими захисників…

- Хто найбільше волонтерить - місцеві жителі чи заробітчани?

- За 10 років, відколи займаюся військовим волонтерством, це, здебільшого, одні і ті ж люди. Що в Україні, що за кордоном. Знаю чудових людей на сході нашої держави, які долучаються до допомоги ЗСУ. Наприклад, один із підприємців Краматорська, з яким особисто знайома, закупив за власні кошти 13 автівок для ЗСУ (!). Практично весь свій заробіток він віддає на потреби нашої армії. А на тепловізор для буковинських захисників, про збір на який розповідала, він перерахував 40 тисяч гривень. Це досить молода людина, трохи більше за 30 років, яка вивезла сім’ю з-під обстрілів на Закарпаття, а сам працює на благо українського війська.

Допомагають також переселенці. Я їх називаю «павучками», бо вони зранку і до вечора плетуть маскувальні сітки, кікімори, готують сухпайки, займаються пакуванням допомоги тощо… Для плетіння сітки приходить досить цікава група людей з неймовірними долями. Серед них є професор університету, доктор наук, є інженер… Всі - освічені, інтелігентні люди…

Також ми співпрацюємо з мелітопольськими волонтерами і партизанами. Вони ДУЖЕ чекають звільнення свого рідного міста українською армією. Ми не маємо права «кинути» наших людей, які наразі залишаються на окупованих територіях. Через релігійні організації передаємо туди ліки, зокрема інсулін, якого закуповуємо на півтори-дві тисячі доларів. Ним, як і іншими медикаментами, окупаційна влада місцевих жителів не забезпечує і люди просто помирають від ускладнення хвороб.

«Вороги не зупиняться на сході України. Їхня ціль - завоювати Україну. Всю»

- Ви говорили, що на початку війни у плетінні маскувальних сіток брали участь до півсотні людей. Чи відчуваєте нині брак робочих рук?

- З місцевих жителів плести маскувальну сітку на сьогодні приходить, на превеликий жаль, лише дві людини… Більшість буковинців звикли до війни. Вважають, що це не їхня війна, вона їх не стосується, бо бойові дії проходять на сході нашої держави. Але це не так: якщо ворогів не зупинити, війна рано чи пізно торкнеться кожного з нас…

Я неодноразово була в Ізюмі на Харківщині і вела прямі трансляції у соціальних мережах з того лісу, де велися розкопки масово вбитих рашистами жителів. Там є могили, де похоронені по 5-6 членів однієї сім’ї, дорослих і дітей… Досі у тому сосновому бору усі могили розриті. Там видно розкриті гроби (кому з місцевих «пощастило», що його поховали у гробі) або ж целофан, покривала та простирадла, в які були загорнуті тіла… Над могилами - збиті навхрест дві дошки, на яких випалені прізвища загиблих з датою поховання і номер. Усі вбиті - «пронумеровані» москалями. Це дуже страшно…

Ми побували у підвалі-катівні, який знаходиться навпроти того лісу, напроти цвинтаря… Також спілкувалися з місцевими жителями… Дійшли до висновку: ніхто з ворогів нікого не пошкодує. Незалежно скільки тобі років, якого ти віросповідання, якою мовою спілкуєшся… Вороги не зупиняться на сході України. Їхня ціль - завоювати Україну. Всю.

- Дуже розчулює, коли читаємо у соціальних мережах Ваші пости вдячності за допомогу, яку надають матері чи дружини загиблих на війні героїв… Вони в’яжуть для хлопців шкарпетки, беруть участь у зборах, допомагають у приготуванні смаколиків…

- Сім’ї, яких торкнулася війна, - це, як правило, основні донори усіх зборів. Наприклад, Наталя Данська (мама загиблого захисника Івана Данського), а також сім’я загиблого героя Іллі Тарновецького постійно беруть участь у зборах, перераховуючи чималі кошти. Хоч, здавалося б, вони втратила найдорожче, що мали в житті, але продовжують справу найрідніших - боротьбу за вільну Україну… Є також вдова захисника зі Сторожинеччини (вона строго на строго заборонила розголошувати своє ім’я), яка чималі кошти віддає на потреби ЗСУ. Особливо вона опікується підрозділом, де служив її чоловік…

Мама одного захисника з Сторожинця, який офіційно зник безвісті, а побратими стверджують, що стали свідками його загибелі, в’яже шкарпетки, які веземо і роздаємо хлопцям. Також вона разом із чоловіком долучається до плетіння маскувальної сітки, купує все, що необхідно для захисників… Тіло її загиблого сина відправили на ДНК-експертизу, але результатів ще немає, і мати не може поховати свою дитину… Це був її єдиний син…

«Хлопці плакали - за 3 місяці, які вони стояли на тій позиції, ми перші, хто до них приїхав»

- Де найближче до «нульової» позиції Ви перебували з волонтерською допомогою?

- У Зарічному на Донеччині. До лінії зіткнення залишалося з півтора кілометра. А в Харківській області, під Ізюмом, взагалі доводилося проїжджати «дорогою смерті», про яку ми на той час не знали. З одного боку стояли українські війська, а з іншого - російські. Це був квітень 2022 року. Коли проїжджали наш блок-пост, командир лише запитав: «Ви знаєте, якою дорогою їдете? У вас взагалі є розум?». Сказали, щоб забиралися звідти, бо в п’ятій годині вечора в українських військових планується штурм і ми можемо опинитися між зустрічними вогнями. Але ми таки поїхали далі. І потрапили до хлопців у 93-й батальйон нашої тероборони. У ньому були мешканці Вижницького району. Пам’ятаю, як ми вийшли з буса і крикнули: «Слава Україні!». А вони відповіли «Героям слава!» і засміялися: «Ви - ненормальні! А якби ми вогонь по вас відкрили…». Їх ніхто не попереджав про наш приїзд. Хлопці плакали. Бо за 3 місяці, які вони стояли на тій позиції, ми перші, хто до них приїхав. «Жодної душі за цей час не бачили, тим більше, з допомогою. Три місяці ми не куштували домашньої їжі. Навіть з білизною тут біда, бо проблема її доставити нам…», - говорили буковинські захисники…

Дивом нашу машину тоді не обстріляли. Мабуть, тільки через те, що ні одна, ні інша сторона не отримали вказівку у той день відкривати вогонь, щоб не розсекречувати свої позиції... Ми пообіцяли хлопцям, що ще приїдемо до них. І хоч вже знали весь ризик для життя, дотримали слова. І вдруге також їхали тією ж «дорогою смерті», бо іншої не було, об’їхати її було неможливо.

- Чи доводилось потрапити під обстріл під час поїздок на фронт?

- Так. Це було 5 травня 2022 року у Бахмуті, біля військового госпіталю. Ми вивантажували допомогу з водієм Олегом Іванищуком з Банилова-Підгірного. Бахмут на той час ще не був окупованим. Активні бої велися за Сєвєродонецьк, Лисичанськ… Ми потрапили під авіаобстріл. Бачила, як до нас наближався літак. І, чесно кажучи, чомусь не було відчуття страху. Мабуть, від незнання того, чим це може закінчитися. Ми чули вибухи, але надіялися, що встигнемо вивантажити допомогу з буса, а тоді втекти. Але коли вибухи вже пролунали у метрах з двісті від нас, один з командирів крикнув: «Всі - в підвал!». І ми «залетіли» туди разом з військовими, які були на вулиці. Підвал був довжелезний, у ньому перебувало до тисячі людей. Наче в якомусь кіно. І військові у формі, і поранені, і санітари… Це був медпункт, куди звозили усіх для надання першої невідкладної допомоги. Пам’ятаю, як я подивилась на стелю і подумала: «Як сюди щось впаде, то нас усіх засипить у братську могилу». Бо від вибухів вже сипалася штукатурка зі стелі… У підвалі ми перебували десь з півгодини або й більше. Наш волонтерський бус, дякувати Богу, вцілів. Командир дав нам команду швидко зібратися і виїхати на Дружківку, вивантажити допомогу в іншому місці. Бо літак, за словами військового, швидше за все, полетить, щоб дозаправитися, і може знову повернутися та обстрілювати ці позиції. Ми виїхали. І, справді, дівчина-медик, яка з нами вантажила з буса волонтерську допомогу, в той день під час наступного обстрілу загинула. Їй було лише 36 років… Вона - з Івано-Франківської області…

«Я кожному із 40 новобранців «Едельвейсу» залишила пакуночок з Буковини. Поки доїхала додому мені повідомили, що 22 з них загинуло…»

- Були такі випадки, коли на Ваших очах гинули наші захисники?

- На моїх очах - ні. Бо я не була на полі бою. Але були випадки, коли ми заїжджали до крайньої лінії оборони. І доводилося бачити, як евакуйовували поранених та вбитих з поля бою.

- Чи долучали Вас до порятунку поранених? Транспортування їх?

- Поранених - так. А вбитого захисника попросили довезти на Буковину, але ми були змушені відмовити: це було влітку, надворі - спека, а наш транспорт не обладнаний рефрижератором, тож тіло могли і не довезти…

- Бачила по світлинах, які Ви публікуєте у мережі Фейсбук, що Ви кожну втрату захисника переживаєте, наче свою власну… Ніби втрачаєте когось з рідних… Підписуєте спільні фото: що тільки нещодавно зустрічались з вбитим на позиціях, передавали йому допомогу, і що не можете повірити в те, що трапилося…

- Ми безпосередньо спілкуємося з воїнами, які перебувають на лінії вогню. Привозимо туди допомогу. Тож особисто знаю багатьох захисників.

Дуже тісний зв’язок підтримую з 10-ю гірсько-штурмовою бригадою. Це мої «Едельвейси», мої найкращі… А також з 8-м гірсько-штурмовим батальйоном, який несе дуже-дуже великі втрати. Взагалі, як на мене, штурмова піхота - це рід військ, який найбільше втрачає на війні людей… Ти приїжджаєш до них, розмовляєш з ними, як з добрими знайомими… І коли ти від’їжджаєш, а за годину-дві після цього до тебе телефонують і кажуть, що вже нема того хлопця в живих…

Або буває, ти ще ввечері розмовляєш з ними по телефону, а вранці тобі вже скидають SMS-ску, що той і той захисник вночі загинув… Це є боляче (на очах Тамари Сенюшко з’являються сльози, - авторка). Бо мені вже 53 роки. І вони для мене - як рідні діти, сини…

Чужих на фронті для мене немає… Наприклад, загиблий захисник Сашко Палатнюк працював у моїй піцерії офіціантом. Коли він загинув, було так важко… Я до нього приїжджала на передову, ми переписувалися з ним постійно… Остання переписка з Сашком була 26 грудня. Я її досі не видалила. Так, як не можу видалити його номер телефону… Тоді 24-річний Сашко пообіцяв, що скоро приїде, можливо, на Новий рік… Мав їхати додому, щоб одружитися… А згодом мені телефонують і кажуть: «Саші більше немає»… Мені боляче про це розповідати…

А перед новим роком був випадок, коли діти з Банилово-Підгірської гімназії зібрали багато пакунків для наших воїнів і передали мною, щоб я вручила кожному в руки. У цей час якраз у «Едельвейс», до кого відправлялася, прибуло 40 новобранців. Я залишила для них ці пакунки для моральної мотивації новоспечених захисників. В подяку діткам вони зняли відео, яке я поширювала у Фейсбуці… Поки я доїхала додому, мені повідомили, що 22 з них загинуло (!). Це були зовсім юні люди, трохи більше 20-ти років… Ця звістка стала для мене такою болючою, що не можу передати словами…

Прикро, що ми не говоримо про реальні втрати. Боляче носити в душі те, що ти знаєш, але не можеш сказати на загал.

- Бачила Вашу відео-трансляцію про те, що Ви вже другий Святвечір проводите під час поїздки на фронт…

- Відколи почалася війна, в мене не було куті на столі. Не те, що свята якогось… На всі свята я їду до захисників. На своє день народження. І на новий рік теж. Торік виїхали у Страсну п’ятницю, щоб на Великдень бути у хлопців. Мені просто хочеться бути набагато ближче до них. І зробити більше, ніж я можу зробити. Моя родина - на фронті. В мене так сталося в житті, що фактично родини немає (батьки та брати померли)… Тому моя родина - це мої хлопці з ЗСУ. Я знаю, що вони мене чекають.

«Діти питають мене по телефону: «Скільки ще нічок потрібно переночувати, щоб дочекатися тебе вдома?»»

Кожні десять днів (!) Тамара Сенюшко вирушає до захисників на фронт з допомогою. Дотримується цього графіку з початку війни. Незмінним водієм, що їздить з нею, є односелець Тамари Сенюшко, батько 4-х дітей, Олег Кордубан з с. Старі Бросківці.

- Спочатку він їхав своїм бусом, а влітку 2022 року ми купили «волонтерський», - зауважує Тамара Сенюшко. - За нього досі ще не виплатили всю суму позики, ще винні 1360 євро. Може, вже і виплатили б, якби не довелося постійно витрачати кошти на ремонт буса, який часто ламається через дальні поїздки, нерідко по бездоріжжю…

- У мене троє неповнолітніх дітей, найменшим - 7 і 8 років, - розповідає Олег Кордубан. - Звісно, вони дуже переживають, коли я вирушаю у чергову поїздку на фронт. Питають мене по телефону: «Скільки ще нічок потрібно переночувати, щоб дочекатися тебе вдома?». А коли привожу їм подарунки від військових, дуже гордяться, що я причетний до допомоги ЗСУ. Так, наш дім прикрашає державний прапор з підписами захисників, а також тубус від зброї, подарований на передовій. А ще приємно, коли бійці з фронту телефонують привітати зі святами, наприклад, на День волонтера…

«Якщо ти любиш Україну - ти любиш її мову, культуру, церкву»

У Тамари Сенюшко на фронті Україну захищають два двоюрідні брати та чотири племінники. Один із братів - Михайло - служить разом із сином…

- На жаль, відколи їжджу на передову, бачилася з рідними по одному-два рази, - зізнається жінка. - З одним із братів, Михайлом з с. Бобівці, взагалі зустрілися на дорозі перед Покровськом, що на Донеччині, коли вони рухалися в колоні. Нам командир дав 3 хвилини на зустріч… Я навіть не встигла йому віддати хоч якусь допомогу, яку везла в бусі. Ми встигли лише обійняти один одного і сказати: «Я тебе люблю»…

Поїздивши до захисників на фронт, усвідомила, що найціннішим є людське життя. Все решта - «наживне». Все інше можна в житті змінити, а втрату рідної людини - ніколи. І те, що люди набувають роками, за одну секунду може стати прахом і воно вже нікому не буде потрібне. Тож, сьогодні не варто думати про те, як і де заробити, треба допомогти хлопцям на передовій, треба віддати їм останнє…

- Чого найбільше чекають наші захисники на фронті?

- Транспорту, приборів нічного бачення, тепловізорів та дронів. Але все це треба купувати за рекомендацією військових, випробувані, і лише за їх запитом. І взагалі волонтерам варто об’єднуватись, щоб робити великі справи… Волонтером може стати тільки той, який забуде про своє «я», свої турботи та проблеми, і який готовий повністю віддати своє життя для допомоги війську. Бо це не професія, а покликання. Воно або є, або його немає.

Те ж стосується і патріотизму. Напів-патріотів не буває: ти або любиш Україну, або її не любиш. Недостатньо одягнути вишиванку і сказати: «Я - патріот». Ти повинен зробити усе можливе і неможливе для того, щоб Україна була, щоб вона вистояла у цій війні. Ми мусимо зберегтися як нація, зберегти свою ідентичність. А звідси випливає і питання мови, і приналежності до російської церкви. Якщо ти любиш Україну - ти любиш і її мову, і її культуру, і її церкву.

Олеся КОСТАШЕК, журналістка.
Спеціально для БукІнфо (с)

Фото авторки і з власного архіву Тамари Сенюшко